Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS


  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Форум "Сіверщини" » Чернігівщина » Видатні діячі Чернігово-Сіверщини » А
А
МайшевДата: П'ятниця, 05-Жов-07, 20:47 | Повідомлення # 1
Адміністратор
Група: Адміністратор
Повідомлень: 96
Нагороди: 1
Статус: Відпочиває
Складемо енциклопедію видатних людей нашого краю!
Учасники форуму запрошуються доповнити цей розділ: діячі культури і науки, військові діячі і революційні, князі і гетьмани з полковниками, комуністи і антикомуністи - всі заслуговують бути в цьому розділі, якщо вони дійсно залишили помітний слід в історії Чернігово-Сіверщини.

Для цього:
1. Вам необхідно зареєструватись на сайті (якщо не зареєстровані)
2. Оберіть в цій категорії відповідний розділ з літерою, на яку починається прізвище видатного діяча та використовуючи "ВІДПОВІДЬ", відправте своє повідомлення.

Пишіть! wink

 
ВасильДата: Субота, 09-Лют-08, 18:16 | Повідомлення # 2
Редактор
Група: Головний редактор
Повідомлень: 243
Нагороди: 7
Статус: Відпочиває
Антонський Антон Прокопович (1762 -1848) -- учений, педагог і літератор. Перший у Московському університеті читав російською мовою лекції з природознавства. Директор хліборобської школи у Москві. Довголітній керівник Благородного пансіону при університетах, де виховувалися відомі діячі російської культури. Професор і ректор Московського університету, член Академії наук. Активний діяч Товариства любителів російської словесності. Співпрацював у російських журналах, залишив багато наукових, педагогічних та літературних праць.
 
СпудейДата: Понеділок, 02-Лют-09, 14:11 | Повідомлення # 3
Група: Заблоковані
Повідомлень: 144
Нагороди: 2
Статус: Відпочиває
Александровський Григорій Володимирович (05. (17) 08. 1872 (|15. 07. 1872 — за відомостями Н. Сидоренко; 1873 - за данимим "Енциклопедії українознавства"), с. Стрільники Борзненського повіту Чернігівської губ. (нині село Бахмацького р-ну Чернігівської обл.) — 04. 05. 1941, м. Київ) — педагог, літерату¬рознавець, редактор, журналіст, громадський, державний діяч.
ЗАкінчив історико-філологічний факультет Університету Св. Володимира (м. Київ, 1895 р.). Учень професора І. В. Лучицького. За працю "Критико-библиографический обзор трудов по русскому богатырскому зпосу" (Ревель, 1898 р.) нагороджений медаллю.
Видавав і редагував газету "Киевские отклики" (1903-1904 рр.). Займвсяся педагогічною діяльністю у київських навчальних закладах: викладач словесності у 2-му та 4-му класах Колегії Павла Ґалаґана (1901 р.), професор Вищих педагогічних жіночих курсів (1905-1920 рр.), Музично-драматичної школи ім. М. Лисенка, Вищого інституту народ¬ної освіти (з 1920 р., м. Київ), викладач педагогіки, психології і новіт¬ньої російської літератури у Фребелівському педагогічному інституті 1910-1920 рр., м. Київ).
У 1903 р. разом із братом І. Александровським заснував газету "Киевские отклики", був її редактором. До редакції газети входив його вчитель — І. В. Лучицький.
Член Київського товариства "Просвіта" (з 1906 р.).
Входив до масонських лож — "З'єднаних слов'ян", "Правда", "Єднання".
У 1917-1918 рр. (за відомостями Н. Сидоренко —у 1917-1920 рр.) працював у Міністерстві народної освіти. З листопада 1922 р. — науковий співробітник Всеукраїнської Академії наук. Член історично-літературного товариства ВУАН (1923 р.).
Співпрацював з українськими періодичними виданнями ("Рада", "Нова Рада", "Вільна українська школа" та ін.). Вивчав життя і твор¬чість М. Гоголя, В. Бєлінського, О. Пушкіна, Л. Толстого, Й. Ґете. Досліджував театральне мистецтво і психологію актора. Театральний критик періоду творення українських театрів 1917-1919 рр. Розробляв методику викладання російської мови.
Похований на Байковому кладовищі у Києві.
С. 259


