Всеукраїнський незалежний медійний простір "Сіверщина"

„ АКУРАЙКУ”

Журналіст — Sat, 04 Dec 2010 19:06:34 GMT

Книжка із дивно-інтригуючою назвою вийшла у „ Редакційно-видавничому центрі „Сіверщина” накладом 1000 примірників, 192 сторінки . У ній можна виділити кілька пластів: народознавчий, історичний, літературознавчий, мемуарний, релігійний. Усі ті пласти пронизує потужний політичний струмінь ( з усіма характерними для політики плюсами і мінусами ), рушійною силою якого є національно-патріотична ідея. Це стосується і навіть такого специфічного пласта, як релігійний, бо автор гаряче відстоює ідею незалежності української православної церкви.
Назва „Акурайку” – це фрагмент з авдіївської колядки (звідки автор родом) „Акурайку восім барку”, що перекладається на сучасну українську мову так: „Як у райку, в оцім барку”, де слово „барка” таки давньоукраїнське ( із мови санскриту, яка із 2-го тисячоліття до нашої ери стала староіндійською літературною і культовою мовою, і означає „хата” ( у нас ще недавно баржу називали баркою). Отже в одному цьому фрагменті моторошна ще доісторична глибина , де і знаходяться наші праісторичні корені.
Як бачимо, вже й тут відчувається отой політичний струмінь , в основі якого – національна ідея...
Для мене названа книжка найцікавіша своїм історичним пластом, де основою є стосунки українців та так званих великоросів. Ці стосунки у певній мірі парадоксальні.
Для мене названа книжка найцікавіша своїм історичним пластом, де основою є стосунки українців та так званих великоросів. Ці стосунки у певній мірі парадоксальні. З одного боку, здавалося б, вони мали б бути ідеально-дружніми ( на що, мабуть,і розраховував Богдан Хмельницкий, ініціюючи своєрідний союз України і Росії) Адже обидва народи сповідували одну й ту ж віру , до того ж і їхні мови були подібні. Але ота подібність, на жаль, і призвела до втрати Україною своєї суверенності, виборотої в жорстоких боях, до деформації її духовних цінностей. Це виявилося вже в перших десятиліттях після так званого „возз’єднаня”, і чим далі, тим більше давало про себе знати. Незабаром частина мислячих укранців збагнула справжню суть отого „возз’єднаня”, отож гетьман Мазепа і спробував виправити становище – вирватися із жорстоких обіймів Момковії. Він вірно міркував, що навіть союз із Швецією менш небезпечний для незалежності України, ніж союз із Московією.

Але було вже запізно.
Через кілька століть про оті „братні обійми” повідала українська народна пісня „А вже триста років козак у неволі” – „під московським караулом у тюрмі”.
Василь Чепурний у своїй книжці досліджує причини згубного для України колишнього „возз’єднання”. А причини, виявляється , прості .Перш за все з початку зародження Московії як держави князі , а потім царі московські лише маскувалися словом «возз’єднання” , а насправді, вишколені колишніми своїми вчителями татаро-монголами, визнавали лише «приєднання» нових територій.
Автор книжки «Акурайку» прагне за московськими ідеологічними легендами уздріти справжню (імперську) суть російської політики, здебільшого посиачись на свідчення самих російських істориків та політиків , довдячи:
«Хіба не ми , українці, прозивані то черкесами, то малоросами, сумлінно будували Російську імперію? Імена Феофана Прокоповича, Стефана Яворського, Розумовського, Безбородька, багатьох гетьманів, зрештою навіть Гоголя говорять самі за себе»…
Автор цитує фрагмети із пердмови Ярослава Грицака до книги Андреаса Каппелера «Росія як політична імперія».
Для підтвердження свого бачення справжньої суті російської політики (колишньої і нинішньої) Василь Чепурний використовує багатющий матеріал , у тому числі і свідчення російських істориків і політиків, і на основі тих свідчень стверджує ( повторюючи прогноз Левка Лук’яненка), що „Росія повернеться до історичних кордонів Московського царства”...
По суті книга „Акурайку” – це політичний автопортрет самого Василя Чепурного. І попри деякі недоліки названої книги ( трапляються повтори , часом надмірна категоричність, що може викликати скептичну посміку у читача - на зразок „Що нам робити з Росією?” та ін .) її можна назвати посібником з національного патріотизму. І я впевнений , що кожен українець, що уважно цю книжку прочитає, стане духовно багатший і національно свідоміший. А це те, чого бракує нашому загалу , бо патріотичне виховання на державному рівні ведеться досить мляво , тому доводиться компенсувати ту млявість на рівні самодіяльному.
Сосничани книжку „Акурайку” можуть придбати у книгарні газети „ Час”.

Микола Адаменко, член Національної Спілки письменників України.

Роздуми над книгою Василя Чепурного "Акурайку"

Василь — Wed, 03 Mar 2010 20:00:21 GMT

Відверто скажу, книгу прочитала на одному диханні. Виявилось, що її автор, якого вважають зухвалим журналістом і редактором популярної в Україні газети «Сіверщина», а також просвітянином з їжачими голками, насправді нагадує молоде лоша, що кидається з одного боку в інший, пізнаючи світ. Тому інколи йому не вистачає ще досвіду, терпимості і пізнань. Але за всім цим криється лірична натура із власною світобудовою, куди Василь Чепурний у буденному житті нікого не пускає. Лише паперу він довірив, приховані в глибині душі нелегкі думки, сподівання, віру і надію в Україну, долею якої занепокоєний. Скептик скаже, ну і що з того. А те, що читати це неймовірно цікаво, і ти починаєш розмірковувати, сперечатися з автором, виникає бажання дещо йому довести, прочитати інші розумні книжки задля набуття нових знань.

Щодо назви «Акурайку», краще навести слова самого автора: «Ні, це не японське слово і взагалі не іноземне. Це так колядують у моєму селі: «Акурайку восім барку!» Малим я теж вигукував цього загадкового «акурайка», геть не розуміючи його значення. І тільки дорослим, завдяки досліднику минувшини - Миколі Ткачу, викладачеві та поетові, зміг дізнатися його розшифрування. Переклад простий: «Акурайку - як у райку, «восім барку» - «в осім барку». «Барок» на санскриті - дім, будинок».

«Акурайку» - не є художнім твором. Це - книга публіцистики, з якої ми дізнаємося про рід Василя Чепурного, його ставлення до літературного процесу, сусідньої Росії, подій, що відбуваються в наш час.

Хочеться заперечити тим рецензентам, котрі вважають «Акурайку» лише політичним портретом самого Василя Чепурного. Адже головним в книзі є ліричний герой, закоханий у свою малу батьківщину, село Авдіївку в Сосницькому районі, в її людей, в її природу, в її історію. В радянському літературознавстві автора охрестили б співцем патріархального села. А це вже вирок. Правда ж в тому, що на малій батьківщині формується людина. І відбувається це комплексно: від батьків, дідів, бабусь, сусідів, природи, свійської тварини і господарки в душу дитини вливається те, що ми називаємо патріотизмом. Хіба можна забути дідів Андрона Чепурного, Івана Лазаренка, Долмата, бабусь Лисаветку, Московку, Сашу, Чорнороту та інших, серед яких зростав Василь Чепурний. З ними село було чистішим і добрішим. Вони «і досі тримають на своїх могилках світ минулого століття».

Лише одне з авторських зізнань: «…Квіти по-справжньому пахнуть тільки, коли згасає день - так, наче згадують сонце. Саме через це люблю матіолу. … Пишу в траві, загоряю, із закритими очима нарахував 10 видів звуків: шум дерев, голоси людей, звук поїзда, скрекіт сорок, звуки господарської діяльності людини, політ мухи, цвірінькання невідомих по голосу птахів (чотири види), а ще - гавкіт пса. Звичайна людина, міська, більшості цих звуків не чує, чуючи. І збіднює себе».

Таких рядків, сповнених ліризму, теплоти сприймання природи, в книзі безліч. А слова про матіолу переносять у світлі роки дитинства і отроцтва, до дідусевої хати, навколо якої бабуня насадила матіолу. Спадає спека, дивовижний аромат квітів всюди. На підвіконні відчиненого вікна сиджу, звісивши ноги, з тарілкою вареників з вишнями у чорничному соусі. Смакота. Співають у траві цикади. Навколо мир і спокій. І мої старі ще не старі, і все життя попереду. Чепурному вдалося зачепити ностальгічні переживання по тих роках, які ніколи не повернуться. А ще, описуючи свої подорожі по країні, він знаходить такі слова, що ти відчуваєш себе його супутником.

