І. Сучасна Стародубщина.

Український рух на Стародубщині на початку 90-х років 20-го ст. Економічний та культурний занепад громадського життя у Росії. «Злинківська ініціатива». Українці і сіверці. Стародубщина та Україна. Громадські організації стародубців у Росії. Стародубський рух у Білорусі.

Занепад Радянського Союзу та отримання Україною довгоочікуваної свободи у серпні 1991-го року, породив у серцях багатьох українців Стародубщини (українців не обов’язково за паспортом, а скоріше за духом своїм), надію на те, що тепер зміниться на краще і їхнє національне життя, і на те, що незалежна Україна уважно слідкуватиме за дотриманням урядом нової демократичної Росії основоположних прав української національної меншості на своїй території. Сучасний дослідник стародубського життя Олександр Воропай згадує, що «в кінці 1991-го року, відразу після оголошення незалежності України, у нас (тобто на Стародубщині), з'явилася вельми енергійна партія з назвою ''Україна''». На хвилі національного піднесення українського народу ця організація, під гаслом «Пам'ятайте діти, чиї ви!», розпочала навіть, як натякає на це той же Олександр Воропай, «активну пропаганду за повернення Стародубщини до складу ''історичної батьківщини''». Але російська влада, певна річ, не могла допустити виникнення у краї вогнища антиросійського сепаратизму, тому за допомогою ФСБ «вирішила питання про ''історичну батьківщину'' дуже швидко».

Українцям, по суті, було відмовлено у створенні власних національних організацій на теренах краю. Дозволялося створити офіційне українське товариство лише в обласному центрі Брянську, де воно і виникло 1993-го року під назвою «Блакитна Десна». Але відірваність від справжніх центрів української культури на Стародубщині та постійні утиски і стеження за її діяльністю з боку місцевої влади, призводили до того, що громада цього Товариства української культури тривалий час складалася лише з 15 осіб, а вже у середині 90-х років фактично розпалася, відчувши що займатися відродженням української культури в умовах постійної недовіри до себе з боку властей, є важкою та небезпечною справою. Після цього функції налагоджування нових зв’язків Стародубщини з Україною перебрало до своїх рук об’єднання «Стародубське козацтво», якому теж довелося торувати свій шлях у вельми небезпечних умовах, та шукати постійного компромісу як і з владою, так і з іншими козацькими організаціями Росії (про діяльність «стародубського козацтва» буде сказане у наступній главі).

Зі свого боку, російська влада впродовж 90-х років, робила усе можливе, аби повністю розірвати всі ті зв’язки, які існували до того між Стародубщиною та Україною, небезпідставно побоюючись виникнення нових українських симпатій у краї. У книжкових магазинах закривалися українські відділи, і українська література до Стародубщини більше легально не поступала. Було припинено залізничне пасажирське сполучення на маршруті Москва-Новгород-Сіверський, тепер поїзда з Москви рухались лише до Климова, а потім і взагалі до Новозибкова. У 1998-му році залізничне сполучення між Стародубщиною та Україною на лінії Климів-Семенівка було росіянами знищено назавжди – колію просто розібрали, і тепер про те, що тут майже сто років існувала залізниця, яка була хіба що не єдиним транспортним зв’язком між двома частинами України, нагадують лише спорожнілі багатокілометрові земляні насипи. І тільки від українського кордону, не потрібні тепер нікому рейки, прямують на південь, до Семенівки та Новгороду-Сіверського. Така ж нещаслива доля чекала і на іншу українсько-стародубську гілку з Унечі до Хутору Михайлівського, яка прямувала через Стародуб – з початком нового тисячоліття і її законсервовано, що призвело до великого незадоволення цим мешканців як Стародубу, так і Унечі, які і досить чекають того дня «коли кацапи назад рейки на місце покладуть» (вислів Олександра Обиночного з сайту «Унеча. Так»).

Позбавлення Стародубу статусу транспортного центру між краєм та Україною призвело до подальшого жахливого занепаду колишнього головного міста Стародубського полка. Кожен рік перебування цієї козацької столиці у складі Російської імперії, а потім і Радянського Союзу, призводив до все більшого погіршення міського життя у ньому. І якщо у середині 19-го ст. у Стародубі мешкало 25,9 тисяч осіб (а у Чернігові наприкінці століття було лише 27 тисяч), то у 2004-му році в Стародубі знайшлося лише 18 400 мешканців. Таку саму нестерпну атмосферу суспільного життя створювала влада і в інших старовинних українських містах Стародубщини, позбавляючи таким чином українську спільноту краю своєї родової бази. Так було наприклад у Мглину, де офіційно записатися українцями під час перепису наважилася значно більша кількість людей, ніж в цілому по Стародубщині (4 % проти 2% по краю), а район очолював симпатичний його мешканцям Микола Кіндрат. Але і тут складалася катастрофічна ситуація, коли, як пишуть мглинські жителі: «Народжуваність з кожним роком неухильно падає, що в багато разів погіршує демографічну ситуацію. Тут також слід зазначити дуже високий відтік молодого населення, пов'язаний насамперед з помітним погіршенням економічних умов у районі».

