Після закінчення релігійних учбових закладів I. Мазепа склав іспити на атестат зрілості при одній з класичних гімназій і восени 1904 р. записався на факультет природничих наук Петербурзького університету. Водночас прилучився до українського національного руху, вступив до української студентської громади. Потім було членство в РУП, а від 1905 р. – в УСДРП, одним із лідерів якої він пізніше став.

У Санкт-Петербурзі доля звела його з М. Поршем та С. Петлюрою. Там він познайомився зі своєю майбутньою дружиною – студенткою медичного жіночого інституту Н. Сингалевич, яка теж входила до організації УСДРП. Віддаючи багато сил громадській діяльності, I. Мазепа одночасно серйозно ставився до освіти і відвідував лекції не лише з майбутнього фаху, а й з історії та філософії права, з економічних наук, мовознавства тощо. Це сприяло розширенню його світогляду, давало змогу глибше зрозуміти громадське життя.

У 1907 р. Петербурзька організація УСДРП обрала I. Мазепу делегатом на з’їзд партії у Києві, після з’їзду він певний час працював партійним організатором на Полтавщині. Ледве уник арешту. Поїздки у партійних справах переконали I. Мазепу в тому, що в масах разом із політичним розвитком зростала національна свідомість.

Після отримання диплома працював з 1911 до 1915 р. агрономом у земських установах Нижегородської губернії. Потім з групою молодих агрономів виїздив до Австрії, Німеччини та Данії для ознайомлення з системою ведення сільського господарства. У 1915 р. вернувся в Україну й осів у Катеринославі (нині Дніпропетровськ), де працював у губернському продовольчому комітеті. Паралельно налагоджував контакти з місцевою нелегальною організацією УСДРП, яка розгорнула широку пропаганду проти імперіалістичної війни.

Після утворення ЦР I. Мазепа багато зробив для легалізації і розгортання діяльності українських партій та організацій у Катеринославі. Це було нелегкою справою: у громадсько-політичному житті міста тоді головні позиції належали росіянам і так званим «малоросам». Не випадково на початку революції жодна з українських партій не спромоглася через відсутність коштів на видання власної газети українською мовою. Нерегулярно виходив лише «Вістник товариства “Просвіта”».

I. Мазепа став одним з організаторів Українського губернського національного з’їзду Катеринославщини, який працював 21–22 травня 1917 р. Його делегати підтримали вимоги УЦР про національно-територіальну автономію України і обрали губернську Українську раду. У червні 1917 р. як гість був присутній на Катеринославському губернському селянському з’їзді. Прислухаючись до дискусій, він під час зустрічей з делегатами прагнув роз’яснити їм суть домагань національно-територіальної автономії України. Зрештою, ця вимога увійшла до резолюції з’їзду.

На серпневих 1917 р. муніципальних виборах в Катеринославську думу було обрано 113 депутатів. Із них лише 9 представляли українські партії, в тому числі 6 українських соціал-демократів, серед яких був і I. Мазепа. Останній увійшов також до губернської земської управи, серед восьми членів якої лише троє були українці. Від робітників металургійного заводу Брянського товариства його обрали до Катеринославської ради робітничих і солдатських депутатів.

Аналізуючи пізніше результати виборів до Всеросійських та Всеукраїнських Установчих зборів, І. Мазепа констатував, що «неукраїнське місто поволі ставало головною базою російських більшовиків», але, на його думку, надію вселяло те, що по губернії український блок зібрав понад 50 % голосів. У грудні 1917 р. за редакцією І. Мазепи та П. Феденка у Катеринославі почав виходити орган УСДРП «Наше слово». Під час грудневих боїв цього ж року між силами українського національного табору Катеринослава та більшовиками І. Мазепа разом з іншими представниками українських партій у Раді робітничих та солдатських депутатів міста під кулями ходив на переговори між штабами протиборствуючих сил. Після встановлення в місті влади рад він практично перейшов на напівлегальне становище, але продовжував виконувати свої обов’язки і в губернській земській управі, і в Думі до їхнього розпуску у березні 1918 р.

17–19 березня 1918 р. на II Всеукраїнському з’їзді рад у Катеринославі I. Мазепа очолив українську соціалістичну фракцію, до якої увійшли представники УСДРП та правих українських есерів. У промові на з’їзді 18 березня він протестував проти російсько-більшовицької окупації міста і, незважаючи на погрози делегатів-більшовиків, заявив, що Україна не бажає опіки московських комісарів і що саме наступ російських військ примусив УЦР підписати мирний договір у Брест-Литовському (нині Брест, Білорусія). Після залишення Катеринослава радянськими військами у квітні 1918 р. очолив губернську революційну раду, яка почала діяти як місцева політична влада.

За часів гетьманської держави П. Скоропадського у Катеринославі почалися гоніння на активних діячів українського руху. I. Мазепа, працюючи, як і раніше, у губернській земській управі, намагався якось захистити їх. Під прикриттям земства влітку 1918 р. він кілька разів виїздив до Києва, де відвідував засідання ЦК партії, мав розмови з С. Петлюрою, який очолював тоді Всеукраїнський союз земств, із В. Винниченком, М. Поршем та іншими провідними діячами національного руху. У жовтні за редагування газети «Наше слово» за наказом губернського старости I. Мазепу заарештували, але невдовзі звільнили. Загалом він різко негативно оцінював політику П. Скоропадського, вважаючи, що після проголошення того гетьманом «влада на Україні фактично опинилася в руках російських реакційних кіл», а добу гетьманщини він характеризував, як «штучне припинення революційного руху, що саме перед тим, в кінці 1917-го й на початку 1918-го року, дійшов до найвищої точки свого розвитку».

15 листопада 1918 р., якраз з утворенням Директорії, І. Мазепа прибув до Києва, зустрівся з головою Українського революційного комітету В. Чехівським та іншими діячами національного руху. На початку січня 1919 р. отримав запрошення на VI з’їзд УСДРП, на якому катеринославська делегація, на відміну від київської, що висловлювалася на користь встановлення влади рад, категорично заперечувала принцип диктатури пролетаріату міста над селом. Зрештою, з’їзд схвалив проект резолюції, запропонований I. Мазепою, П. Феденком та М. Поршем. I. Мазепу обрали до ЦК УСДРП, і він став його секретарем.

Наприкінці січня 1919 р. на Трудовому конгресі у Києві Мазепа знову представляв Катеринославщину. Як і на VI з’їзді УСДРП, разом з однодумцями виступив проти прихильників «радянської платформи» і взяв участь у редагуванні Декларації фракції УСДРП, проголошеної 26 січня 1919 р. До скликання парламенту пропонувалося передати владу в республіці Директорії УНР з включенням до її складу представників ЗОУНР. Вирушаючи на початку лютого 1919 р. разом з проводом республіки з Києва до Вінниці, I. Мазепа вивіз усі протоколи засідань ЦК УСДРП, списки членів, найцінніше з бібліотеки, комплекти «Робітничої газети» та низки інших київських видань.

Аналізуючи у своїх працях події, пов’язані з відставкою уряду В. Чехівського, І. Мазепа називав вихід соціалістів з уряду фатальною помилкою. Пізніше стало очевидним, що командування десанту Антанти на півдні Росії не бажало визнавати незалежності України і за правління нового, правого кабінету С. Остапенка. 9 квітня 1919 р. І. Мазепу було призначено міністром внутрішніх справ у новоствореному уряді українського соціал-демократа Б. Мартоса. Того ж дня він залишив секретарство ЦК УСДРП і зосередився на державній праці.
У квітні І. Мазепа брав участь у нарадах з американськими представниками у м. Броди (нині Львівської обл.). У відповідь на запитання останніх, чи має Україна достатню кількість інтелігенції для налагодження національної державної справи, він відповів, що після революції навіть зросійщена раніше інтелігенція повертається до свого народу.

