Біла лілея української поезії
Ігор Валентинович Забашта спеціально для "Столиці" розповідає про свою маму

Ти проснися, моя націє, проснися,
І пізнай в мені свою дочку...
Любов Забашта

Минуло 14 літ, як полинула до кращих світів душа неповторної поетеси - Любові Забашти. На тижні, що минув, друзі, шанувальники, земляки в тісному, але щирому колі згадали непересічну жінку-творця.

Віхи

Поблизу річки Удай у Прилуках на Чернігівщині 3 лютого 1918 року прийшла у світ дівчинка Любов.

Вірші писати почала у четвертому класі Прилуцької школи №4. 1935 року на обласній нараді молодих літераторів у Чернігові її поезію почув і похвалив Павло Тичина. П'ять років обдарована красуня вчилася на кораблебудівника в Одеському інституті інженерів водного транспорту. Там зустріла своє перше велике кохання - Валентина Федоровича Забашту. Під час війни працювала інженером-конструктором на Рибнінській судноверфі. Після війни, залишившись удовою з сином на руках, прийшла на київський завод "Ленінська кузня". "Без відриву" закінчила мовно-літературний факультет педінституту ім. Горького (нині Національний педагогічний університет імені М. Драгоманова). Далі - завідування відділом поезії журналу "Дніпро", вихід у світ першої збірки поезій "Нові береги", членство у Спілці письменників Союзу, стрімкий творчий злет.

У грудні 1956 року два чудові українські поети - Любов Забашта й Андрій Малишко - поєдналися в одну родину. Прожили разом майже 14 років, доки Андрія Самійловича не вирвали зі світу хвороби.
Любов Забашта. Фото 30-х років.

Одна за одною білими лелеками вилітали у світ збірки поезії та прози Любові Забашти. У її творчому доробку - близько трьох десятків поетичних та прозових книг. З-поміж них - збірки поезій "Квіт папороті", "Гніздо голубки", "Пісня і хліб", п'єси "Весілля в Тернах", "Кам'яні потоки", драматичні поеми "Тернова доля", "Дівчина з легенди", "Роксолана", роман "Крилаті мої кораблі", повість "Будинок мого дитинства", збірка вокальних творів на слова поетеси "Вербиченька", повість "Спалення мадонни", книги для дітей "Паляниця білолиця", "Коли я виросту", "Дощик і веселка", "Пісня зеленого лісу". Російською мовою виходили збірки "Слово имеет женщина", "Дружба", "Мальвы на камне", "Дерево моих надежд", "Земля Антеев", "Есть вечная любовь".

21 липня 1990 року під час лікування у Хмільнику не витримало серце поетеси. Любов Василівна полинула за обрій. Лише встигла написати єдиному сину Ігореві записку-заповіт...

Остання збірка йшла до читача 13 років

Поетеса почала готувати до друку збірку "Устами неложними" ще в часи перебудови, коли, як пише її редактор Володимир Міщенко, "з'явилася надія опублікувати твори "із шухляди", без остраху вихлюпнути на папір усе, що народжувалося в муках". Ось, приміром, такі строфи:

О, той Жовтневий палац

на горі!

Звучить Косинки крик

мені у ньому,

Коли, буває, я іду додому

Із СПУ о пізній вже порі.

* * *

Соловецькі дальнії причали,

Курбасові ночі навісні.

Мури від обурення кричали,

Україна марилась у сні.

* * *

Агей, професоре!

Лишились тільки мари!

Потрапив ти, як лев в капкан.

І тільки тінь лишилась

від Драй-Хмари,

Коли прибув нарешті в Ортукан...

