| Спудей | Дата: Середа, 04-Бер-09, 19:25 | Повідомлення # 1 |
Група: Читач
Повідомлень: 144
Нагороди: 2
Статус: Відпочиває
| $IMAGE1-leftСпоконвіку існує на Прилуччині сила-силенна казок, переказів, загадкових легенд. Часом вони заховані у такі таємничі оболонки тисячоліть, що їх годі й розтлумачити.
Чимало таких легенд і переказів існують в одному з наймальовничіших сіл Прилуччини - Полонках.
Село сховалося серед густих лісів і, ніби стрічкою, оповите синьооким Удаєм. Перша згадка про нього датована 1666 роком.
За легендою, яка приводиться в офіційних довідниках, село отримало назву від слова «ополонки». По-перше, село розташоване у низині, ніби в ополонці; по-друге, у річці водилося багато риби (до речі, не перевелася вона і дотепер) і місцеві жителі взимку прорубували безліч ополонок чи то для риболовлі, чи то для прання.
Але, споглядаючи навколишню красу, хочеться почути незвичайну легенду… І її-таки нашіптують старі вітрові Полонківські ліси. Мовляв, протікала колись давно тут річечка, на березі якої ріс дивовижний кущ калини, з якої робили сопілки. Її мелодії та навколишня краса полонили всіх, хто потрапляв до цього краю. Відтоді і називали село Полонками, річечку – Сопілкою, а ліс Сопільне. Навколо села густі ліси, багаті на гриби, ягоди, дичину. І кожен з них має народжену віками назву. Вільшина – бо тут густо росте вільха, Круглик, бо дерева ніби зумисно посаджені по колу, Дубина, де ростуть винятково дуби.
Час має властивості міняти русла річок, руйнувати їх схили, змінювати навколишнє середовище. Проте слова, назви, виявляються за часту сильнішими за нього. Можливо тому, що вкладений в них певний енергетичний код, який має передати нащадкам історію їх малої батьківщини.
Як і скрізь на Україні, село спершу ділилося на кутки, кожен з яких мав свою назву. Місцевість поблизу церкви називається «Підцепківка», там, де колись був старий панський маєток – Сад, куток, який розташований під горою –Підгірка. Колись у Полонках було 12 вітряних млинів і один водяний. Млинів сьогодні немає, але один з кутків зветься – Підомлинка. Є невеликий куток –«Городець», проте його походження сьогодні ніхто не може пояснити. З тієї простої причини, що старі люди відходять в потойбічний світ, а молодь на жаль не дуже цим цікавиться. Назви вулиць походили від прізвищ великих родин, які мешкали на них – наприклад, Сакова (від прізвища Сак ).
Мають свої назви і поля розташовані навколо села. За часту в основу покладені прізвища та імена колишніх власників -Дуки, Кажаниха.
Чимало у селі цікавих прізвищ і прізвиськ – Дахно, Дудка, Дьогтяр, Терницькі, Свиридові, Карпишині, Дусині, Кононишині, за кожним з них історія родини, або окремої людини.
Жив колись давно у селі роботящий чоловік на прізвище Крило, залишив по собі назву – Крилів ярок, а великий землевласник пан Ющенко запам'ятається нащадкам назвою невеличкого рівчачка – Ющенкова канава, норовистий дідок мав прізвисько Керенський. В одній з родин народжувалися хлопці, кремезні та сильні, і до тепер чоловіки того роду звуться Оберемкові.
Багато хто з сельчан були охрещені, вінчалися в Свято – Михайлівській церкві, спорудженій на березі Удаю. Це унікальна історико-архітектурна пам'ятка кінця ХXIII століття, споруджена в 1777 – 1779 роках на кошт сина священника Олександра Шило. У побудові відчувається традиції народної дерев'яної архітектури Лівобережної України. Мурована, триверха, тридільна з прямокутною середньою дільницею до якої приєднуються гранчасті вівтар та притвор. Це одна з найдовершеніших церков доби українського бароко. Сельчани пригадують, що колись давно хвилі Удаю підходили майже до самої церкви. Ще на початку ХІХ століття підлогу в церкві було вимощено кольоровою плиткою. Мандруючи від Михайлівської церкви понад Удаєм, можна знайти не менш цікаву історичну пам'ятку – так звану «печеру ченця».
Печера поблизу Полонок являє собою різні за розміром три прямокутні приміщення (камери) з'єднані переходами і прикрашені рельєфними зображеннями, різними прикрасами виконаними в суглинистому грунті. В одній з камер побудована лежанка. Історичні документи стверджують, що неподалік невеличкої річечки Сокулки в глибокому яру на початку ХУІІ століття монах Київського Межигірського монастиря викопав собі глибоку печеру і прожив у молитвах у ній одиноким пустельником усе життя. У 1930-1940 роках в ній жив прозорливий монах Лук'ян.
Сьогодні настоятелем Свято–Михайлівської церкви є отець Володимир, якого добре знають далеко за межами села, прихожани віднаходять в його проповідях душевну втіху і віру. Віднедавна він переобладнав стару хату для приїжджих віруючих, де вони мають змогу перепочити або заночувати.
Є поблизу церкви чудодійне джерело – це ще одна святиня полонківчан. Криниця почищена, освячена. Люди стверджують, що вода з неї помічна при хворобах.
Старовинне невеличке село Полонки живе і не збирається зникати з карти, як безперспективне.
Б'ють життєдайні джерела в святій криниці і живий народ, коли живі святині.
Наталя Дьогтяр ,
Тетяна Розуменко
Спудей
|
| |
| |