Лірична тема в книзі одна з багатьох. До неї органічно приєднуються інші: Шевченко і Пушкін, літературні процеси, ставлення до Росії, помаранчева революція і кандидат в Президенти України Віктор Ющенко. Під час вікопомних подій 2004 року Василь Чепурний брав активну участь у президентській кампанії Ющенка, виконуючи обов’язки заступника керівника обласного штабу. Вів «Щоденник помаранчевого революціонера», який нині є документом часу. Переповідати щоденник немає сенсу. Краще читати його в оригіналі. Своє сприйняття Віктора Ющенка Чепурний висловив у розділі Шарль де Ющенко. Знайшовши багато спільного у Віктора Ющенка з Президентом Франції, він пише: «Як тільки не обзивали Шарля де Голля - і «Констаблем» (це щось на зразок нашого міліціянта), і старим дурнем, якого пора здати в музей… Обзивають і Ющенка. Франція досі вважає свого генерала найвидатнішим французом. Ющенка оцінять не скоро. Але оцінять. Якщо українці будуть нацією, а не мільйонами споживачів». Ці слова не потребують коментарів. А нам залишається лише чекати.

* * *

Василь Чепурний наполегливо звертає читацьку увагу «на міф про «великого російського поета» Александра Пушкіна», порівнюючи його долю з долею Тараса Шевченка, який ніколи не співав осанну російському цареві на відміну від Олександра Сергійовича, пушкінське заслання із шевченковим засланням не на користь першого. Та й поховання обох поетів, на його думку, показало їх значення для своїх народів. Воно так і не так.

Адже Олександр Пушкін - дворянин, камер-юнкер, тобто царський чиновник. Для нього разом із дружиною завжди були відчинені двері до імператорського двору. Тому не бути відданим цареві він просто не міг. Пушкіна ще називали придворним поетом. До слова, Наталя Миколаївна Гончарова, з якою одружився поет, була правнучкою знаменитого українського гетьмана Петра Дорошенка.

Визнання Олександра Пушкіна як поета відбулося лише після смерті. За його життя «виршеплеты» не користувалися особливою увагою. Вони не мали того суспільно-політичного значення, якого набули значно пізніше, коли на них приміряли слова Маяковського: «И кто сегодня поет не с нами, тот против нас». Популярнішій за Пушкіна поет Петро В’яземський, який ридав, як дитя, на паперті храму, де стояв гроб з тілом друга, згодом надішле листа Василеві Жуковському, в якому напише: «… провидение дало нам в нем великого Поэта». Отже, В’яземський одним з перших назвав Пушкіна тим іменем, до якого звикло наше вухо за два століття. Пантелеймон Куліш підкреслював значення Пушкіна для української літератури. Його твори почали перекладати українською мовою з 1829 р.

А Тарас Шевченко - селянський син, колишній кріпак, якого Господь за всі страждання наділив великим талантом поета, прозаїка, художника, громадянина, вболівальника за українську справу. Але цю велику і обдаровану людину нікому було захистити. Подільники по Кирило-Мефодіївському товариству під час слідства «топили» Тараса Григоровича задля врятування власної шкіри. От і відбув за всіх в Оренбурзьку фортецю.

Але і у Пушкіна, і у Шевченка є спільне в одному: нова влада, яка встановилася після жовтневого заколоту 1917 року на терені колишньої Російської імперії, оголосила обох поетів борцями з царатом. Доходило до абсурду. Один професор-філолог одного московського вузу наголошував на тому, що поемою «Евгений Онегин» Пушкін закликав до Великого Жовтня.

Шевченка визначили ще й революціонером-демократом. Український художник-оформлювач «Кобзаря» Микола Стороженко в інтерв’ю газеті «Столичные новости» (2003. - №33) сказав: «Шевченко многогранен, как Библия. Мы до сих пор не знаем, какой он на самом деле. У меня на столе — Библия и Шевченко. Про него горы книг написаны: революционер, демократ. Нет, он гораздо больше. «Кобзарь» я не называю даже сборником стихов — это учение. Каждое из стихотворений несет лишь отпечаток знакомых вещей. Шевченко называли реалистом, но он не реалист. Он заложил в реальность вечную альтернативу бытия. Брал привычные явления для своих духовных построений, точно так же как Христос говорил притчами, когда проповедовал».

Не можна не погодитись ще з однією думкою, яку висловив київський журналіст Владислав Сікалов після розмов з художником Миколою Стороженком і оглядин його робіт: «Вольнолюбие Пушкина распространилось дальше симпатий к декабристам, стало символом духовной свободы. А из Кобзаря кухаркино сознание слепило мятущегося диссидента». Добрий приятель і російський поет Яків Петрович Полонський писав, що Тарас Григорович свій демократизм не зміг би пояснити так само, як звітувати «в том невольном проникновении в дух народных украинских дум и песен, которое составляло характеристическую черту его музы. Короче сказать, - это был человек вполне непосредственный».

За спогадами Полонського, з яким Шевченко був щирим і відкритим у розмовах, Тарас Григорович говорив, що не любить Пушкіна не тому, що той поганий поет, а тому, що він - автор поеми «Полтава», в якій Кочубей зображений в якості сподвижника Петра Великого, оббреханого і страченого Мазепою. Шевченко же дивився на Кочубея «не более как на доносчика». І тим не менше 1859 року він написав чудовий портрет «его царского пресветлого величества войска Запорожского генерального судии Василия Кочубея». А ще раніше зробив ілюстрацію, на якій зобразив його дочку і дружину. Поезія Пушкіна викликала жвавий інтерес Шевченка. У своєму щоденнику він записав, що читав Катерині Піуновій, юній актрисі, в яку тоді був закоханий, «Сцены из рыцарской жизни». Символічним є той факт, що у Лейпцигу на початку 1859 р. вийшла збірка «Новые стихотворения Пушкина и Шевченко», в якій вперше за назвою «Думка» було опубліковано «Заповіт».

Отже, обидва поети належать всім нам. Адже, вільно володіючи українською і російською мовами, ми можемо читати Шевченка і Пушкіна в оригіналі, насолоджуючись талантом обох поетів. І політика тут ні до чого. Тим більше, що Тарас Григорович ставився до неї неприязно. «Раз на вечере у Белозерского, редактора журнала «Основа», - згадував Яків Полонський, - я помню, Шевченко подтвердил мнение одного заезжего славянина-галичанина, что всякая политика безнравственна, что ради политических соображений совершались и совершаются все неправды и из них проистекают все злосчастия племен и народов».

* * *

Літературна тематика займає чільне місце в книзі Василя Чепурного. Так, в щоденнику, який є одним із її розділів, автор категорично стверджує, що не існує великої єврейської літератури. Не можна назвати жодного єврейського письменника рівня Гейне. А Шолом-Алейхем - автор творів з дрібним містечковим гумором. Щось у цьому твердженні автора викликало сумнів. От і виникло бажання дізнатися, що до чого.

В Інтернеті висить доступна інформація про десять прозаїків і поетів - лауреатів Нобелівської премії. Їх імена: Пауль Хейзе (Німеччина, 1910), Анрі Бергсон (Франція, 1927), Борис Пастернак (Росія, 1958), Шмуель Йосеф Агнон (Галіція, 1966), Неллі Закс (колишній в’язень Освенцима, Німеччина, 1966), Іцхак Башевіс-Зінгер (Польща, 1978), Еліас Канетті (Болгарія, 1981), Йосип Бродський (Росія, 1987), Надін Гордимер (Південно-Африканська республіка, 1991), Імре Кертеш (Угорщина, колишній в’язень кількох німецьких таборів смерті, 2002). Більшість з цих письменників - автори книг на ідиш або івриті. Але завдяки перекладам англійською та німецькою мовами їхні твори стали складовою частиною всесвітньої літератури. Найвеличнішим єврейським поетом сучасності вважається Хим Нахман Бялік, уродженець Одеси. Серед романістів - лауреат Нобелівської премії Шмуель Йосеф Агнон, теж народжений на українській землі.