Розповідає Ігор Забашта:

- Над останньою своєю книгою "Устами неложними" мама працювала до останнього подиху. Вона померла у фізіотерапевтичній лікарні міста Хмільника, куди поїхала на початку липня підлікувати хвору ногу. У неї був поліартрит, дуже страждала, нога боліла, важко було ходити. Ми з дружиною відмовляли від тієї поїздки, та й лікарі не давали їй курортної карточки, бо за рік до цього перенесла мікроінсульт. Як потім з'ясував, вона таки її дістала в нашій районній лікарні. Свідомо чи ні утаїла від лікаря, що перенесла мікроінсульт, після чого радонові ванни протипоказані. Мама мала такий характер, що коли щось вирішила - зробить неодмінно. Спочатку все було гаразд. Не раз телефонувала, радила, які фото годяться до цієї книжки, як зв'язатися з Володимиром Міщенком - редактором. Збиралася повернутись раніше строку. Навіть на 26 липня взяла квиток до Києва. А 21-го опівдні мами не стало. Разом з маминими речами лікар передала мені рукопис цієї книжки. І на аркушику зі шкільного зошита була написана непевною маминою рукою записка-заповіт.

Ми з Володимиром Івановичем доклали всіх зусиль, аби книга дійшла до читача. Її внесли до плану видавництва "Радянський письменник" на 91-й рік. На жаль, це був рік кризи, майже нічого не видавалось. А поезія - й поготів. Так книжка пролежала без руху до 2000 року. Я вийшов на пенсію, з'явилося більше часу, тож вирішив забрати рукопис.

Його ледве знайшли. А доти, упорядковуючи архів мами та й частину архіву Андрія Самійловича Малишка, натрапив на теку "Моя незраджена любов", де були в хронологічній послідовності складені вірші, присвячені моєму батькові та Андрію Самійловичу. Я зрозумів, що мама збиралася видати і цю книжку, але не встигла. Тому вирішив додати ці вірші до книги "Устами неложними", що є фактично останньою сповіддю мами. Так з'явилося ще два розділи: "Біля Вічного вогню" та "Моя незраджена любов". Отже, останні поезії Любові Забашти вийшли друком 2003 року, накладом в одну тисячу примірників.

"Не топчіте сей спів..."

На центральній алеї Байкового кладовища у Києві всяк помітить біломармурову постать Андрія Малишка (цей пам'ятник з'явився завдяки зусиллям Любові Василівни). А поруч знайшла вічний спочинок і сама Любов Забашта.

Про світлу пам'ять поетеси ревно дбає родина - її земне продовження. За матеріальної підтримки сина Ігоря Валентиновича встановлено меморіальну дошку на вул. Богдана Хмельницького, 68, де жила його прекрасна мати-берегиня. Онука Олеся Забашта, солістка Київського театру оперети, могутньо і чисто співає пісні на вірші бабусі. Маленький правнук Єгор ще росте. Дві правнучки - Катерина і Тамара - теж носять прізвище Забашта. А невістка стверджує, що Любов Забашта й досі реально живе у родині.

Плекає на ділі пам'ять про свою землячку і місто Прилуки. Там досі є батьківська хата, стіни якої пам'ятають дитячий голос Любові Гришко, та меморіальна кімната, куди син передав чимало маминих речей. Є бібліотека імені Любові Забашти. Поетесу в Прилуках не просто шанують - люблять і несуть її ім'я як прапор слави цього унікального міста на Чернігівщині. На вечір пам'яті Любові Забашти, що відбувся 26 серпня у Кончі-Заспі, приїхали ціла прилуцька делегація: Тетяна Шавро, директор бібліотеки імені Любові Забашти; Світлана Бірюзова, начальник управління культури Прилуцької міської ради; Валентина Грибенко, голова Прилуцької "Просвіти"; поетеса Ніна Ткаченко, редактор міськрайонного радіо. Ведуть мову про заснування літературної премії імені Любові Забашти.

Власне, до організації днів пам'яті чудової української поетеси долучилися й Голосіївська райдержадміністрація, і клуб шанувальників романсу "Єдина родина", і краєзнавче об'єднання "Кліо", і благодійний фонд "Наш дім", і будинок культури "Конча-Заспа". А головне - привітна й щедра родина. У ці серпневі дні, оповиті сонцем та чорнобривцями, природними й доречними були пісні на вірші Любові Василівни у виконанні Олесі Забашти, Олександра Василенка, Тетяни Лободи, поезії з вуст діток та заслуженої артистки України Лариси Недін, сердечне слово та квіти від Олександра Омельченка, що їх передала Ірина Голубєва. Це був спомин неформальний, щирий, сповнений живим теплом сердець.

