Думаю, я ще напишу такі коротенькі повідомлення-спогади у пам’ять свого дідуся.

Додано (07-Лип-08, 22:26)
---------------------------------------------
Ось ще коротенький нарис.

Лавка
-------------
Мій дід Петро не любив ходити до лавки. І бабуся Катерина не любила щоб він ходив... Біля лавки дід міг зустріти друзів, а друзі могли запропонувати "хильнути чарчину" - просто там біля лавки під високими старезними вербами. От коли дід йшов до лавки то це щоб купити щось до господарки: цвяхи там або новий заступ. Але це нечасто, бо заступи дід сам ладнав: точив, міняв деревко коли зломиться від сильного натиску. Дід був худий, але сильний дуже і роботящий, деревка на заступі ломалися часто.

Додано (11-Жов-08, 10:01)
---------------------------------------------
Атаман Сірко і вишня
***

Старезна хата моєї прабабусі стояла на двадцятиметровому шарі чорнозему. В принципі тут у Краснопіллі можна знайти і пісчаний грунт, і глинозем. Але от біля моєї пра-бабусі Насті земля була настільки чорною, що скільки її не копай нічого крім чорнозему не побачиш. Не знаю, може там було метра три чорнозему, може й два... Того дня дідусь копав ямку для картоплі. Копав глибоко, чорна як сажа земля прилипала до заступа, швидко підсихала на палючому літньому сонці і ставала твердою як смола. Дідусь тоді стучав по заступу ручкою сокири, відчищав заступ і все копав і копав.

У метрах п'яти від ями стоялв розкішна здоровенна вишня і до неї був привязаний кінь Сірко. Дідусь не тримав коня запряженим у возі, а жалів його, розпрягав при нагоді. По вишні лазив я - було мені років сім-шість... Вишні були маленьки і аж чорні. Не солодкі, а скоріше гірко-кислі, але страшенно смачні і ароматні!

- А мені більше подобаються черешні - говорив я до діда. Мені було не важливо чує мене чи ні. - От у нас в Києві ростуть жовті черешні на Совках, так вони дуже солодкі, а ці вишні ки-и-слі.

Дід поплав на краю ями лопату і сказав:
- Тут на Чернігівщині не ростуть черешні. Холодно їм тут. А у Києві ростуть.

Навколо стояла така спека, яка тільки буває влітку у селі мого діда. Тут парить, місцевість болотяна з шаленою рослинністю яка паморочить голову запахами трав, яблук, квітів...

Збиралися ми "до хати" вже коли сідало Сонце. Дід запрягав Сірка у шкіряну потерту збрую.
- Ти знаєш, чому нашого коня звуть Сірко? - запитав раптом дід.

- Ну, звісно, - сказав я - Бо ж він сірий.

- Ні-і-і, - посміхнувся дід, - Його звати так на часть атамана Сірка... Знаєш такого?
- Ні
- Ну як ти не знаєш? - сказав дід - Атаман Іван Сірко, був такий гетьман козацький. Боялися його всі. Він був жорстокий, навіть своїх наказував вбивати, якщо ті відставали у поході... Сірка також всі бояться, б'ється він.

Так, Сірко був такий кінь до якого потрібно було вміти підходити. Бережи Боже підійти ззаду... Моєму діду кінь так колись проломив груди і той лежав у лікарні у Коропі довго. Бабуся плакала... "Так от він який був той гетьман Сірко" - подумав я - "Не просто якийсь козак з шашкою, а ще й злий, як наш кінь".

Додано (08-Жов-09, 04:54)
---------------------------------------------
***
Ставок у Церковному

В самому Краснопіллі є два великих ставки: Коноплянка і Котонівка. В обох можна впіймати карасів і щучок. Можна ще поїхати на Стару Ферму за село на північ - там, серед яблуневих садів і болот, стоїть стара колгоспна ферма, а поряд з нею ставок Чучівка. Кажуть, що раніше там зупинялися цигани табором. Цигани просили у рибалок рибу, притрушували сіллю і... з’їдали її сирою просто перед очима очманілих від такого селян.

Але справжня рибалка для мене, то було на ставку у хуторі Церковному. Там величезний ставок, на якому вітер інколи здіймає такі хвилі, які можна побачити лише на морі. Та то і було моє море. Годинами, днями, тижнями я сидів на ставку в Церковному спостерігаючи не так за поплавком, як за великими пінистими хвилями величезного ставка, мріючи про далекі світи, думаючи про все на світі. Ставок був настільки великий, що навіть коли сюди приїзджали на авто туристи з сусідніх сіл і містечок: Краснопілля, Добротова, Кролівця чи то навіть самого Коропа, і вмикали магнітофони на повну гучність, все одно ставок поглинав цей гамір і зберігав свою величну затишність.

Ставок у хуторі Церковному (за радянських часів "хутір Червоний Ранок") був з двох частин: Новий ставок і Старий ставок. Старий виглядав дійсно старим: густо порослий комишами, з зеленоватою мутною водою, в якій втім водилися золоті лини і такі ж золоті карасі. Старий ставок був набагато менше великого Нового. Над північним його берегом хилилися величезні старі верби. Над західним його берегом стелився густий і вологий листяний ліс. В комишах, оточений вербами і дубами Старий ставок мав дуже тиху воду. Він був більше віддалений від хутора Церковного і все це робило його таємничим і трохи страшнуватим для малого рибалки.

Новий ставок був відразу через греблю і тягнувся від Старого на північ вздовж хутора аж десь до кордонів Сумщини. Він був просто величезного розміру, блищав світлою прозорою водою і ліс на його західному березі був не старий темний листяний, а свіжий хвойний. Світла і енергії повітря на великих просторах Нового було настільки багато, що ні ліс з високими соснами, ні ряди старовинних вербів на його кресах не могли стримати і заспокоїти його хвилювання.

Саме на Новому ставку було декілька піщаних пляжів, і на них приїзжали поплавати і позагоряти найкрасивіші місцеві дівчата. Вони дійсно були красиві: сильні, веселі, натуральні. Вони запаморочували своєю красою молодого зголоднілого рибалку, а я не знав навіть як познайомитися з місцевими незнайомками. Тоді я йшов собі геть до родичів на хутір, щоб попити свіжого молока з білим хлібом і повернутися назад на цей великий ставок з надією на нові враження і відкриття.