Безперечно, на кожного з Нобелівських лауреатів мали вплив культура, література, мови тих країн, де вони народилися або куди змушені були переселитися. Заперечувати їх асиміляцію було б дурницею. А хіба теж саме не відбулося з українцями, якими ми пишаємося і які нині є гордістю російської літератури і мистецтва? Достатньо назвати імена композитора Григорія Пономаренка (хто не знає його пісні «Оренбургский пуховый платок»), поета Арсенія Тарковського, акторів Сергія Маковецького, Василя Ланового, кінорежисера Сергія Бондарчука, щоб зрозуміти це.

В Радянському Союзі все було регламентовано, в тому числі і автори художньої літератури як представники союзних республік. З українських письменників на слуху всесоюзного читача були Шевченко і Тичина, білоруських - Якуб Колас і Янка Купала, латиських - Віліс Лацис, дагестанських - Расул Гамзатов, адигейських - Давид Кугультинов, чукотських - Юрій Ритхеу, нівхських - Володимир Сангі, естонських - Юхан Смуул і т.д. Місця єврейським письменникам у цьому списку не знайшлось. У другому томі «Енциклопедії українознавства», фундаментальній праці з україністики, створеній під егідою Наукового Товариства ім. Шевченка у Європі (Париж), знаходимо інформацію про те, що в 1920-х рр. в Україні працювали єврейські письменники Л.Квітко, І.Фефер, Д.Фельдман, Д.Ністер, Х.Гільдій, А.Рейзін та інші, які публікували свої твори на ідиш. Деякі з них були учасниками «Вапліте» і «Літературного Ярмарку». Твори єврейських письменників перекладали Павло Тичина, Максим Рильський та інші літератори України. Як українці, в тридцяті роки зазнали переслідувань діячі єврейської культури, а їхні культурні установи були здебільшого закриті радянською владою. Як зазначається в «Енциклопедії українознавства», після другої світової війни радянська політика спинила всякий вияв єврейської культури в Україні. Письменники і мистецькі діячі Д.Берглзон, Д.Гофштейн, П.Маркіш, І.Фефер, Л.Квітко, П.Каганович-Ністор, Я.Кушніров ліквідовані фізично. От і змушені були єврейські письменники включитися в російський або український культурний процес. Значний вклад в українську літературу внесли поети Леонід Первомайський, Сава Голованіський, Арон Копштейн, Абрам Кацнельсон, прозаїки Натан Рибак, Леонід Смілянський, драматург Леонід Юхвід, літературознавці і критики Євген Адельгейм, Ілля Стебун, Яків Айзеншток, перекладачі української поезії Д.Гофштейн, А Клейн.

Більш поталанило Шолом-Алейхему (Ш.Н.Рабиновичу). Йому не треба було ховати своє ім’я і свої книги, бо він помер 1916 року у Нью-Йорку. Літературознавці та історики літературного процесу в Україні стверджують, що книги Шолом-Алейхема сприймалися як твори, сповнені любові до «маленької» людини. Письменник змалював своїх героїв в ореолі щирого співчуття та сумного гумору. Творчість письменника забарвлена українським колоритом, у творах подано описи української природи, використано українську лексику, фольклор. Шолом-Алейхем написав десять романів, двадцять п'єс, сотні повістей та оповідань, багато статей. Твори письменника перекладені на десятки мов світу. Тому і увійшов Шолом-Алейхем до підручника «Історія світової літератури», з якого, ми, студенти шістдесятих, вперше дізнались про його творчість.

На завершення теми короткий коментар до наступного вислову про євреїв з книги Василя Чепурного «Акурайку»: «… в творчості бідна нація. Я вже не кажу про таких, як Малевіч у малярстві чи Растропович у музиці…». Про бідність нації - спірне твердження. Чого б сьогодні варта була російська культура без феноменальної творчості видатних письменників, музикантів, акторів, художників, режисерів єврейської національності, народжених в Києві, Одесі, Чернігівській, Кіровоградській та інших областях України. Лише кілька імен: Ілля Еренбург, Григорій Козинцев, Олексій Каплер, Ілля Ільф, Ян Френкель, Матвій Блантер, Марк Бернес, Петро Тодоровський, Натан Рахлін, Еміль Гілельс, Еліна Бистрицька, Давид Ойстрах, Павло Коган, Роман Кармен, Борис Єфимов, Анатолій Рибаков, Леонід Утьосов, Михайло Жванецький, Роман Карцев, брати Дмитро та Данило Покраси.

Однак повернемось до Малевича і Растроповича. Казимир Северинович Малевич народився понад сто тридцять років тому в Києві в польській родині. До сімнадцяти років жив на Чернігівщині. Окрім «Чорного квадрата» є автором інших робіт, виконаних у жанрі абстрактного мистецтва. В історії вітчизняного малярства, і не тільки, Казимир Малевич добре знаний як російський і радянський художник-авангардист.

Мстислав Леопольдович Растропович - всесвітньовідомий віолончеліст, піаніст і диригент. Народжений вісімдесят три роки тому в родині музикантів. Його батько Леопольд Вітольдович був відомим віолончелістом. Походив з родини польських дворян. Мати Софія Миколаївна Федотова славилась як піаністка.

Ну і про письменника Абрама Терца кілька слів. Його теж згадує у своїй книзі Василь Чепурний. Під цим псевдонімом на Заході друкував власні твори Андрій Донатович Синявський, народжений вісімдесят п’ять років тому в сім’ї московського дворянина та лівого есера, який пізніше лояльно поставився до радянської влади. З другом, євреєм за походженням Юлієм Даніелем, теж літератором, Синявський став добре знаним дисидентом у середині 60-х рр. минулого століття.

От і виходить, що п’яте управління суворої радянської установи попрацювало на славу. До рук читачів через книгарні і бібліотеки потрапили свого часу статті відповідного змісту, опубліковані в російських журналах «Наш современник», «Молодая гвардия», «Волга», «Человек и закон» Направлення цих часописів було визначено співробітниками Луб’янки за наказом шефа Юрія Андропова задля панування чистої російської ідеї і ними ж скасовано, коли ставлення одного із найвпливовіших членів Політбюро склалось не на його користь. Редактори журналів і видавництва «Современник» втратили свої посади. А що залишилось у головах читачів? Не важко здогадатись.

* * *

Василя Чепурного, як і багатьох з нас, турбують стосунки України з Російською державою. Його фраза «помстимося Росії… любов’ю», гадаю, стане крилатою. Адже Україна упродовж століть витратила багатющі людські і природні ресурси для становлення і розвитку спочатку Російської імперії, а потім Російської Радянської Федеративної Республіки у складі СРСР. Читаємо: «… Хіба може Україна забути Санкт-Петербург, зведений на кістках українських козаків?! Хіба зможе свідомий українець відвернутися від гострого шпилю Петропавлівської фортеці, в якій карався і похований гордий гетьман Павло Полуботок? Хіба забудемо ми, що Тюмень і чи не весь Сибір освоєний таки нашими, українськими руками - зрештою, Далекий Схід і зараз має Чернігівку, Переяславку, Прилуки… Згадаймо принагідно, як у Багряного описано тамтешній Київський район («Триголови»), А чи ми можемо забути Кубань або Стародубщину, які у часи УНР проголошували себе українськими таки територіями? І всього лише 80 років, як Стародубщина була передана до складу Росії. Хіба ми можемо забути, що вся російська література вийшла з гоголівської «Шинелі» і чи можемо ми віддати-відрізати від себе творчість Гоголя, Купріна, Буніна , Чехова, Лєскова, які неможливі без українських впливів? Хіба забули ми, що російське малярство творене нашим Боровиковським, а російська музика - нашими Веделем і Березовським? Хіба російська архітектура Григоровича-Барського чужа українському бароко? Тож Росія - це зона стратегічних українських інтересів! Ми не можемо - предки не дозволять - відмовитися від Росії на користь жовтої, китайської раси. Ми досі відповідальні за Росію!». В цих емоційних словах криється велика історична правда. І річ не лише в тому, що китайці заполонили російський Далекий Схід.

В середині самої країни відбуваються процеси, здатні привести до того, що «Росія повернеться до історичних кордонів Московського царства». Цей прогноз Левка Лук’яненка 1988 року Василь Чепурний не просто наводить у своїй книзі, а підкріплює побаченим під час мандрів по річці Вуоксі, що витікає з Фінляндії і впадає в російську Ладогу, відвідин міста Калінінграда (німецький Кенігсберг) та аналітичним читанням російських Інтернет - сайтів, преси і книжок відомих сучасних вчених в галузі науки, освіти, культури і політології. Василь Чепурний аргументовано розповідає українському читачеві про існування в Росії течії, направленої на зміну геостратегічного статусу Камчатської області і Чукотського автономного округу. А на протилежному кінці російської держави, в колишній Карело-Фінській АРСР, Карельський національний фронт оголосив боротьбу з геноцидом карельського народу. У Сибіру та Архангельському краї став відчутним сепаратизм. Відповідні рухи спостерігаються у Татарстані, на Дону і Кубані. На підході Якутія і Башкирія.

