Вересай Остап Микитович
2007-04-19 20:32:07 / J-JAXON Вересай Остап Микитович
(1803-1890)
кобзар
Виконавець народних дум, історичних, побутових, жартівливих та сатиричних пісень
кобзар Остап Микитович Вересай (повуличному — Радчишин) народився 1803 року в
селі Калюжинці Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині Срібнянського
району Чернігівської області) в сім’ї кріпака. Батько його, Микита Григорович
Вересай, був незрячим і заробляв на прожиття грою на скрипці. У чотирирічному
віці Остап втратив зір. Змалку захопився музикою та співом під впливом батька та
кобзарів, що часто зупинялися в їхній домівці. Хлопчиком переймав мистецтво
співу та гри на кобзі у кобзаря Юхима Андріяшівського, з яким познайомився на
ярмарку в Ромнах і був у нього поводирем. Після смерті Андріяшівського Остап
деякий час навчався в кобзаря Семена Кошового з села Голінки, після нього — у
лірника Ничипора Коляди, далі повернувся в Калюжинці й продовжив навчання
самотужки. З Калюжинець переїхав до села Сокиринці Прилуцького повіту. Понад
сорок років мандрував містами і селами України. Його помітив художник Лев
Жемчужников, який записав від Остапа Вересая кілька пісень, намалював його
портрет і познайомив з Пантелеймоном Кулішем, який також записав від нього
кілька пісень. Куліш розповів про Вересая Тарасові Шевченку, який 1860 року
послав Вересаєві гроші та свого «Кобзаря» з підписом: «Брату Остапу від
Т.Г.Шевченка». Л.Жемчужников та П.Куліш умовили Остапа Вересая взяти до себе
кількох учнів: Василя Бублика з Никонівки, Ярохтея з Березівки, Антона Негрія з
Калюжинець та Янголя з Березівки, які продовжили традиції свого вчителя. У
Сокиринцях Вересай одружився з удовою Пріською Сенчук, гарною співачкою і
танцюристкою. Завдяки Кулішеві, Жемчужникову, гостям, що приїжджали в Сокиринці
в маєток Г.Галагана, Вересаєм, його майстерною грою на бандурі, жанровим
розмаїттям кобзаревого репертуару зацікавилися М.Лисенко, О.Русов, О.Міллер,
П.Мартинович, О.Сластьон, П.Чубинський, які пропагували його творчість. 1871
року Остап Вересай вперше відвідав Київ, де співав на відкритті Колегії
Галагана. 28 вересня 1873 року, на пропозицію Г.Галагана, було скликано
засідання Південно-західного відділу Російського географічного товариства,
дійсний член якого Микола Лисенко виголосив реферат «Характеристика музичних
особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм». На
засіданні Остап Вересай виконав кілька дум, які вразили слухачів. У 1874 році
Остап Вересай виступає у Києві на III Археологічному з’їзді, а після нього — на
концерті, влаштованому М.Старицьким, в якому взяв участь хор під керівництвом
М.Лисенка. У звіті про з’їзд начальник Київського жандармського губернського
управління пише рапорт вищому начальству про те, що «Остап Вересай своїми
поетичними піснями і типовим виглядом сприяв збудженню симпатій до
гетьманщини…». 1875 року у супроводі М.Лисенка та П.Чубинського Вересай побував
у Петербурзі, де виступив на засіданні Російського географічного товариства, в
Музеї етнографії і старожитностей, у Петербурзькому залі Благородного зібрання,
на засіданні Слов’янського благодій-ного комітету та в інших аудиторіях. 22
лютого він виступив на сніданку, влаштованому українцями в пам’ять про
Т.Г.Шевченка. 6 вересня кобзар співав у Зимовому палаці під час лекції з
народної словесності професора О.Міллера князям Сергієві та Павлові, які
подарували кобзареві срібну табакерку з підписом. 16 вересня на околиці
Петербурга, в Соляному містечку, де відбувалися промислові й кустарні виставки,
відбувся концерт, в якому, крім О.Вересая, брали участь хор під керівництвом
М.Лисенка, сам М.Лисенко як піаніст, відома російська співачка М.Каменська. Спів
О.Вересая в Петербурзі слухали П.Чайковський, М.Римський-Корсаков. III
відділення, занепокоєне успіхом у глядачів дум та історичних пісень, виконуваних
О.Вересаєм, припиняє гастролі. По дорозі з Петербурга, у Прилуках, Вересая
заарештували на базарі за пісню «Про правду й неправду» і посадили до в’язниці.