Однак, подумалось: українська поетеса Любов Забашта, її поезія заслуговують, аби вечори пам'яті проходили велелюдно на державному рівні, як годиться. В Українському домі або в Палаці "Україна". Адже в Києві ще й досі не відбулася презентація останньої книжки Любові Забашти "Устами неложними", що побачила світ у видавництві "Просвіта" завдяки старанням Ігоря Валентиновича та коштом родини.

А чому б державцям не перевидати її чудові книги для дітей, поеми, драматичні твори? Все це - скарб української літератури, про яку сучасні перевертні воліють говорити як про неіснуючу. Вона жива. Вона - сокровенна. Вона - фенікс, який ще мільйони разів проросте крізь попіл бездуховності...

"Не даруй мені білі лілеї, вони пахнуть коханням всі ночі"

Два кохання, двоє чоловіків, два випробування почуттями випали на долю красуні Любові.

- Мій батько, Валентин Федорович Забашта, - розповідає Ігор Забашта, - навчався разом з мамою на кораблебудівному факультеті в Одесі. То була світла голова, чи не єдиний сталінський стипендіат усі п'ять років.

Перше кохання і первісток

Часом складав заліки за весь курс. Я навчався у тому ж інституті, викладачі якого пам'ятали мого батька. І коли відповідав на "четвірку", мені говорили: "Забашта, вам соромно знати на "четвірку". У вас був такий батько!". Чому мама обрала саме його? Бо він так кохав, так обійняв її своїм коханням, що вона не могла встояти. Ніжний був, допомагав у всьому.

У рік мого народження батько і мама захистили дипломи на "відмінно". Потім за призначенням поїхали до Рибнінська на судноверф. Холодно. Голодно. Я хворів, потребував нормального харчування. Мене забрала бабуся у Прилуки. Та невдовзі - війна. Батька мобілізували. 1942 року в квітні, як ми через багато років дізналися, помер від ран у медсанбаті. А спершу вважався безвісти зниклим. Де він похований - з'ясувати так і не вдалося.

Остання телеграма від нього надійшла з містечка Темрюк під Новоросійськом - поздоровлення з Новим 1942 роком. Мама часто їздила на Малу землю, шукала батькові сліди. Його здібності передалися мені, став інженером-конструктором. Маю півтора десятка винаходів, частина з яких - втілені...

А ось - рядки Любові Забашти:

Так, я вдова,

Але вдова без сліз,

Вдова щаслива і багата...

Який в нас син росте -

Прямий, відкритий, чесний,

Яке у нього серце золоте,

Немов би ти воскреснув.

Два поета - дві зорі

- Коли наприкінці 1956 року з'явився у маминому житті Андрій Малишко, - продовжує Ігор Валентинович, - два поети, дві особистості пов'язали долі, створивши своє голубине гніздо, де постійно бували творчі люди, де все дихало поезією. До всього, мама ще встигла й бути жінкою, смачно готувати, створювати затишок в оселі. Це теж було велике кохання. Вони прожили разом більше 13 років - до 17 лютого 1970-го, коли Андрія Самійловича не стало.

Обоє гарно співали, знали багато українських пісень. На щастя, голоси Любові Забашти й Андрія Малишка є на магнітофонній плівці. Моя мама у віршах називала Андрія Малишка Бояном України, жайворонком, козаченьком, сурмаченьком. До речі, саме Андрій Самійлович допоміг мені стати свідомим українцем. У домі Малишка-Забашти ніхто не дозволяв собі розмовляти російською. Так почалося моє духовне виховання. І досі вважаю Андрія Самійловича своїм духовним наставником.

Ольга Дубовик
"Столиця" № 36 (539) 3-9 вересня 2004 року