«Турбується» влада і про життя сільських мешканців Стародубщини. Продовжується переселення людей із забруднених радіоактивними речовинами місцевостей до інших місць. Але, як скаржаться на це ті стародубці, що вважають себе українцями, «"хохлів" переселяють не компактно, як вони того хочуть, а "по декілька родин у різні місцевості"» (повідомлення Г. Станіславської), знищуючи таким чином назавжди і сільську українську спільноту. Такі національні утиски призводять до того, що кількість людей, які все-таки знаходять сміливість визнавати себе українцями у краї, скорочується з кожним роком. І якщо у післявоєнні роки кількість українців на Стародубщині, нехай і потрохи, але зростала, на тлі значного зменшення кількості росіян, то у новій, «демократичній» Росії за підсумками останнього перепису число українців зменшилося дуже вагомо. Так у 1989-му році українцями записалося на Брянщині більше 27 тисяч осіб (хоча з них у тому, що для них українська мова є рідною призналося трохи менше від половини – 46,9 %), а вже перший російський «суверенний» перепис 2002-го року знайшов у краї на сім тисяч українців менше – 20 214 осіб (і ще 50 чоловік записалося по національності «козаками»). Якщо так буде і далі, то скоро Стародубщина взагалі може залишитися без свого автохтонного населення.

Вельми сильно вдарила по стародубському народу економічна криза, яка розпочалася у Російській Федерації відразу по отриманні нею справжньої незалежності у 1991-му році. На Стародубщині у цей час закривалися не лише державні підприємства, а в першу чергу ті державні структури, що були створені свого часу для обслуговування найрізноманітніших потреб звичайного населення. Так у міських центрах були зачинені всі громадські лазні, і мешканцям приватного сектору, в домах яких не було водопроводу та гарячої води, довелося існувати з цього часу у дуже скрутних умовах, шукаючи в своїх друзів та родичів з багатоповерхових будинків нагоди помитися хоча би раз на тиждень. Але найбільшою несподіванкою стало для стародубців закриття усіх державних магазинів та підприємств харчової промисловості, так що величезною проблемою стала навіть купівля звичайного хлібу для щоденної їжі. Виручали стародубців від цього справжнього лиха лише сусіди-білоруси, які і розпочали організацію першої приватної торгівлі у краї в пострадянські часи. У незалежній Білорусі під владою Шушкевича та Лукашенка державна торгівля продовжувала своє існування, і хоч усі найпотрібніші продукти видавалися громадянам лише за спеціальними картками, але ті знаходили можливість домовитися з продавцями, та закупивши харчі за низькою державною ціною, везли їх до Стародубщини, де продавали вже за своєю ціною на ринку. Державного контролю на кордоні між Білоруссю та Росією тоді ще не було, і кожного ранку на залізничних та автовокзалах Злинки, Новозибкова, Клинців, Унечі та інших стародубських міст висаджувався справжній десант білорусів-гомельчан з величезними баулами, які годували мешканців Стародубщини усім необхідним для життя – від свіжого хлібу до ковбаси, м’яса та пива. А ті жителі Гомелю, що мали свій автотранспорт, взагалі відчували себе королями ринку, бо у місткі багажники автомобілю товару вміщалося набагато більше ніж у прості баули. Крім харчів постачали білоруські торгівці Стародубщину й різноманітнішими предметами вжитку – від туалетного паперу до електричних батарейок, усе це можна було купити в них за розумну ціну. Але дуже часто траплялося так, що за цілий день перебування на ринку торговець так і не міг реалізувати свій товар, і його м'ясо та ковбаса лише даремно псувалися на літньому пеклі без холодильника. Траплялося це через те, що нечисленні підприємства, що ще продовжували жевріти на Стародубщині, часто не могли своєчасно виплатити зарплатню своїм працівникам, і в них накопичувалася заборгованість, яку вони не гасили відразу по кілька місяців. Тоді і вешталися голодні стародубці після роботи по ринку, сумними очима дивлячись на їжу, купити якої грошей у них не було, а разом з ними сумували і білоруси, більшість з яких виживала на батьківщині лише за рахунок цієї закордонної торгівлі. Зате коли підприємства знаходили гроші і заборгованість гасилася, на ринках відразу виникали величезні черги із зраділих стародубців, і торгівля у білорусів також підіймалася у гору. Так і виживали у ці скрутні часи й одні й інші.

Жахливий занепад суспільного та економічного життя торкнувся тоді усіх без винятку місцевостей Стародубщини. Ось як характеризує одна з центральних московських газет ситуацію, що склалася тоді у місті Стародубі у статті під характерною назвою «Прокляття давнього міста» (2003 рік): «Занепад всесоюзновідомого радгоспу "Берновицький". "Бригада" підлітків, які убили пізньою осінню 2002-го року двох чоловіків та жорстоко побили ще п'ятьох. Трагіфарсова політична інтрига проти знаменитого господарства "Червоний Жовтень". Смертельно хворі річки Стародубщини із-за практично відсутніх очисних споруд. Доктор "Бакс" з районної лікарні, що підписував підроблені рецепти на "мертві душі". Дві жахливі смерті стародубських малят від менінгіту, які за стандартами охорони здоров'я "не тягнуть" на епідемію, але страху на стародубських батьків нагнали виняткового». До цього ж треба додати організацію у Стародубській тюремній колонії СНІД-загону з в’язнів, що прибувають сюди із різних місцевостей, і це також не надає мешканцям Стародубу приводів для оптимізму. І хоча на початку 21-го століття у Стародубі нібито й з’явилося міцне власне підприємство – завод «Сир Стародубський» (колишній «Маслосирзавод»), і його продукцію з гербом Стародубщини на етикетці часто можна побачити навіть у Москві, але ті хто знають, як знешкоджені радіонуклідами ті поля, на яких пасуться ті корівки, що дають своє молоко для того сиру, то купують цю продукцію не дуже охоче.

І яким же великим було здивування мешканців Стародубу та району, коли зненацька вони побачили, що у період загальної руйнації та злиденного життя, поблизу Стародубу з’явилися два села, на які влада «напівпідпільно» витрачає величезні кошти, для підвищення добробуту їх громадян. Ситуація з селами Ковалеве та Шняки з’ясувалася лише тоді, коли громадськості стало відомо, що у цих селах і досі мешкають деякі родичі жінки президента Росії Володимира Путіна. Колишня стюардеса Людмила Путіна народилася у Калінінграді, але її батько, Олександр Шкребньов, був родом якраз із Шняків, а до Калінінграду перебрався лише після служби в армії. Тут в нього і народилася донька, яку хрестити він привозив до рідного села, і разом з кумом Андрієм їздив з маленькою Людою до Баликинської церкви Погарського району, де знаходиться Чудотворна ікона Божої Матері, що плакала у 1709-му році, коли москалі з Петром І йшли руйнувати Україну. Так що у селі Ковалеві й досі живе тітка та хресна мати Людмили Путіної. І хоча дружина Володимира Путіна так за цей час до батьківщини своїх предків і не приїхала, але місцева влада «про всякий випадок» постійно наводить тут «марафет», забираючи на це гроші, що були призначені для допомоги всім іншим громадянам району. Але на це вже зараз ніхто і не скаржиться, бо із державним свавіллям у Росії давно всі звикнулися.

Економічний та політичний занепад громадського життя на Стародубщині змушував мешканців краю все з більшою приязню дивитися на своїх сусідів – українців та білорусів. І якщо тяжіння до України було зумовлено у першу чергу розумінням своєї етнічної та історичної спільності з українським народом, то у Білорусі стародубці бачили країну з більш зорганізованим економічним життям, де люди живуть набагато краще, ніж у сплюндрованій російській провінції. Кінець 90-х років 20-го ст. та початок нового тисячоліття ознаменувався цілим вибухом сепаратистських настроїв на стародубських землях, тенденція до яких вельми непокоїла тоді російську владу. Початок цьому процесові поклала адміністрація Красногорського району, за ініціативою якої в районі було зібрано біля 5 тисяч підписів за об’єднання Красногорщини з Білоруссю. Наприкінці літа 1999-го року глава районної адміністрації Ілля Кирченко та голова районної Ради звернулися до президента Білорусі Олександра Лукашенка з відкритим посланням, у якому відверто благали про допомогу. «Нам би хоч трішки допомоги, трішки уваги, якої від Москви, на жаль, чекати марно... До російської влади у нас віри немає. Ми просимо Вашого шефства над районом», - писали лідери Красногорщини до білоруської столиці. У своєму листі вони викривали ту жахливу ситуацію, яка складалася за останні роки в їхньому районові. У сільськогосподарському Красногорському районі майже всі колгоспи та радгоспи за роки російської незалежності працювали з величезними збитками, а із 17 фермерських господарств стабільне становище було лише в чотирьох. Власний бюджет район забезпечував лише на 7 %, а 70 % підприємств у ньому взагалі зупинили свою діяльність. Зарплату останній раз красногорські чиновники отримували за березень минулого року, а в колгоспах і радгоспах її не платили з 1992-1993 років. За рівнем радіоактивного забруднення район має найжахливіші показники по всій Росії, але з урахуванням «чорнобильських» виплат, середній дохід місцевого жителя ніяк не перевищував тоді 600-700 російських рублів. Лист до білоруського президента закінчувався гіркими словами про те, що «білоруського рівня добробуту ми ще не досягли». Білоруська пропаганда тоді активно скористувалася сепаратистськими настроями на Красногорщині - білоруське телебачення зробило з цього приводу спеціальний репортаж, багато писали про ситуацію в краї у вересні 1999-го року газети «Час» та «Слово». Але на відкриту конфронтацію з Росією Лукашенко тоді не пішов, практично віддавши підписантів красногорського звернення на поталу російській владі – Іллю Кирченка було знято з посади керівника району, і він на довгий строк потрапив до лікарні після всього пережитого. Але через кілька років сепаратистські тенденції на Стародубщині спалахнули з новою силою.