У поліції під час допиту Вересая врятувала табакерка, подарована йому в
царському палаці в Петербурзі князями, і його звільнили. До кінця життя Вересай
живе у Сокиринцях. Павло Чубинський на власні кошти збудував йому нову хату.
Інколи старого кобзаря запрошують у Київ. 1884 року він виступав у Київській
рисувальній школі М.Мурашка, де з нього учні малювали портрети. Помер Остап
Вересай наприкінці квітня 1890 року. Похований у Сокиринцях.
Кобзарство своїм корінням сягає часів Київської Русі. «Генеалогічне дерево наших
українських бандуристів дуже високе, — писав Гнат Хоткевич. — Прямий їх
попередник — се віщий Боян, «соловій старого времені». Попередниками кобзарів
були також музиканти, зображені на фресках у Софії Київській. З князівських
часів дійшло до нас ім’я Мануйла, «певца гораздого». У Галицько-Волинському
літописі згадується, що у 1240 році жив і творив при дворі галицького
архієпископа співець Митуса. Кобзарі були творцями славнозвісних дум та
історичних пісень, що відображали найважливіші події життя українського народу
впродовж багатьох століть і закликали його на боротьбу проти поневолювачів.
Сюжети дум та пісень про боротьбу проти турецько-татарських напасників і
польської шляхти стали важливими історичними джерелами, створеними кобзарями —
безпосередніми учасниками подій — під час походів або після них. Героями творів
кобзарів ставали улюблені в народі історичні постаті: Самійло Кішка, Байда,
Маруся Богуславка, Богдан Хмельницький, Петро Сагайдачний, Петро Дорошенко, Іван
Богун, Богдан Хмельницький… Кобзарі завжди прославляли бойові походи Війська
Запорозького, а козаки над усе любили пісню. «На війну було йдуть з радістю, а з
війни повертаються з музиками та піснями, чи поб’ють турка, чи пошарпають ляха,
зараз же й пісню складуть на той випадок», — писав Д.Яворницький. Польський
історик XVI століття Папроцький свідчив: «Козаки показували дивовижні штуки,
співали, стріляли та грали на кобзах». М.Гоголь вважав кобзарів охоронцями
бойової слави України, талановитими поетами та літописцями. Безіменні народні
співці передавали з покоління в покоління своє мистецтво, яке виховувало в
народу патріотизм, почуття національної гордості, високу духовність. Недаремно
Тарас Шевченко, який зізнавався, що як поет зростав на високопатріотичних думах
та піснях кобзарських, з поваги до цих народних співців назвав збірник своїх
творів «Кобзарем», а в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали»
зауважив, що коли б грецький сліпець Гомер воскрес і послухав хоч одну думу у
виконанні українського сліпого співця, «то розбив би на тріски свій козуб,
званий лірою, і пішов би міхоношею до самого бідного нашого лірника». Нелегкі
умови кобзарського життя примусили цих незрячих співців утворювати братства або
гурти на взірець ремісничих цехів. У братствах існували майстри й учні, які
впродовж двох років опановували не тільки кобзарську майстерність, а й таємну
так звану «лебійську» мову й мали суворо дотримуватися встановлених
корпоративних правил, порушення яких суворо каралося. Незрячі кобзарі були не
жебраками, що випрошують милостиню, а професіональними виконавцями, які грою на
бандурі та співом заробляли собі на життя. Історично склалися три типи кобзарів.