Під час спроби перевороту, вчиненого 29 квітня 1919 р. отаманом Оскілком у Рівному, I. Мазепу заарештували разом з прем’єром Б. Мартосом та іншими членами уряду. Після придушення виступу усіх звільнили. На посту міністра внутрішніх справ I. Мазепа організовував допомогу жертвам єврейських погромів, направляв урядовців на місця для припинення антисемітської агітації, виїздив на фронт, брав участь у нарадах з головним отаманом С. Петлюрою, підтримав закон УНР про державну інспекцію у війську, вважаючи, що «армія без політичного контролю стане неминуче знаряддям усіх авантюрників».

19 серпня 1919 р. ЦК УСДРП переважно з метою полегшення порозуміння між урядами Наддніпрянщини та Галичини запропонував замінити на посту прем’єра Б. Мартоса його однопартійцем I. Мазепою. 27 серпня з’явився відповідний наказ Директорії про відставку Б. Мартоса «згідно з проханням» і «через перевтому». I. Мазепа приступив до виконання обов’язків голови уряду 29 серпня 1919 р. 9 Директорія у спеціальному «рескрипті» на його ім’я вказала на необхідність реалізації проголошеного урядом Б. Мартоса у Декларації від 12 серпня 1919 р. нового курсу і утворення коаліційного уряду. Проте коаліція I. Мазепі не вдалася, бо відступ республіканського війська від Києва і перспектива дальших втрат території не стимулювали у галичан бажання працювати в уряді. Зрештою, його новий склад мало відрізнявся від попереднього.

Після вступу до Києва денікінців урядові установи УНР зосередилися у м. Кам’янець-Подільський (нині Хмельницької обл.). Туди почали прибувати маси втікачів з-за лінії фронту, що додавало клопоту I. Мазепі, який і надалі залишався міністром внутрішніх справ.

До кабінету I. Мазепи увійшли представники УСДРП, УПСР, УПСФ, Єврейської народної партії та ін. У 1930 р., на еміграції, у статті «Творена держава. Боротьба 1919 р.», включеній до збірника пам’яті С. Петлюри, I. Мазепа характеризував уряд свого попередника Б. Мартоса і свій як соціалістичну коаліцію. Однак у РНМ УНР було представлено більш широкий спектр партій.

Особливо плідними для прем’єра виявилися вересень – листопад 1919 р. Після від’їзду А. Лівицького з дипломатичною місією до Варшави на нього були додатково покладені обов’язки міністра закордонних справ. 13 вересня по доповіді I. Мазепи кабінет міністрів розглянув питання про доцільність дальшого існування міністерства в справах Галичини, яке було порушено у зв’язку з вимогами певних «впливових галицьких кіл». 27 вересня Кабінет міністрів розглянув відповідний законопроект про ліквідацію цієї структури.

У цілому ж прем’єрство I. Мазепи, як свідчив П. Феденко, припало на складний час, коли «тільки непохитна, хто-небудь скаже – романтична віра держала тоді людей при уряді і в армії УНР, хоч бували дні, коли більшовицька кіннота знаходилася за 25 кілометрів від тимчасової столиці УНР». Тривав і наступ денікінців. Але уряд діяв. 30 вересня РНМ ухвалила законопроект про скасування станів в Україні, 10 жовтня кабінет розглянув проект присяги Директорії, урядові та війську. 17 жовтня 1919 р. РМ навіть ухвалила рішення підготувати на наступне засідання законопроект в справі заснування державних архівів. На початку листопада в полі її зору опинилися питання про статути лікарняних кас, про умови відведення земель власникам підприємств тощо.

Намагаючись стабілізувати ситуацію, Директорія 25 жовтня скликала Державну нараду, до участі в якій поряд з урядовцями УНР та Галичини залучався широкий спектр політичних партій та громадських організацій. Після вступного слова С. Петлюри виступили голови урядів Є. Петрушевич та I. Мазепа. Останній констатував повний крах «орієнтації на чужі сили» і закликав у боротьбі за незалежність використовувати внутрішні резерви, в тому числі – повстанський рух по той бік фронту. Галицька сторона ніби погоджувалася на узгодження дій обох урядів, але відразу після закінчення наради стало відомо про сепаратні переговори командування УГА з денікінцями, а 6 листопада був підписаний договір про підпорядкування УГА головному командуванню збройних сил півдня Росії і про перехід галицького уряду під опіку останнього.

Після капітуляції УГА уряд УНР звернувся до українського народу та республіканського війська з декларацією, в якій запевняв, що для оборони рідного краю і народної свободи уряд УНР вважає необхідним повне об’єднання військового командування Наддніпрянської і Галицької армій. Проте Є. Петрушевич, незважаючи на протест уряду УНР, визнав договір від 6 листопада 1919 р. корисним.

I. Мазепа у 1930 р., оцінюючи ці події, висловив думку, що коли б наприкінці 1919 р. вдалося утримати фронт української армії, то, напевне, українська справа виглядала б незрівнянно краще, ніж вона виглядала на той час. А так урядові установи разом з усім державним майном почали поступово переміщуватися на територію, зайняту польським військом.

Ситуація все більш ускладнювалася. На партійних зборах УСДРП 7 листопада 1919 р. після доповіді секретаря ЦК П. Феденка про становище в Україні в ході гострої дискусії було визнано, що воно стало критичним. До того ж 15 листопада 1919 р. фактично розпалася Директорія. Верховне командування справами республіки перейшло до її голови та головного отамана С. Петлюри. ЦК УСДРП спочатку висловив сумнів щодо доцільності входження представників партії до уряду, але потому все ж таки визнав, що «Укр. С.-Д.-я в теперішній момент не може і не має права, не ставлячи під загрозу завоювань революції з боку реакції, відійти від власті». Так закінчувався 1919 р., який I. Мазепа характеризував як рік «найглибшого розпорошення українських сил».

4 грудня 1919 р. уряд I. Мазепи визнав неможливим далі утримувати регулярний фронт і ухвалив рішення перейти до партизанських форм боротьби в тилу ворога. 6 грудня 1919 р. частини армії УНР під проводом М. Омеляновича-Павленка та Ю. Тютюнника вирушили у так званий «Зимовий похід» в Україну, у тили Червоної та Добровольчої армій. Прем’єр I. Мазепа та частина членів уряду також залишилися по той бік фронту. С. Петлюра, не гаючи часу, наказом від 12 грудня 1919 р. призначив заступника I. Мазепи, голову дипломатичної місії УНР у Варшаві А. Лівицького, тимчасово виконуючим обов’язки голови РНМ «на час до налагодження постійного і нормального зв’язку з урядом». Це не сприяло консолідації сил УНР, тому що політичні уподобання тепер уже фактично двох прем’єрів істотно різнилися. До поглиблення розколу в українському національному таборі спричинилася, зокрема, передана А. Лівицьким 2 грудня 1919 р. урядові Польщі Декларація, вироблена дипломатичною місією УНР в Варшаві в ході напружених переговорів з представниками польської делегації.