А чи є у Росії Росія? На таке запитання Василь Чепурний дає наступну відповідь: «Є державні утворення якутів і чукчів, татар і башкир, тувинців і марійців, нема тільки власне російської держави. У складі Російської Федерації нема Російської автономної республіки! А для чого? «Где русский - там и Россия»? Тож і дискутують учені російські мужі. І більшість сходиться до думки, що виділити Росію із Російської Федерації - це означає погубити її». Так що Росія має перспективу розпастися. У своєму висновку Василь Чепурний непоодинокий. Про це говорять здравомислячі російські науковці, журналісти-аналітики і політики. Так, Володимир Рижков, фаховий історик, колишній депутат Державної думи Росії чотирьох скликань, а нині професор Державного університету «Вища школа економіки» в Москві та політичний оглядач аналітичної програми на радіостанції «Эхо Москвы» (її можна дивитися на каналі RTV), оцінюючи політичну ситуацію в Україні напередодні президентських виборів, сказав, що Росію увесь світ вважає державою, що відходить. Причина криється в демографії, стані здоров’я російських громадян, низькому технологічному рівні країни. Навіть Вірменія, Білорусь, Туркменія, Казахстан і Киргизія шукають собі партнерів в Китаї та інших країнах. А вірмени, які десятиріччями ворогували з Турцією, відкрили з нею загальний кордон. На думку Рижкова, модель розвитку Росії за Путіним стала банкрутом, тому шляхи Росії і України розходитимуться все далі і далі. Україна розвиватиметься як демократична країна з ринковою економікою та орієнтацією на Захід. На Україну надій більше, аніж на Росію. Україна ще покаже, як жити і працювати. Попри те, що українці ніяк не можуть «устаканить свою демократию», їхній літак летить вперед, і країна дуже відрізняється від тієї, що була п’ять років тому.

Так що нам, українцям, робити з Росією? Як на Василя Чепурного, вихід один: «Ми зійшлися на думці - Україна і Росія таки різні держави, але нам вкрай необхідно розвивати баланс довіри одне до одного. Ми повинні чути один одного. І поважати. Всього лише. І тоді буде дружба. Як у нас із моїм армійським другом».

Але здійснити це дуже не просто. Тому що є люди, котрі мріють про Російський союз, запропонований Олександром Солженіциним у статті «Как нам обустроить Россию». Василь Чепурний присвятив йому розділ за назвою «Великий уламок Великої Імперії». Називаючи його великим російським письменником, Нобелівським лауреатом, Василь Федорович висловлює сумніви з приводу щирості Солженіцина. Дійсно, з одного боку він стверджує, що в ньому тече велика частка української крові по матері, з іншого - не визнає української мови, називаючи її мішаниною з польських, австрійських і російських слів. А у названій статті Олександр Солженіцин констатує: «Это все - придуманная в недавне фальшь, что чуть не с IX века существовал особый украинский народ с особым не-русским языком». Тут же пояснює, що йому доводилося відповідати емігрантським українським націоналістам про неможливість відокремлення України від Росії без всенародного голосування, забуваючи при цьому, що український народ сказав своє слово у грудні 1991 року. І ще одна деталь його не щирого ставлення до України. Перебуваючи в Екибастузькому таборі в Казахстані, Солженіцин співробітничав із табірним начальством і видав час повстання, яке підготували в’язні - члени ОУН. Оунівці були жорстоко покарані, майбутній національний герой переведений в інший табір. Опинившись після вигнання з СРСР у Швейцарії, Олександр Солженіцин, придбав броньований автомобіль, на вікна повісив шторки. Для охорони найняв подружжя - майстрів карате - боявся помсти оунівців-емігрантів.

Прискіпливий читач скаже, що Солженіцин відійшов в минуле, а Василь Чепурний засліплений своєю необ’єктивністю до Росії. Але це не так. Нещодавно головний російський канал ОРТ показав документальний фільм Михайла Леонтьєва «Оранжевые дети Третьего рейха», в якому Президент України Віктор Ющенко і ми з вами визначені як нащадки фашистської ідеології. В електронних засобах масової інформації розповсюджений текст статті політолога Сергія Кургиняна, витяг з якої цитую мовою оригіналу: «Проект Украина» - это болезненный фантом истории и он обречён. …если спецоперация «проект Украина» потерпит поражение, то «Украйна» тихо рассосётся в выздоравливающем теле Руси как тяжёлая, но уже побеждённая болезнь, от которой останутся только... всё те же опереточные группки ветеранов-украинцив по траурным дням нестройным хором уныло распевающих что-то насчёт «ещё нэ вмэрла...». В любом случае, «Украйне» не жить - останется либо Малороссия, либо бессубъектная территория (неважно под каким названием) восточного захолустья Запада, в качестве кадрового резервуара дешёвых ассенизаторов и проституток. Я никогда не отрицал, что на Украине несколько иная ментальность и что украинцы по миросозерцанию несколько отличаются от нас. Но я всегда говорил, что украинцы - это русские, а Украина - это Россия».

Отже, тривога Василя Чепурного не безгрунтовна. А такі поширені в Росії думки не можна залишати поза уваги.

* * *

Книга Василя Чепурного багатопланова і цим цікава. Етнограф, краєзнавець, мандрівник, історик, літератор, бібліотекар, студент знайде несподівану для себе інформацію. Описуючи свої мандри по Чернігівщині, переїзди з Чернігова в Крим, з Чернігова в Петербург, Чепурний постає талановитим спостерігачем подій, фактів, поведінки людей. Він володіє образною українською мовою, що дає йому можливість словесними фарбами описати побачене. Особливо його поетична натура відчувається на одинці з природою. Деснянські, поліські краєвиди, змальовані так, що ти, відсторонена людина, відчуваєш себе їхньою часткою, дають йому наснагу для творчості. А ще Василь Чепурний показав себе талановитим літературознавцем, здатним відстояти свої літературні уподобання. Він по-справжньому вільна душею людина. Тому і написав гостру, інколи прямолінійну, але щиру книгу, яка через певну кількість років стане у нагоді наступним поколінням чернігівців - дослідників політичних і літературних процесів у нашому краї першого десятиріччя ХХІ століття.

Приємно констатувати, що на Чернігівщині нарешті народився публіцист із літературним смаком, знанням історії, живим безперервним інтересом до проблем поточних днів, вмінням визначити свою аудиторію, свого читача, своє середовище, яких ненав’язливо вчить думати, аналізувати і пізнавати життя у зручних і не зручних його проявах. Ім’я цього публіциста Василь Федорович Чепурний.

Людмила Студьонова

КРИТИЧНІ ЗАУВАЖЕННЯ НА КНИГУ ВАСИЛЯ ЧЕПУРНОГО

Василь — Tue, 29 Dec 2009 19:19:30 GMT

Книга Василя Чепурного «Акурайку» справила на мене позитивне враження, хоча в ідеологічному плані мушу посперечатись з автором. Книга майстерно побудована, а всі розділи підпорядковані пропаганді українського патріотизму. Свіжо сприймаються яскраві сільські замальовки, спогади про представників свого роду, маторжаники, роздуми про природу та людей. Автор продовжує традицію Олександра Довженка, але без вірності заповітам Леніна, які зіпсували світогляд Довженка. Якщо Василь Чепурний розширить факти про власний рід, деталізує екскурс в минувшину рідного краю, то вийде ще одна цікава книга.