Співці першого типу виконують думи та пісні, не вносячи у виконання творчого
елементу, тобто співають і грають на кобзах так, як вони навчилися від своїх
учителів. Другий, найпоширеніший тип — кобзарі-імпровізатори, які щоразу вносять
у виконуваний твір якісь зміни, що залежать від їхнього таланту, а також від
умов і часу виконання твору. До третього типу належать кобзарі-творці власних
пісенних творів. До нас дійшли імена лише кількох таких творців, зокрема це
кобзар Михайло Кравченко з Великих Сорочинців, автор думи «Чорна неділя у
Сорочинцях», Петро Ткаченко, Степан Пасюга, Федір Кушнерик, Євген Мовчан, Євген
Адамцевич, автор «Запорозької похідної». Остап Вересай належав до другого типу
кобзарів і був блискучим імпровізатором. Його репертуар, порівняно з репертуаром
інших кобзарів, невеликий: шість дум: «Як три брати з Азова втікали», «Отчим»,
«Невольницька», «Про бурю на Чорному морі», «Про вдову і трьох синів», «Дума про
Хведора Безрідного»; декілька сатиричних та гумористичних пісень та пісень
релігійного змісту, зокрема дуже популярна в той час пісня «Про правду й
неправду». Іван Франко підкреслював, що ця пісня в тогочасному житті набувала
великого соціального звучання, і саме за неї Остапу Вересаю доводилося не раз
зазнавати переслідувань від жандармів. «Як у ярмарку станеш її співати, то пани
й обійдуть, вони її не люблять. Тепер більше брехнею живуть», — розповідав Остап
Вересай художникові Л.Жемчужникову. — Зате люди любили цю пісню. Як ходиш по
селу та заспіваєш, то много людей плачуть». Щоб глибше розкрити
ідейно-тематичний зміст пісні і справити найбільше враження на слухачів, Остап
Вересай майстерно використовував піднесення і спади голосу, ефектні повторення
смислово навантажених рядків, завдяки чому слова пісні і музика асоціювалися з
тогочасною реальністю життя українського народу:
Нема в світі правди, правди не зіськати! Що вже тепер правда стала у неправді
жити. Уже тепер правда, правда помирає! А щира неправда весь світ пожирає.
Виконуючи думи, зокрема особливо популярні «Про Хведора Без- рідного» чи «Як три
брати з Азова втікали», Остап Вересай вмів надати простому сюжетові глибокого
змісту й сили експресії. Передаючи стан великої скорботи, викликаної втратою
козаками свого побратима, спів кобзаря переходив у трагічний скрик, зойк,
стогін. Вересай майстерно використовував уповільнення ритму, модуляцію голосу,
поєднання персоніфікованих монологів та діалогів, емоційні піднесення і спади
голосу, поєднання речитативу і розлогого співу, що, разом з майстерною грою на
кобзі, справляло незабутнє враження. Яскраву грань творчої індивідуальності
Остапа Вересая становило виконання ним гумористичних та сатиричних пісень.
Потрібного ефекту співець досягав грайливістю мелодії, жвавістю ритму,
характерною мімікою, пританцьовуванням у такт пісні, відповідною до поведінки та
вдачі героя інтонаційністю. Це був, вживаючи сучасну термінологію, справжній театр одного актора, який не лише давав високе естетичне задоволення, а й ніс
велике ідеологічне навантаження. Саме це й вирізняло творчу манеру Остапа
Вересая й зробило його ім’я відомим серед сучасників. Завдяки своєму таланту
Остап Вересай збуджував у слухачів почуття поваги до своєї історії, високі
естетичні та патріотичні почуття. Це добре розуміли Т.Шевченко, П.Куліш,
І.Карпенко-Карий, М.Лисенко, О.Русов, П.Чубинський, які пропагували творчість
Вересая, опікувалися його долею. Іноземним приїжджим, які слухали Остапа
Вересая, зокрема французькому професору, пізніше міністру освіти Франції
Альфреду Рамбо, французькому професору Луї Леже, міністру освіти Югославії
Стояну Новаковичу, професору з Відня Ватрославу Ягичу, українські пісні у його
талановитому виконанні відкрили досі незнану Україну, душу її народу, її
історію. Професор Луї Леже під впливом виконаних Вересаєм пісень почав активно
пропагувати у Франції українську культуру, навіть читав курс української мови.
