реклама партнерів:
Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS



  • Сторінка 1 з 1
  • 1
В
ЖурналістДата: П'ятниця, 05-Жов-07, 19:50 | Повідомлення # 1
Група: Видалені





Складемо енциклопедію видатних людей нашого краю!
Учасники форуму запрошуються доповнити цей розділ: діячі культури і науки, військові діячі і революційні, князі і гетьмани з полковниками, комуністи і антикомуністи - всі заслуговують бути в цьому розділі, якщо вони дійсно залишили помітний слід в історії Чернігово-Сіверщини.

Для цього:
1. Вам необхідно зареєструватись на сайті (якщо не зареєстровані)
2. Оберіть в цій категорії відповідний розділ з літерою, на яку починається прізвище видатного діяча та використовуючи "ВІДПОВІДЬ", відправте своє повідомлення.

Пишіть wink

 
ВасильДата: Субота, 09-Лют-08, 17:12 | Повідомлення # 2
Редактор
Група: Головний редактор
Повідомлень: 243
Нагороди: 7
Статус: Відпочиває
Велланський-- Кавунник Данило (1774 - 1847), син бідного козака-кожум"яки з Борзни, його родина майже весь час напівголодувала. По смерті батька почався справжній голод, а Данило хотів учитися. Звернувся до повітового лікаря, щоб учив його на фельдшера. "Як будеш фельдшером, коли не знаєш латинської мови?!" -- відмовив лікар. Але дістав для нього дозвіл бути присутнім на лекціях з латинської мови. Через рік Данило знав мову досконало і лікар скерував його до Київської Академії, яку він закінчив як один з найкращих студентів.
Навчався в медико-хірургічній школі в Петербурзі, після закінчення якої виїхав за кордон. У Німеччині захопився філософією Шеллінга, лекції якого слухав. Повернувшись, отримав кафедру фізіології та патології і 32 роки працював на ній, аж доки не осліп.
Д.Велланський --Кавунник першим у Росії вніс філософський стил в російську літературу. Слава його лекцій ширилась за межі закладу. Серед російської інтелігенції мав таку славу, як пізніше Віссаріон Бєлінський.
 
ВасильДата: Середа, 27-Лют-08, 17:07 | Повідомлення # 3
Редактор
Група: Головний редактор
Повідомлень: 243
Нагороди: 7
Статус: Відпочиває
Ващенко Григорій.
НЕ "ПЕТЛЮРІВЕЦЬ", А ПАТРІОТ
Майже чотири десятиліття тому (що то за часи були, нагадувати не варто) одна з полтавських (звісно, компартійних) газети "в пух і в прах" розгромила письменника, упорядника "Літературного словника Полтавщини" Петра Ротача за те, що він включив до довідника матеріал про Григорія Ващенка. Де це бачено, щоб пошановували петлюрівця,
буржуазно-націоналістичного пройду, який в роки окупації на догоду фашистам редагував газету "Голос Полтавщини", а після війни вже з Мюнхена продовжував обливати брудом радянську владу?.. Насправді ж...
Виходець із козацько-дворянської сім'ї, уродженець села Богданівка, що неподалік Прилук, Григорій Ващенко навчався спочатку в Роменському духовному училищі, потім у Полтавській духовній семінарії, де заприятелював із Симоном Петлюрою. У 1899 році Григорій вступив до Московської богословської академії. Але серед студентів тоді все активніше поширювалися атеїстичні погляди і процвітала пиятика. Григорій передумав -- вирішив посвятити себе педагогічній праці. Вчителював він у Полтавському єпархіальному училищі, потім у Кутаїській гімназії, У Тульчині і Ромнах. За опублікування статті антиурядового змісту був висланий до Новгородської губернії.
У період української революції Ващенко активно займається національною освітою - організував у Полтаві учительські курси, викладав в учительському інституті, очолював учительську семінарію. Пізніше, вже після громадянської війни, він став викладаче, а згодом і керівником кафедри педагогічного інституту, професором. Підручником з педагогіки по всій Україні слугувала .його праця "Загальні методи навчання". .
Та професора було звинувачено в націоналізмі, згадану працю знято з використання в практиці, а самого автора звільнено з роботи. Він все ж знайшов вихід -- перебрався до Сталінграда, де працював у тамтешньому педінституті. Перед самою війною повернувся до Полтави, де знову обійняв посаду завідувача кафедри.
В окупаційні роки Ващенко редагував газету "Голос Полтавщини", а в 1943 році залишив Полтаву. Оселившись у Мюнхені, працював професором педагогіки в Українському вільному університеті, ректором Богословської академії. Після відновлення діяльності Спілки української молоді став її духовним проводирем, написав для згаданої спілки свою фундаментальну працю "Виховний ідеал". Активно співробітничав з часописами "Шлях перемоги", "Визвольний шлях", "Авангард", "Українська трибуна" та іншими.
Григорій Ващенко був справжнім майстром художнього слова. Літературну діяльність розпочав ще в молоді літа, написавши драму "Пісня в кайданах", п'єсу "Сліпий", повість "Сміх природи", оповідання "Самотній", "Феєрія". Активно працював на літературній ниві і після тривалої перерви, вже в двадцяті роки, а перебуваючи в еміграції, підготував спогади про своє життя,
До творчості Григорія Ващенка і зараз сталяться неоднозначно, однак ще в 1993 році в Полтаві заснували педагогічне товариство його імені, наступного року побачило світ третє видання його "Виховного ідеалу'. Слід сподіватися, що данину шани віддадуть і цього року, бо ж у квітні виповнюється 130 років від дня народження Григорія Ващенка.
Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ.
39300, селище Нові Санжари Полтавської області,
вулиця Шевченка, 61.
Телефон 8 (095)7382181.
 