Тепер перейду до критики.
Слабкою стороною є аргументація, підсилена російськими (Блок, Бунін, Бердяєв, Маяковський, Мережковський, Розанов, Федотов і так далі) та єврейськими (Гайдар, Ігрунов, Лошіц, Голованов, Зинов’єв і так далі) фігурантами. Напевно автор вважаєте, що цитування згаданих осіб допоможе читачу підсилити неприязнь до Росії.
В «Акурайку» бракує посилань на українських емігрантів. Цитати з Євгена Маланюка на фоні російськомовного загалу виглядають досить блідо .
Слабенька аргументація пов’язана з іменами українських літераторів Дмитра Павличка, Владимира Яворівського, Бориса Олійника. Автор книги використовує їх слова в позитивному значенні, але цитати свідчать скоріше про ницість і зарозумілість цих людей. Зокрема, фраза Павличка про залежність Солженіцина від російської імперії позбавлена коректності, оскільки сам Павличко раніше плазував перед кремлівською владою і був затятим трубадуром комунізму.
Василь Чепурний провокує Володимира Яворівського на те, щоб той дав у пику російському націоналісту Маркову. Це звучить награно і недоречно. Адже у Яворівського, який у 1980-ті роки прославляв більшовицьких комісарів і паплюжив націонал-демократів, немає морального права бити комусь пику. «Настав час сірих Яворівських», - в 1980-х роках писав з тюрми Василь Стус. Пристосуванець Яворівський повинен підставити свою пику колишнім дисидентам, щоб вона надавали йому гарних ляпасів.

Чепурний називає Філарета «наш патріарх». Автор вважає, що УПЦ - Московського патріархату є релігійно-політичною структурою. Проте до аналогічної структури слід також занести УПЦ - Київського патріархату. Немає помітної різниці між Філаретом, який був агентом КДБ під псевдонімом «Антонов», і московським патріархом Алексієм Другим, який мав агентурний псевдонім «Дроздов».
Возвеличення Філарета свідчить про кон”юктуру Чепурного. Його позиція була б виваженою, якби він згадав про те, що Філарет надсилав облесливі телеграми генсеку ЦК КПРС Леоніду Брежнєву, дружив з першим секретарем ЦК КПУ Володимиром Щербицьким, організовував пиятику для можновладців, підтримував Леоніда Кучму, Віктора Ющенка, а тепер роздає церковні нагороди різним пройдисвітам.
До речі, цитата «Звірі не мають гріха» належить не Філарету, як вважає Чепурний, а Франциску Азиському.
Я давно послав до бісової матері і Філарета, і Алексія Другого, і всіх владик, які зрослись с політикою. На відміну від Василя Чепурного, не хочу творити кумирів з продажних патріархів і попів.
Автор «Акурайку» жаліється, що немає де помолитись українською мовою. Раджу йому прочитати Євангелію від Матвія (розділ 6, п. 5-8). Там Христос пояснює, яким чином і де саме треба молитись.

Колись Василь Розанов писав про Дмитра Мережковського: «Недолік його в тому, що він у всій Росії та російській історії бачить анекдот. Він нічого не поважає у росіянах і не любить їх».
Ці слова могли б характеризувати і Василя Чепурного. Книга «Акурайку» проникнута зверхністю по відношенню до Росії та росіян. Авторитетом для Василя Чепурного є дядько з сауни, який назвав росіян «невдалим відростком».

Автор «Акурайку» обливає брудом російського національного поета Пушкіна. Зате ідеалізує Тараса Шевченко, який був далеко не ангелом. Навіть невдалі спроби Шевченка влаштувати сімейне життя Чепурний перетворює на успіх. І це при тому, що Шевченко отримав гарбуза навіть від кріпачки Ликери. Наприкінці життя Тарас мріяв одружиться хоча б з чортовою дочкою.
Той факт, що Пушкін хотів служити царю нічого не вартий. Адже імператорам вірно служили і Леонардо да Вінчі, і Рафаель, і Гете, і Аристотель, і Шекспір, і Сервантес, і багато інших геніїв. Та й Достоєвський після каторги став монархістом.
Якщо мертвого Пушкіна везли на соломі, то що з того? За гробом генія світової літератури Артюра Рембо йшли тільки мати і сестра. Едгара По хоронили дев’ять бідняків. Класик української літератури Степан Васильченко засмердів у бідняцькій хаті. Немає різниці в тому, як померла талановита людина і яким способом везли її тіло – в лантусі чи на возі..
Василь Чепурний виявляє інтерес до трупів, щоб насміхатися над ними. Хоча б над поетом Миколою Холодним. Може Холодний і був злою людиною, але ж у цьому недоліку Чепурний, як видно з «Акурайку», нічим не поступається йому.
Автор «Акурайку» не любить Пушкіна за те, що той хотів служити царю. Разом з тим Василь Чепурний вважає московського царька Бориса Єльцина «символом свободи», хоча той розв’язав дві криваві війни в Чечні і дотла знищив місто Грозний. Внаслідок цих війн загинули сотні тисяч мирних жителів. Це чомусь не турбує Чепурного, який хизується тим, що може прочитати як мінімум п’ятдесят Ісусових молитов.

Не додає Чепурному авторитету те, що він не зміг осилити «Архіпелаг Гулаг» Олександра Солженіцина. Та й нападки Чепурного на Солженіцина основані на брехні радянських спецслужб і єврейських байках.
Автор «Акурайку» стверджує, що євреї бідні в літературі. Але ж у них є два нобелівські лауреати Агнон і Зінгер, в той час як серед українців нобелянтів немає. Для нас Тарас Шевченко і Леся Українка великі поети, але в порівнянні з Данте, Сервантесом, Шекспіром у них немає шансів на світовій арені. Та й українська література ще з 19 століття так і залишилась «селянською», і на відміну від російської (Толстой, Тургенєв, Достоєвський, Чехов) до цього часу не зажила світової слави.

«Всі відомі люди вийшли з села», - радіє Чепурний. Від себе додам: «Більшість українських письменників – вихідці з села. Саме тому в нашій літературі царює простота, бардак і підлабузництво».
В книзі «Акурайку» є посилання на слова Михайло Ткача, звідки випливає, що Василь Чепурний не любить модерністів. А може він просто не розуміється в модерному мистецтві і не здатен заглибитись в нього?

Василь Чепурний цитує Михайла Пришвіна, який, як і автор «Акурайку», ненавидить сексуальних збоченців. Чепурний протиставляє збоченцям Івана Бунін. Автор «Акурайку» дещо поспішив. Бунін мав любовні стосунки з лесбіянкою Галиною. Крім того, Бунін переховував від нацистів лесбіянку-єврейку Марго. Дружину Буніна кохав приблудний Льоня, який, створивши «любовний трикутник», довго мешкав у будинку Івана Буніна і дружив з ним.

Критичні зауваження можна було б продовжити, але для цього треба писати окрему статтю. Гадаю, що критика піде на користь пану Василю і він знайде в ній золоті зернята.

Віктор Якович Баранов,
колишній політв’язень, журналіст, поет,
Чернігівська область, Ічнянський район,
смт. Парафіївка
viclid@mail.ru

Замість рецензії на “Акурайку” В.Чепурного

Василь — Mon, 14 Dec 2009 05:30:58 GMT

1.Нова стара філософія.

Українська нація неконсолідована.

Об'єднати громадян України може як національна, так й інтернаціональна ідеї.

Національна ідея полягає у створенні народом держави, де б він почувався впевнено і забезпечено.

Інтернаціональна ідея полягає в гармонізації стосунків між провідною нацією (українцями) і національними меншинами.

Водночас для кожної нації актуальним питанням є інтеграція у зовнішній світ.

Для українців, як слов'ян, які живуть у найбільшій за територією та населенням слов'янській країні, є потреба взаємодіяти з рештою слов'янства.

Оскільки Україна перебуває в оточенні слов'янських народів, то їй випадає місія об'єднання слов'янських народів. Це об'єднання має бути перш за все в гуманітарній сфері, задля взаємозбагачення культур.

Очевидно, що для національних меншин аналогічною потребою є єднання зі своїми братами духовними. Дивно, чому росіяни, які мають велику частку українського походження, так ревно реагують на кроки самостійності та самодостатності українців? Чи не тому, що на росіян мають вплив неслов'янські чинники? Відомо, що російська імперія формувалася за допомогою неслов'ян, зокрема західноєвропейців.

За визначенням видатного російського філософа М.Я.Данилевського германо -романська цивілізація тотожна єврейській. У книзі “Россия и Европа” (1869 р.) він виступив за об'єднання слов'янства (створення слов'янської цивілізації), оскільки “Европа нас своими не признает”.

З того часу відбулися геополітичні зміни у долі слов'янства. Частина їх потрапила до орбіти Євросоюзу, інша — на роздоріжжі. Тим часом світова фінансово-економічна криза виявила крах західної цивілізаційної моделі, в основі якої лежить християнство. Демографічна криза у слов'ян, які за незначними винятками сповідують ортодоксальне християнство, наштовхує на думку щодо пошуку (чи повернення) життєдайної філософії, яка довела свої переваги і панує у країнах Сходу і насамперед у Китаї внаслідок впливу філософії даосизму та конфуціанства.