Професор Оксфордського університету В.Морфілл, який також слухав Остапа Вересая,
зазначав, що у виконаних ним думах є дуже багато цінностей. А відомий
австрійський поет Райнер-Марія Рільке, що бачив Вересая у 1889 ро-ці, відтворив
його образ в опові-данні «Пісня про правду». Цікавив спів «українського Гомера»
й Київське губернське жандармське управління, яке у донесенні про роботу III
Археологічного з’їзду, що відбувся в Києві, було стурбоване виявом
українофільських тенденцій і доповідало, що «доставлений у Київ
старець-бандурист Остап Вересай своїми піснями і типовим виглядом немало сприяв
збудженню симпатій до гетьманщини, що віджила свій вік». Так само поліцію
занепокоїла популярність виступів Остапа Вересая у Петербурзі. У донесенні III
відділенню 17 березня 1875 року зазначалося, що виконані Остапом Вересаєм у
Благородному зібранні пісні «можуть за теперішніх обставин в очах пропагандистів
служити опорою до виправдання діяльності однодумців їх в очах народу». III
відділення одразу ж припинило виступи небезпечного гастролера з України. Останні
роки життя Остап Вересай продовжував виконувати пісні, хоч уже майже не виїжджав
у великі міста, а мандрував селами Чернігівщини. На смерть кобзаря, що сталася у
Сокиринцях 1890 року, відгукнулося багато періодичних видань. Іван Франко
написав статтю про видатного співця, підкресливши виняткове значення його
творчості в духовному житті українського народу. З нагоди 150-річчя від дня
народження Остапа Вересая 21 червня 1953 року в Сокиринцях відбулися
урочистості, на яких виступив Максим Рильський. У травні 1959 року було відкрито
музей Вересая, а 1978 року — пам’ятник йому, створений скульптором І.
Коломійцем. З 1988 року на батьківщині кобзаря проводиться республіканський
фестиваль кобзарського мистецтва «Вересаєве свято».
** Ось чому так високо піднімається інтерес і значення зустрічі в наш час з
бандуристом, від якого ми змогли почути і зберегти ту дійсно самобутню
музикальну форму, за оригінальністю якій у нас нема суперників. /**М.Лисенко.
1873.**/
** Як артист Вересай належить до числа далеко не дюжинних талантів. Сам він
поет… з глибоко відчутною експресією і при виконанні деяких місць своїх пісень
іноді заливається сльозами. /**О.Русов.1873.**/
** Викликам Вересая і улаштовувача концерту п. Лисенка не було кінця.
Прислухаючись до глибоко зворушливої манери виконання Вересая, публіка вже не
звертала уваги на хриплуватість його старечого голосу, хоч співав він поруч з
панею Каменською, яка мала вироблений мистецтвом і розкошами голос. /**Газета
«Киевский телеграф». 1875.**/
** Тричі проспівав Остап свою пісню про правду. І щоразу — по-новому. Коли
вперше вона звучала скаргою, то вдруге вона явилася докором, і нарешті втретє,
коли кобзар з високо піднятою головою волав дзвоном коротких закликів… він
зворушив усі серця, і вона наповнилася гіркотою і безбережним натхненням.
/**Райнер-Марія Рільке.1900.**/
** Гомер наш польовий, славетний Вересай. /**М.Рильський. 1961.**/
Джерело:http://journals.infostore.org/info/3078969?refer=3067709&rs=3
