Я пояснив: Росія — країна, яка воює, тому й не дивно, що заходи безпеки — скрізь у державних установах. Воює сьогодні начебто зі своїми громадянами — чеченцями і не тільки. Наш український обиватель позбавлений інформації про щотижневі напади, вибухи, зникнення людей і вже не тільки у Чечні, а й у Дагестані, Інгушетії, Кабардино-Балкарії тощо. Не забуваймо і про «амурських партизанів», які таки не були просто бандитами, а виступили з політичним маніфестом проти московської влади.

Коли тільки шарабахне у Москві — світ ойкає і нарікає на терористів. Безумовно, виправдати їх неможливо, але зрозуміти причини їхнього самогубства — треба. Ці причини прості: Росія — імперія, в якій нема як дихати неросійським народам. Власне, російському — теж, бо в Росії ніколи не правили росіяни. Тому-то й схожа вона сьогодні на розпухлу бочку, обручі якої погрозливо потріскують.

Російський мільйонер-старовір Герман Стерлігов запропонував продати частини Росії (чит. на 5 стор.), і це теж крик відчаю. Тож нашим політикам давно б треба зрозуміти: Росія аж ніяк не може бути зразком для України. Бо Домодєдово — тільки епізод. Водночас і радіти розпаду Росії нам не випадає, щоб не було, як у Шевченка: «Хвалитесь, що Польщу розвалили? Польща впала, та й вас роздавила» (цитата з пам’яті).

… Цікаво, що для кількох громадян України Домодєдово стало особистим шоком: драматург Анна Яблонська летіла в Москву за премією. Вона любила Росію, яка її і вбила. А одеський політик Ігор Марков, що помічений у ненависті до України, відбувся там переляком. Він, певно, теж летів за грошима — Москва фінансує його антиукраїнську діяльність. Яблонська загинула, Марков продовжує діяти. І всі ми продовжуємо любити Росію, яку, за класиком, «умом не понять».