Наприкінці 2004-го року центральні московські видання «Нова Газета» та «Нові Ізвестія» оприлюднили інформацію про те, що глава Злинківського району Брянщини Микола Зівако збирається приєднати свій район до складу України. До Злинки відправилися стривожені кореспонденти, яким секретар Зівака на їхнє запитання: «А що, у вас люди дійсно підтримують прагнення свого глави відокремитися?», упевнено відповіла, що люди вже збирають підписи для цього. І дійсно, громадянська позиція Миколи Гавриловича Зівака давно вже непокоїла Брянську владу. Колись активний комуніст, в останні роки він відверто почав пропагувати у рідному районі ідеї національної окремішності стародубського етносу, сприяючи створенню на базі злинківської районної газети «Знамено» творчого об’єднання «Злинківська Криниця», де б місцеві діячі культури (поети, прозаїки, художники та краєзнавці), могли б відверто спілкуватися зі своїми однодумцями з України та Білорусі, пропагуючи своєю діяльністю «патріотизм, любов до своєї малої батьківщини в підростаючого покоління, розвиток і збагачення духовного і культурного життя мешканців злинківської землі, інших районів Брянщини, суміжних слов'янських держав». Через п’ять років після свого заснування, у 2003-му році «Злинківська Криниця» видала свій перший альманах, з якого спільнота Брянщини, України та Білорусі змогла довідатися про творчість таких сучасних діячів Стародубської культури, як Михайло Отаманенко, П. Огієнко, О. Зінченко, Леонід Онищенко, О. Хандожко та О. Шапотько. З великою любов’ю до видання цього альманаху віднеслися також дизайнер В. Лузик та художник М. Зуєнко. Але у Брянську до творчості «Злинківської Криниці» віднеслися з великою підозрою, бачачи у діяльності її авторів бажання відокремити «південно-західні райони області» (колишню Чернігівщину), від решти Брянських земель. Так один із рецензентів, дійсний член Російської Академії Наук Б. Петров написав: «Дивує згадка на титульному аркуші альманаху про якийсь "союз південно-західних земель" Брянщини. Кущ районних газет - ще не союз земель, та і звучить це якось політизоване». Назвавши бажання митців Стародубщини відчувати себе окремою спільнотою «огріхом», Б. Петров менторським тоном закликав «таких ляпсусів уникати», і тільки ще більше зміцнив упевненість стародубців у тому, що їхня культурна діяльність та союз з Україною ніколи не знайде підтримки з боку російських урядовців та цензорів.

Таким чином чутки про те, що у листопаді 2004-го року Микола Зівако проголосив про відокремлення Злинківського району від Росії та приєднання до України, дійсно стривожили багатьох у російській державі. Кореспондент «Нових Ізвестій» писав тоді із Злинки: «Сенсаційна заява глави Злинківського району – однієї з найвіддаленіших територій Брянської області, прозвучала на недавній нараді з проблем освіти. Як повідомило джерело в управлінні справами районної адміністрації, свою пропозицію відокремитися від Росії Микола Зівако мотивував тим, що район постійно віддає все напрацьоване у вигляді податків до федерального центру і в обласну скарбницю. Кращого виходу, ніж проситися до українських сусідів, на його думку, не знайти». Про підтримку місцевими жителями свого керівника писала й московська «Нова Газета»: «Місцеві жителі кажуть, що розкольницькі настрої витають у районі останніх років з десять. Аж надто безрадісне життя його мешканців у складі Росії. На Росію вони вже махнули рукою, кажучи, що Москва про них забула». Писав московський кореспондент і про те, що злинківці шанобливо називають свого керівника Миколу Зівака «гетьманом». Але розголос, який пішов у російській пресі, злякав і його самого. Даремно він намагався виправдатися, натякаючи тепер, що завжди був та залишається «російським патріотом», а його пропозиція про вихід зі складу Росії була лише невдалим жартом, та й спільного кордону в Злинківського району з Україною немає. Це тільки більше дратувало центральну владу, яка раптом побачила у Зіваці хіба що не повстанця, який разом зі Злинкою бажає повернути до України всю історичну Стародубщину. Та разом з тим тривожила адміністрацію і та підтримка, яку вона бачила по відношенню до злинківського керівника у населення. Тому центральні урядовці, як і завжди, «провернули» справу проти Зівака із візантійськими хитрощами. Вони дочекались до лютого 2005-го року (а на Україні у ці часи перемогла якраз «Помаранчева революція»), та винагородивши Миколу Гавриловича Почесною Грамотою Брянського губернатора «за багатолітню добросовісну роботу в органах місцевого самоврядування та особистий внесок у соціально-економічний розвиток району», із чистим серцем відправили його на пенсію, подалі від злинківського районного керма. Але як зазначали журналісти «Нової Газети» вже у липні 2005-го року: «якщо ви наберете наздогад який-небудь злинківський телефонний номер і запитаєте людей "про настрої", то зрозумієте, що жителі для себе це питання ще не закрили».

Пам’ятають про свій історичний зв'язок з Україною і в інших місцевостях Стародубщини. При чому не забувають про це навіть керівники районної влади. Так дуже приємно було мешканцям Новозибкова побачити ті зміни, які зробила для них місцева влада на центральній площі міста поруч із будинком районної адміністрації. У радянські часи праворуч від партійної будівлі було споруджено велику стелу, на якій містилися портрети «героїв комуністичної праці». Тепер, після усунення від влади комуністів у Росії, портрети ці було знято, а замість них на стелі великими літерами написана історія міста, перший рядок якої гучномовно повідомляв, що Новозибків «з 18-го століття по 1919-й рік знаходився у складі України». Зрозуміло, що такий погляд на рідну історію став не зовсім по душі адміністрації у Брянську, і через кілька років цю інформацію зі стели наказано було знищити, але тоді вже новозибківські патріоти встановили своїй українській історії цілий пам’ятник, коли 1996-го року, до нагоди 295-річчя заснування Новозибкова стародубським полковником Миклашевським, побудували у затишному сквері поблизу залізничного вокзалу пам’ятний знак, на якому українською писемною мовою початку 18-го століття викарбували текст полковничого універсалу, у якому ім’я «слободи Зибкої» згадувалося у історії в перший раз. А у 2005-му році, після «Помаранчевої революції» у Києві, цей сквер із пам’ятником набув ще більшого українського змісту, коли на гроші мецената Олега Олійника у сквері постала колона з «ангелом миру» на верхівці, що усім своїм виглядом нагадує глядачам ту колону, що височить на Майдані Незалежності у столиці України, і є символом демократичної української революції. Так що тепер у Новозибкові є свій український Майдан.

Міцними є українські традиції і в інших районах краю. Так у селі Ведмедеві Клинцівського району місцеві керівники збудували чудовий меморіал пам’яті видатного українського письменника Стародубщини Івана Бороздни, який віддав рідному селу усе своє життя. Пам’ятник письменнику та його родині знаходиться на дворі місцевої школи, і поруч із ним відбуваються усі урочисті заходи сільського життя, що має, безперечно, великий вплив на виховання місцевої молоді у дусі українського сіверського патріотизму. Збудовано цей український меморіал за великої підтримки голови ведмедівського колгоспу «Прогрес» Михайла Кирієнка та керівників місцевого консервного заводу – директора Віталія Юрченка, головного технологу Наталії Літенко, головного бухгалтера Тетяни Лавриненко та головного механіка Миколи Шила. А от у місті Стародубі місцева влада хоча і наважилася відбудувати символічну могилу відомого українського композитора Олександра Рубця у парку, що носив колись його ім’я (тепер тут парк імені українського ката Щорса), бо справжню могилу композитора жорстоко сплюндрували більшовики, та про те, що Рубець був українцем, нагадують на цьому пам’ятникові хіба що його запорозькі козацькі вуса на портреті, а текст під портретом свідчить на диво, що Рубець «Прославлений збирач народної пісенної творчості РОСІЇ», при чому слово «РОСІЯ» викарбуване саме великими літерами, мабуть для того, аби знищити цим останні сумніви в шанувальників творчості цього українського композитора.

У 1998-му році була зроблена спроба відновити пам'ять про українську минувшину Стародубщини і на обласному рівні. Саме тоді Брянська адміністрація розглядала проекти до нового герба області, і місцеві патріоти-історики з Кафедри вітчизняної історії старовини та середньовіччя Брянського державного університету запропонували адміністрації свій проект герба, на якому чільне місце займав український тризуб князівської чернігово-брянської династії Рюриковичів. Обґрунтовуючи саме такий варіант адміністративного символу області, брянські історики у своєму «Поясненні до проекту» прямо натякували на те, що сучасна Брянщина є Вітчизною не лише для етнічних росіян, як про це уперто твердить московська влада, але й для місцевих українців та білорусів, а серед тих східнослов’янських племен, що мешкали на цій землі в добу Київської Русі, сіверяни та поляни, є «предками сучасних українців». Розітнута надвоє верхня частина герба також повинна була символізувати той факт, що сучасна Брянська область в межах Російської Федерації складається із двох історичних частин, у кожній з яких на протязі століть була своя історична доля – «Чернігівської (колишній Стародубський полк української Гетьманщини) та Орловської губерній». Зрозуміло, що такий, виразно український символ Брянщини, обласна адміністрація (у якій переважали тоді російські комуністи), не могла прийняти, і, оголосивши, що проект брянських істориків зайняв на конкурсі лише друге місце, державним символом області було ухвалено відверто комуністичний зразок – із партизанською ялинкою, серпом, молотом та червоною стрічкою. На пам'ять про українців у цьому гербі залишився лише один з трьох золотих променів у нижній частині щита, який і символізує собою українське населення області, поруч з російським та білоруським. Та серед місцевих українців більшою пошаною користується все-таки альтернативний герб, розроблений брянськими істориками. А брянсько-чернігівський Тризуб із нього, у дещо переробленому вигляді, та під назвою «квітучого хреста», став відтепер офіційним символом Брянсько-Сівської єпархії Православної Церкви.

Залишилася українська символіка і на гербі Климівського району Брянської області. Цей район розташований зараз на самому кордоні Росії з Україною та Білоруссю, і як жартують про це місцеві жителі, у них «один півень відразу на три держави співає». А на місцевому гербі на зеленому полі з’єдналися єдиним ланцюгом три золоті вінки: з колосів пшениці, польових квітів та лавру, які символізують собою місцевих мешканців – українців, росіян та білорусів. Так, як пшениця на весінньому полі, проростає і скрізь сучасні грозові часи пам'ять про українську минувшину Стародубщини.

Не гине пам'ять про віковічний зв'язок з Україною і в сучасних стародубських митців. З появою Інтернету все більше та більше на його електронних сторінках з’являється інформації з нашого краю, яка переконливо свідчить про те, що іще не забули його сини та дочки про свою рідну землю. Цікаві розвідки з української минувшини краю розміщує тут Ірина Рухлядко, завідуюча відділом культури Унецького району. А завідуюча відділом краєзнавчої літератури Брянської обласної наукової універсальної бібліотеки Оксана Кокунько є автором чудового електронного видання «Історичні та пам’ятні місця Брянської області», у якому, характеризуючи історичні та архітектурні пам’ятки сучасної Стародубщини, завжди нагадує, що вони мають «український характер», та збудовані українцями. Зібралися з силами після розгрому адміністрації Миколи Зівака у Злинці і його «вихованці» з культурного об’єднання «Злинківська Криниця», видавши 2006-го року другий випуск свого «регіонального» альманаху під назвою «Діти слов’янського поля», який став знаменною подією на всій Брянщині.

Не зникає повністю під шквальним тиском російськомовної освіти, засобів інформації та адміністрування і місцева сіверська говірка, елемент східнополіського українського діалекту. Так само, як і раніш, побачивши один одного: «Доброго здоров’я!» вітаються між собою чемні стародубці. Так само, як і раніш, називають між собою «москалями» приїжджих із Центральної Росії. Місцеві патріоти зібрали по області та видали 2008-го року у Брянську «Брянський обласний словник», де записано близько 5 000 слів, суто місцевих. Не всім, певна річ, у Москві сподобається така зацікавленість стародубців у збереженні рідної говірки. Особливо озброюється у хрестовий похід проти місцевої самобутності Російська Православна Церква Московського Патріархату. Чудово розуміючи, що якщо сьогодні «вірні» цікавляться мовою своїх батьків та предків, то завтра вони можуть не схотіти і чути проповіді на «мертвій» староболгарській (церковнослов’янській) мові офіційної російської церкви, та потягнуться до мови живої, на якої йде Божа служба у церквах Київського Патріархату. Тому й лютує церковна преса на вірних, які у Новозибкові «православную часовню» називають каплицею, а у Клинцях «церковный дворик с кладбищем» звуть цвинтарем. Але відмова стародубських православних підпорядковуватися владі Московського Патріархату набула у останні часи неабиякого характеру. Особливо багато таких «шукачів справжньої церкви» у Суразькому районі, а у східностародубському Трубчевську підпорядковуватися офіційній церкві відмовився навіть місцевий протоієрей Володимир Ковтун, якого підтримала у його діях більшість його пастви. Небезпека у ігноруванні офіційної церкви на Брянщині стала настільки небезпечною, що в адміністрації Брянську довелося навіть створювати окрему посаду радника губернатора з релігійних питань, яку посів відомий борець з «інакомисленням» Сергій Гавриков. Більш за все новий радник губернатора, як виявилося це у його інтерв’ю інтернет-виданню «Кредо.Ру» боїться, що стародубські православні можуть перейти з російської Церкви саме до Київського Патріархату. Ось як про це пише Інтернет-видання: «Сергій Гавриков побоюється того, що ситуація вийде з-під контролю чиновників і єпархії і повториться український сценарій, коли "офіційно-державна Церква" – Московська патріархія – втратила значну частину свого впливу. Як відзначив С. Гавриков у розмові з автором: "ми тут поки що стримуємо ситуацію, але статус прикордонної з Україною області – непростий, враховуючи можливий вплив інших православних юрисдикцій"». Але, як вважає Гавриков, головною зброєю у боротьбі з «українським впливом» у православ’ї, повинна стати, як це не дивно: «спільна робота адміністрації і ФСБ по збереженню стабільності в області», і таким чином кращого зразка для віруючого, ніж удар міліцейською дубинкою по голові, він мабуть не знає.

Вельми відчувала обмеженість своїх національних прав і українська молодь Стародубщини. З кожним роком збільшується кількість юнаків та дівчат, що, закінчивши школу на батьківщині, відправляються здобувати вищу чи професійну освіту саме на Україну. Є серед них і такі, хто вже добилися на історичній Вітчизні своїх предків значних успіхів, як, наприклад, Артем Захарченко, що народився у травні 1982-го року у Новозибкові, 1999-го року вступив до Донецького національного технічного університету, де навчався за спеціальністю «Хімічна технологія палива і вуглецевих матеріалів», на факультеті екології і хімічної технології. Після закінчення університету Артем Захарченко залишився працювати на його кафедрі, та вже з успіхом захистив дисертацію українською мовою «Дослідження механізму і шляхів інтенсифікації теплопереносу при охолодженні коксового газу». А у місті Щорсі на Чернігівщині дільничним інспектором райвідділу внутрішніх справ у званні молодшого лейтенанту міліції працює Наталія Дубина, єдина жінка в УМВС України в Чернігівській області (а можливо, і в цілій Україні), яка займає цю, як здається багатьом, нібито суто «чоловічу» посаду. І хоча Наталія закінчила педагогічне училище у Новозибкові, де отримала професію вчителя початкових класів, але після цього поїхала до України, навчатися в училищі міліції, адже працювати в міліції, та ще на історичній батьківщині в Україні, мріяла із самого дитинства. Подібним же чином здійснюються мрії і багатьох інших українців, які ведуть свій родовід зі Стародубської землі.