СпудейДата: Четвер, 01-Трав-08, 17:02 | Повідомлення # 4
Група: Читач
Повідомлень: 144
Нагороди: 2
Статус: Відпочиває
Вересай Остап Микитович
2007-04-19 20:32:07 / J-JAXON

Вересай Остап Микитович

(1803-1890)

кобзар

Виконавець народних дум, історичних, побутових, жартівливих та сатиричних пісень
кобзар Остап Микитович Вересай (повуличному — Радчишин) народився 1803 року в
селі Калюжинці Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині Срібнянського
району Чернігівської області) в сім’ї кріпака. Батько його, Микита Григорович
Вересай, був незрячим і заробляв на прожиття грою на скрипці. У чотирирічному
віці Остап втратив зір. Змалку захопився музикою та співом під впливом батька та
кобзарів, що часто зупинялися в їхній домівці. Хлопчиком переймав мистецтво
співу та гри на кобзі у кобзаря Юхима Андріяшівського, з яким познайомився на
ярмарку в Ромнах і був у нього поводирем. Після смерті Андріяшівського Остап
деякий час навчався в кобзаря Семена Кошового з села Голінки, після нього — у
лірника Ничипора Коляди, далі повернувся в Калюжинці й продовжив навчання
самотужки. З Калюжинець переїхав до села Сокиринці Прилуцького повіту. Понад
сорок років мандрував містами і селами України. Його помітив художник Лев
Жемчужников, який записав від Остапа Вересая кілька пісень, намалював його
портрет і познайомив з Пантелеймоном Кулішем, який також записав від нього
кілька пісень. Куліш розповів про Вересая Тарасові Шевченку, який 1860 року
послав Вересаєві гроші та свого «Кобзаря» з підписом: «Брату Остапу від
Т.Г.Шевченка». Л.Жемчужников та П.Куліш умовили Остапа Вересая взяти до себе
кількох учнів: Василя Бублика з Никонівки, Ярохтея з Березівки, Антона Негрія з
Калюжинець та Янголя з Березівки, які продовжили традиції свого вчителя. У
Сокиринцях Вересай одружився з удовою Пріською Сенчук, гарною співачкою і
танцюристкою. Завдяки Кулішеві, Жемчужникову, гостям, що приїжджали в Сокиринці
в маєток Г.Галагана, Вересаєм, його майстерною грою на бандурі, жанровим
розмаїттям кобзаревого репертуару зацікавилися М.Лисенко, О.Русов, О.Міллер,
П.Мартинович, О.Сластьон, П.Чубинський, які пропагували його творчість. 1871
року Остап Вересай вперше відвідав Київ, де співав на відкритті Колегії
Галагана. 28 вересня 1873 року, на пропозицію Г.Галагана, було скликано
засідання Південно-західного відділу Російського географічного товариства,
дійсний член якого Микола Лисенко виголосив реферат «Характеристика музичних
особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм». На
засіданні Остап Вересай виконав кілька дум, які вразили слухачів. У 1874 році
Остап Вересай виступає у Києві на III Археологічному з’їзді, а після нього — на
концерті, влаштованому М.Старицьким, в якому взяв участь хор під керівництвом
М.Лисенка. У звіті про з’їзд начальник Київського жандармського губернського
управління пише рапорт вищому начальству про те, що «Остап Вересай своїми
поетичними піснями і типовим виглядом сприяв збудженню симпатій до
гетьманщини…». 1875 року у супроводі М.Лисенка та П.Чубинського Вересай побував
у Петербурзі, де виступив на засіданні Російського географічного товариства, в
Музеї етнографії і старожитностей, у Петербурзькому залі Благородного зібрання,
на засіданні Слов’янського благодій-ного комітету та в інших аудиторіях. 22
лютого він виступив на сніданку, влаштованому українцями в пам’ять про
Т.Г.Шевченка. 6 вересня кобзар співав у Зимовому палаці під час лекції з
народної словесності професора О.Міллера князям Сергієві та Павлові, які
подарували кобзареві срібну табакерку з підписом. 16 вересня на околиці
Петербурга, в Соляному містечку, де відбувалися промислові й кустарні виставки,
відбувся концерт, в якому, крім О.Вересая, брали участь хор під керівництвом
М.Лисенка, сам М.Лисенко як піаніст, відома російська співачка М.Каменська. Спів
О.Вересая в Петербурзі слухали П.Чайковський, М.Римський-Корсаков. III
відділення, занепокоєне успіхом у глядачів дум та історичних пісень, виконуваних
О.Вересаєм, припиняє гастролі. По дорозі з Петербурга, у Прилуках, Вересая
заарештували на базарі за пісню «Про правду й неправду» і посадили до в’язниці.
У поліції під час допиту Вересая врятувала табакерка, подарована йому в
царському палаці в Петербурзі князями, і його звільнили. До кінця життя Вересай
живе у Сокиринцях. Павло Чубинський на власні кошти збудував йому нову хату.
Інколи старого кобзаря запрошують у Київ. 1884 року він виступав у Київській
рисувальній школі М.Мурашка, де з нього учні малювали портрети. Помер Остап
Вересай наприкінці квітня 1890 року. Похований у Сокиринцях.

