Залишаю в стороні розмірковування про підставляння газети -- "Сіверщина", значить, бандитів не повинна боятися. Не хочу акцентувати і на тому авторові -- за 70 років, заслужений працівник у своїй сфері, має велику державну пенсію і ще працює -- чого боятися?

А ось щоб зрозуміти чого бояться українці у такому поважному віці -- приклад з книги Миколи та Івана Сибілів "Пахощі рідного краю" (Дрогобич, "Коло", 2008), які розповіли історію села Хлоп"яники Сосницького району, а ще більше свою власну історію.

З Понорниці, з тодішнього райцентру, голова колгоспу Федір Пилипенко привіз бюст Сталіна (було це до війни). Селяни запитали ціну покупки. Голова назвав. Один із селян (шкода, що автор не називає його прізвища), не довго думаючи і явно не маючи на думці жодних політичних висновків, сказав, що за ті гроші можна було б купити двох поросят. Тієї ж ночі того селянина забрали і про нього більше ніхто нічого не чув.

Ще один приклад. Коли автор, Микола Сибіль, закінчував 1951 року Хлоп"яницьку школу, батько його продав корову за 600 рублів, щоб зібрати сину гроші на навчання у вузі. Навчання тоді, до речі, було платним. У селі нічого приховати не можна -- продаж корови і ціна були відомі. Невдовзі в хату прийшли активісти:" Підпишися на державну позику! На 600 рублів!". Коли батько М Сибіля став пояснювати, що ці гроші треба синові на навчання, активісти відповіли:" Не підпишешся -- він взагалі із села не виїде!". І казали правду, бо тільки сільрада могла видати паспорт -- селяни були кріпаками Совєтської власті. Батько-фронтовик заплакав і підписався, і віддав державі корову.

Після цього не варто дивуватися заслуженому чоловікові, який боїться ставити своє прізвище під дописом до газети. Але ж і без підпису, без елементарної стійкості перемагатимуть бандити завжди.