«Український комуністичний маніфест» – так відомий український історик Іван Лисяк-Рудницький охрестив книгу Василя Шахрая та Сергія Мазлаха «До хвилі. (Що діється на Вкраїні і з Україною?)». Ця книга дійсно стала програмовою для українського націонал-комунізму – суспільно-політичної течії, що виникла під час революції 1917 – 1921 рр. та нарівні з більшовиками, Українською Центральною Радою і Директорією боролася за владу в Україні. Не можна сказати, що всі її положення були безапеляційно прийняті різними націонал-комуністичними організаціями, проте, мабуть, всі націонал-комуністи погодилися б із загальним «месиджем» книжки. Лише політична сила, здатна забезпечити максимально повне національне і соціальне визволення українців, може розраховувати на успіх в Україні.
До українського націонал-комунізму в добу революції відносять лівих українських соціал-демократів та соціал-революціонерів, а також російських соціал-революціонерів в Україні, які після розколів в УСДРП, УПСР та ПСР оформилися в окремі ліві політичні партії. У 1920 році ці партії (за виключенням Української комуністичної партії) добровільно влилися до Комуністичної партії більшовиків України. Невпливова Українська комуністична партія була ліквідована більшовиками у 1925 році. До націонал-комунізму в 1917 – 1921 рр. відносять також окремі нечисленні групи у складі більшовицької партії в Україні. Націонал-комуністом вважають В.Винниченка після його виїзду з України у 1919 р. У 1920-х роках на націонал-комуністичній платформі перебували М.Хвильовий та М.Скрипник, О.Шумський та В.Еллан-Блакитний. У 1930-х роках більшість націонал-комуністів було репресовано, проте їхні ідеї періодично давалися взнаки і пізніше.
Вважається, що саме В.Шахрай написав «До хвилі». Переконаний комуніст, він довгий час працював у більшовицькому осередку в Полтаві, аж поки йому не довелося евакуюватися від наступаючих німецьких військ, які за Брестським миром окупували Україну, до Саратова. Там у лютому 1919 року і було видано Євангеліє українських комуністичних течій, як називали пізніше «До хвилі». Під час читання книги відчуваєш, що вона була написана на одному диханні. Автор часто повторюється та вдається до риторичних запитань та порівнянь, безапеляційно звинувачує та виправдовується.
Вимушена еміграція, безперечно, дуже вплинула на Шахрая. Як будь-який правовірний комуніст, він мислить у категоріях всесвітньої пролетарської революції та боротьби між силами імперіалізму та комунізму. Тому прихід австро-німецьких військ називає ударом по пролетарській революції та намагається розібратися у причинах численних невдач його «рідної» більшовицької партії, що супроводжували її протягом всього 1918 року.
У першу чергу книгу адресовано прокомуністично налаштованому читачеві, якому не байдужа доля України. Чому український народ підтримав Директорію та з недовір'ям віднісся до більшовицьких соціальних експериментів? Причини цього Шахрай віднаходить у самих прорахунках більшовиків, а саме в ігноруванні ними українського національного питання та у ворожому ставленні до українського національного руху.
Власне аналізу українського національного руху і присвячена значна частина книги. Його квінтесенцією, своєрідним «самоусвідомленням українського духу» Шахрай називає «всебічне і повне визволення» людини та народу, а метою – побудову суспільства на основі соціальної справедливості та національної рівноправності.
Гасло всебічного і повного визволення стало альфою і омегою українського суспільного життя та знайшло своє теоретичне обґрунтування у багатьох працях українських соціалістів. Тому Шахрай зовсім не оригінальний у своїх думках. Проте їх викладення саме для прокомуністичної аудиторії разом із жорсткою критикою більшовиків стали новим явищем у тогочасній Україні.
Шахрай, як і приміром Ленін, виокремлює дві властиві капіталістичному світові тенденції, а саме інтернаціоналізацію робітничого середовища та поширення національно-визвольних рухів пригноблених народів, та пише про їх прогресивність і закономірність. Національний рух, як австро-марксисти, трактує як наслідок розвитку капіталізму, який вимагає освічених кадрів, що досягається у свою чергу завдяки освіті рідною мовою.