Кобзарство своїм корінням сягає часів Київської Русі. «Генеалогічне дерево наших
українських бандуристів дуже високе, — писав Гнат Хоткевич. — Прямий їх
попередник — се віщий Боян, «соловій старого времені». Попередниками кобзарів
були також музиканти, зображені на фресках у Софії Київській. З князівських
часів дійшло до нас ім’я Мануйла, «певца гораздого». У Галицько-Волинському
літописі згадується, що у 1240 році жив і творив при дворі галицького
архієпископа співець Митуса. Кобзарі були творцями славнозвісних дум та
історичних пісень, що відображали найважливіші події життя українського народу
впродовж багатьох століть і закликали його на боротьбу проти поневолювачів.
Сюжети дум та пісень про боротьбу проти турецько-татарських напасників і
польської шляхти стали важливими історичними джерелами, створеними кобзарями —
безпосередніми учасниками подій — під час походів або після них. Героями творів
кобзарів ставали улюблені в народі історичні постаті: Самійло Кішка, Байда,
Маруся Богуславка, Богдан Хмельницький, Петро Сагайдачний, Петро Дорошенко, Іван
Богун, Богдан Хмельницький… Кобзарі завжди прославляли бойові походи Війська
Запорозького, а козаки над усе любили пісню. «На війну було йдуть з радістю, а з
війни повертаються з музиками та піснями, чи поб’ють турка, чи пошарпають ляха,
зараз же й пісню складуть на той випадок», — писав Д.Яворницький. Польський
історик XVI століття Папроцький свідчив: «Козаки показували дивовижні штуки,
співали, стріляли та грали на кобзах». М.Гоголь вважав кобзарів охоронцями
бойової слави України, талановитими поетами та літописцями. Безіменні народні
співці передавали з покоління в покоління своє мистецтво, яке виховувало в
народу патріотизм, почуття національної гордості, високу духовність. Недаремно
Тарас Шевченко, який зізнавався, що як поет зростав на високопатріотичних думах
та піснях кобзарських, з поваги до цих народних співців назвав збірник своїх
творів «Кобзарем», а в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали»
зауважив, що коли б грецький сліпець Гомер воскрес і послухав хоч одну думу у
виконанні українського сліпого співця, «то розбив би на тріски свій козуб,
званий лірою, і пішов би міхоношею до самого бідного нашого лірника». Нелегкі
умови кобзарського життя примусили цих незрячих співців утворювати братства або
гурти на взірець ремісничих цехів. У братствах існували майстри й учні, які
впродовж двох років опановували не тільки кобзарську майстерність, а й таємну
так звану «лебійську» мову й мали суворо дотримуватися встановлених
корпоративних правил, порушення яких суворо каралося. Незрячі кобзарі були не
жебраками, що випрошують милостиню, а професіональними виконавцями, які грою на
бандурі та співом заробляли собі на життя. Історично склалися три типи кобзарів.
Співці першого типу виконують думи та пісні, не вносячи у виконання творчого
елементу, тобто співають і грають на кобзах так, як вони навчилися від своїх
учителів. Другий, найпоширеніший тип — кобзарі-імпровізатори, які щоразу вносять
у виконуваний твір якісь зміни, що залежать від їхнього таланту, а також від
умов і часу виконання твору. До третього типу належать кобзарі-творці власних
пісенних творів. До нас дійшли імена лише кількох таких творців, зокрема це
кобзар Михайло Кравченко з Великих Сорочинців, автор думи «Чорна неділя у
Сорочинцях», Петро Ткаченко, Степан Пасюга, Федір Кушнерик, Євген Мовчан, Євген
Адамцевич, автор «Запорозької похідної». Остап Вересай належав до другого типу
кобзарів і був блискучим імпровізатором. Його репертуар, порівняно з репертуаром
інших кобзарів, невеликий: шість дум: «Як три брати з Азова втікали», «Отчим»,
«Невольницька», «Про бурю на Чорному морі», «Про вдову і трьох синів», «Дума про
Хведора Безрідного»; декілька сатиричних та гумористичних пісень та пісень
релігійного змісту, зокрема дуже популярна в той час пісня «Про правду й
неправду». Іван Франко підкреслював, що ця пісня в тогочасному житті набувала
великого соціального звучання, і саме за неї Остапу Вересаю доводилося не раз
зазнавати переслідувань від жандармів. «Як у ярмарку станеш її співати, то пани
й обійдуть, вони її не люблять. Тепер більше брехнею живуть», — розповідав Остап
Вересай художникові Л.Жемчужникову. — Зате люди любили цю пісню. Як ходиш по
селу та заспіваєш, то много людей плачуть». Щоб глибше розкрити
ідейно-тематичний зміст пісні і справити найбільше враження на слухачів, Остап
Вересай майстерно використовував піднесення і спади голосу, ефектні повторення
смислово навантажених рядків, завдяки чому слова пісні і музика асоціювалися з
тогочасною реальністю життя українського народу:

