Біографія
Батько поета, Василь Казка, регент церковнго хору. За походженням - козак. Син виховувався у творчій атмосфері. Закінчив Чернігівське реальне училище. Під час навчання заприязнився з поетом Павлом Тичиною, з яким мешкав монастирському гуртожитку, разом співав у церковному хорі, відвідував славнозвісні «суботи» Михайла Коцюбинського.

Навчався в Київському комерційному інституті, не закінчив через нестатки. Повернувся до Чернігова, працював креслярем у земській управі. Згодом учителював у селах Київщини, Дніпропетровщини, в Одесі. Викладав співи та українську мову.

Вночі 10 вересня 1929 К. заарештовано у справі СВУ, відправлено в одеську в'язницю. Поводився на допитах гідно, нікого не обмовив (крім того, послідовно використовув українську мову). Доведений слідчим НКВД Григоренко до самогубства (23 листопада повісився, за іншими даними - убитий в камері слідчого відділу НКВД СРСР). Матеріали слідства в архівах знищені, порушувати кримінальну справу відносно смерти К. в нинішній Україні відмовилися (1997).

Творчість
Ще до 1917 К. перекладав із західноєвропейських, російської літератури. В УСРР власні вірші і поеми друкував у журналах «Літературно-науковий вісник», «Нова громада», «Плуг».

На початку 20-х років підготував рукописну збірку поезій «Сумливе», яку подарував Григорієві Верьовці. З листа до Тичини (11 лютого 1925) видно, що К. готував до видання збірку «Розірване намисто», а в листі до свого учня Василя Мисика писав про підготовку збірки «Васильки».

[ред.] Посмертна доля
Видати збірку свого друга мріяв Павло Тичина на початку 1960-х років. Хоча й тоді ім'я Казки, як і всіх убитих у справі СВУ, були під забороною. Проте 1965 у збірнику «День поезії» В. Мисик (а не Тичина) опублікував низку творів свого вчителя.

1989 у видавництві «Радянський письменник» вийшла книжка К. «Васильки» (упорядкування і вступна стаття С. Тельнюка). Там подано оригінальні вірші, поеми, листи до Павла Тичини та Лідії Папарук, переклади з І. Буніна, В. Маяковського, В. Мюллера, Г. Стефані.

Архів Казки загинув під час Другої Світової війни.

Закінчив Криворізьку вчительську семінарію. Був редактором криворізької газети «Вісті» (1920).

Навчався 1921–1924 в Кам’янець-Подільському інституті народної освіти. У цей період у Кам'янці-Подільському був редактором літературного журналу «Буяння», працював літературним редактором у газеті «Червона правда». Разом з Іваном Дніпровським, Захаром Кицюком очолював кам'янецьку філію «Гарту».

1942 вивезено з Кривого Рога на примусові роботи в Німеччину. Подальша доля невідома
Автор збірок поезій «Відкуги квилінь», «Хмиз» (1920), новели «Остання ніч» (1922), п'єси «Так було» (1925).

Переклав окремі твори Аркадія Гайдара, Валентина Катаєва, Олексія Новикова-Прибоя та ін.

Ця інформація подана з Вікіпедії. Але треба уточнити -- за даними родичів, Варфоломій Кириленко приїздив у рідне село з дружиною після війни. Тож прожив він значно довше 1942 року. Детальніше -- на блозі Василя Чепурного.

Народився Микола Іванович Кибальчич 31 жовтня 1853 року в місті Коропі, сьогодні Чернігівська область, у родині священика. Підліток пішов на серйозний конфлікт із батьком-священиком, покинув духовну семінарію у Чернігові і вступив до гімназії Новгорода-Сіверського. Там же хлопчик і захопився хімією, за що навіть одержав прізвисько Миколка-піротехнік. Щоб читати технічну літературу, він самотужки вивчив англійську мову. Кибальчич був одним із кращих учнів гімназії. Закінчивши зі срібною медаллю навчання, хлопець обрав для себе шлях вивчення точних наук. Це привело його спочатку в Петербурзький інститут інженерів шляхів сполучення (1871—1873 р.). Не закінчивши його, він перейшов у Медико-хірургічну академію. Тут Кибальчич і познайомився з народовольцями та їхніми ідеями. У 1875 році за зберігання нелегальної літератури був заарештований і майже три роки провів у Лук'янівській в'язниці у Києві, після чого його випустили під нагляд поліції.

Продовжити освіту Кибальчичу не дозволили. Довелося обрати шлях революціонера-підпільника. Народники належно оцінили здібності екс-студента. Згодом Кибальчич працює і в підпільних друкарнях, і у так званих «пекельних лабораторіях», де виготовляли вибухівку і зброю для терористичних актів. Там і проявився його неабиякий талант хіміка і винахідника. Микола навчився у домашніх умовах робити нітрогліцерин і динаміт. Навіть більше — він поліпшив їх якість. Динаміт Кибальчича за своїми характеристиками перевершував динаміт його винахідника — шведа Нобеля. Крім того, він створив рецепт унікальної фарби для підпільних друкарень народовольців.

Кибальчич також написав одну з найважливіших в народовольчій публіцистиці теоретичну статтю — «Политическая революция и экономический вопрос» (газ. «Народная воля», 5 лютого 1881 року).

На імператора Олександра II «Визволителя» терористи-народовольці здійснили шість замахів. Увійшовши до складу терористичної групи Андрія Желябова, Кибальчич проаналізував помилки попередніх замахів і вирішив створити бомбу, якій би не було рівних. Царські генерали пізніше назвуть її справжнім дивом і новим словом у вибухотехніці. По суті, вона стала прообразом сучасної гранати. Подібних зразків у той час техніка Європи ще не знала.

Під час останнього замаху на царя 1 березня 1881 року вирішальну роль зіграла «забійна сила» бомби, створеної Кибальчичем. Однак після цього прожити на свободі талановитому винахіднику вдалося недовго — його заарештували через сімнадцять днів після теракту. У камері, за кілька днів до страти, Микола розробив проект реактивного літального апарата. У проекті Кибальчич розглянув пристрій порохового ракетного двигуна, керування польотом шляхом зміни кута нахилу двигуна, програмний режим горіння, забезпечення стійкості апарата тощо. Схему унікального апарата арештант надряпав уламком гудзика на стіні каземату… Миколі Кибальчичу вдалося передати папери з розробленим проектом адвокату. Однак їх вилучила царська «охранка», долучила їх до справи і відправила у спецархіви таємної канцелярії. Тут вони пролежали до перемоги Жовтневої революції. Вперше було опубліковано в 1918 році в журналі «Былое», № 4-5. В проекті Кибальчич обґрунтував вибір робочого тіла і джерела енергії апарата, висунув ідею про можливість застосування броньованого пороху для реактивного двигуна і про необхідність забезпечення програмованого режиму горіння пороху, розробив пристрої для подачі палива і регулювання, способи запалювання. Подачу порохових шашок в камеру згорання Кибальчич планував забезпечувати за допомогою автоматичних годинникових механізмів. Досліджуючи питання щодо стійкісті польоту, Кибальчич відмітив, що стабілізація апарата може проводитися як відповідним розподілом мас, так і за допомогою крил-стабілізаторів. В проекті досліджене питання про гальмування апарата при спуску. В кінці пояснювальної записки Кибальчич виказав думку про те, що успіх у вирішенні проблеми залежить від вибору співвідношення між масою корисного вантажу, габаритами порохових шашок і геометричними розмірами камери згорання двигунів. Розвиток ракетотехніки було відкинуто назад майже на тридцять років.

Значно пізніше до принципів ракетобудування самотужки прийде вчитель з Калуги — Костянтин Ціолковський. Тож можна лише уявити, як би розвивалася техніка, коли б Кибальчич спрямував свій талант у мирне русло. Цікаво, в якому тоді році людина змогла б здійснити політ у космос?

Кибальчич був відданий до суду разом з Желябовим, Перовською, Рисаковим та Михайловим і страчений 3 квітня 1881 року.

Із матеріалів «Дела о совершенном 1 марта 1881 года злодеянии, жертвой коего пал в бозе почивший император Александр II»:

Звати мене — Микола Іванович Кибальчич. Від народження маю — 27 років, віри — православної. Походження і національність- син священника, росіянин. Звання — був студентом Інституту інженерів шляхів сполучення.

Пам'ятник Миколі Кибальчичу на батьківщиніРідним «царевбивці» Кибальчича було запропоновано змінити прізвище, однак вони відмовилися. Сім'я терориста зазнала шквалу репресій. Усіх юнаків з їхньої родини виключили з навчальних закладів і відправили в солдати. Через півроку, не витримавши потрясіння і переслідувань, померли сестра і брат народовольця. Буря не обійшла і земляків Кибальчича: указом сина убитого царя містечку Короп було заборонено розбудовуватися, а самим коропчанам наказано побудувати церкву і все життя замолювати гріх земляка.

[ред.] Вшанування пам'яті

Ім'ям Кибальчича названо кратер на зворотному боці Місяця, а також вулиці в Києві, Москві і Калузі. На батьківщині встановлено пам'ятник.

[ред.] Бібліографія

Черняк А. Я. Николай Кибальчич — революционер и учёный. М., 1960.
Бражнин И. Я. Голубые листки. Л., 1957.
Кибальчич Ф. А. Николай Кибальчич.М., 1986.

Джерело: Вікіпедія