Спудей
 
СпудейДата: Понеділок, 02-Лют-09, 14:11 | Повідомлення # 4
Група: Заблоковані
Повідомлень: 144
Нагороди: 2
Статус: Відпочиває
Андрієвська Ольга Трофимівна (псевдонім: Івась) (16. 06. 1876, с. Розівка Борзненсько-го повіту Чернігівської губ. (нині с. Розівка Носівського р-ну Чернігівської обл.) — 1937, місце смерті невідоме) — мовознавець, філолог, гро¬мадська та державна діячка.
Народилась у сім'ї православного свяще¬ника. Закінчила Чернігівське єпархіальне учи¬лище (1893 р.). Працювала у канцелярії, стати¬стичному бюро Чернігівської губернської земсь¬кої управи. Підтримувала зв'язки з родиною Коцюбинських, А. Грінченко (донькою Б. Грінченка). Входила до Чернігівського літературно-театрального товари¬ства, делегатом від якого 1903 р. була делегована у Полтаву на відкрит¬тя пам'ятника І. Котляревському. Слухачка українських наукових кур¬сів у Львові (1904 р.).
Член Чернігівського товариства "Просвіта".
У таємному листуванні начальника Чернігівського губернського управління та місцевого поліцмейстера йшлося про виключення О. Ан-дрієвської з "Просвіти" (30 серпня 1908 р.). За наказом чернігівського губернатора виключена з товариства.
У списках жандармерії за 1905 р. проходила як член Чернігів¬ського осередку Революційної української партії. У лютому 1906 р. під час обшуку у неї знайдено прокламації Української демократич¬ної партії, журнали "Освобождение", "Листокь освобожденія". Під час арешту втекла від поліції. Переховувалась, але через місяць сама з'явилась у жандармське управління. Ув'язнена за зберігання заборо¬неної літератури та розповсюдження революційних прокламацій. Ад¬вокатом О. Андрієвської був присяжний повірений І. Шраг. Засудже¬на до трьох місяців ув'язнення у фортеці. Виконання вироку відклали на чотири місяці, через хворобу підсудної. Термін покарання відбува¬ла у Чернігівській в'язниці (29 вересня — 20 грудня 1907 р.), заслання до Сибіру їй замінили виїздом за межі країни.
Влаштуватись за кордоном їй допомагав М. Коцюбинський. 10 вересня 1908 р. він просив В. Гнатюка поопікуватись О. Андрієвською у період її перебування у Львові (після тюремного ув'язнення у 1908 р. О. Андрієвській дозволили виїхати за кордон). У жовтні 1908 р. вона виїхала за межі Російської імперії. Перебувала під не¬гласним наглядом жандармерії. Проживала у Празі (1908 р.), де сприяла перекладенню творів М. Коцюбинського чеською мовою. Це була спроба познайомити чехів з Україною в цілому та українсь¬кою літературою зокрема.
У 1909-1910 рр. О. Андрієвська перебувала в Римі, у 1911 р. по¬вернулась до Чернігова. Працювала над підготовкою щоденника та листування Т. Г. Шевченка до друку, запланованого книговидавцем В. І. Яковенком у Петербурзі.
Делегована до Центральної Ради після Всеукраїнського націо¬нального конгресу. Обрана секретарем ради Союзу українських автономістів-федералістів (травень 1917 р.). Входила до Української партії соціалістів-федералістів, секретар партії.
Діловод Міністерства народної освіти та мистецтва Української Держави (з 8 липня 1918 р.).
Науковий співробітник Всеукраїнської академії наук (у 1919— 1920-х рр.): учений-діловод (1919-1921 рр.), бібліотекар (1920, 1922-1927 рр.) Комісії для складання словника української живої мовиУАН. Заарештована по академічній лінії в процесі "Спілки Визволен¬ня України". У 1930 р. засуджена до заслання, яке відбувала в Саратові. У 1937 р. розстріляна.