Нема в світі правди, правди не зіськати! Що вже тепер правда стала у неправді
жити. Уже тепер правда, правда помирає! А щира неправда весь світ пожирає.

Виконуючи думи, зокрема особливо популярні «Про Хведора Без- рідного» чи «Як три
брати з Азова втікали», Остап Вересай вмів надати простому сюжетові глибокого
змісту й сили експресії. Передаючи стан великої скорботи, викликаної втратою
козаками свого побратима, спів кобзаря переходив у трагічний скрик, зойк,
стогін. Вересай майстерно використовував уповільнення ритму, модуляцію голосу,
поєднання персоніфікованих монологів та діалогів, емоційні піднесення і спади
голосу, поєднання речитативу і розлогого співу, що, разом з майстерною грою на
кобзі, справляло незабутнє враження. Яскраву грань творчої індивідуальності
Остапа Вересая становило виконання ним гумористичних та сатиричних пісень.
Потрібного ефекту співець досягав грайливістю мелодії, жвавістю ритму,
характерною мімікою, пританцьовуванням у такт пісні, відповідною до поведінки та
вдачі героя інтонаційністю. Це був, вживаючи сучасну термінологію, справжній театр одного актора, який не лише давав високе естетичне задоволення, а й ніс
велике ідеологічне навантаження. Саме це й вирізняло творчу манеру Остапа
Вересая й зробило його ім’я відомим серед сучасників. Завдяки своєму таланту
Остап Вересай збуджував у слухачів почуття поваги до своєї історії, високі
естетичні та патріотичні почуття. Це добре розуміли Т.Шевченко, П.Куліш,
І.Карпенко-Карий, М.Лисенко, О.Русов, П.Чубинський, які пропагували творчість
Вересая, опікувалися його долею. Іноземним приїжджим, які слухали Остапа
Вересая, зокрема французькому професору, пізніше міністру освіти Франції
Альфреду Рамбо, французькому професору Луї Леже, міністру освіти Югославії
Стояну Новаковичу, професору з Відня Ватрославу Ягичу, українські пісні у його
талановитому виконанні відкрили досі незнану Україну, душу її народу, її
історію. Професор Луї Леже під впливом виконаних Вересаєм пісень почав активно
пропагувати у Франції українську культуру, навіть читав курс української мови.
Професор Оксфордського університету В.Морфілл, який також слухав Остапа Вересая,
зазначав, що у виконаних ним думах є дуже багато цінностей. А відомий
австрійський поет Райнер-Марія Рільке, що бачив Вересая у 1889 ро-ці, відтворив
його образ в опові-данні «Пісня про правду». Цікавив спів «українського Гомера»
й Київське губернське жандармське управління, яке у донесенні про роботу III
Археологічного з’їзду, що відбувся в Києві, було стурбоване виявом
українофільських тенденцій і доповідало, що «доставлений у Київ
старець-бандурист Остап Вересай своїми піснями і типовим виглядом немало сприяв
збудженню симпатій до гетьманщини, що віджила свій вік». Так само поліцію
занепокоїла популярність виступів Остапа Вересая у Петербурзі. У донесенні III
відділенню 17 березня 1875 року зазначалося, що виконані Остапом Вересаєм у
Благородному зібранні пісні «можуть за теперішніх обставин в очах пропагандистів
служити опорою до виправдання діяльності однодумців їх в очах народу». III
відділення одразу ж припинило виступи небезпечного гастролера з України. Останні
роки життя Остап Вересай продовжував виконувати пісні, хоч уже майже не виїжджав
у великі міста, а мандрував селами Чернігівщини. На смерть кобзаря, що сталася у
Сокиринцях 1890 року, відгукнулося багато періодичних видань. Іван Франко
написав статтю про видатного співця, підкресливши виняткове значення його
творчості в духовному житті українського народу. З нагоди 150-річчя від дня
народження Остапа Вересая 21 червня 1953 року в Сокиринцях відбулися
урочистості, на яких виступив Максим Рильський. У травні 1959 року було відкрито
музей Вересая, а 1978 року — пам’ятник йому, створений скульптором І.
Коломійцем. З 1988 року на батьківщині кобзаря проводиться республіканський
фестиваль кобзарського мистецтва «Вересаєве свято».

** Ось чому так високо піднімається інтерес і значення зустрічі в наш час з
бандуристом, від якого ми змогли почути і зберегти ту дійсно самобутню
музикальну форму, за оригінальністю якій у нас нема суперників. /**М.Лисенко.
1873.**/

** Як артист Вересай належить до числа далеко не дюжинних талантів. Сам він
поет… з глибоко відчутною експресією і при виконанні деяких місць своїх пісень
іноді заливається сльозами. /**О.Русов.1873.**/

** Викликам Вересая і улаштовувача концерту п. Лисенка не було кінця.
Прислухаючись до глибоко зворушливої манери виконання Вересая, публіка вже не
звертала уваги на хриплуватість його старечого голосу, хоч співав він поруч з
панею Каменською, яка мала вироблений мистецтвом і розкошами голос. /**Газета
«Киевский телеграф». 1875.**/

** Тричі проспівав Остап свою пісню про правду. І щоразу — по-новому. Коли
вперше вона звучала скаргою, то вдруге вона явилася докором, і нарешті втретє,
коли кобзар з високо піднятою головою волав дзвоном коротких закликів… він
зворушив усі серця, і вона наповнилася гіркотою і безбережним натхненням.
/**Райнер-Марія Рільке.1900.**/

** Гомер наш польовий, славетний Вересай. /**М.Рильський. 1961.**/
Джерело:http://journals.infostore.org/info/3078969?refer=3067709&rs=3


Спудей
 
СпудейДата: Понеділок, 02-Лют-09, 13:06 | Повідомлення # 5
Група: Читач
Повідомлень: 144
Нагороди: 2
Статус: Відпочиває
Василенко Микола Прокопович (криптоні¬ми та псевдоніми: В-ко Н.; В-ко, Ник.; Н.; Н. В.) (02 (14). 02. 1866, с. Есмань Глухівського повіту Чернігівської губ. (нині — ст. Есмань Глухівсько¬го р-ну Сумської обл.) — 03. 10. 1935, м. Київ) — історик, громадський, державний діяч, д. чл. ВУАН (з липня 1920 р.), д. чл. НТШ.
Народився у сім'ї службовця.
Закінчив Глухівську прогімназію, Пол¬тавську гімназію, історико-філологічний фа¬культет Дерптського університету (1890 р.). Захистив 1890 р. наукову працю "Критичний огляд літератури із історії земських соборів", йому присудили ступінь кандидата російської історії. З 1890-х рр. працював в Історичному товаристві Нестора-літописця (з 1919 р. — голова товариства), в Архіві давніх актів. Співредактор журналу "Киевская старина". Викладав історію у київських гімназіях. Протя¬гом 1903-1905 рр. —співробітник Київського губернського стати¬стичного комітету.
Член Старої громади. Масон, входив до складу Товариства дру¬зів миру. Редагував газету "Киевские отклики" (1905-1907 рр.). Член Київського товариства "Просвіта" (з 1906 р.).
За активну громадську діяльність, публікацію статей "антидер¬жавного змісту", підтримку революційних подій та діячів засуджений до року ув'язнення в "Крестах" (Санкт-Петербург). Під час ув'язнення вивчав право, завдяки чому склав ектерном іспити на юридичному фа¬культеті Одеського університету.
1909 р. обраний приват-доцентом Київського університету, 1910 р. отримав науковий ступінь магістра права, але через політичну "небла-гонадійність" царська адміністрація заборонила йому викладати у ви¬щих навчальних закладах, працював товаришем присяжного повіре¬ного Одеської судової палати.
Входив до Товариства українських поступовців, з 1910 р. — член партії кадетів (з травня 1918 р. — у Головному комітеті партії).
Один із засновників Центральної Ради, від просвітницьких орга¬нізацій м. Києва входив до її першого складу. Був запрошений до Цен¬тральної Ради на посаду заступника голови, однак, діяльної участі у роботі не брав. 24 березня 1917 р. Тимчасовий уряд призначив М. Ва-силенка куратором Київської шкільної округи, а 19 серпня 1917 р. він став товаришем міністра освіти Тимчасового уряду. Після більшо¬вицького перевороту повернувся в Україну. Викладав історію України та історію українського права на Вищих жіночих курсах, в Українсь¬кому народному університеті, брав участь у виданні часопису "Южная копейка". Обраний членом колегії Генерального суду УНР (січень 1918 р.). В опозиції до соціалістичного курсу Центральної Ради.
Після гетьманського перевороту тимчасово призначений головою Ради Міністрів Української Держави (30 квітня — 8 травня 1918 р.), ви¬конував обов'язки міністра закордонних справ і віровизнань (3 травня — 20 травня 1918 р.), міністра народної освіти (2 травня — 18 жовтня 1918 р.). Очолював Державний Сенат Української Держави (з 8 липня 1918 р.). Після приходу до влади Директорії відійшов від політики. Займався науково-педагогічною діяльністю. Обраний до Генерально¬го суду другої УНР.
Один із фундаторів Української Академії Наук, входив до скла¬ду комісії для розроблення проекту про її заснування. Голова Со¬ціально-економічного відділу, Президент ВУАН (липень 1921 р. — лютий 1922 р.). Очолював товариство правознавців УСРР, редактор "Записок Соціально-економічного відділу ВУАН".
У квітні 1924 р. засуджений до десяти років позбавлення волі у сфабрикованій справі "Київського обласного центру дій". Вирок пере¬глянуто під тиском громадськості, наприкінці 1924 р. звільнений. Відновив наукову діяльність.
Друкував наукові статті у журналі "Киевская старина".
Додатки: 4181355.jpg (53.0 Kb)


Спудей
 
СпудейДата: Понеділок, 02-Лют-09, 13:07 | Повідомлення # 6
Група: Читач
Повідомлень: 144
Нагороди: 2
Статус: Відпочиває
Верзилов (Верзілов) Аркадій Васильович (псевдонім: Ковчинець) (08. (22). 12. 1867, с. Ковчин Чернігівського повіту Чернігівської губ. (нині село Куликівського р-ну Чернігівської обл.) — 14.07.1931, м. Чернігів) — історик, педагог, громадський діяч.
Походив із дворянської родини. Закінчив Чернігівську класичну гімназію, історико-філологічний факультет Університету Св. Володи¬мира (м. Київ). Учень В. Антоновича.
Входив до Чернігівської громади. Член Чернігівської "Просві¬ти", обраний до Ради товариства (1917 р.).
Директор української гімназії в Чернігові.
Обирався головою Чернігівської міської думи (з 1906 р.), згодом — Чернігівським міським головою (1906 р., 1909 р., 1913 р., 1918 р.).
Співробітник історико-філологічного відділу Всеукраїнської академії наук, член Комісії районового дослідження Північної Украї¬ни (у 1920-х рр.).


Спудей
 
СпудейДата: Понеділок, 02-Лют-09, 13:07 | Повідомлення # 7
Група: Читач
Повідомлень: 144
Нагороди: 2
Статус: Відпочиває
Вороний Микола Кіндратович (криптоніми та псевдоніми: М. В.; В-ий М.; В-ний М.; К-ич М.; К-ко; М-У-ко; У-ко М.; Арлекін; Віщий Олег; Гомо; Карасовський М.; Кондратович; Микольчик; Сіріус; Сі-рюк; Уланенко М.; Юман М.; Атісад; Ното, Зшив) (24. 11. (06. 12.)1871, м. Ростов-на-Дону — 07.06. 1938, м. Оде¬са) — поет, перекладач, театральний режисер, і ромадський і державний діяч.
Народився у селянській сім'ї. Навчався у Харківському та Ростовському реальних учили¬щах. З Ростовського — виключений за зв'язки з народниками.
Один із засновників «Братерства тарасівців" (1890 р.). Заарештований за політичну ^ді¬яльність, три роки був під наглядом поліції. Йо¬му заборонили вступати до вищих навчальних закладів Росії. Емігрував до Австро-Угорщини. Навчався на філософському факультеті Віденсь¬кою, згодом — Львівського університету. Брав участь в утворенні УСДП. Працював бібліотекарем і коректором НТШ у Львові, режисе¬ром театру "Руська Бесіда" у Тернополі. Редагував часопис "Зоря", співробітник журналу "Житє і слово". Допомагав І. Франку у виданні періодичних видань ("Громадський голос", "Радикал").
1897 р. повернувся в підросійську Україну, грав у трупах М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва.
Вступив до Революційної української партії, згодом — Українсь¬кої соціал-демократичної робітничої партії. З 1901 р. служив у земстві. Працював у Катеринодарі, Харкові, Одесі, Чернігові. В Одесі приєднався до української студентської громади, співзасновник Одеської літературної спілки.
Член Чернігівського товариства "Просвіта".
Був членом Старої Громади (м. Київ). Виступав у пресі як театральний критик.
У 1910 р. переїхав до Києва, був актором у театрі М. Садовського. Викладав дикцію і мелодраму в театральному училищі, Товаристві мистецтва і літератури, працював у Літературно-артистичному та Релігійно-філософському товариствах. Член українського клубу "Ро¬дина".
Серед засновників Центральної Ради. За її дорученням брав Участь в організації української маніфестації. Представник Централь¬ної Ради у Київській губернській раді. З 24 квітня 1917 р. член Комітету Українського національного театру. Восени 1917 р. став директо¬ром і режисером Українського національного театру. Дописував до періодичних видань ("Киевской мьісли", "Ради",
І Іона Рада"). Протягом 1918 р. жив у Ростові, Таганрозі, де працював у місцевих осередках "Просвіти", викладав українську мову на курсах українознавства. 1919 р. повернувся до Києва, працював режисером Державного театру
. Депутат Трудового Конгресу (1919 р.).
У січні 1919 р. на честь 25-річчя творчої діяльності М. Вороного товариство "Просвіта" села Красносілка на Чигиринщині вирішило включити у свою назву його ім'я. У 1920 р. разом з урядом УНР виїхав до Польщі, де був старшим аташе УНР з правами радника. Працював секретарем і співредактором "Української трибуни". Невдовзі переїхав до Львова, де викладав, а згодом працював директором драматичної школи при Українській консерваторії. 1926 р. повернувся в УСРР. Працював на кафедрі художнього читання Харківського музично-драматичного інституту. З 1928 р. у Києві. Працював у Всеукраїнському фото-кіноуправлінні, "Укртеатркіновидаві". Писав кіносценарії, стат¬ті із різних галузей мистецтва.
Наприкінці березня 1934 р. звинувачений в участі в роботі "Укра¬їнського національного центру", заарештований, відправлений на три¬річне заслання до Воронежа. Пізніше поживав у Бєжиці. Влітку 1937 р переїхав до с. Глиняне Піщано-Бродського району Одеської області, во¬сени — до Новоукраїнки Кіровоградської області. Працював коректором у районній газеті, перекладав оперні лібрето, писав кіносценарії. У квітні 1938 р. вдруге заарештований. Розстріляний за вироком особливої трійки УНКВС Одеської області. На підставі постанови президії Кіровоградського обласного суду (від 10 листопада 1957 р.) та висновку прокурора Київської області (від 14 листопада 1989 р.) реабілітований.


Спудей
 
ВасильДата: Субота, 15-Трав-10, 22:24 | Повідомлення # 8
Редактор
Група: Головний редактор
Повідомлень: 243
Нагороди: 7
Статус: Відпочиває
ВАЩЕНКО Василь Пилипович -- віце-президент Академії наук, голова ради Інституту автоматизованих систем, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, доктор технічних наук, професор, академік.

Народився 70 років тому у місті Сновськ (тепер -- Щорс) на Чернігівщині. Працював у закритих підприємствах оборонної системи СРСР.

 
finkaДата: Вівторок, 26-Жов-10, 06:48 | Повідомлення # 9
Група: Редактор
Повідомлень: 157
Нагороди: 11
Статус: Відпочиває
Вороний Георгій Федосійович

Георгій Вороний народився в містечку Журавка (нині - с.м.т. Варвинського району Чернігівської області) 28 квітня 1868 року. Закінчив Прилуцьку гімназію (1885), Петербурзький університет (1889), був залишений при університеті для підготовки магістерської дисертації. Після захисту дисертації (1894) - професор Варшавського університету. 1897 року захистив докторську дисертацію, 1907 року обраний членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук.

З Журавкою Г.Вороний був тісно пов'язаний упродовж свого життя - щорічно приїздив до рідних на літній відпочинок, тут обмірковував свої наукові праці. У Журавці, згідно з волею вченого, він похований.

Георгій Вороний в науковому світі відомий як вчений виняткових математичних здібностей, який за своє коротке життя встиг започаткувати кілька нових наукових напрямків: аналітичної теорії чисел, алгебричної теорії чисел, геометрії чисел. Визначним феноменом є той факт, що побудовані Г.Вороним математичні об'єкти виявилися дуже зручним інструментом для дослідників самих різних галузей знань: кристалографії, фізики, астрономії, електроніки, радіаційної фізики, хімії, комп'ютерної графіки, проблем штучного інтелекту, хімічної інженерії, проблем розпізнавання образів, офтальмології, мікробіології тощо.

Саме в наш час роботи Г.Вороного стали у пригоді та високо поціновані фахівцями у багатьох країнах світу: Англії, США, Канаді, Франції, Іспанії, Швейцарії, Данії, Нідерландах, Швеції, Фінляндії, Німеччині, Італії, Польщі, Чехії, Австралії, Латвії, Росії, Японії, Новій Зеландії, Гон-Конгу тощо.

Г.Вороний є одним із найбільш цитованих математиків світу.

Сайт в Інтернеті Voronoi diagrams налічує більш як 100 000 WEB сторінок.

Сім'я Вороних, основним принципом виховання в якій було: не дбати про себе, про багатство, навіть не про славу, а лише про Україну - дала нашому народу ряд непересічних особистостей. Досить згадати батька вченого Феодосія Вороного - професора Ніжинської та директора Прилуцької гімназії, який ще за часів свого навчання у Київському університеті відрізнявся своєю громадянською позицією (цей факт в свій час відзначала О.Пчілка), брав діяльну участь у створенні та роботі безкоштовних недільних шкіл для робітничої молоді. Разом із синами (їх у нього було троє) вони перетворили Журавку у певний осередок культури, побудували школу, відкрили бібліотеку.

Один із синів Георгія Вороного - Юрій, - став вченим-хірургом, він першим у світі зробив пересадку нирки людині (1934 рік). Чи багато кому в Україні нині відомий цей факт?

В 30-ті роки над могилою Г.Вороного було вчинено наругу, дехто із членів його родини розділив трагічну участь свідомої української інтелігенції, поплатившись свободою та навіть життям.

"Cамостійна Україна" число 37 (530), 1-7 жовтня 2003 року

 
ВасильДата: Субота, 19-Бер-11, 19:20 | Повідомлення # 10
Редактор
Група: Головний редактор
Повідомлень: 243
Нагороди: 7
Статус: Відпочиває
ВЕРХУША Віталій Михайлович (1936) -- кандидат технічних наук. Родом з села Кузничі Городнянського району.

Після закінчення Городнянської середньої школи, технічного факультету Української сільськогосподарської академії, працював у цій же академії. Автор багатьох наукових праць з удосконалення сільськогосподарської техніки. Автор поетичної збірки "Наснилось жито молоде". Живе у Києві.

 
ВасильДата: Субота, 19-Бер-11, 19:24 | Повідомлення # 11
Редактор
Група: Головний редактор
Повідомлень: 243
Нагороди: 7
Статус: Відпочиває
ВИНОГРАДСЬКИЙ Олег Вікторович (1927) -- доктор медичних наук. Родом з Городні.

Після закінчення військово- морської медичної академії, працював лікарем у військово-морській частині, ординатором клінічної патології, терапії внутрішніх хвороб, викладачем кафедри терапії, начальником кафедри у військово- морській медичній академії. Член правління Санкт-Петербурзького наукового товариства імені С.П.Боткіна.

Живе у Санкт-Петербурзі.

Повідомлення відредагував Василь - Субота, 19-Бер-11, 19:25
 
ВасильДата: Субота, 19-Бер-11, 19:34 | Повідомлення # 12
Редактор
Група: Головний редактор
Повідомлень: 243
Нагороди: 7
Статус: Відпочиває
ВОРОНІНА (Качан) Алла Костянтинівна (1965) -- кандидат біологічних наук. Родом з Городні.

Після закінчення біологічного факультету Київського державного університету імені Т.Шевченка та аспірантури Інституту фармакології та токсикології АМН України, працює в цьому ж інституті.

Автор більше 60 наукових праць з питань токсикології лікарських препаратів. Живе у Києві.

 
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук: