реклама партнерів:
Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS



  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Газети в хаті мого дідуся
StanislavДата: Середа, 02-Лип-08, 01:13 | Повідомлення # 1
Група: Видалені





Пам"ятаю моєму діду Петру приходив щодня цілий пакунок газет. Їх клали у залізну іржавілу скриньку поштарки у темних хустках. Але у скриньці була щілина і коли йшов сильний літній дощ, то вони промокали. І тоді дідусь хвилювався. "Ні почитати. ні цигарку скрутити!" Дід крутив самокрутки просто з газет! Втім робив це своїми натруженими пучками дуже швидко і майстерно. Найулюбленішою газетою діда була місцева коропська. Забув її назву... Але він її читав від початку до кінця. Газети як "Ізвєстія" він пролистував до міжнародних новин. Газети так пахли свіжою поліграфією, а цигарка діда якимись травами... Незабутньо.
 
ВасильДата: Четвер, 03-Лип-08, 18:55 | Повідомлення # 2
Редактор
Група: Головний редактор
Повідомлень: 243
Нагороди: 7
Статус: Відпочиває
Пане Станіславе, якщо не заперчуєте, ми б надрукували цього спогада в газеті. Плюс якби ваше фото і справжнє прізвище -- надішліть електронкою, можна?
 
StanislavДата: Четвер, 08-Жов-09, 04:54 | Повідомлення # 3
Група: Видалені





З задоволенням Василь. Я відправив Вам дані через форму. Але фотографія там не ліпиться.

Думаю, я ще напишу такі коротенькі повідомлення-спогади у пам’ять свого дідуся.

Додано (07-Лип-08, 22:26)
---------------------------------------------
Ось ще коротенький нарис.

Лавка
-------------
Мій дід Петро не любив ходити до лавки. І бабуся Катерина не любила щоб він ходив... Біля лавки дід міг зустріти друзів, а друзі могли запропонувати "хильнути чарчину" - просто там біля лавки під високими старезними вербами. От коли дід йшов до лавки то це щоб купити щось до господарки: цвяхи там або новий заступ. Але це нечасто, бо заступи дід сам ладнав: точив, міняв деревко коли зломиться від сильного натиску. Дід був худий, але сильний дуже і роботящий, деревка на заступі ломалися часто.

Додано (11-Жов-08, 10:01)
---------------------------------------------
Атаман Сірко і вишня
***

Старезна хата моєї прабабусі стояла на двадцятиметровому шарі чорнозему. В принципі тут у Краснопіллі можна знайти і пісчаний грунт, і глинозем. Але от біля моєї пра-бабусі Насті земля була настільки чорною, що скільки її не копай нічого крім чорнозему не побачиш. Не знаю, може там було метра три чорнозему, може й два... Того дня дідусь копав ямку для картоплі. Копав глибоко, чорна як сажа земля прилипала до заступа, швидко підсихала на палючому літньому сонці і ставала твердою як смола. Дідусь тоді стучав по заступу ручкою сокири, відчищав заступ і все копав і копав.

У метрах п'яти від ями стоялв розкішна здоровенна вишня і до неї був привязаний кінь Сірко. Дідусь не тримав коня запряженим у возі, а жалів його, розпрягав при нагоді. По вишні лазив я - було мені років сім-шість... Вишні були маленьки і аж чорні. Не солодкі, а скоріше гірко-кислі, але страшенно смачні і ароматні!

- А мені більше подобаються черешні - говорив я до діда. Мені було не важливо чує мене чи ні. - От у нас в Києві ростуть жовті черешні на Совках, так вони дуже солодкі, а ці вишні ки-и-слі.

Дід поплав на краю ями лопату і сказав:
- Тут на Чернігівщині не ростуть черешні. Холодно їм тут. А у Києві ростуть.

Навколо стояла така спека, яка тільки буває влітку у селі мого діда. Тут парить, місцевість болотяна з шаленою рослинністю яка паморочить голову запахами трав, яблук, квітів...

Збиралися ми "до хати" вже коли сідало Сонце. Дід запрягав Сірка у шкіряну потерту збрую.
- Ти знаєш, чому нашого коня звуть Сірко? - запитав раптом дід.

- Ну, звісно, - сказав я - Бо ж він сірий.

- Ні-і-і, - посміхнувся дід, - Його звати так на часть атамана Сірка... Знаєш такого?
- Ні
- Ну як ти не знаєш? - сказав дід - Атаман Іван Сірко, був такий гетьман козацький. Боялися його всі. Він був жорстокий, навіть своїх наказував вбивати, якщо ті відставали у поході... Сірка також всі бояться, б'ється він.

Так, Сірко був такий кінь до якого потрібно було вміти підходити. Бережи Боже підійти ззаду... Моєму діду кінь так колись проломив груди і той лежав у лікарні у Коропі довго. Бабуся плакала... "Так от він який був той гетьман Сірко" - подумав я - "Не просто якийсь козак з шашкою, а ще й злий, як наш кінь".

Додано (08-Жов-09, 04:54)
---------------------------------------------
***
Ставок у Церковному

В самому Краснопіллі є два великих ставки: Коноплянка і Котонівка. В обох можна впіймати карасів і щучок. Можна ще поїхати на Стару Ферму за село на північ - там, серед яблуневих садів і болот, стоїть стара колгоспна ферма, а поряд з нею ставок Чучівка. Кажуть, що раніше там зупинялися цигани табором. Цигани просили у рибалок рибу, притрушували сіллю і... з’їдали її сирою просто перед очима очманілих від такого селян.