Спудей
 
finkaДата: Четвер, 28-Жов-10, 23:42 | Повідомлення # 5
Група: Редактор
Повідомлень: 157
Нагороди: 11
Статус: Відпочиває
Адаменко Микола Петрович

Народився 20 грудня 1931 року в с. Загребеллі Сосницького району Чернігівської області в селянській родині. Батько загинув під час війни , мати залишилася з двома дітьми – мною і молодшою сестричкою Лідою.
Навчався в Загребельській початковій школі, потім у Сосницьких семирічній та середній школах.
Першого вірша написав , коли навчався, здається, у 5-му класі. Але той вірш, (як і інші вірші раннього періоду) не зберігся. Пам’ятаю лише, де писав, у яку пору року, на якому папері і з яким настроєм. Із шкільного періоду зберігся вірш, написаний, здається, в 9-му класі :

Березневий вечір синюватий
Навіває зграйки світлих мрій.
Заглядають сутінки до хати,
Напливає тихий супокій.
А у серці промені іскристі
Підіймають бурю проти сну.
Рветься серце в далечінь барвисту,
В дружби повінь, в радість променисту,
В течію життєву голосну.

У шкільному музеї Сосницької середньої школи ім.. О.П. Довженка зберігається примірник редагованого мною рукописного альманаху „Промінь”, у якому вміщена моя невеличка поема „Правофланговий”.
Почав писати здебільшого не під літературним впливом, а під впливом природи. Про те пізніше сказав у поезії „Вечір першого вірша”:

Вітрець-ласкавець линув з-за Десни,
Згорнув крилята і присів на вишню.
А вишня нареченилась тоді,
Й вітрець для неї був, немов надія.
Ось прилетів до неї соловей
І гімн весні став солодко співати.
На лузі перепілки й деркачі
Змагалися у радісному співі.
Співали навіть жаби в озерці,
Земля співала і співало небо.
Озвалися й дівчата на кутку
Прадавніми ясними голосами.
А сиза мла легенько повила
Садок, город й мою розквітлу душу.
Тоді в мені і народився вірш
Беззахисний такий, мов колосочок.

Післявоєнне життя було нестерпним, особливо для тих родин, що залишилися без годувальників. А чоловіки, що поверталися з фронтів, тихо ремствували. Натомість у творах художньої літератури та кінофільмах дійсність подавалася в рожевих барвах. А я ніяк не міг поєднати реальне життя і його відображення в мистецтві. Заспокоював себе тим, що , мовляв, таке кепське життя, мабуть, лише в нашому районі, а на решті території – таке, як у кінофільмах та творах художньої літератури.

Свої вірші давав на суд учителям.. Вони, як могли, прагнули допомогти мені порадами, були моїми першими редакторами та рецензентами. У школі мене вважали за поета.
Отож коли я закінчив десять класів (у 1950 році), то подався до Києва, мріючи вступити на відділ журналістики Київського держуніверситету ім.. Т. Г. Шевченка. Вступні екзамени здав успішно – лише з російської мав четвірку, а з решти – п’ятірки. Але на відділ журналістики не пропустила так звана мандатна комісія, бо пребував на окупованій території. Рекомендували романо-германський відділ. Був погодився, а десь через рік перевівся на український відділ.
Мешкав у великій гуртожитській кімнаті на Солом’янці. Там були хлопці майже з усіх областей України. Завдяки такому спілкуванню прийшов до висновку, що по всій Україні люди живуть так, як і в нашому районі, а в художній літературі та в кінофільмах дійсність подається неправдиво.