Цей документ завдав Україні значних політичних, економічних та територіальних втрат. Навіть скупі відомості про його зміст, який старанно приховували, викликали різко негативну реакцію суспільства. Насамперед це стосувалося пункту про визначення кордону з Польщею по р. Збруч (прит. Дністра). Намагаючись оволодіти ситуацією, I. Мазепа 15 лютого 1920 р. на останньому засіданні членів уряду у Кам’янці-Подільському видав розпорядження про те, що «до повернення п. Головного отамана або п. Військового міністра із-за кордону» республіканське військо має виконувати безпосередньо його накази або накази осіб, ним уповноважених».

Є різні свідчення щодо ставлення самого I. Мазепи до Декларації 2 грудня 1919 р. та українсько-польських переговорів, які передували підписанню договору та військової конвенції між УНР та Річчю Посполитою у квітні 1920 р. А. Лівицький 18 березня 1920 р. у листі, розісланому усім дипломатичним місіям УНР за кордоном, повідомляв про свою поїздку до Кам’янця-Подільського для зустрічі з I. Мазепою і для порозуміння з РНМ. Він заявляв, що «всі злочинні байки про якісь розходження, навіть ворожнечу» між ним і I. Мазепою не відповідають дійсності, що «Мазепа і Рада Міністрів цілком опробують нашу «Варшавську політику». П. Феденко, з свого боку, наполягав на тому, що квітневий договір був підписаний А. Лівицьким за згоди С. Петлюри, а I. Мазепа ознайомився з ним лише в середині травня 1920 р. у Вінниці, після повернення з фронту, і був «дуже занепокоєний його змістом». Про це він заявив тоді ж на зібранні політичних партій, громадських організацій та представників військових кіл . У праці «Україна в огні й бурі революції» сам I. Мазепа різко засуджував ступінь поступок, на які погодився А. Лівицький. На знак протесту у доповіді на засіданні РНМ 20 травня 1920 р. він ще в ранзі прем’єра заявив про відставку свою та усього кабінету. Але його зобов’язали продовжити виконання обов’язків до узгодження питання з С. Петлюрою.
Фактично I. Мазепа займався справами уряду до 28 травня 1920 р., хоч С. Петлюра ще 26 травня висловив йому подяку « за велику історичну працю» і доручив українському соціалісту-федералісту В. Прокоповичу формування нового уряду. Разом з Є. Архипенком та С. Стемповським I. Мазепа входив до комісії з редагування Декларації від 2 червня 1920 р. 28 У новому кабінеті міністрів I. Мазепа очолював міністерство земельних справ.

Відносно причин відставки уряду I. Мазепи цікаві міркування висловив один з міністрів – М. Шадлун. Він твердив, що А. Лівицький на правах заступника прем’єра фактично сформував новий правий кабінет за участі соціалістів-самостійників, соціалістів-федералістів, хоч офіційно продовжував називати його урядом українського соціал-демократа I. Мазепи. У цьому паралельному уряді він залишив за собою і посаду міністра юстиції. Сказане підтверджує, зокрема, наказ Директорії від 3 травня 1920 р. про звільнення I. Мазепи з поста міністра внутрішніх справ «з залишенням головою Ради народних міністрів», який з’явився ще до повернення його з армії «Зимового походу». Підписали наказ С. Петлюра та виконуючий обов’язки прем’єра А. Лівицький.

Після відставки I. Мазепа разом з відступаючою республіканською армією подався за Збруч і з листопада 1920 р. оселився у Львові. Він багато працював у бібліотеці НТШ, разом з П. Феденком та О. Безпалком налагодив видання місячника «Соціалістична думка». У березні 1921 р. після утворення у Тарнові Ради Республіки він їздив туди зi Львова. У травні 1921 р. побував у Берліні, Відні, Празі, де зустрічався з В. Винниченком і М. Грушевським. З останнім та його однодумцями з УПСР порозумітися не зміг. У Празі також відвідав посла УНР М. Славинського та М. Шаповала, який саме тоді започатковував організацію Українського громадського комітету.

Влітку 1921 р. родині I. Мазепи вдалося перейти Збруч і оселитися у Львові. До того його дружина з двома доньками залишалася у Катеринославі, де працювала у Бактеріологічному інституті. У Львові 1922 р. I. Мазепа видав працю «Большевизм і окупація України».

Тим часом життя українців у Польщі ставало все скрутнішим, і в березні 1923 р. I. Мазепа переїхав до Праги. Невдовзі до нього приєдналася і родина. Його дружина, лікар за фахом, влаштувалася працювати у Бактеріологічний інститут. Власне, це вона утримувала чоловіка і дітей. I. Мазепа не припиняв громадсько-політичної діяльності і разом з П. Феденком взявся до справи згуртування сил українських соціал-демократів. У 20-х рр. у складі делегації УСДРП він брав участь у міжнародних соціалістичних конгресах у Гамбурзі (травень 1923 р.), Брюсселі (1928 р.). У 1925 р. I. Мазепа влаштувався спочатку бібліотекарем, а потім викладачем Української господарської академії у Подєбрадах і навіть переїхав туди жити, залишивши родину у Празі. У жовтні 1927 р. він разом з Б. Мартосом та П. Феденком виступав свідком на суді у справі вбивства С. Петлюри. Під час процесу СВУ у Харкові 1930 р. брав участь у розгортанні за кордоном у пресі кампанії протесту, звинувачуючи радянський суд у фальсифікаціях та терорі. Перебуваючи на еміграції, І. Мазепа у 1936 р. відмовився прийняти чехословацьке громадянство, хоч це було конче необхідним для отримання постійної роботи. Він заявив: «Що скажуть українці, коли довідаються, що бувший прем’єр став громадянином іншої держави».

Під час німецької окупації I. Мазепа жив замкнено та ізольовано. Працював над книгою «Підстави нашого відродження». Перед вступом радянських військ виїхав спочатку до Баварії, потім переїхав до Регенсбургу, а у вересні – до Аугсбургу.

У післявоєнні роки I. Мазепа не полишав політичної діяльності. У 1947 р. представники українських партій обрали його головою підготовчої комісії для створення Української національної ради – передпарламенту УНР в екзилі. Протягом чотирнадцяти місяців тривало вироблення статуту цієї організації, яка згуртувала різні політичні групи. 16 липня 1948 р. в Аугсбурзі відкрилася перша сесія ради, виконавчий орган якої з червня 1948 до 1950 р., до того, як його вразила тяжка хвороба, очолював I. Мазепа. Одним із своїх основних завдань ця організація вважала поширення інформації про Україну. I. Мазепа помер 18 березня 1952 р. і 21 березня був похований в Аугсбурзі.

Поряд з фаховими виданнями вченого-агронома залишилися його численні праці з історії національно-визвольних змагань в Україні, найважливіші з них: «Большевизм і окупація України» (1922), «Підстави нашого відродження» (1946), «Україна в огні й бурі революції» (1950–52).

Назва реферату: Мазепа Ісаак Прохорович – керівник уряду УНР у 1919-1920 (1884 - 1952) (керував урядом: серпень 1919 р. – травень 1920 р.)
Джерело:http://ua.textreferat.com/referat-11583-1.html

(1899-1937)

Лідія (Ладя) Михайлівна Могилянська народилася 26 листопада 1899 року в Чернігові на вулиці Сіверянській в родині відомого письменника, перекладача і громадського діяча Михайла Михайловича Могилянського, який перебував у дружніх стосунках з Михайлом Коцюбинським. Гімназію вона закінчила у Петербурзі. У 1917 році повернулася назавжди до Чернігова. Вийшла заміж за музиканта Віктора Коновала, сина чернігівського поета і просвітянина Івана Коновала.