Але справжня рибалка для мене, то було на ставку у хуторі Церковному. Там величезний ставок, на якому вітер інколи здіймає такі хвилі, які можна побачити лише на морі. Та то і було моє море. Годинами, днями, тижнями я сидів на ставку в Церковному спостерігаючи не так за поплавком, як за великими пінистими хвилями величезного ставка, мріючи про далекі світи, думаючи про все на світі. Ставок був настільки великий, що навіть коли сюди приїзджали на авто туристи з сусідніх сіл і містечок: Краснопілля, Добротова, Кролівця чи то навіть самого Коропа, і вмикали магнітофони на повну гучність, все одно ставок поглинав цей гамір і зберігав свою величну затишність.

Ставок у хуторі Церковному (за радянських часів "хутір Червоний Ранок") був з двох частин: Новий ставок і Старий ставок. Старий виглядав дійсно старим: густо порослий комишами, з зеленоватою мутною водою, в якій втім водилися золоті лини і такі ж золоті карасі. Старий ставок був набагато менше великого Нового. Над північним його берегом хилилися величезні старі верби. Над західним його берегом стелився густий і вологий листяний ліс. В комишах, оточений вербами і дубами Старий ставок мав дуже тиху воду. Він був більше віддалений від хутора Церковного і все це робило його таємничим і трохи страшнуватим для малого рибалки.

Новий ставок був відразу через греблю і тягнувся від Старого на північ вздовж хутора аж десь до кордонів Сумщини. Він був просто величезного розміру, блищав світлою прозорою водою і ліс на його західному березі був не старий темний листяний, а свіжий хвойний. Світла і енергії повітря на великих просторах Нового було настільки багато, що ні ліс з високими соснами, ні ряди старовинних вербів на його кресах не могли стримати і заспокоїти його хвилювання.

Саме на Новому ставку було декілька піщаних пляжів, і на них приїзжали поплавати і позагоряти найкрасивіші місцеві дівчата. Вони дійсно були красиві: сильні, веселі, натуральні. Вони запаморочували своєю красою молодого зголоднілого рибалку, а я не знав навіть як познайомитися з місцевими незнайомками. Тоді я йшов собі геть до родичів на хутір, щоб попити свіжого молока з білим хлібом і повернутися назад на цей великий ставок з надією на нові враження і відкриття.

 
nykyoДата: Субота, 17-Жов-09, 08:30 | Повідомлення # 4
Група: Читач
Повідомлень: 2
Нагороди: 0
Статус: Відпочиває
Лучшие фильмы в мировом прокате http://ferason.ru/
 
StanislavДата: Четвер, 24-Лис-11, 09:12 | Повідомлення # 5
Група: Видалені





Дві шаблі
****

Десь в 1975-му році мій молодий ще дід Петро вирішив побудувати нову хату. Стара була з земляною долиною, соломяною стріхою - типова сіверська хатина. Нова під залізним дахом мала всі аксесуари сучасності, аж до височенного стовбура з телевізійною антеною на який можна було впіймати один центральний телеканал. Будувати хату допомагали два сини, мої дядьки, які того часу обидва жили в Києві і приїзджали при першій нагоді на будівництво.

Стіни і дах старої хати зламали досить швидко, а от пічку бережно розбирали, щоб використати якісну, важку випалену цеглу. Одного дня під пічкою було знайдено дві шаблі. Одна блискуча, з товстим лезом і великою позолоченою залізною ручкою. Друга темно-іржава, коротка і дуже вигнута, з кілком на якомусь колись була певно деревяна ручка. Перша була часів Першої або Другої світової війни. Казенна, штампована, зроблена, напевно, на військовому заводі для червоних кавалерістів. Кому і як вона попала в руки селян, видана зі змащеного казенного ящика, подарована постояльцями або захоплена як трофей в бою і як опишилася в селянській хаті невідомо. Друга шабля була очевидно ручної роботи, викована і вигнута так, як тільки могли зробити козацькі або татарські ковалі.

Було вже ближче до вечора і розпечені на літньому сонці, напівроздягнені будівельникам прийшла в голову дивна ідея. Радянську шаблю поклали догори лезом якраз між цеглинами старої напівзруйнованої пічки. Молодий і кріпкий дядько Іван з розмаху вдарив зверху кривою шаблею - лезом по лезу. Мовчки всі подивилися на результат. На кривій іржавій козацькій шаблі лише зявилася подряпина, тоді коли товста радянська отримала глибокого зубця. "Ось таке воно було козацьке залізо" - лише сказав дядько Іван. Всі інші, стомлені за день мовчали. Хоча, з цього мовчання, спостережливий свідок міг би зробити висновок: для ціх радянських українців, що дивляться на дві шаблі спір цивілізацій вирішено - радянське програє козацькому. Програє по якості програє, по стійкості до удару, до часу. Пройде меншн двадцяти років і вони, на диво сусідам і всьому світу проголосують за незалежність України.

11.2011
 
МинеолаДата: Вівторок, 18-Груд-18, 23:02 | Повідомлення # 6
Група: Читач
Повідомлень: 7
Нагороди: 0
Статус: Відпочиває
Хорошие истории, читать приятно. Сразу вспомнилось и моё детство)
 
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук: