А в розмові з актором Олексієм Бишем я запитав :» Судячи з театральної програмки на травень, дух вашого будинку (тут була колись синагога) представлений Шолом-Алейхемом, російська класика аж пре, а українська чим – «українським поетом Чеховим»?». Гумор мій Олексій оцінив і щиро сказав:» Так української ж драматургії нема!»

Мені згадалося, як подібне говорив і генеральний директор та художній керівник обласного музично-драматичного театру імені Т.Шевченка Іван Семененко. У відповідь Інеса Фтомова написала тоді в «Білій хаті» -- «Лесю, пробач!», в якій називала 23 драматургічних речей однієї лише Лесі Українки. Публікація обійшла багато сайтів, але заслужені артистки України, очевидно, ні українських газет, ні українських сайтів не читають. Ні української драматургії.

Спеціально для заслужених і не дуже українських артистів наводжу список видань драматургії і про неї, що сьогодні є в культурно-мистецькому центрі «Інтермеццо»:
1) Два випуски альманаху «Сучасна українська драматургія». Зокрема, там історична драма Юрія Рибчинського «Біла ворона», трагікомедії Василя Фольварочного «Пересаджене серце» і Анатолія Крима «Жага екстриму», драма Лесі Дзюби «Продана душа», фарс-пародія Валерія Герасимчука «Вибори біля панелі»;
2) «Провокація іншості» Неди Нежданої – її драматургія має більш ніж 50 сценічних втілень в Україні, Росії, Польщі, США;
3) «Євангелії від Івана» Анатолія Крима – соціальні проблеми;
4) «Кенотаф, або Одіссей та жінки» Олександра Бейдермана;
5) «Лев і левиця» та «Маринований аристократ» Ірени Коваль;
6) «Шкірою наших зубів» Торнтона Вайдлера;
7) Вибрані п»єси Моріса Метерлінка;
8) «Паперове каное» Евдженіо Барби – своєрідний діалог автора зі сценічними майстрами минулого століття,
9) "Одержима" Лесі Українки.

Також нормальний режисер не може оминути дослідження про театр:
1) «Театральні автографи часу» Валерія Гайдабури,
2) «Театр між Гітлером і Сталіним» -- сучасні театральні плачі просто смішні на фоні картини творчості майстрів, які в умовах окупації творили високе мистецтво;
3) «Український театр у переддень третього тисячоліття» Неллі Корнієнко;
4) «Львівський театр товариства «Львівська бесіда» 1915-1924» Олени Боньковської;
5) «Текст і гра. Українська модерна драма» Лариси Залеської-Онишевич аналізує українську драму у порівнянні із західноєвропейською;
6) Альманах «Літакцент» (два випуски).

Певно, що Геннадій Касьянов, який щодня проходить мимо «Інтермеццо» і жодного разу в нього не зайшов, не вирішить глобальної проблеми незнання українськими діячами української культури, якщо зайде таки в наш культурно-мистецький центр. Проблема глибше.

Чернігівський молодіжний театр є цікавим і яскравим культурним явищем у Чернігові. Але – «монастир для своїх». Усталена публіка, яка не міняється. Спроби виїхати на квартири («Театр вдома»), в колективи – це продовження того ж таки «монастиря для своїх». Театр є явищем культури, але не є явищем суспільним, як він був завжди при Кропивницькому і Заньковецькій це, якщо згадувати український театр), при Станіславському і Вампілову (це коли перейти до більш відомого нашим героям російського театру), не кажучи вже про польський театр, якого зовсім не знають українські театральні діячі.

Безперечно, у своєму ремеслі актори і режисер Чернігівського молодіжного театру досягли високої майстерності. Але знову ж таки – це «монастир для своїх». Ну, не цікавий мені чеховський клич «В Москву, в Москву!» і продовження постколоніального культурного захомутання українців. Мені цікавіша любов Антона Чехова (родове прізвище – Чех) до Марії Заньковецької, про що писала Людмила Студьонова в «Сіверщині». Цікавіший Чехов, що шукав хутір біля Бахмача. Але все це нецікаве постановникам чернігівських театрів.

… Колись Евген Маланюк іронічно називав українську інтелігенцію інтелігегенцією. Було за що. І є подосі.