Погоджується Шахрай і з іншими твердженнями, властивими українському національному рухові, зокрема, про те, що вся влада та власність в Україні належить не українцям, а представникам інших національностей. Фабричний пролетаріат характеризує як зрусифікований, що перебуває в опозиції до національного руху. Таким чином, симпатиками українського руху постають селянство, інтелігенція та український пролетаріат, а його противниками – поміщики, буржуазія, царська адміністрація та російський пролетаріат. Загалом же цю лінію розмежування автор проводить між українським селом, що піддавалося експлуатації та було опорою національного руху, та неукраїнським містом, яке експлуатувало село.
Саме тому він не визнавав пролетаріат за керівну силу в українській революції, а відводив цю роль селянству, яке традиційно зберігає національні ознаки. Знаходилось місце в такій системі поглядів інтелігенції, яка, на думку В.Шахрая, була тим класом, що найпродуктивніше могла сприяти національному розвитку України. Само собою зрозуміло, що це зовсім не означало, що російський пролетаріат не міг стати такою силою в майбутньому. Але для цього йому було потрібно змінити своє ставлення до українського національного руху.
Кожен національний рух за Шахраєм прагне до самостійності, і український не є винятком. «Український рух говорив увесь час мовою самостійності, навіть тоді, коли відмовлявся від неї», - пише він, називаючи головною тенденцією українського визвольного руху бажання утворити незалежну державу. Часто бувало, що самі діячі національного руху не завжди усвідомлювали самостійність як головну свою мету, проте все ж неухильно наближалися до неї. І лише після 1917 року український рух сам себе усвідомив у термінах державно-політичної нації, про що свідчать Універсали Центральної Ради. З усього видно, що вибух національних почуттів в Україні у 1917 р., коли юрби селян «в одну мить» стали, по-перше, свідомими своєї національності, а по-друге – своєї сили, дуже вплинув на світогляд Шахрая.
Одначе, «самостійність» Скоропадського, для Шахрая є неприйнятною, адже гетьман був креатурою «німецьких імперіалістів» та лише прикривався гаслом самостійності.
Власне, не можна сказати, що Українську Центральну Раду та Директорію Шахрай бачить тільки в привабливому світлі. Вони для нього практично нічого спільного не мають з дійсно пролетарським рухом. І все ж із ними як репрезентантами національного руху, які мають забезпечити хоча б одну із складових всебічного визволення, Шахрай готовий говорити на рівних та вступати в переговори.
Дещо з іншим настроєм він розглядає політику більшовицької партії, яку характеризує як маріонетку в руках російських комуністів. Більшовицькі уряди, Народний Секретаріат (сформований у Харкові 17 грудня 1917 р.) та Тимчасовий робітничо-селянський уряд (проголошений 28 листопада 1918 р. в Курську), він звинувачує у відірваності від українських реалій, невизнанні України як окремої національної спільноти, небажанні їх членів знати українську мову тощо. Думка про те, що навіть за нового комуністичного устрою українська нація не зможе здобути власну державу і комуністи докладуть до цього руку, не дає Шахраєві спокою.
Він на конкретних прикладах доводить, що більшовики, по суті, мало чим відрізняються у ставленні до українського національного питання від царської адміністрації та партії кадетів. Вони не проти продовжити політику русифікації, щоправда, посилаючись вже на нові псевдоаргументи пролетарського походження.
З одного боку, Шахрай легко пояснює таку зневагу російських більшовиків до питання існування української нації силою традиції, але все ж вважає, що таке ставлення до українців необхідно змінювати. В іншому випадку більшовиків чекатиме така ж поразка, яку вони отримали у 1918 році, коли українські маси стали не помічником у становленні радянського устрою, а його ворогами.
Отже, для В.Шахрая національні мотиви стають не менш визначальними за класові. Звертає на себе увагу те, що Шахрай говорить про загальнонаціональні інтереси, а суперечності з більшовиками розглядає у контексті боротьби двох національних проектів - українського і російського.
Шахрай твердить, що відкладати вирішення національного питання на потім, після соціальної революції, є єзуїтською політикою. Адже без розв'язання національного питання не може бути і соціалізму, бо «поки не вирішено національне питання, поки одна нація панує, а інша мусить коритися, до тих пір ще немає соціалізму, навіть при соціалізуванні засобів виробництва».
А розв'язання цього питання може бути лише одне - самостійна радянська українська держава, до складу якої мають входити всі етнічні українські землі: Наддніпрянщина, Галичина, Південь України. Крім того, визнавши самостійність Фінляндії, Латвії, Литви, Естонії, наступним кроком російський пролетаріат має визнати самостійність України. Адже Україна така сама країна, як Німеччина, Франція чи Росія.
Самостійність України є не тільки бажаною, але й має для цього всі підстави, такі як територію, значне народонаселення, економічну базу, спільну мову та історичні спогади. Шахрай переконаний, що у випадку набуття Україною самостійності нічого не загрожує українсько-російським економічним зв'язкам, які за майбутнього комуністичного устрою стануть ще тіснішими, ніж були за Російської імперії. Визнаючи те, що запрошення Центральною Радою німців дискредитувало ідею самостійності, він зазначає, що від цього вона не стала менш реальною і бажаною для українського народу.
Ігнорувати українське національне питання недопустимо ще й з практичного боку, адже доки самостійність України не стане доконаним фактом, ніхто не дасть жодних гарантій, що Україна не стане новим Ельзасом у майбутній радянській державі. Ба більше, без самостійної України не може бути стабільності в усьому регіоні Східної Європи.
Шахрай звертається до більшовиків із вимогою змінити своє ставлення до України та реформувати КП(б)У. Абстрактній національній програмі більшовиків необхідно надати реального змісту, і насправді, а не декларативно, визнати право української нації на відділення від Росії. Тоді і радянські українські органи влади будуть наповнені реальним державницьким змістом та отримають повноваження, які б дозволяли приймати самостійні рішення і впроваджувати їх у життя.
Але ці надії танули на очах. КП(б)У залишалася «великоросійською» партією. Знав Шахрай і те, що в КП(б)У прихильники його поглядів становлять значну меншість. Більшість же підтримують максимальне підпорядкування України урядові РСФСР, а КП(б)У – РКП(б).
Безперечно, були відомі йому постанови І з'їзду Комуністичної партії більшовиків України про фактичне підпорядкування Комуністичної партії України «у питаннях програмних загальним з'їздам Російської Комуністичної партії, і в питаннях загальнополітичних – ЦК РКП», а також офіційне скасування Раднаркомом 13 листопада 1918 р. Брест-Литовського мирного договору, за яким Україна набувала самостійного статусу.
Вкрай негативно він сприйняв проголошення Донецько-Криворізької Республіки, що піддавало сумніву існування українського державного організму. До речі, найбільша із націонал-комуністичних течій – партія боротьбистів – також засудила оголошення Донецько-Криворізької радянської республіки та назвали цей акт ударом по всесвітній революції.
Тому, значною мірою зневірившись у можливості вплинути на КП(б)У, Шахрай пропонує утворити іншу комуністичну партію в Україні, яка б двояке завдання національного і соціального визволення вирішувала за допомогою радикальних соціальних реформ більшовицького зразку та побудови національної держави.
З історії відомо, що така нова українська комуністична партія не була утворена. Як не існує вона і тепер. КПУ, що називає себе лівою політичною силою, показово відкидає будь-яку національну тематику. У їх лексиконі навіть слово «національний» не є політкоректним, а «націоналізм» взагалі – лайка. Щоправда, від марксистської соціальної та економічної програм у сучасних комуністів також залишилося небагато. Думається, що якби, винайшовши машину часу, за нещасливим збігом обставин сучасні українські комуністи опинилися у 1917 р., то вони були б репресовані більшовиками одними із перших за звинуваченням «посібництві буржуазії».
Проте, як бачимо, українські комуністи досить непогано пристосувалися до періоду «первісного накопичення капіталу», що завершується нині в Україні. Для цього виявилося достатнім демагогії вкупі з радянськими ідеологічними стереотипами плюс грошей українських олігархів та політичної підтримки Москви.

Віталій ОГІЄНКО співробітник Українського інституту національної пам’яті, кандидат історичних наук