Україна дозріває до самости

Попостежую дозрівання України. І визрівання українців, нащадків давньобутніх племен, які зрушали з наших гір і теплих рік на студений захід і заснували Європу.

Дедалі помітніше українці вертаються на своє європейське коло. Якими нас знали раніше? Ми садили верби, щоб ними обгородити свої маленькі родинні князівства… Ми їли зліплену з картоплею муку (вареники) та сало з цибулею… Ми білили свої хижі і покривали вишиттям найгрубішу сорочку… Ми співали найсумніші у світі пісні… Ми сіяли і жнивували – і нічого більше не планували… Ми гризли одне одного, а користав третій... Ми лестили сусідові і ґанили гетьмана... Ми казали: біда – не москалі й ляхи, біда – гріхи… Ми ревно молилися Богу, а коли Бог кликав нас – бігли до знахарів… Наші любимі слова – «доля» і «мрія», тоді як провідні народи кладуть у першину «волю» і «змагання». Бо направду: хто має волю, той має долю…

Та всякий мурашник, коли входить у силу, долає розбрід і згромаджується. І тоді кождий муравель набуває ваги суспільної особи, а комашиний вавилон устатковується в службі кождої комашини.

Провіщається новій Київській Руси нова доба: вернути себе собі і підсилити собою світ.

Україна дозріває до самости. До свого виходу-проходу у світ. І та дорога буде чисто своя, красна і ясна, як Чумацький Шлях, перевернутий на мапу земну.

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