Щодо назви «Акурайку», краще навести слова самого автора: «Ні, це не японське слово і взагалі не іноземне. Це так колядують у моєму селі: «Акурайку восім барку!» Малим я теж вигукував цього загадкового «акурайка», геть не розуміючи його значення. І тільки дорослим, завдяки досліднику минувшини - Миколі Ткачу, викладачеві та поетові, зміг дізнатися його розшифрування. Переклад простий: «Акурайку - як у райку, «восім барку» - «в осім барку». «Барок» на санскриті - дім, будинок».

«Акурайку» - не є художнім твором. Це - книга публіцистики, з якої ми дізнаємося про рід Василя Чепурного, його ставлення до літературного процесу, сусідньої Росії, подій, що відбуваються в наш час.

Хочеться заперечити тим рецензентам, котрі вважають «Акурайку» лише політичним портретом самого Василя Чепурного. Адже головним в книзі є ліричний герой, закоханий у свою малу батьківщину, село Авдіївку в Сосницькому районі, в її людей, в її природу, в її історію. В радянському літературознавстві автора охрестили б співцем патріархального села. А це вже вирок. Правда ж в тому, що на малій батьківщині формується людина. І відбувається це комплексно: від батьків, дідів, бабусь, сусідів, природи, свійської тварини і господарки в душу дитини вливається те, що ми називаємо патріотизмом. Хіба можна забути дідів Андрона Чепурного, Івана Лазаренка, Долмата, бабусь Лисаветку, Московку, Сашу, Чорнороту та інших, серед яких зростав Василь Чепурний. З ними село було чистішим і добрішим. Вони «і досі тримають на своїх могилках світ минулого століття».

Лише одне з авторських зізнань: «…Квіти по-справжньому пахнуть тільки, коли згасає день - так, наче згадують сонце. Саме через це люблю матіолу. … Пишу в траві, загоряю, із закритими очима нарахував 10 видів звуків: шум дерев, голоси людей, звук поїзда, скрекіт сорок, звуки господарської діяльності людини, політ мухи, цвірінькання невідомих по голосу птахів (чотири види), а ще - гавкіт пса. Звичайна людина, міська, більшості цих звуків не чує, чуючи. І збіднює себе».

Таких рядків, сповнених ліризму, теплоти сприймання природи, в книзі безліч. А слова про матіолу переносять у світлі роки дитинства і отроцтва, до дідусевої хати, навколо якої бабуня насадила матіолу. Спадає спека, дивовижний аромат квітів всюди. На підвіконні відчиненого вікна сиджу, звісивши ноги, з тарілкою вареників з вишнями у чорничному соусі. Смакота. Співають у траві цикади. Навколо мир і спокій. І мої старі ще не старі, і все життя попереду. Чепурному вдалося зачепити ностальгічні переживання по тих роках, які ніколи не повернуться. А ще, описуючи свої подорожі по країні, він знаходить такі слова, що ти відчуваєш себе його супутником.

Лірична тема в книзі одна з багатьох. До неї органічно приєднуються інші: Шевченко і Пушкін, літературні процеси, ставлення до Росії, помаранчева революція і кандидат в Президенти України Віктор Ющенко. Під час вікопомних подій 2004 року Василь Чепурний брав активну участь у президентській кампанії Ющенка, виконуючи обов’язки заступника керівника обласного штабу. Вів «Щоденник помаранчевого революціонера», який нині є документом часу. Переповідати щоденник немає сенсу. Краще читати його в оригіналі. Своє сприйняття Віктора Ющенка Чепурний висловив у розділі Шарль де Ющенко. Знайшовши багато спільного у Віктора Ющенка з Президентом Франції, він пише: «Як тільки не обзивали Шарля де Голля - і «Констаблем» (це щось на зразок нашого міліціянта), і старим дурнем, якого пора здати в музей… Обзивають і Ющенка. Франція досі вважає свого генерала найвидатнішим французом. Ющенка оцінять не скоро. Але оцінять. Якщо українці будуть нацією, а не мільйонами споживачів». Ці слова не потребують коментарів. А нам залишається лише чекати.

* * *

Василь Чепурний наполегливо звертає читацьку увагу «на міф про «великого російського поета» Александра Пушкіна», порівнюючи його долю з долею Тараса Шевченка, який ніколи не співав осанну російському цареві на відміну від Олександра Сергійовича, пушкінське заслання із шевченковим засланням не на користь першого. Та й поховання обох поетів, на його думку, показало їх значення для своїх народів. Воно так і не так.

Адже Олександр Пушкін - дворянин, камер-юнкер, тобто царський чиновник. Для нього разом із дружиною завжди були відчинені двері до імператорського двору. Тому не бути відданим цареві він просто не міг. Пушкіна ще називали придворним поетом. До слова, Наталя Миколаївна Гончарова, з якою одружився поет, була правнучкою знаменитого українського гетьмана Петра Дорошенка.

Визнання Олександра Пушкіна як поета відбулося лише після смерті. За його життя «виршеплеты» не користувалися особливою увагою. Вони не мали того суспільно-політичного значення, якого набули значно пізніше, коли на них приміряли слова Маяковського: «И кто сегодня поет не с нами, тот против нас». Популярнішій за Пушкіна поет Петро В’яземський, який ридав, як дитя, на паперті храму, де стояв гроб з тілом друга, згодом надішле листа Василеві Жуковському, в якому напише: «… провидение дало нам в нем великого Поэта». Отже, В’яземський одним з перших назвав Пушкіна тим іменем, до якого звикло наше вухо за два століття. Пантелеймон Куліш підкреслював значення Пушкіна для української літератури. Його твори почали перекладати українською мовою з 1829 р.

А Тарас Шевченко - селянський син, колишній кріпак, якого Господь за всі страждання наділив великим талантом поета, прозаїка, художника, громадянина, вболівальника за українську справу. Але цю велику і обдаровану людину нікому було захистити. Подільники по Кирило-Мефодіївському товариству під час слідства «топили» Тараса Григоровича задля врятування власної шкіри. От і відбув за всіх в Оренбурзьку фортецю.

Але і у Пушкіна, і у Шевченка є спільне в одному: нова влада, яка встановилася після жовтневого заколоту 1917 року на терені колишньої Російської імперії, оголосила обох поетів борцями з царатом. Доходило до абсурду. Один професор-філолог одного московського вузу наголошував на тому, що поемою «Евгений Онегин» Пушкін закликав до Великого Жовтня.

Шевченка визначили ще й революціонером-демократом. Український художник-оформлювач «Кобзаря» Микола Стороженко в інтерв’ю газеті «Столичные новости» (2003. - №33) сказав: «Шевченко многогранен, как Библия. Мы до сих пор не знаем, какой он на самом деле. У меня на столе — Библия и Шевченко. Про него горы книг написаны: революционер, демократ. Нет, он гораздо больше. «Кобзарь» я не называю даже сборником стихов — это учение. Каждое из стихотворений несет лишь отпечаток знакомых вещей. Шевченко называли реалистом, но он не реалист. Он заложил в реальность вечную альтернативу бытия. Брал привычные явления для своих духовных построений, точно так же как Христос говорил притчами, когда проповедовал».

Не можна не погодитись ще з однією думкою, яку висловив київський журналіст Владислав Сікалов після розмов з художником Миколою Стороженком і оглядин його робіт: «Вольнолюбие Пушкина распространилось дальше симпатий к декабристам, стало символом духовной свободы. А из Кобзаря кухаркино сознание слепило мятущегося диссидента». Добрий приятель і російський поет Яків Петрович Полонський писав, що Тарас Григорович свій демократизм не зміг би пояснити так само, як звітувати «в том невольном проникновении в дух народных украинских дум и песен, которое составляло характеристическую черту его музы. Короче сказать, - это был человек вполне непосредственный».

За спогадами Полонського, з яким Шевченко був щирим і відкритим у розмовах, Тарас Григорович говорив, що не любить Пушкіна не тому, що той поганий поет, а тому, що він - автор поеми «Полтава», в якій Кочубей зображений в якості сподвижника Петра Великого, оббреханого і страченого Мазепою. Шевченко же дивився на Кочубея «не более как на доносчика». І тим не менше 1859 року він написав чудовий портрет «его царского пресветлого величества войска Запорожского генерального судии Василия Кочубея». А ще раніше зробив ілюстрацію, на якій зобразив його дочку і дружину. Поезія Пушкіна викликала жвавий інтерес Шевченка. У своєму щоденнику він записав, що читав Катерині Піуновій, юній актрисі, в яку тоді був закоханий, «Сцены из рыцарской жизни». Символічним є той факт, що у Лейпцигу на початку 1859 р. вийшла збірка «Новые стихотворения Пушкина и Шевченко», в якій вперше за назвою «Думка» було опубліковано «Заповіт».