Цікаво, що ідеєю слов'янської єдності нині переймаються в Україні комуністи (при цьому маючи на увазі за центр слов'янства Москву). Це при тому , що в СРСР ім'я М.Я.Данилевського було заборонене, а його поховання у Криму — знищене. Будь-яка теорія варта тоді, коли знайшла практичне застосування. Очевидно, що розвиток слов'янської філософії лежить у пошуку першоджерел — зв'язках зі Сходом. А це значить, що треба відновити гармонійні стосунки людини з природою на основі “я -ти”, відмовившись від абсолютизації міфологізованого Бого-чоловіка, бачити божественне у всіх проявах Природи. Звідси, що є природнім, то і божественним.

Подібна філософія виявила життєдайність в інших густонаселених країнах Індокитаю, а також у мусульманському світі, де в основному перейняли засади цієї східної філософії.

2.Чи існує проблема української мови на Україні?..

А російської? Виявляється проблема полягає у надтолерантності україномовних до російської мови, яка виявляється у поступливості, тобто нестійкості володарів української.

Це видно яскраво під час спілкування у Криму серед відпочиваючих. Оскільки серед них незначна кількість прибулих з Росії та Білорусі, то російськомовне панування має наше походження. Коли твердо спілкуєшся з такими українцями українською, вони врешті решт переходять на неї — незалежно від віку. Примітив, що прибулі із західних областей, спілкуючись між собою українською, з російськомовними переходять на російську.

Отже, українська мова є прихованою у російськомовному оточенні (на Україні!).

Як зробити, щоб вона була тут принаймні на рівні з російською? Адже більшість на Україні є таки українці й володіють українською (мовою батьків — дідусів — бабусь).

Треба зміцнювати мовну стійкість. А це досягається тільки за рахунок кращого володіння українською мовою на основі її розвиненості (універсальності). Очевидно, що слід посилити мовну культуру в традиційних україномовних регіонах України, щоб там вона була беззаперечно домінуючою, легкою у спілкуванні. По-друге, слід попрацювати філологам над самою мовою, щоб була вона попереду російської у своїй функціональності.

Це лексика, термінологія, фразеологія, навіть сучасний український сленг. Нарешті треба розібратися з правописом, знайшовши розумний компроміс між його двома варіантами.

Гадаю, для цього можна б об'єднати у спілку україномовні кафедри профільних вузів під егідою Інституту української мови НАН України. Останній слід би перенести з Києва (російськомовного оточення) до питомоукраїномовного обласного центру (наприклад, до Луцька), чи навіть університетського міста обласного підпорядкування. Як ніжинець, я б пропонував для цього своє місто.

Слід також, посилити вимоги і до самих україномовних кафедр щодо їх науково-практичної діяльності, підсилити їх фінансово і кадрово через більш прискіпливий конкурс. Не секрет, що на таких кафедрах “почивають на лаврах” посередності.

3.Боротьба цивілізацій і майбутнє україно-російських взаємин.

Теперішня світова фінансово-економічна криза засвідчила на прикладі України, що однобока орієнтація на Захід з її християнськими цінностями не відповідає реаліям сьогодення і безперспективна у майбутньому.

Філософія Сходу (країн південно-східної Азії та мусульманського світу) перемогла. Це значить, що великий рух людей і ресурсів (як фінансових, так й інтелектуальних) намітився у напрямку неосвоєних просторів півночі і заходу. Перш за все незаселеними є величезні простори Російської Федерації. Внаслідок демографічної кризи Україна також є на порозі цього напливу. Тут є свої виклики (випробування) і можливі переваги. Якщо ми самі пристосуємося і зможемо інтегрувати до себе прибуваючих. Тобто маю на увазі нашу міграційну політику. Те, що зараз міграційний баланс від'ємний, ганебно! Ми підживлюємо Захід під міфічним гаслом вступу до Євросоюзу. По-перше, нам таке членство нічого, крім занепаду, не дасть, по-друге, це вже не актуально.

Слов'янське населення Росії, яке значною мірою складається із вихідців з України, усвідомлює свої туманні перспективи у майбутній Російській Федерації. Стати меншиною, хай і провідною, і утримувати величезну територію — нереально. Багато хто захоче повернутися на історичну батьківщину. Україна ж свого слов'янського статусу не втрачала і ніколи не втратить, якщо не поставить заслін міграційним хвилям, перші з яких накотяться ... із Західної Європи (сумнозвісна реадмісія).

Ось чому так багато ревнителів російської мови на Україні в Росії. Хоча вивчити українську мову для нормального росіянина не проблема. Звичайно, хотілося б, як раніше, пристібнути Україну для вирішення своїх суто російських амбіцій. Тут їх інтереси збігаються із Заходом (НАТО), який би не проти розіграти китайську карту не на своїй території за рахунок дурних слов'ян. Дурних, тому що стали гарматним м'ясом у першій і другій світових війнах, розв'язаний англосаксами і романо-германами.

То чи треба братися нам, українцям, за рятування Росії (читай вирішення проблем Заходу)?Тим паче вступати до НАТО? Чи не краще розпочати діалог зі Сходом, стати посередником Заходу. Для цього відродити прадавнє коріння нашої культури, яка виявляється є спорідненою зі східною цивілізацією.

4.Про загальнонаціонального лідера.

Таким безперечно є В.Ющенко, але слабкий. Бо несамостійний. Агітував з чужої подачі за НАТО, ЄС, продаж с/г земель — і на тому програв.

Ю.Тимошенко є загальнонаціональним лідером, але міфічним, бо не має українського стрижня. Намагається до всіх підлеститися і на цьому тримається. Чи довго так буде? Гадаю до чергових виборів.

В.Янукович. Не є загальнонаціональним лідером, хоча хоче посісти найвищу у державі посаду. Вірогідно й посяде, за збігом обставин.

На підході до такого лідерства енергійна молодь:Тигіпко, Яценюк, Тягнибок.

От би їх скласти докупи — був би справжній загальнонаціональний лідер!

Микола Шкурко, Ніжин, ПВКФ "Сяйво".

У вересні в Криму.

Акурайку

Василь — Wed, 21 Oct 2009 12:46:17 GMT

ВАРТІСНА ПУБЛІЦИСТИКА

Василь Чепурний видав у Чернігові книжку своєї публіцистики «Акурайку». Змістовно вона складається з трьох рівнозначних частин.

Редакторська колонка у редагованій ним газеті «Сіверщина», де він мовить про дитинство, дідів, бабів, родину, рідний край. Тут море штивної мови, радості буття, світла і світлості справжнього сіверянина: «недопадків», «смашненний сік», «великі чорні рогаті жуки, що ми їх називали раказорами», «Переплаче і буде здорове», «провчилась одну зиму і калідор», «У неділю снідати з нами баба ніколи не сідала: «Еге, ще у церкві служба іде!» «Бабо, так у нас же церкви нема в селі!» -- «Нічого, десь та і є!»».
Стаття «Помстимося Росії… любов'ю» та її посестри, присвячені Росії з українського погляду. Про цю статтю я вперше почув рік тому у Дніпропетровьску від Віктора Мироненка. Тепер і прочитав. Має рацію Чепурний – Росія неоднозначна, іде до свого розпаду, і нам, українцям варто бути готовим морально, психологічно а інституційно до цього розпаду. Переконаний – варто цю річ видати окремо масовим накладом.
«Щоденникові окрушини». Це, властиво, своєрідний «Щоденник письменника». Є тут чимало всього. І поезія. І проза. І мініатюри. І вражіння від життя і літератури. Не зовсім годжуся, що євреї не творча нація, бо єврейської літератури по справжньому ми ще не знаємо. Так само некоректно називати виразником німецької нації вихреста Гайнріха Гайне. Самі німці вважають таким виразником німця Ґьоте.
Загалом же «Акурайку» -- чудове, поживне і вартісне чтиво. Надалі праглося б від автора цільніших книжок – він це може і мусить.

Роман КУХАРУК.

Левко Лук"яненко про "Акурайку", Росію і нас, українців

Василь — Sat, 17 Oct 2009 15:13:26 GMT

Прочитав книгу з великим інтересом і з радістю бачу в особі Василя Чепурного розумного, здібного й сміливого захисника української державності. Вітаю і ще раз вітаю!

