Не секрет, що сьогодні, особливо сьогодні, книжки пишуться і друкуються усякі: грубі й тонкі, мальовані й не дуже, потрібні й так собі. Живемо у так званому квазіліберальному просторі, де національна ідеологія шельмується, замінюється якимись міфічними правами людини, тоді як найголовніше право людини національної мати вільний доступ до інформації, яка би би забезпечувала її національні права і обов’язки.

Культура повинна мати національну основу, аби були стимул і можливості для розвитку. Коли ж нівелюється національний простір, чиниться бюрократичний опір створенню національної інфраструктури, а в політичної верхівки розмито поняття національної гордости, то складається враження, що Україну хтось вибрав для створення чергового вавилонського плацдарму.

Особливо гостро відсутність державної національної ідеології відчуває на собі українська література. Хаос, який панує у ній, - естетичний, світоглядний, етичний, - якраз і пов’язаний з відсутністю національної перспективи. Ентузіастичні спроби окремих груп літераторів і окремих видавництв виглядають архаїзмом і лише частково прикривають стратегічні прорахунки (а можливо й свідому програму) денаціоналізації культурного простору. Тому не дивно, що так активізувалися наші сусіди і вчорашні брати росіяни, а також поляки, румуни, угорці. Якщо національний простір не затребований, то чому б його не розтягнути на шматки, утвердивши власні ідеологічні пріоритети.

Але тим більше виглядає несподіванкою, коли з’являються автори і книги, які гостро і безкомпромісно ставлять во главу питання ставлять саме питання національного буття й захисту національного простору.

Одним з таких авторів безперечно є Василь Чепурний із Чернігова, журналіст за освітою, голова обласного товариства “Просвіта” ім.Т.Шевченка, головний редактор газети “Сіверщина”, який нещодавно видав книгу публіцистики під химерною назвою “Акурайку”. У передньому слові від автора В.Чепурний відразу ж знімає завісу таємничости із цієї назви: “Ні, це не японське слово і взагалі не іноземне. Це так колядують у моєму селі: “Акурайку восім барку!” (...). Переклад простий: “Акурайку” – як у райку, ”восім барку” – “в оцім барку”. “Барок” на санскриті – дім, будинок.(...). І це мене зовсім не дивує, адже я в дитинстві вигукував: “Ак у райку, в осім барку, щедрий вечір, добрий вечір!”...

Сама книга має декілька розділів: Перший розділ - “Колонка редактора” з двома маленькими блоками “Діди мого села минулого століття”, “Баби мого села минулого століття” і циклом публіцистичних матеріялів (“Шарль де Ющенко”, “Ющенко бере Москву. Іконами”, “Батько малоросів? або Помилка Маланюка” та інші). Другий розділ має назву “Росія” із центральним матеріялом “Помстимося Росії ... любов’ю!” (“Сибіряки шукають виходу із Росії”, “Час, коли падають міфи”, “Єльцин. Могуть безпліддя”, “Росія – Delete?” та ін.). Третій розділ – “Щоденник” (“Щоденникові окрушини”, “Щоденник помаранчевого революціонера”, “Читацький щоденник провінціала”, “Не переохолоджуйтесь!”). Четвертий розділ “Дискусія”, основу якого складає полеміка із Володимиром Базилевським, що друкувалася на сторінках “Літературної України”. Нарешті, останній, п’ятий розділ – “Подорожі” із трьома блоками “Кримські враження”, “Подорож із Чернігова в Петербург” та “Шевченко – forever! Або Чому Малінін співає українською?”.

Якщо говорити про зміст перших двох розділів, то так чи інакше вони перегукуються, хоча у Першому більше акцентується на відсутности української еліти, принаймні, пробується її шукати, то у Другому ідеться про перспективи Росії як держави. Звичайно, міркування В.Чепурного цікаві й слушні, оперті на висновки російських експертів, які вже б’ють у тривогу, бо в багатьох її регіонах сильними є сепаратистичні настрої, зокрема на Далекому Сході й Сибірі, не кажучи про Кавказ чи Татарстан.

І хоча я за настроєм є націоналістом, однак підтримую позицію В.Чепурного, що розвал Росії не піде на користь Україні. І при доброму збігові обставин нам потрібно розвивати і підтримувати добросусідські стосунки із Росією. Навіть більше, всіляко підтримувати і стимулювати її цілість, однак не за рахунок розвалу України. Тому, думаю, насамперед нам треба думати про цілість України. Росія, навіть у сьогоднішніх критичних умовах, дасть собі раду.

Щоденникові нотатки В.Чепурного дуже фрагментарні, аби можна було скласти про них якесь конструктивне враження. Російсько-українські взаємини й тут проходять центральною ниткою, хоча акцент робиться на особистому родинному зрізі, без його деталізування і конкретизації.

Так само багато сторінок присвячено президентові В.Ющенкові, у період помаранчевої революції В.Чепурний брав активну участь на стороні проющенківської команди (заступник керівника обласного штабу), тому його оцінка дій і вчинків В.Ющенка тим більше заслуговує уваги, бо це оцінка щирого симпатика: “Між Ющенком і де Голлем (його улюбленим героєм) є та велика різниця, що де Голль був генералом, а Ющенко – бухгалтером “ (с.99, запис від 9 липня 2006 року).

Кілька цікавих записів є в “Читацькому щоденнику провінціала”. Один із них стосується життя на хуторі: “відбиває світло лампи моє обличчя у вікні і за ним – кілька вогнів. А на хуторі бкраще жити – глибше! От люди глибини і бояться – здрібніли люди...” (с. 143, запис від 13 січня, без вказування року). Хоча пізніше, у записі від 21 грудня В.Чепурний пробує полемізувати зі мною, наводячи мою думку зі щоденника, що хочеться мені на хутір: “Як змінився світ – те, як наші прадіди жили щонайбідніші і щонайзвичайніші, нам видається бозна-яким щастям. Але ж, правду кажучи, ті, хто галайкався день біля землі, не мав ні сили, ні часу, ні гасу, щоб вечорами читати “собі на втіху”” (с.156). Треба сказати, що люди і сьогодні не мають ні часу, ні бажання читати, але це не змінює мого бажання витворити власну хутірську ідилію (хутірську філософію за П.Кулішем).

Сумний у своїй основі запис про смерть поета Миколи Холодного: “Помер поет Микола Холодний. Знайшли задубілого і засмерділого в остерській квартирі – довго не виходив, сусіди примітили. Талановитий був, але злість його поїдом їла, і він ненавидів цей світ і залишив його зі смородом. Як жив –так і помер” (с.144, запис від 18 березня).

Цікавий штрих до біографії Тодося Осьмачки знаходимо у записі від 30 квітня: “Тодося Осьмачку називають Агасфером, поетом ночі, людиною, що належала пеклу... Аж і народився в селі з промовистою назвою – Куцівка. В українському мовленні образ Куцого однозначний. А мати його вже не молилася – точніше, промолювала щось між бурянами, картоплями, сараями. Мовляв, не було часу. Між побитом хати і товкотнечею щось промолювала і мати (чи баба?) актора Миколи Яковченка з Прилук. Виріс пересмішник з долею алкоголіка” (с.145).

Категоричною є оцінка сучасної української літератури, надто тенденційною можливо: “Читав зранку есеї Степана Процюка – він правий: уельбеки і бегбедери, як і наші порнопісателі, пишуть від вичахання, від трагедії відсутності любові. І господньої (самі ж її витравили в собі), і людської... Нещасні вони. Винничуки та ірени карпи з численними дупами, андруховичі та жадани з пенісами і кліторами... І запах! Запах ригачки, наркоти та мєндєлєєвського пійла. Література блювоти” (с.156, запис від 4 січня).

Кілька критичних згадок є про щоденники Анатолія Дністрового, якого В.Чепурний вперто називає Андрієм. Згадав автор і село Займище Щорського району на Чернігівщині, звідки родом фольклорист Василь Полевик та російський письменник Іван Євсєєнко. Чомусь не згадав ще одного письменника із цього села Олександра Смоляка, автора кількох талановитих книг прози “В часи не-Батиєві”, “Час снів і яви”...

Що стосується дискусії із Володимиром Базилевським, що зринула навколо оцінок постатей Олександра Пушкіна та Івана Мазепи, то вважаю її штучною, хоча і симптоматичною для українських літераторів. А все від комплексу меншовартости і відсутности чітких національних перспектив. Хоча мені й ближча позиція і контраргументи В.Чепурного, але естетичний рівень аргументації, попри деякі емоційні перекоси, вищий у В.Базилевського. Гадаю, ця “дитяча хвороба” полемік навколо російсько-українських взаємин минеться ще не швидко, але її треба долати доброю волею обидвох зацікавлених сторін.

Останній розділ “Подорожі” теж наснажений оцим комплексом взаємин. Чого вартує початок розповіді: “Жінчина інститутська подруга давно звала приїхати в її рідний Севастополь і ось вибралися – досить комфортний поїзд із Києва домчав за 17годин. Зустрічаючих я попередив зразу: “Говоритиму по-українськи!” (с.174).

Хоча загальний висновок автора конструктивний: “Ми зійшлися на думці – Україна і Росія таки різні держави, але нам вкрай необхідно розвивати баланс довіри одне до одного. Ми повинні чути один одного. І поважати. Всього лише. І тоді буде дружба. Як у нас із моїм армійським другом” (с.184).

Я розумію, що книга В.Чепурного в багатьох відношеннях десь є наївною спробою пояснити очевидні речі, але правда полягає також у тому, що ми не маємо права відмовлятися від будь-яких спроб порозуміння із нашим стратегічним партнером і найближчим сусідом. Бо спокій і стабільність держави залежить якраз від цього порозуміння. У такому сенсі книга В.Чепурного є не просто актуальною, але посутньою і потрібною книгою, яка допомагає відновлювати містки довіри між народами і державами.

м. Івано-Франківськ