Отже, обидва поети належать всім нам. Адже, вільно володіючи українською і російською мовами, ми можемо читати Шевченка і Пушкіна в оригіналі, насолоджуючись талантом обох поетів. І політика тут ні до чого. Тим більше, що Тарас Григорович ставився до неї неприязно. «Раз на вечере у Белозерского, редактора журнала «Основа», - згадував Яків Полонський, - я помню, Шевченко подтвердил мнение одного заезжего славянина-галичанина, что всякая политика безнравственна, что ради политических соображений совершались и совершаются все неправды и из них проистекают все злосчастия племен и народов».

* * *

Літературна тематика займає чільне місце в книзі Василя Чепурного. Так, в щоденнику, який є одним із її розділів, автор категорично стверджує, що не існує великої єврейської літератури. Не можна назвати жодного єврейського письменника рівня Гейне. А Шолом-Алейхем - автор творів з дрібним містечковим гумором. Щось у цьому твердженні автора викликало сумнів. От і виникло бажання дізнатися, що до чого.

В Інтернеті висить доступна інформація про десять прозаїків і поетів - лауреатів Нобелівської премії. Їх імена: Пауль Хейзе (Німеччина, 1910), Анрі Бергсон (Франція, 1927), Борис Пастернак (Росія, 1958), Шмуель Йосеф Агнон (Галіція, 1966), Неллі Закс (колишній в’язень Освенцима, Німеччина, 1966), Іцхак Башевіс-Зінгер (Польща, 1978), Еліас Канетті (Болгарія, 1981), Йосип Бродський (Росія, 1987), Надін Гордимер (Південно-Африканська республіка, 1991), Імре Кертеш (Угорщина, колишній в’язень кількох німецьких таборів смерті, 2002). Більшість з цих письменників - автори книг на ідиш або івриті. Але завдяки перекладам англійською та німецькою мовами їхні твори стали складовою частиною всесвітньої літератури. Найвеличнішим єврейським поетом сучасності вважається Хим Нахман Бялік, уродженець Одеси. Серед романістів - лауреат Нобелівської премії Шмуель Йосеф Агнон, теж народжений на українській землі.

Безперечно, на кожного з Нобелівських лауреатів мали вплив культура, література, мови тих країн, де вони народилися або куди змушені були переселитися. Заперечувати їх асиміляцію було б дурницею. А хіба теж саме не відбулося з українцями, якими ми пишаємося і які нині є гордістю російської літератури і мистецтва? Достатньо назвати імена композитора Григорія Пономаренка (хто не знає його пісні «Оренбургский пуховый платок»), поета Арсенія Тарковського, акторів Сергія Маковецького, Василя Ланового, кінорежисера Сергія Бондарчука, щоб зрозуміти це.

В Радянському Союзі все було регламентовано, в тому числі і автори художньої літератури як представники союзних республік. З українських письменників на слуху всесоюзного читача були Шевченко і Тичина, білоруських - Якуб Колас і Янка Купала, латиських - Віліс Лацис, дагестанських - Расул Гамзатов, адигейських - Давид Кугультинов, чукотських - Юрій Ритхеу, нівхських - Володимир Сангі, естонських - Юхан Смуул і т.д. Місця єврейським письменникам у цьому списку не знайшлось. У другому томі «Енциклопедії українознавства», фундаментальній праці з україністики, створеній під егідою Наукового Товариства ім. Шевченка у Європі (Париж), знаходимо інформацію про те, що в 1920-х рр. в Україні працювали єврейські письменники Л.Квітко, І.Фефер, Д.Фельдман, Д.Ністер, Х.Гільдій, А.Рейзін та інші, які публікували свої твори на ідиш. Деякі з них були учасниками «Вапліте» і «Літературного Ярмарку». Твори єврейських письменників перекладали Павло Тичина, Максим Рильський та інші літератори України. Як українці, в тридцяті роки зазнали переслідувань діячі єврейської культури, а їхні культурні установи були здебільшого закриті радянською владою. Як зазначається в «Енциклопедії українознавства», після другої світової війни радянська політика спинила всякий вияв єврейської культури в Україні. Письменники і мистецькі діячі Д.Берглзон, Д.Гофштейн, П.Маркіш, І.Фефер, Л.Квітко, П.Каганович-Ністор, Я.Кушніров ліквідовані фізично. От і змушені були єврейські письменники включитися в російський або український культурний процес. Значний вклад в українську літературу внесли поети Леонід Первомайський, Сава Голованіський, Арон Копштейн, Абрам Кацнельсон, прозаїки Натан Рибак, Леонід Смілянський, драматург Леонід Юхвід, літературознавці і критики Євген Адельгейм, Ілля Стебун, Яків Айзеншток, перекладачі української поезії Д.Гофштейн, А Клейн.