Книжка не рівна. Це не збірник статей, хоча частково ним є. Її сюжетна різноплановість відбита у змісті. Усі чотири частини дихають одним духом: захистом українства й викриттям його ворогів -- у цьому сила книжки. Але позаяк кожна частина має окремий об"єкт дослідження, то закономірно спитати: яка частина важливіша й потрібніша, а яка має менше суспільне значення?

Різниця ця яскрава. Коли читав першу частину ("Росія"), порівнював її з "Московством" Павла Штепи та "Країною Моксель" Володимира Білинського. Вони дали добрі книги, що правдиво зображують Московщину і сприяють поверненню малоросів до українства. Погляд Чепурного на майбутнє України оптимістичний. Він показує, що рівень культури, цивілізованости України незрівнянно вищий від рівня московитів. Показується суперечність між великими розмірами імперії і неможливістю керувати з одного центру не через неймовірне ускладнення адміністративно-управлінського механізму, а через закномірність посилення відцентрових сил автономних республік, країв і областей. І навіть розвитку сепаратизму в середовищах по-суті москвинського населення. Цитуються багато російських учених, що визнають неминучість дезінтеграції РФ. Для маловірних українців це переконливіше, аніж слова своїх, "упереджених". Російських авторів в упередженості не запідозрять, отже повірять. Слабкі люди не надіються на свої сили і шукають захисту в сильного. Доки імперія здається сильною, вони їй симпатизують і схильні піддатися. Автор книги "Акурайку" показує слабкість московської імперії і силу України, що отих слабких людей (що їх є так багато!) відвертатиме від Московії і привертатиме до України.

Тезу про неминучість другої фази (перша -- це 1991 рік) дезінтеграції московської імперії можна посилити демкоратичним чинником: чи можуть Путін-Мєдвєдєв відновити сталінську диктатуру? Не можуть. А навіть обмежена демкоратія сприяє формуванню націоналістичної інтелігенції і підкорених народів, яка неминучо вестиме свої народи до виходу з-під влади Москви. І це проблема тільки часу.
В.Чепурний не розглянув проблему захисту білої раси він навали зі Сходу жовтої раси. Теперішня московська імперія практично не стримує цю навалу. А коли вона розпадеться на шматочки, як буде? малі незалежні держави як будуть поводитися? Зливатимуться з китайцями (до речі, деякі з них монголоїди), чинитимуть опір, що робитимуть? Який варіянт сприятливий українській білій расі захищати свої расові ознаки? Ми, арійці, нащадки трипільської культури, упродовж тисячоліть від Мезинської культури й дотепер були народом білої раси. В цьому наша антропологічна спадщина. Ми її збережемо чи будемо несвідомими об"єктами перетворення нас на жовтих, чорних, сіро-буро-малинових?

Коли Україна стала незалежною, сама формує націоналістичну інтелігенцію, то мусить відчувати відповідальність за долю нації і думати не тільки про наступні вибори, але й про майбуьнє нації через 25-50-100 років.

Каже автор книги:" Всього 160 років тому територія Владивостоку була китайською (точніше -- маньчжурською, але це окрема тема)". А цікава тема. Ці слова можна сприйняти за натяк на неоднонаціональний (неоднорідний) склад Китаю. Мабуть, це так. У Китаї є маньчжури, уйгури, тибетці... Що з цього витікає? Нічого. Чингізхан (Темурчин) організував своє армію також не з одних татарів. І Китай не зовсім однорідний, проте він об"єднаний однією волею диктаторської партії і діє як одна організована сила. Ясна річ, в 20-21 століттях вона діє відповідно до теперішніх умов, а не так, як діяла армія Чинігзхана.

Наш князь Святослав розгромив Хазарську державу (каганат), яка була на сході від Озівського моряю Хочу спитати: автор не належить до тієї меншости української інтелігенції, яка вважає, що Хазарську державу не варто було знищувати? Досить було примусити її платити данину Київу? Знищивши Хазарську державу, князь знищив силу, яка стримувала кочові народи, що зі сходу сунули на захід -- відчинив браму на українські землі. І після цього довелося самим воювати з печенігами, половцями, татарами. Наслідок цих воєн дуже сумний -- втрата держави.

А може це наслідок способу думання: бий ворогів, які ближче!

Керуючись таким принципом, Сірко на початку 18 сторіччя вдарив по татарах -- бойових союзниках гетьмана Виговського, коли той воював проти москалів. Татари покинули українського гетьмана і дали перемогу москалям, від чого Україна на 350 років потрапила в колоніяльне ярмо.
Чи не біда це бездержавного народу, що змушений був діяти імпульсивно і не звик прораховувати дії на три кроки вперед?

"Цивілізаторська місія України , -- каже автор книги "Акурайку", -- щодо Росії не завершена" (с.44). Цікавий погляд! Він виходить із засновку: Київська держава княжої доби була імперією. Це справді так. І ця імперія існувала понад троє сторіч до 1240 року. Вона підкорила аівнічно-східні угро- фінські племена, примусила їх палтити данину і своїми дружинниками цивілізувала дикий край: принесла туди архітектуру й містобудування, рукомесла, грамоту, свою мову й освіту. Спочатку Київ посилав дружини для збору данини двічі на рік. Потім для підтримання над угро-фінами влади Київа дружинників поселили на постійно як окупаційну адміністрацію. Вони через шлюби змішувалися з місцевим населенням. Позаяк дружинників-українців було мало, вкраплення в угро-фінське море, то кров останніх перемогла наших. Наслідок взаємодії: місцеве населення сприйняло мову, віру, мистецтво, містобудування від киян та зберегло угро-фінський характер. А коли туди прийшли татари, їх місцеве населення сприйняло як визволителів від київського домінування. Татари дали імперську ідею розширення просторів держави до всіх морів.

Татари внесли в психологію цього народу дух вічної тяги до загарбання чужих земель і чужого добра в протилежність українському духу будувати й оздоблювати свою хату, подвір"я, сад і город. Тому-то московити є народом-здобувачем, мисливцем. Хочуть щось мати, не зробивши, а віднявши в іншого. Українці -- народ виробник, творець. У нас і приповідка є:" Риба та зайці заведуть у старці". Колись Гітлер, аналізуючи як діють німці й італійці у військових операціях, сказав -- як можна прирівнювати те, що за природою є зовсім різне?! Ці слова можна застосувати й щодо українців та московитів.

ххх

Чудові замітки біографічного характеру! У кого не йокне серце від подвигу двох прадідів автора -- Самійла Чепурного та Євсентія Ященка, які прийняли голодну смерть задля врятуваня роду?! Це ж історія України!

Левко Лук"яненко, старий козак.

Закінчення буде.

ПУБЛІЦИСТИКА ВАСИЛЯ ЧЕПУРНОГО

Журналіст — Tue, 08 Sep 2009 22:24:50 GMT

Євген БАРАН

Василь Чепурний. Акурайку! Публіцистичне видання. – Чернігів: ТОВ РВЦ “Сіверщина”, 2009. –192 с.

Не секрет, що сьогодні, особливо сьогодні, книжки пишуться і друкуються усякі: грубі й тонкі, мальовані й не дуже, потрібні й так собі. Живемо у так званому квазіліберальному просторі, де національна ідеологія шельмується, замінюється якимись міфічними правами людини, тоді як найголовніше право людини національної мати вільний доступ до інформації, яка би би забезпечувала її національні права і обов’язки.

Культура повинна мати національну основу, аби були стимул і можливості для розвитку. Коли ж нівелюється національний простір, чиниться бюрократичний опір створенню національної інфраструктури, а в політичної верхівки розмито поняття національної гордости, то складається враження, що Україну хтось вибрав для створення чергового вавилонського плацдарму.

Особливо гостро відсутність державної національної ідеології відчуває на собі українська література. Хаос, який панує у ній, - естетичний, світоглядний, етичний, - якраз і пов’язаний з відсутністю національної перспективи. Ентузіастичні спроби окремих груп літераторів і окремих видавництв виглядають архаїзмом і лише частково прикривають стратегічні прорахунки (а можливо й свідому програму) денаціоналізації культурного простору. Тому не дивно, що так активізувалися наші сусіди і вчорашні брати росіяни, а також поляки, румуни, угорці. Якщо національний простір не затребований, то чому б його не розтягнути на шматки, утвердивши власні ідеологічні пріоритети.

Але тим більше виглядає несподіванкою, коли з’являються автори і книги, які гостро і безкомпромісно ставлять во главу питання ставлять саме питання національного буття й захисту національного простору.

Одним з таких авторів безперечно є Василь Чепурний із Чернігова, журналіст за освітою, голова обласного товариства “Просвіта” ім.Т.Шевченка, головний редактор газети “Сіверщина”, який нещодавно видав книгу публіцистики під химерною назвою “Акурайку”. У передньому слові від автора В.Чепурний відразу ж знімає завісу таємничости із цієї назви: “Ні, це не японське слово і взагалі не іноземне. Це так колядують у моєму селі: “Акурайку восім барку!” (...). Переклад простий: “Акурайку” – як у райку, ”восім барку” – “в оцім барку”. “Барок” на санскриті – дім, будинок.(...). І це мене зовсім не дивує, адже я в дитинстві вигукував: “Ак у райку, в осім барку, щедрий вечір, добрий вечір!”...

Сама книга має декілька розділів: Перший розділ - “Колонка редактора” з двома маленькими блоками “Діди мого села минулого століття”, “Баби мого села минулого століття” і циклом публіцистичних матеріялів (“Шарль де Ющенко”, “Ющенко бере Москву. Іконами”, “Батько малоросів? або Помилка Маланюка” та інші). Другий розділ має назву “Росія” із центральним матеріялом “Помстимося Росії ... любов’ю!” (“Сибіряки шукають виходу із Росії”, “Час, коли падають міфи”, “Єльцин. Могуть безпліддя”, “Росія – Delete?” та ін.). Третій розділ – “Щоденник” (“Щоденникові окрушини”, “Щоденник помаранчевого революціонера”, “Читацький щоденник провінціала”, “Не переохолоджуйтесь!”). Четвертий розділ “Дискусія”, основу якого складає полеміка із Володимиром Базилевським, що друкувалася на сторінках “Літературної України”. Нарешті, останній, п’ятий розділ – “Подорожі” із трьома блоками “Кримські враження”, “Подорож із Чернігова в Петербург” та “Шевченко – forever! Або Чому Малінін співає українською?”.

Якщо говорити про зміст перших двох розділів, то так чи інакше вони перегукуються, хоча у Першому більше акцентується на відсутности української еліти, принаймні, пробується її шукати, то у Другому ідеться про перспективи Росії як держави. Звичайно, міркування В.Чепурного цікаві й слушні, оперті на висновки російських експертів, які вже б’ють у тривогу, бо в багатьох її регіонах сильними є сепаратистичні настрої, зокрема на Далекому Сході й Сибірі, не кажучи про Кавказ чи Татарстан.

І хоча я за настроєм є націоналістом, однак підтримую позицію В.Чепурного, що розвал Росії не піде на користь Україні. І при доброму збігові обставин нам потрібно розвивати і підтримувати добросусідські стосунки із Росією. Навіть більше, всіляко підтримувати і стимулювати її цілість, однак не за рахунок розвалу України. Тому, думаю, насамперед нам треба думати про цілість України. Росія, навіть у сьогоднішніх критичних умовах, дасть собі раду.

Щоденникові нотатки В.Чепурного дуже фрагментарні, аби можна було скласти про них якесь конструктивне враження. Російсько-українські взаємини й тут проходять центральною ниткою, хоча акцент робиться на особистому родинному зрізі, без його деталізування і конкретизації.

Так само багато сторінок присвячено президентові В.Ющенкові, у період помаранчевої революції В.Чепурний брав активну участь на стороні проющенківської команди (заступник керівника обласного штабу), тому його оцінка дій і вчинків В.Ющенка тим більше заслуговує уваги, бо це оцінка щирого симпатика: “Між Ющенком і де Голлем (його улюбленим героєм) є та велика різниця, що де Голль був генералом, а Ющенко – бухгалтером “ (с.99, запис від 9 липня 2006 року).

Кілька цікавих записів є в “Читацькому щоденнику провінціала”. Один із них стосується життя на хуторі: “відбиває світло лампи моє обличчя у вікні і за ним – кілька вогнів. А на хуторі бкраще жити – глибше! От люди глибини і бояться – здрібніли люди...” (с. 143, запис від 13 січня, без вказування року). Хоча пізніше, у записі від 21 грудня В.Чепурний пробує полемізувати зі мною, наводячи мою думку зі щоденника, що хочеться мені на хутір: “Як змінився світ – те, як наші прадіди жили щонайбідніші і щонайзвичайніші, нам видається бозна-яким щастям. Але ж, правду кажучи, ті, хто галайкався день біля землі, не мав ні сили, ні часу, ні гасу, щоб вечорами читати “собі на втіху”” (с.156). Треба сказати, що люди і сьогодні не мають ні часу, ні бажання читати, але це не змінює мого бажання витворити власну хутірську ідилію (хутірську філософію за П.Кулішем).

Сумний у своїй основі запис про смерть поета Миколи Холодного: “Помер поет Микола Холодний. Знайшли задубілого і засмерділого в остерській квартирі – довго не виходив, сусіди примітили. Талановитий був, але злість його поїдом їла, і він ненавидів цей світ і залишив його зі смородом. Як жив –так і помер” (с.144, запис від 18 березня).

Цікавий штрих до біографії Тодося Осьмачки знаходимо у записі від 30 квітня: “Тодося Осьмачку називають Агасфером, поетом ночі, людиною, що належала пеклу... Аж і народився в селі з промовистою назвою – Куцівка. В українському мовленні образ Куцого однозначний. А мати його вже не молилася – точніше, промолювала щось між бурянами, картоплями, сараями. Мовляв, не було часу. Між побитом хати і товкотнечею щось промолювала і мати (чи баба?) актора Миколи Яковченка з Прилук. Виріс пересмішник з долею алкоголіка” (с.145).

Категоричною є оцінка сучасної української літератури, надто тенденційною можливо: “Читав зранку есеї Степана Процюка – він правий: уельбеки і бегбедери, як і наші порнопісателі, пишуть від вичахання, від трагедії відсутності любові. І господньої (самі ж її витравили в собі), і людської... Нещасні вони. Винничуки та ірени карпи з численними дупами, андруховичі та жадани з пенісами і кліторами... І запах! Запах ригачки, наркоти та мєндєлєєвського пійла. Література блювоти” (с.156, запис від 4 січня).

Кілька критичних згадок є про щоденники Анатолія Дністрового, якого В.Чепурний вперто називає Андрієм. Згадав автор і село Займище Щорського району на Чернігівщині, звідки родом фольклорист Василь Полевик та російський письменник Іван Євсєєнко. Чомусь не згадав ще одного письменника із цього села Олександра Смоляка, автора кількох талановитих книг прози “В часи не-Батиєві”, “Час снів і яви”...

Що стосується дискусії із Володимиром Базилевським, що зринула навколо оцінок постатей Олександра Пушкіна та Івана Мазепи, то вважаю її штучною, хоча і симптоматичною для українських літераторів. А все від комплексу меншовартости і відсутности чітких національних перспектив. Хоча мені й ближча позиція і контраргументи В.Чепурного, але естетичний рівень аргументації, попри деякі емоційні перекоси, вищий у В.Базилевського. Гадаю, ця “дитяча хвороба” полемік навколо російсько-українських взаємин минеться ще не швидко, але її треба долати доброю волею обидвох зацікавлених сторін.

Останній розділ “Подорожі” теж наснажений оцим комплексом взаємин. Чого вартує початок розповіді: “Жінчина інститутська подруга давно звала приїхати в її рідний Севастополь і ось вибралися – досить комфортний поїзд із Києва домчав за 17годин. Зустрічаючих я попередив зразу: “Говоритиму по-українськи!” (с.174).

Хоча загальний висновок автора конструктивний: “Ми зійшлися на думці – Україна і Росія таки різні держави, але нам вкрай необхідно розвивати баланс довіри одне до одного. Ми повинні чути один одного. І поважати. Всього лише. І тоді буде дружба. Як у нас із моїм армійським другом” (с.184).

Я розумію, що книга В.Чепурного в багатьох відношеннях десь є наївною спробою пояснити очевидні речі, але правда полягає також у тому, що ми не маємо права відмовлятися від будь-яких спроб порозуміння із нашим стратегічним партнером і найближчим сусідом. Бо спокій і стабільність держави залежить якраз від цього порозуміння. У такому сенсі книга В.Чепурного є не просто актуальною, але посутньою і потрібною книгою, яка допомагає відновлювати містки довіри між народами і державами.

м. Івано-Франківськ