Книжка не рівна. Це не збірник статей, хоча частково ним є. Її сюжетна різноплановість відбита у змісті. Усі чотири частини дихають одним духом: захистом українства й викриттям його ворогів -- у цьому сила книжки. Але позаяк кожна частина має окремий об"єкт дослідження, то закономірно спитати: яка частина важливіша й потрібніша, а яка має менше суспільне значення?

Різниця ця яскрава. Коли читав першу частину ("Росія"), порівнював її з "Московством" Павла Штепи та "Країною Моксель" Володимира Білинського. Вони дали добрі книги, що правдиво зображують Московщину і сприяють поверненню малоросів до українства. Погляд Чепурного на майбутнє України оптимістичний. Він показує, що рівень культури, цивілізованости України незрівнянно вищий від рівня московитів. Показується суперечність між великими розмірами імперії і неможливістю керувати з одного центру не через неймовірне ускладнення адміністративно-управлінського механізму, а через закномірність посилення відцентрових сил автономних республік, країв і областей. І навіть розвитку сепаратизму в середовищах по-суті москвинського населення. Цитуються багато російських учених, що визнають неминучість дезінтеграції РФ. Для маловірних українців це переконливіше, аніж слова своїх, "упереджених". Російських авторів в упередженості не запідозрять, отже повірять. Слабкі люди не надіються на свої сили і шукають захисту в сильного. Доки імперія здається сильною, вони їй симпатизують і схильні піддатися. Автор книги "Акурайку" показує слабкість московської імперії і силу України, що отих слабких людей (що їх є так багато!) відвертатиме від Московії і привертатиме до України.

Тезу про неминучість другої фази (перша -- це 1991 рік) дезінтеграції московської імперії можна посилити демкоратичним чинником: чи можуть Путін-Мєдвєдєв відновити сталінську диктатуру? Не можуть. А навіть обмежена демкоратія сприяє формуванню націоналістичної інтелігенції і підкорених народів, яка неминучо вестиме свої народи до виходу з-під влади Москви. І це проблема тільки часу.
В.Чепурний не розглянув проблему захисту білої раси він навали зі Сходу жовтої раси. Теперішня московська імперія практично не стримує цю навалу. А коли вона розпадеться на шматочки, як буде? малі незалежні держави як будуть поводитися? Зливатимуться з китайцями (до речі, деякі з них монголоїди), чинитимуть опір, що робитимуть? Який варіянт сприятливий українській білій расі захищати свої расові ознаки? Ми, арійці, нащадки трипільської культури, упродовж тисячоліть від Мезинської культури й дотепер були народом білої раси. В цьому наша антропологічна спадщина. Ми її збережемо чи будемо несвідомими об"єктами перетворення нас на жовтих, чорних, сіро-буро-малинових?

Коли Україна стала незалежною, сама формує націоналістичну інтелігенцію, то мусить відчувати відповідальність за долю нації і думати не тільки про наступні вибори, але й про майбуьнє нації через 25-50-100 років.

Каже автор книги:" Всього 160 років тому територія Владивостоку була китайською (точніше -- маньчжурською, але це окрема тема)". А цікава тема. Ці слова можна сприйняти за натяк на неоднонаціональний (неоднорідний) склад Китаю. Мабуть, це так. У Китаї є маньчжури, уйгури, тибетці... Що з цього витікає? Нічого. Чингізхан (Темурчин) організував своє армію також не з одних татарів. І Китай не зовсім однорідний, проте він об"єднаний однією волею диктаторської партії і діє як одна організована сила. Ясна річ, в 20-21 століттях вона діє відповідно до теперішніх умов, а не так, як діяла армія Чинігзхана.

Наш князь Святослав розгромив Хазарську державу (каганат), яка була на сході від Озівського моряю Хочу спитати: автор не належить до тієї меншости української інтелігенції, яка вважає, що Хазарську державу не варто було знищувати? Досить було примусити її платити данину Київу? Знищивши Хазарську державу, князь знищив силу, яка стримувала кочові народи, що зі сходу сунули на захід -- відчинив браму на українські землі. І після цього довелося самим воювати з печенігами, половцями, татарами. Наслідок цих воєн дуже сумний -- втрата держави.

А може це наслідок способу думання: бий ворогів, які ближче!

Керуючись таким принципом, Сірко на початку 18 сторіччя вдарив по татарах -- бойових союзниках гетьмана Виговського, коли той воював проти москалів. Татари покинули українського гетьмана і дали перемогу москалям, від чого Україна на 350 років потрапила в колоніяльне ярмо.
Чи не біда це бездержавного народу, що змушений був діяти імпульсивно і не звик прораховувати дії на три кроки вперед?

"Цивілізаторська місія України , -- каже автор книги "Акурайку", -- щодо Росії не завершена" (с.44). Цікавий погляд! Він виходить із засновку: Київська держава княжої доби була імперією. Це справді так. І ця імперія існувала понад троє сторіч до 1240 року. Вона підкорила аівнічно-східні угро- фінські племена, примусила їх палтити данину і своїми дружинниками цивілізувала дикий край: принесла туди архітектуру й містобудування, рукомесла, грамоту, свою мову й освіту. Спочатку Київ посилав дружини для збору данини двічі на рік. Потім для підтримання над угро-фінами влади Київа дружинників поселили на постійно як окупаційну адміністрацію. Вони через шлюби змішувалися з місцевим населенням. Позаяк дружинників-українців було мало, вкраплення в угро-фінське море, то кров останніх перемогла наших. Наслідок взаємодії: місцеве населення сприйняло мову, віру, мистецтво, містобудування від киян та зберегло угро-фінський характер. А коли туди прийшли татари, їх місцеве населення сприйняло як визволителів від київського домінування. Татари дали імперську ідею розширення просторів держави до всіх морів.

Татари внесли в психологію цього народу дух вічної тяги до загарбання чужих земель і чужого добра в протилежність українському духу будувати й оздоблювати свою хату, подвір"я, сад і город. Тому-то московити є народом-здобувачем, мисливцем. Хочуть щось мати, не зробивши, а віднявши в іншого. Українці -- народ виробник, творець. У нас і приповідка є:" Риба та зайці заведуть у старці". Колись Гітлер, аналізуючи як діють німці й італійці у військових операціях, сказав -- як можна прирівнювати те, що за природою є зовсім різне?! Ці слова можна застосувати й щодо українців та московитів.

ххх

Чудові замітки біографічного характеру! У кого не йокне серце від подвигу двох прадідів автора -- Самійла Чепурного та Євсентія Ященка, які прийняли голодну смерть задля врятуваня роду?! Це ж історія України!

Левко Лук"яненко, старий козак.

Закінчення буде.