Більш поталанило Шолом-Алейхему (Ш.Н.Рабиновичу). Йому не треба було ховати своє ім’я і свої книги, бо він помер 1916 року у Нью-Йорку. Літературознавці та історики літературного процесу в Україні стверджують, що книги Шолом-Алейхема сприймалися як твори, сповнені любові до «маленької» людини. Письменник змалював своїх героїв в ореолі щирого співчуття та сумного гумору. Творчість письменника забарвлена українським колоритом, у творах подано описи української природи, використано українську лексику, фольклор. Шолом-Алейхем написав десять романів, двадцять п'єс, сотні повістей та оповідань, багато статей. Твори письменника перекладені на десятки мов світу. Тому і увійшов Шолом-Алейхем до підручника «Історія світової літератури», з якого, ми, студенти шістдесятих, вперше дізнались про його творчість.

На завершення теми короткий коментар до наступного вислову про євреїв з книги Василя Чепурного «Акурайку»: «… в творчості бідна нація. Я вже не кажу про таких, як Малевіч у малярстві чи Растропович у музиці…». Про бідність нації - спірне твердження. Чого б сьогодні варта була російська культура без феноменальної творчості видатних письменників, музикантів, акторів, художників, режисерів єврейської національності, народжених в Києві, Одесі, Чернігівській, Кіровоградській та інших областях України. Лише кілька імен: Ілля Еренбург, Григорій Козинцев, Олексій Каплер, Ілля Ільф, Ян Френкель, Матвій Блантер, Марк Бернес, Петро Тодоровський, Натан Рахлін, Еміль Гілельс, Еліна Бистрицька, Давид Ойстрах, Павло Коган, Роман Кармен, Борис Єфимов, Анатолій Рибаков, Леонід Утьосов, Михайло Жванецький, Роман Карцев, брати Дмитро та Данило Покраси.

Однак повернемось до Малевича і Растроповича. Казимир Северинович Малевич народився понад сто тридцять років тому в Києві в польській родині. До сімнадцяти років жив на Чернігівщині. Окрім «Чорного квадрата» є автором інших робіт, виконаних у жанрі абстрактного мистецтва. В історії вітчизняного малярства, і не тільки, Казимир Малевич добре знаний як російський і радянський художник-авангардист.

Мстислав Леопольдович Растропович - всесвітньовідомий віолончеліст, піаніст і диригент. Народжений вісімдесят три роки тому в родині музикантів. Його батько Леопольд Вітольдович був відомим віолончелістом. Походив з родини польських дворян. Мати Софія Миколаївна Федотова славилась як піаністка.

Ну і про письменника Абрама Терца кілька слів. Його теж згадує у своїй книзі Василь Чепурний. Під цим псевдонімом на Заході друкував власні твори Андрій Донатович Синявський, народжений вісімдесят п’ять років тому в сім’ї московського дворянина та лівого есера, який пізніше лояльно поставився до радянської влади. З другом, євреєм за походженням Юлієм Даніелем, теж літератором, Синявський став добре знаним дисидентом у середині 60-х рр. минулого століття.

От і виходить, що п’яте управління суворої радянської установи попрацювало на славу. До рук читачів через книгарні і бібліотеки потрапили свого часу статті відповідного змісту, опубліковані в російських журналах «Наш современник», «Молодая гвардия», «Волга», «Человек и закон» Направлення цих часописів було визначено співробітниками Луб’янки за наказом шефа Юрія Андропова задля панування чистої російської ідеї і ними ж скасовано, коли ставлення одного із найвпливовіших членів Політбюро склалось не на його користь. Редактори журналів і видавництва «Современник» втратили свої посади. А що залишилось у головах читачів? Не важко здогадатись.

* * *

Василя Чепурного, як і багатьох з нас, турбують стосунки України з Російською державою. Його фраза «помстимося Росії… любов’ю», гадаю, стане крилатою. Адже Україна упродовж століть витратила багатющі людські і природні ресурси для становлення і розвитку спочатку Російської імперії, а потім Російської Радянської Федеративної Республіки у складі СРСР. Читаємо: «… Хіба може Україна забути Санкт-Петербург, зведений на кістках українських козаків?! Хіба зможе свідомий українець відвернутися від гострого шпилю Петропавлівської фортеці, в якій карався і похований гордий гетьман Павло Полуботок? Хіба забудемо ми, що Тюмень і чи не весь Сибір освоєний таки нашими, українськими руками - зрештою, Далекий Схід і зараз має Чернігівку, Переяславку, Прилуки… Згадаймо принагідно, як у Багряного описано тамтешній Київський район («Триголови»), А чи ми можемо забути Кубань або Стародубщину, які у часи УНР проголошували себе українськими таки територіями? І всього лише 80 років, як Стародубщина була передана до складу Росії. Хіба ми можемо забути, що вся російська література вийшла з гоголівської «Шинелі» і чи можемо ми віддати-відрізати від себе творчість Гоголя, Купріна, Буніна , Чехова, Лєскова, які неможливі без українських впливів? Хіба забули ми, що російське малярство творене нашим Боровиковським, а російська музика - нашими Веделем і Березовським? Хіба російська архітектура Григоровича-Барського чужа українському бароко? Тож Росія - це зона стратегічних українських інтересів! Ми не можемо - предки не дозволять - відмовитися від Росії на користь жовтої, китайської раси. Ми досі відповідальні за Росію!». В цих емоційних словах криється велика історична правда. І річ не лише в тому, що китайці заполонили російський Далекий Схід.

В середині самої країни відбуваються процеси, здатні привести до того, що «Росія повернеться до історичних кордонів Московського царства». Цей прогноз Левка Лук’яненка 1988 року Василь Чепурний не просто наводить у своїй книзі, а підкріплює побаченим під час мандрів по річці Вуоксі, що витікає з Фінляндії і впадає в російську Ладогу, відвідин міста Калінінграда (німецький Кенігсберг) та аналітичним читанням російських Інтернет - сайтів, преси і книжок відомих сучасних вчених в галузі науки, освіти, культури і політології. Василь Чепурний аргументовано розповідає українському читачеві про існування в Росії течії, направленої на зміну геостратегічного статусу Камчатської області і Чукотського автономного округу. А на протилежному кінці російської держави, в колишній Карело-Фінській АРСР, Карельський національний фронт оголосив боротьбу з геноцидом карельського народу. У Сибіру та Архангельському краї став відчутним сепаратизм. Відповідні рухи спостерігаються у Татарстані, на Дону і Кубані. На підході Якутія і Башкирія.

А чи є у Росії Росія? На таке запитання Василь Чепурний дає наступну відповідь: «Є державні утворення якутів і чукчів, татар і башкир, тувинців і марійців, нема тільки власне російської держави. У складі Російської Федерації нема Російської автономної республіки! А для чого? «Где русский - там и Россия»? Тож і дискутують учені російські мужі. І більшість сходиться до думки, що виділити Росію із Російської Федерації - це означає погубити її». Так що Росія має перспективу розпастися. У своєму висновку Василь Чепурний непоодинокий. Про це говорять здравомислячі російські науковці, журналісти-аналітики і політики. Так, Володимир Рижков, фаховий історик, колишній депутат Державної думи Росії чотирьох скликань, а нині професор Державного університету «Вища школа економіки» в Москві та політичний оглядач аналітичної програми на радіостанції «Эхо Москвы» (її можна дивитися на каналі RTV), оцінюючи політичну ситуацію в Україні напередодні президентських виборів, сказав, що Росію увесь світ вважає державою, що відходить. Причина криється в демографії, стані здоров’я російських громадян, низькому технологічному рівні країни. Навіть Вірменія, Білорусь, Туркменія, Казахстан і Киргизія шукають собі партнерів в Китаї та інших країнах. А вірмени, які десятиріччями ворогували з Турцією, відкрили з нею загальний кордон. На думку Рижкова, модель розвитку Росії за Путіним стала банкрутом, тому шляхи Росії і України розходитимуться все далі і далі. Україна розвиватиметься як демократична країна з ринковою економікою та орієнтацією на Захід. На Україну надій більше, аніж на Росію. Україна ще покаже, як жити і працювати. Попри те, що українці ніяк не можуть «устаканить свою демократию», їхній літак летить вперед, і країна дуже відрізняється від тієї, що була п’ять років тому.

Так що нам, українцям, робити з Росією? Як на Василя Чепурного, вихід один: «Ми зійшлися на думці - Україна і Росія таки різні держави, але нам вкрай необхідно розвивати баланс довіри одне до одного. Ми повинні чути один одного. І поважати. Всього лише. І тоді буде дружба. Як у нас із моїм армійським другом».

Але здійснити це дуже не просто. Тому що є люди, котрі мріють про Російський союз, запропонований Олександром Солженіциним у статті «Как нам обустроить Россию». Василь Чепурний присвятив йому розділ за назвою «Великий уламок Великої Імперії». Називаючи його великим російським письменником, Нобелівським лауреатом, Василь Федорович висловлює сумніви з приводу щирості Солженіцина. Дійсно, з одного боку він стверджує, що в ньому тече велика частка української крові по матері, з іншого - не визнає української мови, називаючи її мішаниною з польських, австрійських і російських слів. А у названій статті Олександр Солженіцин констатує: «Это все - придуманная в недавне фальшь, что чуть не с IX века существовал особый украинский народ с особым не-русским языком». Тут же пояснює, що йому доводилося відповідати емігрантським українським націоналістам про неможливість відокремлення України від Росії без всенародного голосування, забуваючи при цьому, що український народ сказав своє слово у грудні 1991 року. І ще одна деталь його не щирого ставлення до України. Перебуваючи в Екибастузькому таборі в Казахстані, Солженіцин співробітничав із табірним начальством і видав час повстання, яке підготували в’язні - члени ОУН. Оунівці були жорстоко покарані, майбутній національний герой переведений в інший табір. Опинившись після вигнання з СРСР у Швейцарії, Олександр Солженіцин, придбав броньований автомобіль, на вікна повісив шторки. Для охорони найняв подружжя - майстрів карате - боявся помсти оунівців-емігрантів.

Прискіпливий читач скаже, що Солженіцин відійшов в минуле, а Василь Чепурний засліплений своєю необ’єктивністю до Росії. Але це не так. Нещодавно головний російський канал ОРТ показав документальний фільм Михайла Леонтьєва «Оранжевые дети Третьего рейха», в якому Президент України Віктор Ющенко і ми з вами визначені як нащадки фашистської ідеології. В електронних засобах масової інформації розповсюджений текст статті політолога Сергія Кургиняна, витяг з якої цитую мовою оригіналу: «Проект Украина» - это болезненный фантом истории и он обречён. …если спецоперация «проект Украина» потерпит поражение, то «Украйна» тихо рассосётся в выздоравливающем теле Руси как тяжёлая, но уже побеждённая болезнь, от которой останутся только... всё те же опереточные группки ветеранов-украинцив по траурным дням нестройным хором уныло распевающих что-то насчёт «ещё нэ вмэрла...». В любом случае, «Украйне» не жить - останется либо Малороссия, либо бессубъектная территория (неважно под каким названием) восточного захолустья Запада, в качестве кадрового резервуара дешёвых ассенизаторов и проституток. Я никогда не отрицал, что на Украине несколько иная ментальность и что украинцы по миросозерцанию несколько отличаются от нас. Но я всегда говорил, что украинцы - это русские, а Украина - это Россия».

Отже, тривога Василя Чепурного не безгрунтовна. А такі поширені в Росії думки не можна залишати поза уваги.

* * *

Книга Василя Чепурного багатопланова і цим цікава. Етнограф, краєзнавець, мандрівник, історик, літератор, бібліотекар, студент знайде несподівану для себе інформацію. Описуючи свої мандри по Чернігівщині, переїзди з Чернігова в Крим, з Чернігова в Петербург, Чепурний постає талановитим спостерігачем подій, фактів, поведінки людей. Він володіє образною українською мовою, що дає йому можливість словесними фарбами описати побачене. Особливо його поетична натура відчувається на одинці з природою. Деснянські, поліські краєвиди, змальовані так, що ти, відсторонена людина, відчуваєш себе їхньою часткою, дають йому наснагу для творчості. А ще Василь Чепурний показав себе талановитим літературознавцем, здатним відстояти свої літературні уподобання. Він по-справжньому вільна душею людина. Тому і написав гостру, інколи прямолінійну, але щиру книгу, яка через певну кількість років стане у нагоді наступним поколінням чернігівців - дослідників політичних і літературних процесів у нашому краї першого десятиріччя ХХІ століття.

Приємно констатувати, що на Чернігівщині нарешті народився публіцист із літературним смаком, знанням історії, живим безперервним інтересом до проблем поточних днів, вмінням визначити свою аудиторію, свого читача, своє середовище, яких ненав’язливо вчить думати, аналізувати і пізнавати життя у зручних і не зручних його проявах. Ім’я цього публіциста Василь Федорович Чепурний.


Людмила Студьонова