16 січня 1929 року Лідію Михайлівну заарештували за участь у так званій Спілці визволення України. Їй було винесено смертний вирок, замінений на десять років виправно-трудових таборів. Покарання Ладя Могилянська відбувала на Соловках. Працювала на будівництві Біломоро-Балтійського каналу та каналу Москва-Волга. Розстріляна влітку 1937 року.

Як поетеса дебютувала 1919 року на сторінках чернігівських газет. До арешту встигла опублікувати свої вірші у київських, львівських, харківських та дніпропетровських часописах. За життя Ладя Могилянська так і не видала жодної збірки поезій українською мовою.

На засланні Лідія Михайлівна друкувалась у журналі «Соловецкие острова», у збірниках російською мовою «Музыка двух каналов» та «Музыка трассы», редагувала газету українською мовою «За нову людину». У видавництві Дмитровлагу НКВС СРСР вийшла збірка російських поезій Ладі Могилянської «Два канала» у серії «Библиотека перековки» №9. Як згадує колишній в’язень і будівельник каналу Москва-Волга Микола Федоров, ім’я Ладі Могилянської було відоме всій трасі. Її вірші і пісні лунали в концертах і на радіо.

Із спогадів академіка Дмитра Лихачова, колишнього утриманця Соловецького табору: «Русско-украинская поэтесса Лидия Михайловна Могилянская, писавшая по-украински и русски (по-украински под именем Лада Могиляньска), появилась на Соловках примерно в 1930 г. Была она из Чернигова, из окружения Коцюбинского. В доме последнего собирался кружок молодежи, который, конечно, властям надо было изобразить контрреволюционным заговором. Получила она десять лет, хотя, уверен, интересовалась она только поэзией. Высокая, стройная блондинка, носившая модную тогда прическу "фокстрот" и короткие юбки. Ее содельцы получили меньший срок и остались в основном на материке… Оживленная, быстрая, остроумная, увлекавшаяся песнями уголовных, она сразу произвела большое впечатление на нашу молодежь. Распространилась «болезнь», которую мы называли «ладоманией». Расстреляна она была в Дмитровлаге после смерти Горького (сохранились ее стихи на смерть Горького, напечатанные в лагерной газете). Совсем недавно я узнал от человека, занимающегося судьбой различных примечательных лагерников в архивах КГБ, что в том же Дмитровлаге в один из массовых расстрелов погибла Лада Могилянская. Он показал мне и ее последнюю фотографию из того же архива: огрубевшее лицо, неряшливая короткая стрижка. Ничто уже не напоминало ту подтянутую Ладу, создававшую на острове вокруг себя атмосферу «ладомании»...»

Сучасний вчений-енциклопедист, відомий український літературознавець, доктор мистецтвознавства Вадим Скуратівський писав: «Ладя Могилянська, можливо, кращий лірик України ХХ століття, після Лесі Українки і до появлення Ліни Костенко».

Чернігівці мають схилитися перед нею у пошані, як і перед родиною Ладі Могилянської, знищеною у ГУЛАЗі.

Людмила Студьонова

Народився 21 березня 1929 р., с. Вертіївка Ніжинського району Чернігівської області, в сім'ї сільських активістів. Закінчив середню школу. У 1948—1953 навчався на філологічному факультеті Київського університету. 1953—1956 рр. — навчання в аспірантурі при кафедрі української літератури. Працював головним редактором журналу «Дніпро».
Був членом КПРС.
Життєвий та творчий шлях.
1954 р. — у видавництві «Радянський письменник» вийшла повість «Семен Палій». У трактуванні історичних подій письменник був змушений дотримуватися офіційної точки зору. 1957 р. — роман «Гайдамаки», який, порівняно з попереднім твором, відзначається ширшим епічним розмахом у відтворенні історичної доби. Розповідаючи про певну історичну подію, автор намагається розкрити її через долі героїв. 1959—1960 р. — дилогія про Велику Вітчизняну війну «Вогні серед ночі» та «Чорний хліб». Герой дилогії — хлопчина-підліток, при створенні образу якого автор використав події із власного життя. У творі показано життя повоєнного польського села, яке складалося не лише з буднів, а й із перших мирних радощів.

Початок 60-х років був для Ю. Мушкетика дуже плідним. Письменник змінив тематику творчості, перейшовши до зображення образу сучасника, і захопився дослідженням внутрішнього світу людини. 1962 р. — роман «Серце і камінь». Головний герой роману Федір Кущ — інженер-атомщик. Втративши здоров`я і перетворившись на інваліда, він зневірився в усьому і вирішив повернутися до рідного села, щоб доживати там до пенсії. Та саме у вирі життя на селі Кущ збагнув, що не може знаходитись осторонь. Його щастя — у боротьбі за людину.

1964 р. — роман «Крапля крові». Тема людяності і моралі на повний голос звучить у романі, де автор звертається до проблеми совісті.

1970-ті рр. — Ю. Мушкетик пише романи та повісті на сучасну та історичну тематику: перша редакція роману «Яса» (1970—1974), воєнний роман «Жорстоке милосердя» (1973), повість «Старий у задумі» (1974), фантастична повість «З`їж серце лева» (1972), роман «Біла тінь» (1977), повість «Біль» (1978), роман «Суд над Сенекою» (1978), роман «Позиція» (1979).

1984—1985 рр. — поява другої редакції роману «Яса», який являє собою велике епічне полотно, де чітко простежується вболівання письменника за долю рідної землі.

1984 р. — повість «Жовтий цвіт кульбаби» стала визначним явищем в історичній белетристиці.

1984 р. — поява роману «Рубіж», де зображено моральне протиборство представників молодшого і старшого поколінь.

1989 р. — вийшла друком повість «Літній лебідь на зимовому березі», побудована на табірно-колимському матеріалі.

1990 р. — створено оповідання «Суд». У невеликому за обсягом оповіданні відображено суспільні явища, характерні для Радянського союзу часів сталінського та брежнєвського режимів.

Перу Юрія Мушкетика належить низка творів, які відбивають істориичний розвиток держави і роль особистості в ньому. Автор продовжує плідну працю на літературній ниві, створюючи глибокі образи, продовжуючи пошуки нових форм і засобів вираження важливих проблем сучасності, зробивши основним об`єктом дослідження людину. Письменник прагне відбити різні періоди життя суспільства, розглядає різноманітні життєві ситуації, показує різні соціальні верстви населення. Він пильно спостерігає за дійсністю, тому герої його творів такі реальні, а проблеми, яких він торкається, такі актуал

Ольга Єрмоленко

У 1832—1849 роках викладав математику і російську словесність у навчальних закладах Сум, Луцька, Кам'янця-Подільського. Зокрема, у 1835—1840 роках викладав логіку та російську словесність, а в 1840—1849 роках працював інспектором у Кам'янець-Подільській чоловічій гімназії.

Почав писати поетичні твори з 1830-х рр. (найвідоміші поеми «Чумаки, або Україна з 1768 року» та «До чумака, або Війна янгло-хранцузо-турецька»). В 1831 році в «Украинском альманахе» (Харків) друкуються перші вірші Морачевського — "Первое мая", "Монастырь", "Дорога". В грудні 1833 пише віршовану п'єсу "Чудаки".

У 1849—1859 роках — інспектор Ніжинського ліцею князя Безбородька та міської гімназії.

В 1853 року Морачевський подав на розгляд Імператорської академії наук створений ним «Словарь малороссийского языка».

В 1859 році виходить у відставку. Наступні двадцять років живе з родиною (мав трьох синів і двох дочок) у селі Шняківці Ніжинського повіту.

У 60-х роках він здійснив переклад українською мовою всіх чотирьох Євангелій (переклад завершено у листопаді 1861 р.), пізніше — «Діяння Апостолів», «Апокаліпсис», «Псалтир». Написав рідною, українською мовою курс "Священної історії" для початкових шкіл і народного читання. Доля деяких рукописів невідома.

Російська академія наук визнала його переклад найкращим серед усіх аналогічних слов'янських перекладів, але через мовну політику Російської імперії жоден із цих перекладів не був виданий за життя автора. Лише в лютому 1905 року російська влада дала дозвіл на публікацію українського перекладу Святого Письма. Вперше надрукований навесні 1906 року (потім у 1914 і 1917 рр.), але дозволений для використання у церковних відправах був лише в період Української Центральної Ради за розпорядженням Всеукраїнської Православної Церковної Ради.

Євангелія в перекладах Морачевського були перевидані у Канаді (1948) і США (1966), їх досі використовують під час богослужінь.
Помер 26 вересня 1879 p. в селі Шняківці поблизу Ніжина, де й похований на цвинтарі біля сільської церкви.

У 1832—1849 роках викладав математику і російську словесність у навчальних закладах Сум, Луцька, Кам'янця-Подільського. Зокрема, у 1835—1840 роках викладав логіку та російську словесність, а в 1840—1849 роках працював інспектором у Кам'янець-Подільській чоловічій гімназії.

Почав писати поетичні твори з 1830-х рр. (найвідоміші поеми «Чумаки, або Україна з 1768 року» та «До чумака, або Війна янгло-хранцузо-турецька»). В 1831 році в «Украинском альманахе» (Харків) друкуються перші вірші Морачевського — "Первое мая", "Монастырь", "Дорога". В грудні 1833 пише віршовану п'єсу "Чудаки".

У 1849—1859 роках — інспектор Ніжинського ліцею князя Безбородька та міської гімназії.

В 1853 року Морачевський подав на розгляд Імператорської академії наук створений ним «Словарь малороссийского языка».

В 1859 році виходить у відставку. Наступні двадцять років живе з родиною (мав трьох синів і двох дочок) у селі Шняківці Ніжинського повіту.

У 60-х роках він здійснив переклад українською мовою всіх чотирьох Євангелій (переклад завершено у листопаді 1861 р.), пізніше — «Діяння Апостолів», «Апокаліпсис», «Псалтир». Написав рідною, українською мовою курс "Священної історії" для початкових шкіл і народного читання. Доля деяких рукописів невідома.

Російська академія наук визнала його переклад найкращим серед усіх аналогічних слов'янських перекладів, але через мовну політику Російської імперії жоден із цих перекладів не був виданий за життя автора. Лише в лютому 1905 року російська влада дала дозвіл на публікацію українського перекладу Святого Письма. Вперше надрукований навесні 1906 року (потім у 1914 і 1917 рр.), але дозволений для використання у церковних відправах був лише в період Української Центральної Ради за розпорядженням Всеукраїнської Православної Церковної Ради.

Євангелія в перекладах Морачевського були перевидані у Канаді (1948) і США (1966), їх досі використовують під час богослужінь.
Помер 26 вересня 1879 p. в селі Шняківці поблизу Ніжина, де й похований на цвинтарі біля сільської церкви.

Виповнилося 200 років від дня народження Миколи Андрійовича Маркевича - видатного українця, нашого шановного земляка, людини колись знаменитої й відомої усій освіченій громаді, усім людям, які закохані в українську історію, поезію, музику, пісню, народне мистецтво, звичаї й обряди. Усе це він чудово знав і любив, збирав і вивчав на протязі свого життя, та щедро ділився своїми знаннями з усім навколишнім світом.

М.А.Маркевич походить зі старовинного прилуцького козацько-старшинського роду, що корінням своїм сягає десь аж у 16 століття. Своїм пращуром Марковичі вважали легендарного "жидовина" Аврама, який на початку 17 століття з'явився на Прилуччині, відрікся від своєї іудейської віри і став згодом ревним православним християнином.

Великим розумом і добрими справами заявив про себе у нашім краї син Аврама - Марко Аврамович, який власне і був родоначальником цього великого і знаменитого в Гетьманщині роду, який на початку 19 століття розділився на дві гілки - Марковичів і Маркевичів.

Заможного і спритного у справах Марка Аврамовича на Прилуччині величали не інакше, як "славетним паном Марком". Марко Аврамович мав добрий маєток неподалік від Прилук, у приміських Сорочинцях. Є всі підстави вважати, що й сини його, усі три Марковичі і Настя Марківна, саме там і народилися. Родинні перекази свідчать про те, що Марко побудував за свої кошти одну з церков Густинського монастиря, в якому, за його ж заповітом був і похований у 1717 році. Усі Марковичі були тісно пов'язані з Прилуками і Прилуччиною, хоча й служили, а деколи й жили у різних містах і містечках Гетьманщини.

Була у Марковичів і гарна садиба на Київській вулиці в Прилуках, у центрі старовинної фортеці, поряд з соборною церквою Пречистої Святої, неподалік від Київської брами.

Донька пана Марка - Настя, вийшла заміж за гетьмана України Івана Ілліча Скоропадського і домоглася усім трьом своїм братам досягти досить високих постів у військовій старшині.

Дід М.А. Маркевича - Іван Андрійович - був людиною освіченою, зібрав велику й багату на той час приватну бібліотеку, мав маєток в селі Турівці Прилуцького полку і будинок в Москві. Своєму сину Андрію він залишив близько 700 кріпаків та більше 100 тисяч рублів боргу.

Андрій Іванович Маркевич служив дипломатом у Дрездені і Константинополі, чудово володів іноземними мовами, його дружиною стала графиня Анастасія Василівна Гудович. Маючи блискучі перспективи, одначе пішов у відставку і переселився до свого маєтку в Турівці.

Микола Андрійович Маркевич народився 7 лютого 1804 року в селі Дунайці Глухівського повіту на Чернігівщині, в маєтку своєї прабабусі. У чотирирічному віці він уже умів читати й писати російською, французькою й німецькою мовами. У цей час він жив то в Дунайці, то в Полошках на Глухівщині. З 1809-го по 1814 рік, Маркевичі мешкали спочатку в Васьківцях, а потім у Рудівці на Прилуччині.

21 березня 1814 року батько відвіз Миколу в "домашню" школу П.П. Білецького-Носенка в селі Лапинцях під Прилуками. Саме тут він і отримав грунтовну підготовку для вступу до петербурзького Благородного пансіону при Головному педагогічному інституті.

Навчався М.А. Маркевич у Петербурзі в 1817-1820 роках. Його пансіонними друзями були Михайло Глінка - майбутній композитор і Лев Пушкін - молодший брат поета, серед його викладачів - майбутній декабрист В.Кюхельбекер. Маркевич близько зійшовся й подружився з Олександром Пушкіним. Мабуть, під враженням від цієї дружби, він і почав, з ранніх років захоплюватися поезією. Уже у шістнадцятилітньому віці він написав свій перший вірш, вміщений поетом В.А. Жуковським на сторінках журналу "Невский Зритель" у 1820 році. Під час навчання в пансіоні, Микола Андрійович добре опанував музику, навчився грі на фортепіано у відомого московського піаніста-віртуоза Джона Філда.

На вимогу батька, Микола Андрійович був змушений залишити пансіон і в лютому 1920 року вступити на військову службу - юнкером Курляндського драгунському полку. Служба його продовжувалась не довго, десь на початку 1624 року поручик Маркевич іде у відставку й повертається у село Турівку на Прилуччині. Але користь від перебування у війську без сумніву була. Поету В. Жуковському Маркевич писав: "Вступив в службу, я много потерял времени для наук, но в службе я стал поэтом". Окрім того, служив Микола Андрійович в Україні, штаб 2-ї армії, до якої входив полк, перебував у Тульчині. Там він познайомився з майбутніми декабристами, познайомився і спілкувався з Павлом Пестелем.

Залишивши військову службу, Микола Андрійович одружився з донькою прилуцького поміщика Уляною Олександрівною Ракович і остаточно поселився в Турівці. Але це не завадило йому жити повнокровним життям, він тримає постійний зв'язок з українською інтелігенцією, відвідує Петербург і Москву. В журналі "Московский Телеграф" друкує цілу низку віршів: "Сон-трава", "Удавленик", "Гетьманство", "Мідний бик", "Відьма", "Русалка" та інші, які схвально були зустрінуті столичними читачами. У 1831 році з'явилася й перша його книжка, надрукована в Москві під назвою "Украинские мелодии. Соч. Ник. Маркевича", до якої увійшло 36 віршів молодого поета, написаних у романтичному дусі. У своїх творах він широко використав зібрані ним, в основному на Прилуччині, народні поетичні сюжети й пісні, фольклорні та етнографічні матеріали.

Не забував Микола Андрійович і про музику. Усі його "мелодії" були покладені ним на музику, до кожної з них він написав ноти, видані окремою збіркою в Москві 1840 року під назвою "Народные украинские напевы, положенные для фортепьяно Николаем Маркевичем". Захоплення музикою не згасало у нього на протязі усього життя. Лев Жемчужников був власником великої рукописної збірки українських народних пісень і дум з нотами, написаної й підготовленої Маркевичем до друку, яка так і не побачила світ.

Більш як 35 років прожив Маркевич у селі, Турівка стала йому рідною домівкою й джерелом для творчого натхнення. Саме тут він пізнав життя й побут своїх земляків. Ось як тепло одізвався про нього один із добрих друзів Тараса Шевченка Микола Макаров: "Его добродушная простота, доступность и умение говорить с народом на его родном языке, не только располагали к нему сердца его крестьян и слуг, которые обращались с ним, как с другом, но внушали окрестным поселянам особенную любовь и доверие к этому редкому пану. Соседние крестьяне приходили к нему советоваться по свои делам, разрешить спор или просто потолковать с "разумным паном". Немало добрих слів про Маркевича сказав і Лев Жемчужников, а ще він згадував: "Николай Андреевич часто гостил в Сокиринцах, где ему всегда были рады не только родные, но и знакомые. Бывало входит с люлькой во рту, довольный и счастливый, кудри его седые развеваются, сам сияет, как солнце, и все вокруг него оживляется".

Постійно проживаючи в самому серці Гетьманщини, Микола Андрійович багато уваги приділяв вивченню історії та збиранню історичних документів Козацької держави. Ще в юному віці він відчував потребу створити енциклопедичний словник, в якому б кожна людина могла знайти історичні, географічні, статистичні дані про Україну, біографії видатних українців. Задум був грандіозний і можна тільки дивуватися з того, як активно і успішно здійснював його Маркевич. Протягом 10 років він склав більше 100 тисяч статей для словника, записавши їх в алфавітному порядку в 30-ти величезних зшитках. Якби він був виданий повністю, то його об'єм складав би 11 томів по 600 сторінок кожний. Маркевич писав В.Жуковському: "… я с проседью стал писать свой словарь, я поседею совсем, его переписывая, а между тем издать я не могу его без помощи правительства". На жаль, лише невелика частина цієї роботи була опублікована 1836 року в Москві під заголовком "Большой исторический, мифологический, статистический и литературный словарь Российского государства". Автор хотів продовжити видання окремими книжками, але дізнавшись, що передбачалося видати "Энциклопедический лексикон", в якому брали участь "ученейшие особы империи", він припинив друкувати словник, хоча й потім дуже жалкував про це.

Можливо саме це й спонукало Маркевича збирати матеріали для написання української історії. Це також була його давня заповітна мрія, навіяна ще великим російським поетом Василем Жуковським. Фактично збирати історичні матеріали він розпочав уже задовго до цього, досліджуючи географію, економіку, пісенний і поетичний фольклор, життя і побут простого народу. Уже було написано чимало історичних нарисів, а деякі з них і опубліковані в часописах: "Первая любовь, подвиги и кончина Тимофея Хмельницкого" ("Маяк", 1840 р. № 5), "Гетманство Барабаша" ("Русский вестник", 1841 р., том 2), "Мазепа" ("Маяк", 1841 р. №№ 23, 24, 1842 р. № 1).

1842 року робота над п'ятитомною українською історією була закінчена і видана в Москві під назвою "История Малороссии". Ця велика й змістовна праця викликала немало відгуків і рецензій, причому, майже всі позитивні. Чи не найпершою з'явилася рецензія Савельєва в освітянському "Журнале Министерства народного просвещения", у ній говорилося, що труд Маркевича "…должно причислить к замечательным приобретениям отечественной литературы", що автор "…собрал много новых, важнейших сведений и написал сочинение, отличающееся правильным взглядом на предмет и живым одушевленным языком". А ось у журналі "Библиотека для чтения" автора звинувачували в усіх гріхах, наголошуючи на тому, що він написав історію "микроскопической страны", в якій "…не более миллиона жителей и сорок тысяч разбойного козацкого войска". Ще категоричнішим у своїх висновках був один із відомих мислителів, і в той же час запеклий російський шовініст Віссаріон Бєлінський: "Малороссия никогда не была государством, следственно, и истории в строгом значении этого слова не имела".

Мабуть, саме "История Малороссии" й була причиною того, що після її виходу в світ, майже 15 років не з'явилося жодної друкованої праці Маркевича. Вони почали друкуватися лише після смерті імператора Миколи І. Але Микола Андрійович продовжував плідно працювати, бо саме в цей час ним був складений словник української мови, до якого увійшло 45 тисяч слів, а також прислів'я, приказки, казки, пісні, старовинні універсали, листи, літописи, історичні акти. Як тільки з'явилася можливість, Маркевич друкує цілу низку своїх робіт: "О климате Полтавской губернии. Москва, 1850", "О пчеловодстве Полтавской губернии. Москва, 1850", "Об овцеводстве Полтавской губернии. Москва, 1851", "Историческое и статистическое описание Чернигова. Чернигов, 1852", "О народонаселении Полтавской губернии. Киев, 1855", "Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян. Киев, 1860".

М.А. Маркевич був добре знайомий з Тарасом Шевченком. З ним він підтримував теплі дружні стосунки на протязі всього життя. Шевченко часто зустрічався з Маркевичем і в Петербурзі, і під час поїздок в Україну. Тарас Григорович звертався за порадами до історика під час написання "Гайдамаків", а також у зв'язку з роботою над офортами на історичну тематику. Саме йому він присвятив свого чудового вірша "Бандуристе, орле сизий", покладеного згодом на музику.

Микола Андрійович був також і невтомним збирачем і колекціонером старовинних історичних документів. За багато років ним був створений у Турівці багатющий історичний архів, до якого входили рідкісні стародруки, історичні манускрипти, гетьманські універсали, листи видатних діячів України й Росії, етнографічні записи. Майже всі документи являли собою оригінали, найстаріші з них сягали кінця 16 століття. А всього архів Маркевича налічував 12 тисяч рукописів українською, турецькою, татарською, польською, російською, французькою, німецькою, латинською, грецькою, грузинською, вірменською мовами. Майже половину з них він устиг класифікувати, описати і ввести до каталогу.

Йому надзвичайно везло у його пошуках і збиранні старовинних книжок і документів. Усі, хто його знав і любив, вважали своїм обов'язком подарувати йому якусь старовину зі своїх домашніх скарбів. У спадщину йому передали предківські документи генерального підскарбія Андрія Марковича, папери гетьманів Івана Скоропадського, Кирила Розумовського, родинні збірки Кочубеїв і Гудовичів. Полковник П.І. Горленко подарував йому "дорогоцінну колекцію рукописів", більшість із яких стосувалася 1600-х років. Дослідник життя і творчості Маркевича В.І. Маслов зазначав: "В маєтку своєї тітки П.І. Скоропадської в с. Дунайці Глухівського повіту він знайшов у коморах дві скрині зі старовинними рукописами, які передали в його розпорядження. 1822 р. під час огляду будинку і книгозбірні П.О. Румянцева в с. Ташані Переяславського повіту Маркевич так ласкаво обійшовся з карликом-ключарем будинку, що він надав йому можливість приєднати до архіву стільки фельдмаршальських автографів і плянів, скільки в той час міг вмістити екіпаж Маркевича. Потім з таким же успіхом ще тричі довелось Маркевичеві вилучати справи з Ташанської книгозбірні Румянцева. Перебуваючи 1826 року в Полтаві, Маркевич від І.П. Котляревського і полтавського віце-губернатора одержав відомості, що в одному з льохів гостинного двору продають бібліотеку родичів І.Ф. Богдановича. Купивши там 400 томів книжок, у додачу до них він одержав ще і всі рукописи, що були в книгозбірні, і між ними "Келейный Летописец" Дм. Ростовського."

Тяжко захворівши в 1850 році, Микола Андрійович почав турбуватися про долю своїх архівних скарбів, ціну й вагу яких він добре знав. 1851 року в "Отечественных записках" вміщена його стаття з проханням допомогти у публікації ще нікому невідомих історичних документів з його архіву. Редакція журналу зазначала: "Н.А. Маркевич, известный автор "Истории Малороссии", в продолжении многих лет собирал разные редкие рукописные памятники и собрал теперь в свой архив 12000 рукописей, из которых многие могут служить драгоценным материалом для русской истории. Не желая далее скрывать от взоров исторической критики эти материалы, г. Маркевич решился постепенно издавать их". Але хвороба не дозволяла йому переїхати до столиці, або до Петербурга й розпочати задуману працю. Тоді Маркевич, у 1859 році, незадовго вже до своєї смерті, пропонує передати свій архів тому, хто погодиться на його публікацію, з тим, щоб зберегти й оприлюднити: "этособрание материалов, столь богатое, столь полное интереса, разнородное, полезное для истории, статистики, этнографии, художества, столь увлекательное для романиста, музыканта, поэта, живописца и едва ли имеющее себе подобное в руках частного владельца".

Уже зовсім хворим, в останні дні свого життя, Микола Андрійович наважується передати зібрані ним історичні скарби іншому відомому досліднику й колекціонеру І.Я. Лукашевичу, який все таки зберіг його майже повністю і передав своїм спадкоємцям. На жаль, молодші Лукашевичі аж ніяк не були українськими патріотами, тому мабуть і передали архів Маркевича до Румянцевського музею в Москву. Там він, у знаменитому Пашковому домі, зберігається й досі. Нині це фонд рукописних колекцій Російської державної публічної бібліотеки.

Микола Андрійович помер 21 липня 1860 року в своєму турівському маєтку. Поховали його в родовому склепі біля церкви Всіх Святих, в посадженому й виплеканому ним розкішному саду, що привільно розкинувся на правому березі тихого Переводу, навпроти села Турівки.

Подружжя Маркевичів мало п'ятьох синів: Андрія, Олександра, Володимира, Михайла і Миколу, які достойно продовжили цей славетний рід. Є й зараз ще чимало нащадків славетного історика, яких доля розкидала по всіх світах.

Десь років 15 тому прилуцькі краєзнавці розшукали місце в Турівці, де був похований Микола Маркевич і в червні 1989 року, своїми руками, толокою, спорудили йому скромний пам'ятник. У Прилуках зберігся будиночок на вулиці Котляревського, побудований в садибі Маркевичів. Тут жив до революції 1917 року онук історика Микола Миколайович Маркевич - голова Прилуцької повітової Земської управи, людина дуже поважна і шанована на Прилуччині. Зараз там знаходиться міська й районна міліція. Будиночок, який потрібно б було відмітити меморіальною дошкою, довго зберігався у первісних об'ємах і формах і лише в минулому році після пожежі був перебудований.

Хотілося б ще додати, що Маркевич увічнив своє ім'я, написавши "Історію Малоросії", до якої завжди було неоднозначне ставлення. Російських шовіністів вона дратувала за прославляння козацтва і вони з обуренням писали, що ця історія написана "кровавой нагайкой Дорошенки", згодом, такі ж самі шовіністи, але вже червоні взагалі затаврували автора "українським буржуазним націоналістом" і на всякий випадок Маркевича заборонили взагалі, намагаючись повністю стерти його ім'я з народної пам'яті. Нині Маркевич знову повертається до нас і це дуже радує. Віддаючи йому належне нині у Києві перевидана масовим тиражем його історія. З нагоди ювілею проходять урочистості в Києві, Чернігові та й ось у нас теж.

Джерело: Прилуки

Многогрішний Василь Гнатович чернігівським полковником був короткий І час 1672 р. - до арешту брата Дем'яна Многогрішного. Діянь Василя Многогрішного на і цій посаді історична пам'ять не зберегла.

Страшну новину про арешт Дем'яна Василеві приніс один монах із Москви, а наступ-1 ного дня до полковника Многогрішного прийшов головний стрілець і наказав негайно І прибути до чернігівського воєводи. Василь шукав порятунку в настоятеля Єлецького монастирі архімандрита Іоаникія Галятовського, але даремно. Тоді, "перевдягнувшись І у рясу монаха, на човні спустився Десною та Дніпром до Києва, тут відкрився ігумену І Братського монастиря В. Ясинському й'просив дати йому притулок. Ігумен одразу ж І повідомив про втікача київському воєводі Г. Козловському. За наказом воєводи Василя і Многогрішного заарештували, вчинили допит і відправили до Москви".

Василя Многогрішного звинуватили в антиросійській змові разом із його братом-гетьманом України. До звинувачень додано свідчення батуринських сотника Г. Карпо-1 вича та отамана Я. Андреева, які ще донедавна називали себе прибічниками гетьмана І Д. Многогрішного. Василь, як і його брат, не визнавав звинувачень у зраді російського І царя, проте 28 травня 1672 р. разом із Дем'яном вислухав вирок про смертну кару. Як і брат, за мить до смерті Василь Многогрішний був помилуваний царем і засланий до І Сибіру.

Десь на широких сибірських просторах загубилось життя колишнього чернігівського полковника Василя Многогрішного. У пам'ять про себе він залишив заснований ним 1666 р. Пустинно-Рихлівський Миколаївський монастир біля с. Понорниця на Коропщині.

Джерело: Чернигов для туриста

У 1709 р., відразу по смерті Івана Мазепи, між його небожем по сестрі Станіславом Войнаровським і козацькою старшиною виникла суперечка за гетьманський спа- І док. Для її вирішення король Карл XII створив комісію, яка кілька днів розбирала цю І справу. Вивчаючи латинські акти цієї комісії в одній із наукових бібліотек, дослідник | Михайло Возняк натрапив на документ, надзвичайно цікавий з точки зору меценатської діяльності гетьмана Івана Мазепи. У ньому зазначено точні видатки та пожертви на різні благодійні цілі:
"позолочення бані Печерської [лаври Успенської великої церкви] - 20 500 дук[атів];
мур довкола Печерського монастиря і церков тощо - мільйон;
великий дзвін і дзвіниця до Печерського монастиря - 73 000 зол[отих];
великий срібний свічник для Печерської лаври Успенської великої церкви - 2 000 імпер[іалів];
золота чаша і така ж оправа Євангелія для неї - 2 400 дук[атів];
золота митра для неї - 3 000 дук[атів], поминувши прикраси й пожертви для неї;
позолочення бані митрополичого Софійського собору в Києві - 5 000 дук[атів];
золота чаша для нього - 500 дук[атів];
віднова його - 50 000 зол[отих];
церква Київської [Могилянської] колегії з гімназіями й ін. - більше ніж 200 000 зол[отих];
соборна церква Св[ятого] Миколая Київського з монастирем тощо - більше ніж 1 100 000 зол [отих];
віднова [соборної] церкви монастиря Св[ятого] Кирила за Києвом - більше ніж 110 000 зол [отих];
вівтар у Межигірському монастирі - 10 000 зол[отих];
фундація новозбудованого єпископського [Вознесенського] собору в Переяславі І
3 монастирем тощо - більше ніж 300 000 зол[отих];
церква в Глухові [мурований Успенський собор Глухівського монастиря] -20 000 зол[отих];
рефектар [трапезна] Густинського монастиря - 10 000 зол[отих];
рефектар [Лубенського] Мгарського монастиря - понад 8 000 зол[отих];
церква Св[ятої] Трійці в Батурині - понад 20 000 зол[отих];
незакінчена церква Св[ятого] Миколая в Батурині - 4 000 зол[отих];
монастирська [Покровська] церква в Дігтярах [Дігтярівці] - 15 000 зол[отих];
монастирі Бахмацький, Кам'янський [Успенський], Любецький [АНТОНІЇВ], Дом-ницький [Різдва Богородиці] із церквами тощо - невідомо скільки;
віднова [Борисоглібського] кафедрального монастиря в Чернігові - 10 000 зол[отих];
докінчення будови (монастирської соборної) церкви Св[ятої] Трійці так само -10 000зол[отих];
Макошинський монастир із церквою Св[ятого] Миколи - понад 20 000 зол[отих];
на віднову монастиря Св[ятого] Сави дав у Батурині архімандритові, пізнішому патріархові, - 50 000 зол[отих], а на докінчення будови цього ж монастиря й до інших місць Палестини вислав тому ж патріархові - 30 000 дук[атів];
чаша з чистого золота, лампа та срібний вівтар для Божого гробу - 20 000 зол[отих];
срібна рака з п'ятьма срібними свічниками на мощі Св[ятої] Варвари - 4 000 імпер[іалів];
вівтар для церкви у Вільні - 10 000 зол[отих];
підмога православ'ю на руки луцького єпископа Жабокрицького - 3 000 зол[отих];
Євангелія в арабській мові на руки олександрійського патріарха 3 000 зол[отих];

Микола Стратілат

Джерело: Чернигов для туриста

Пам'ятник Мініну і Пожарському в Москві на Красній Площі роботи Мартоса Івана Петровича

Іва́н Ма́ртос народився в Ічні, в козацькій родині.

Мартос Іван Пертович [1754 -5(17).4.1835] - видатний російський скульптор,українець за походженням. Н. у м. Ічні (тепер Чернігівська область) в козацькій родині. В 1764-73 навчався у Петербурзькій AM у Л. Роллана і Н. Жілле. У 1774-79 М., як пенсіонер AM в Римі, вивчав і копіював твори античної скульптури. Після повернення в Петербург був визнаним одним з найбільших представників класицизму. З 1794 -професор, з 1814- ректор AM. Автор численних монументально-декоративних творів в Україні та Росії, зокрема, надгробків - К. Розумовського в Батурині (1803-05), П. Рум'янцева в Києві ( 1797-1805), Павла І у Павловську (1807); пам'ятників - К. Мініну і Д. Пожарському в Москві (1804-18), А. Решельє в Одесі (1823-28), М. Ломоносову в Архангельську (1826-29), Г. Потьомкіну в Херсоні (1829-35) та ін.

Його дядько був сотником ічнянської сотні й, кажуть, уже був добрим різьбярем. Традиція переказує, що він різьбив іконостас ічнянської церкви та скульптури цього іконостасу теж. Отже Іван Мартос першу школу скульптури міг пройти у себе вдома. Академічну освіту мусив добирати вже в Петербурзі, але найбільше його великий хист до скульптури сформувався за кордоном, у Римі, в майстерні славного Антоніо Канови. Працюючи там, Мартос багато малював під проводом Помпео Батоні та Рафаеля Менгса,велетнів західноєвропейського малярства доби класицизму. В 1779 р. Мартос повернувся з-за кордону вже як викінчений майстер, скульптор . Призначений до Академії мистецтв у Петербурзі, був її професором, а пізніше — й ректором. Більше ніж за півстоліття своєї праці Мартос залишив по собі в мармурі та бронзі велику кількість скульптур. Найкращий період праці Мартоса — це час від повороту з-за кордону приблизно до війни дванадцятого року. В цей час постало велике число надгробків із мармуру та бронзи на цвинтарях Петербурга та Москви; в Києві за працю Мартоса вважають надгробок Іллі Висоцького біля Видубицького монастиря. Надгробні пам’ятники — найкращі твори Мартоса, праця над ними найбільше відповідала лірико-елегійній вдачі Мартоса, цього «поета мрійної й сумовитої грації»(характеристика барона Врангеля). Це визнавали вже сучасники Мартоса.Композитор І.Глинка казав про нього:«його мармур плаче». Справді, чуттям щирого суму наповнено зажурені постаті надгробників Мартоса; від них віє глибоко перейнятим сентиментом, що ніколи не переходить у вульгарний сентименталізм. Найбільше відомий пам’ятник-надгробок княгині Олени Куракіної, блискучої красуні Петербурга, що померла в молодому віці . Пам’ятник мармуровий, скомпонований із медальйону з портретом спочилої, а над медальйоном схилилася засмучена горем статуя «Благочестя» — жінки в прекрасних класичних формах із відкритими руками та плечима, а далі прикритої грецьким хітоном; ці гармонійні форми ніби зломлено і прибито тяжким горем. Бронзова статуя на могилі княгині Галшки Гагаріної, поставлена в цілий зріст на круглому постаменті, без найменшого підкреслення або різкої акцентації промовляє елегійним, замкненим у собі настроєм. Пам’ятники Івана Мартоса, поставлені по містах на майданах, менше вдавалися майстрові, ніж надгробки. А якраз такі монументи найбільше працював Мартос наприкінці своєї діяльності. Між цими монументами особливо відомі найменш вдалий твір Мартоса — пам’ятник Мініну та Пожарському в Москві, пам’ятник Ломоносову в Архангельському та імператору Павлу І в садибі Аракчеєва Грузіно. На Україні стояли пам’ятники роботи Мартоса — цареві Олександру І в Таганрозі, цариці Катерині II в Катеринославі, герцогові Ришельє в Одесі й, може, найбільш вдалий із монументів — пам’ятник Потьомкіну в Херсоні. З усіх цих пам’ятників в Україні після революції майже нічого не лишилося.

Джерело: Вікіпедія