Досі дивуюся терплячості батька – він же знав, що в його батька Андрона було землі значно більше, що в нашій власності був і ставок, де коноплю мочили, і березовий лісок біля нього. Недаремно любив у Гвоздєве по гриби ходити – там поруч і родовий ліс. Але не розказав – страх тримав його язика. Це я вже узнав від його старшого брата, а мого дядька Миколи, коли вже батька не стало.

Розказав він і про клуню нашу, яка здавалась мені, малому, величезною, а насправді була це вже її четвертна подоба від справжньої – коли комуністи стали в колгосп усе загрібати, то діду моєму Андрону порадив дід Михалюша, з яким і я дружив у дитинстві, розібрати вночі велику клуню і скласти меншу. Що дід Андрон і зробив. Клуня врятувалася від колгоспу. І в ній так солодко було слухати дощ по солом’яній стрісі, коли баба Лисаветка в’язала вінки цибулі.

Отож і кухня була такою – вже забуто багато від старовини, бо треба бігти на безкінечну колгоспну роботу. Коли його там всякими пундиками заморочуватись, як бригадир під вікном наряд вигукує!

Щоправда, баба була вдома завжди, і коли вона постила, то її їжа була мені найсмачнішою – зварить собі у маленькому горщику каші гречаної (дефіцит, до речі, гречка була, як і в часи Азарова!), а я, бува, більшу половину й прикінчу. Хоча скоромний суп був і борщ на салі стояв у печі.

От коли вже у селі був храм – тоді старалися: і захолод, який кругом зветься холодець чи холодне, вистоювався у холодних сінцях (храм у нас на Казанську), і пироги пеклися, і голубці робили, і котлети. Пироги вистоювалися під полотняним рушником з печі на лежанці. З різною начинкою, але мені чомусь більше запам’яталися з карамелями. Щоправда, цукерки- карамельки не були дефіцитом. А нам з братом шоколадне масло батько міг купити тільки, коли зарплату отримував. Та її й правильно звали – получка. Бо зарплата – це щось інше, справедливіше і більше. А так – получка…

Так ось гречану кашу я полюбив їсти таку, яку не скрізь зустрінеш – додаю олії ( у нас вона чоловічого роду – олій), нерафінованої, щоб пахла, і цукру. Ви пробували? Або кашу рисову – жовту (це масло треба домашнє і яйця з жовтогарячими жовтками), розсипчасту, солодку. У нас вона храмовою зветься -- мабуть, через те, що таку багату не завжди мали з чого варити.

Їв я таку кашу колись, на початку 90-х, і в Олешні, куди ми їздили піднімати із забуття ім’я Софії Русової. Каша була такою смашною, що артистка, не хочу називати прізвища, наклала її прямо собі на клейонку, щоб не поїли всю із загальної великої миски, доки вона язика свого безупинного припне.

Так ось я думаю, що багатенно рецептів сільських пропало в колгоспний час. Ніколи і нікому було їх зберігати. Хоча голова нашого авдіївського земляцтва Василь Бугровий твердить про якісь особливі авдіївські вареники – тут я, як вовк із мультика, скажу:» Не знаю, не пробував». Основна їжа наших селян: уранці – суп, в обід – борщ і каша. Все запивається молоком. На вечерю могло бути щось таке, похапне, як-то яєчня чи смажена картопля. А коли я вже жив у місті, то мати розказувала як сусіди аджику роблять:» Це алкоголіки люблять таким заїдати!». Бідне село!

Щоправда, була в нас і ще така страва, яку батьки чомусь любили – кавми. Це потовчена варена картопля, яку б тепер назвали пюре. Але їли її з сироквашею. Теж слово не загальнолітературне, бо он і комп’ютер виділяє. В іншій Авдіївці, Куликівського району, наші кавми називають ще оригінальніше – гоцки. Оце була часта сільська вечірня їжа. А малому ж хотілося якихось пундиків! Але й добре, що проста їжа перемагала – здоровіше!

Проте ласощами, крім лавошних пряників та цукерок, були у нас квашені яблука, які мати вносила прямо з погреба, набирала з діжки. Або свіжі яблука дядька Василя, які він тримав зимою у стружці – тепер я знаю, що то були лимонки. А в нас була така яблуня, що великої сніжної зими батько обв’язував соломою від зайців – ми жили крайні від поля аж до Понорницького шляху, і зайці стежки торили. Проте ніколи і гадки не було, щоб зайців піймати. Як і куріпок, що випурхували з-під льодової кірки, з-під снігу.

Яблунь було кілька, але смачнішими були сусідські, як завжди – у нас вони звалися фунтовками. Я довго їх шукав, мені розказували про груші, аж доки з Корюківки журналіст Андрій Навродський не привіз щеп. Треба буде пробувати виростити.

…Коли хвалять комуністичну систему, розказують як гарно жилося при Союзі, у мене болять боки. Бо їх так наминали, коли я, підліток, вистоював чергу серед дядьків і тіток за двома буханками хліба. Більше в одні руки не давали! І привозили хліб раз на два дні. І це – в селі, яке було на трасі! Так що не треба мене агітувати. Пироги з карамельками були смачні, але тепер я хочу і їм інші – з вишнями, з порічками, з сиром.