На самій же Україні, на жаль, у бурхливі роки відродження незалежності, про Стародубщину згадували не дуже часто. Її минувшиною та сьогоденням, природно, більше цікавилися у Чернігові, який історично протягом цілого тисячоліття завжди знаходився зі Стародубським краєм у єдиному адміністративному зв’язку. У 90-х роках у столиці Сіверського краю починає виходити друком цікавий історичний журнал «Сіверянський літопис», на шпальтах якого раз за разом з’являються й ґрунтовні розвідки з історії Стародубщини. Початок вивченню історії Північної Сіверщини, а особливо такого складного для України питання, як відокремлення цієї землі від решти України більшовиками у 1919-му році, поклала знакова праця професора Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, академіка Академії наук вищої школи України Володимира Сергійчука «Стародубщина горнулася до матері-України», яка була надрукована у «Сіверянському літопису» 1995-го року, та у якій публікувалися документи 1917-1918 рр. про бажання жителів Стародубщини залишитись у складі України. Зацікавлення «Стародубським питанням» призвело до появи у цьому ж журналі наступного року статті Володимира Бойка «Приєднання північних повітів Чернігівщини до УНР», та підборки документів з історії часів Гетьманщини Ю. Мицика «Десять документів до історії Стародубщини і Стародубського полку ХVІІ – ХVІІІ ст.ст.». Але за межами Чернігівщини ці публікації так і не привернули до себе уваги суспільства, тому так і здивувалася редакція парламентської газети «Голос України», коли несподівано для себе отримала листа з Москви від свого читача Михайла Дупика. Як пише це видання: «Виявляється, 42-річний москвич вважає себе українцем, оскільки його батьки й діди родом зі Стругової Буди Брянської області. На карті це територія Російської Федерації. Але М. Дупик знає, що цей регіон колись входив до складу Гетьманщини, потім Чернігівської губернії. "Я, як і мій брат, — пише він, — залишились зі своїм українським прізвищем, яке у Москві, чесно вам скажу, вважається просто іноземним, хоча місто Стародуб та Стародубська козача округа розташована на південному заході Брянської області"». Читач українського видання, що родом зі стародубського села сучасного Гордіївського району, у своєму листі просить не забувати на Україні про Стародубщину. Він хотів би, щоб сюди надходило парламентське видання, велися українські радіопередачі.

До речі, з появою Інтернету, спілкування між прихильниками української Стародубщини значно посилилося. З’явилися й нові публікації зі стародубської історії. Так 2006-го року у Міжнародному збірнику інформаційних, освітніх, наукових, методичних статей і матеріалів з України та діаспори під назвою «Український вимір», що готувався до друку у Києві та Ніжині, з’явилася праця доцента кафедри права та методики викладання історико-юридичних дисциплін Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя Олександра Желіби «Геральдика Стародубщини», а 2004-го року в Новозибкові відбувся міжнародний фестиваль молодіжних аматорських театрів «Слов’янське перехрестя», у якому взяли участь і українські театральні колективи, а жителі стародубського міста з великою радістю відвідували ці вистави, аби знову почути рідну українську мову та побачити творчість своїх братів з України. І от нарешті, у червні 2007-го року група українських патріотів у Чернігові вирішила створити громадський комітет «Стародубщина з Україною», метою якого згідно з його заявою стало «привернення уваги російської та української громадськості до проблем збереження історико - культурних цінностей Стародубщини, відродження зв’язків між Стародубщиною та матір’ю - Україною, пропагування славного минулого, для розвитку туристичної галузі». Ініціатором створення цього комітету став студент, голова Чернігівської обласної організації «Українська Студентська Спілка», кореспондент всеукраїнської тижневої газети «Сіверщина» Олександр Ясенчук, уродженець Менського району Чернігівщини (його предки переселилися сюди з Ропську на Стародубщині). Ініціативу Ясенчука підтримали Василь Чепурний (голова Чернігівського обласного товариства «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка), Олександр Бобко (редактор інтернет-сайту «Гайдамака» з Києва), Петро Вірний зі Стародубщини, про створення Комітету написала низка українських видань, кількість членів його зростала з кожним днем, і комітетчики почали збирати пожертви на закупівлю українських книжок для шкіл Стародубщини. Але, певна річ, що Комітету з такою назвою важко було налагоджувати контакти з російською стороною, якою в останні роки опанувала хвороблива підозрілість до всього українського та пошук у кожному чханні «підступів світової закуліси». Тому 2008-го року на зібранні членів Комітету було ухвалене рішення перейменувати його на Комітет «Велика Сіверщина», який займатиметься вивченням історії та етнографії не лише Стародубщини, а всієї Сіверської землі, історична територія якої займає землі як України, так Росії і Білорусі. Будемо сподіватися, що на цей Комітет чекатиме славне майбутнє.

Новий сплеск активності у вивченні історії української Стародубщини призвів до формування нових громадських гуртків на Україні, в Росії та Білорусі, учасники яких беруть активну участь у створенні нового іміджу нашого краю, висвітленні його самобутності та неподібності до інших районів Росії, духовної спільності з сіверськими землями на південь та захід від нього. Серед найбільш активних стародубських громад у Росії можна назвати інтернет-гурток «Унеча. Так», створений Олександром Обиночним, уродженцем села Чернятка Унецького району, який мешкає зараз дуже далеко від рідної батьківщини, на острові Сахалін. Цікава сіверська громада, яка також займається вивченням стародубської історії та етнографії, знаходиться на Уралі, у селі Велика Лая Свердловської області. Предки місцевих жителів потрапили до Уралу 180 років тому, а до того мешкали у Шептаківській волості Новгород-Сіверського повіту, яка у роки Гетьманщини входила до складу Стародубського полка. Як розповідають місцеві перекази, 1824-го року шептаківські селяни-кріпаки стали власністю відомого уральського гірничого промисловця Демидова, який нібито просто виграв цих кріпаків у їхнього колишнього власника в карти, розпочавши гру всього з п’ятьох копійок. Протягом чотирьох років тисячі кріпаків були переселені Демидовим з України на Урал, де вони стали безправними працівниками на його заводі. Але й через двісті років тутешні українці зберегли свою самобутність, свої українські прізвища, елементи стародавньої сіверської говірки, народні легенди та пісні. Вони й зараз живуть осібно від навколишніх росіян, які і до сього дня кличуть їх «хохлами». Місцеві патріоти Сіверської землі зберігають пам'ять про батьківщину своїх предків, організовують експедиції на північну Чернігівщину та Стародубщину, як найближчу до них духовно землю. Велику колекцію стародубського народного вишивання – сорочок та рушників, зібрала тут найактивніша діячка уральського гуртка Галина Сащенко. На жаль московська офіційна пропаганда, яка свідомо створює з сучасних українців образ російського ворога, поволі захоплює у свої лабети значну кількість громадян сучасної Росії. Тому доволі важко зараз стародубським патріотам у Росії шукати острівців правди у морі облудної брехні, яку щодня виливає в їхні душі державна пропаганда з газетних шпальт та по телебаченню. Та сподіваємось, що правда про їх рідну українську землю все-таки переможе.

Усе більшу увагу привертає до себе Стародубщина і з боку сусідньої Білорусі. В роки посилення диктатури Лукашенка у цій державі Стародубщина стає одним із центрів діяльності білоруської національної опозиції. «Листівки білоруської опозиції традиційно друкуються у Новозибкові», - повідомляє регіональна газета «Наш Брянськ». Цікавиться національна інтелігенція Білорусі і долею своїх земляків, які живуть на Стародубщині вже більше трьохсот років. 2001-го року в одному з білоруських часописів з’являється праця Андрія Котлярчука «Білоруси Брянського краю. Етнічна історія і сучасність», у якій автор намагається всебічно висвітлити історію перебування білорусів на Стародубщині. Автор, уродженець міста Турова з білорусько-українського етнічного прикордоння на Пінщині, ставиться до національних питань нашого краю дещо політизовано – йому обов’язково хочеться довести своєму читачеві, що автохтонним населенням Стародубщини є саме білоруси, а українці з’являються тут лише за часів Гетьманщини, але при тому автор сам собі постійно перечить. Так, затверджуючи, що нібито «домінували тут білоруси, але поруч жили українці, переселені сюди у часи Гетьманщини у другій половині 17-18 століть», кількома абзацами нижче Котлярчук вже пише по-іншому, а саме: «живучи поруч, усі три народності зберегли свій етнонім та екзаетнонім: „литвини“ (білоруси), „москалі“ (росіяни) і „хохли“ (українці)», і далі: «„литвини“, жителі Мглинського, Унецького, Суразького районів, скоріш за все, - нащадки вихідців з Великого Князівства Литовського у 1-й половині ХVII ст.». Таким чином за Котлярчуком виходить, що нібито до 17-го століття на Стародубщині взагалі нікого не було, адже білоруси з’явилися тут у першій половині 17-го ст., українці з росіянами у другій половині, і хто жив у Стародубі, Мглину, Почепі та інших стародубських містах та селах протягом століть від часів Київської Русі до часів Речі Посполитої, взагалі невідомо. Заплутався Котлярчук і у звичайних історичних датах, що для кандидата історичних наук, яким він є, зовсім неприпустимо. Так датою Андрусівського перемир’я він чомусь вважає 1669-й рік, хоча насправді це був 1667-й, а датою передачі Стародубщини до складу Гомельської губернії пише 1917-й, замість справжнього 1919-го. Зараз Андрій Котлярчук емігрував до Швеції, де склавши свої гучні кандидатські титули, викладає історію у звичайній середній школі.

Але вивчення стародубської історії білоруськими аматорами на цьому не припинилося. Цікаві розвідки на інтернет-сайтах зараз публікує Володимир Васько, який народився у селі Козацькі Болсуни, що за роки радянської влади відійшли зі складу Брянщини до Вєтківського району Білорусі. Володимир Васько виріс у родині місцевих учителів, які здобували освіту в білоруському педінституті, викладали предмети у болсунівській школі також по-білоруську, у цій школі навчався і сам Володимир, тому вже з дитинства він мав білоруську свідомість, і ставши дорослим, вивчав історію Стародубщини саме з білоруської точки зору. Зараз живе він у Росії, у місті Тулі, де працює у галузі сантехніки, що не заважає друкуватися йому у різноманітних білоруських виданнях. Змінивши православну віру предків на католицизм, більш за все Володимир Васько цікавиться історією Стародубщини та Гомельщини доби їхнього перебування у складі Польської держави, коли на цих землях намагалося закріпитися католицьке духовенство. На цю тему написав він декілька ґрунтовних розвідок білоруською мовою, які тим не менш, так само як і праця Андрія Котлярчука, потерпають від явного ухилу в бік білоруського націоналізму. Але будь-яка праця, що написана зараз про Стародубщину, є дуже цінною тим, що все більше та більше пробуджує свідомість стародубського українства у його пошуку власного національного коріння.

Ілюстрації:

125. Гомельчанин-торгівець на ринку у Новозибкові.

126. Транспорт на «кінній тязі» у сучасному Сівську. Фото.

127. Центральна площа Новозибкова з «українською» стелою.

128. Текст на стелі у Новозибкові.

129. «Ангел миру» з колони на «новозибківському Майдані».

Далі буде.