[size=16]Олекса Мусієнко

ТАКИЙ ВІН, МИКОЛА АДАМЕНКО
( Скорочено )

...1950 року Микола Адаменко після закінчення Сосницької середньої школи вступив на філфак Київського університету, маючи в своєму творчому доробку кілька віршів, опублікованих у районній газеті. У столиці України перед ним, як і перед сотнями його ровесників-провінціалів, відкрився розкішний світ духовної скарбниці людства . Особливо захоплювали вчорашнього селюка дискусії на засіданнях літературної студії , задушевні розмови в перенаселених гуртожитських нічліжках на Солом’янці. Хіба ж міг здогадатись він, наївний і довірливий селянський син, чим і для чого заквашуються оті дуже „щирі” диспути?

А тим часом у броньованих сейфах МДБ накопичувалися надіслані Миколиними „задушевними” друзями оперативні донесення. Приміром, ось такі:
„ Із розмов з Адаменком мені відомо, що він незадоволений колгоспним ладом, мотивуючи це тим, що його мати весь вік без просвітку ішачить у колгоспі і залишається злидаркою із злидарок”...

„ Він різко негативно висловлюється про писанину П. Тичини, „Київські оповідання” Ю. Яновського, „Золототисячник” Івана Рябокляча, посилаючись на те, що у цих творах багато патоки і не проглядаються суворі реалії життя””...

„...Придбану мною брошуру про Грушевського і книжечку з історії України я давав читати Адаменку, який читав „Сонячну Машину” Винниченка. Адаменко сказав мені, що в Доценка читав також працю С.Єфремова „Історія української літератури”...

До цих донесень були долучені викрадені в Адаменка гуртожитськими доброзичливцями конспекти, чернетки віршів , приватні листи. Всі ці матеріали стали підставою „голубим вершникам Бенрії” для прорисовки політичного портрета сина розстріляного фашистами радянського активіста як потенційного ворога сталінського режиму. Тому-то 22 листопада 1952 року він був викликаний у Міністерство держбезпеки для „профілактичної бесіди”
Костоломи генерала Мешика явно сподівалися, що зелений третьокурсник, потрапивши в бетонний мішок, звідки рідко хто виходив на волю, негайно ж зречеться власних поглядів, молитиме пощади і охоче стане стукачем.

Проте він повідав у пояснювальній записці таке:

„Так, я сповідував ворожі існуючій владі погляди з багатьох проблем. Наприклад, я дуже скептично ставився до національної політики партії...Я дійшов висновку, що колгоспний лад не задовольняє потреб народу...

В школах і вищих навчальних закладах запровадити викладання тільки українською мовою...
Україна повинна лишатися в федерації, але їй має бути надана повна свобода розпоряджатися своїми багатствами і культурними цінностями.
Корінь усіх зол я вбачав у партійному керівництві. Нині в партії дуже багато чужих народу елементів, тому потрібна або чистка партії, або її перебудова”...

Цією відвертою до зухвалості сповіддю Адаменко на довгі літа визначив собі хресну дорогу. Тим паче, що підручні Мешика в той час посилено готували сценарій показового політичного процесу над міфічною підпільною націоналістичною організацією, яка мала складатися із студентів київських вузів ( університету, консерваторії, політехнічного, сільськогосподарського, художнього інститутів) і пришвидшеними темпами проводили „мобілізацію” кандидатів для поповнення Гулагу.

Під кінець грудня в Києві прокотилася хвиля арештів студентської молоді. А 14 січня 1953 року начальник 2-го відділення 4-го відділу 5-го управління МДБ УРСР підполковник Шишкін витворив таку постанову стосовно Адаменка, яка цитується за оригіналом:
„ Находясь на учебе в КГУ и будучи враждебно настроенным к существующему строю, высказывает антисоветские взгляды, пишет националистические стихи, с содержанием которых знакомит студентов университета. Преступная деятельность Адаменко подтверждается многими показаниями свидетелей... Исходя из всего этого, постановитл: Адаменко Н.П., проживающего на Воздухофлотском шоссе №85, кв. 90, подвергнуть аресту и обыску”.

На основі цієї постанови був виписаний ордер на обшук і на арешт Адаменка, який ствердив власною рукою прокурор республіки Р. Руденко.
А пізнім вечором 18 січня Адаменко був арештований і відправлений у слідчу тюрму на вулиці Володимирській разом із виявленим при трусі речовим доказом його злочинної діяльності - книгою „ Українська муза”.

Слідчі МДБ явно прагнули зробити безкомпромісного Адаменка одною з центральних постатей містифікованого судового процесу. Про це свідчить уже те, що за неповні сім тижнів ув’язнення йому було вчинено аж 24 допити, Бувало, його двічі допитували на добу, аби вичавити якомога більше прізвищ якщо не приятелів, то хоча б побіжно знайомих.

Нарешті на початку квітня заарештованому студентові пред’явленозвинувачення, в якому констатувалось:

„Адаменко Н. П., будучи враждебно настроенным к советской власти, на протяжении длительного периода времени среди своего окружения проводил антисоветскую националистическую агитацию, возводил клевету на советский строй, колхозную систему сельского хозяйства, руководителей советского государства и коммунистической партии. Выражая свою ненависть советской власти, занимался сочинением различных антисоветских записей в стихотворной форме, а также изучал и распространял националистическую литературу»…
Проте верховодам беріївського кишла на Україні здалося замало виявлених в біографії Адаменка гріхів, які б дозволили навічно затокарити непокірливця в гулагівську зону, тому вони розпорядилися пред’явити йому додаткове звинувачення. Що й було зроблено 9 квітня 1953 року. Ось його текст:

« В вроцессе дополнительного следствия установлено, что Адаменко хранил у себя антисоветскую националистическую литературу и, как имеющий националистические взляды, на ученической тетради рисовал эмблему украинского буржуазного национализма – трезуб».

Останній штрих до фальсифікованого політичного портрета Миколи Адаменка внесла надіслана з філологічного факультету КДУ характеристика:
„ На протяжении учебы в университете Адаменко не выполнял никаких общественных поручений, почти не принимал участия в общественной и комсомольской работе и жизни»

11 квітня 1953 року попереднє слідство було завершене , й грубезна слідча справа №149919 переслана до Київського обласного
суду.

14 травня відбувся її розгляд в закритому судовому засіданні під головуванням судді Грабовської за участю прокурора Утіної. Перед осиротілою сталінською Фемідою разом із Адаменком постали його однокурсники Волощук Г. П. і Доценко Р. І., хоча за попереднім задумом поряд з університетськими „вумниками” мали сидіти недовчені музики, художники, інженери, сільські механізатори. Смерть „ батька всіх народів” сплутала карти „вірних ленінців”, оскільки не стало основного цінителя гучних політичних оржищ. Натомість після оголошеної постсталінським керівництвом масової амністії на політичному овиді засріблилася зоря надії на припинення кривавого терору. Тільки все те було в тумані майбутнього, а поки що ульріхівська машина за інерцією нещадно перемелювала свої жертви, впиваючись гарячою кров’ю. 14 травня вона прирекла Адаменка на 10 років ув’язнення в концтаборах і трьох років поразки в правах.

Незаслужене покарання початкуючий поет відбував на лісорозробках Північного Уралу”...

( Л і т е р а т у р н а У к р а ї н а. – 1994. – 19 травня).

[/size]

Додатки: 0368194.jpg(7.8 Kb)


Повідомлення відредагував finka - Четвер, 28-Жов-10, 23:43
 
Форум "Сіверщини" » Чернігівщина » Видатні діячі Чернігово-Сіверщини » А
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук: