І. Стародубщина у 20-30-х рр. 20-го ст.

Голод та більшовицькі репресії на Стародубщині 1919-го року. Відрив Стародубщини від України. Загравання Москви з білоруськими націонал-комуністами. Павло Розторгуєв. Радянські переписи. Незнищенність українського духу на Стародубщині. Петро Дятлів. Микола Рославець. Боротьба українців за Стародубщину.

Відразу по окупації Стародубщини розпочала радянська влада процес з юридичного оформлення відриву цього краю від України. Вже через кілька тижнів після входу на Стародубщину Червоної Армії, у січні 1919-го року, Москва розглядає план по створенню окремої Гомельської губернії у складі Радянської Росії, до якої, разом зі східнобілоруськими землями, повинна була увійти й українська Стародубщина. Але для того, аби уникнути масового опору з приводу прийняття цього рішення з боку місцевих українців, треба було репресіями приборкати стародубське населення, страхом змусивши людей відмовитися від будь-якого виявлення власних бажань та пошуку справедливості. А бажання перебувати у складі незалежної Української держави виявлялося в стародубських українців протягом 1917-1918 рр. дуже значною мірою, причому не лише в старих козацьких містах та українських селах, а навіть у старообрядських слободах та посадах, які з кінця 19-го ст. активно заселялися українцями. Так було, наприклад, у Клинцях. Ось що пише у своїх спогадах місцевий краєзнавець Павло Храмченко про події 1917-го року: «У перший травневий день, розповідав батько, на майдані була проведена велика демонстрація. Зібралися сотні людей з прапорами, транспарантами. Тоді в Клинцях різні партії вперше вийшли на вулицю зі своїми гаслами, тоді ж клинчани вперше побачили гасла із закликами “За самостійну Україну”». Увійшовши у грудні 1918-го року до Клинців, більшовики в першу чергу винищили саме цей український осередок міста, без жалю розстрілюючи на околиці посаду, біля міського парку, не лише чоловіків-українців, але й жінок та дітей, як про це розповідає той же Павло Храмченко. Такий самий геноцид проти українців відбувався й у Стародубі після заняття міста радянським полком Василя Боженка, так було і в багатьох інших українських містах та селах Стародубщини.

Винищуючи найбільш активну частину стародубських українців фізично, іншу частину населення більшовики змушували до покори своїй владі й економічними засобами. Неначе райське життя згадували стародубці літо 1918-го року, коли під владою Української держави вдосталь було у краю хліба та інших харчів, якими вони навіть по-братньому ділилися зі своїми сусідами, українцями з окупованої тоді більшовиками східної частини Стародубщини, які за цим хлібом, ризикуючи власним життям, потайки перебиралися скрізь більшовицький кордон. Тепер майже увесь хліб радянські продовольчі загони відбирали у селян, відправляючи його до Москви, на потребу радянського уряду та Червоної Армії. На все життя залишилися у пам’яті стародубців страшні спогади про «голодовку 1919-го року». Ось що пише Павло Храмченко про ситуацію у Клинцях: «8 березня оголошено про націоналізацію підприємств. Але від того, що в руки нової влади перейшли всі фабрики, вони не почали працювати. У місті голод. Щоб не померти з голоду, городяни несли в село все, що можна було обміняти на хліб. Хлібний пайок був дуже маленький – четвертинка фунту хліба. Цей час у народі називали “голодовкою 1919-го року”. Солома теж відносилася до предметів розкоші. У селян була жартівлива приказка: “Коли б я був царем, то сало з салом їв, та на соломі спав”. У відповідь на цей жарт можна було почути: “А коли б я був царем, то вкрав би сто рублів та утік”».

Розправившись з українським рухом на Стародубщині економічно та фізично, розпочали більшовики й юридичне оформлення анексії краю. З візантійською підступністю вимагали вони від свого маріонеткового «червоного» уряду на Україні, аби ті «від імені українського народу» відмовилися від усіляких прав на цю українську землю. Певна річ, що українські більшовики ні в чому відмовити своїм старшим братам з Москви не могли. До російської столиці терміново відправляється делегація представників «українського уряду», з типовими «українськими прізвищами» Іванов, Мальцев, Спаський і Ґопнер (остання була основним доповідачем), які не моргнувши оком вирішили подальшу долю цілого українського краю, заявивши про необхiднiсть приєднання Стародубщини до Росiї. З підписаним Івановим від імені українського уряду договором повернулася ця делегація до України, де без зайвих розмов ухвалив його і ЦК КП(б)У та затвердив «робітничо-селянський» уряд України. Згідно з цим договором до складу Росії передавалося чотири повіти Чернігівської губернії (Стародубський, Мглинський, Новозибківський та Суразький), а новий кордон між двома радянськими республіками встановлювався «від злиття річок Снову й Iстрицi приблизно біля міста Гірська (з українського боку) по рiчцi Снов та її притоці Ревна, приблизно до хутора Косовича…» та далі.

Відірвавши Стародубщину від України, російський уряд Раднарком на початку травня 1919-го року ухвалює рішення про створення Гомельської губернії у складі Росії, а 25 травня це рішення затверджується остаточно. До новоствореної губернії входила Стародубщина, що була тепер поділена на п’ять повітів (до чотирьох колишніх добавився п’ятий Почепський), а також Гомельщина та частина Могильовської губернії. Новий адміністративний поділ та відрив від України був сприйнятий стародубським населенням вельми негативно, хоч активно виступати проти народ вже не міг, приборканий попередніми більшовицькими репресіями. Але тим не менш російська влада значно посилює радянську агітацію в краї, висилаючи на Стародубщину справжній десант з своїх кращих партійних активістів для нового обдурення місцевого населення. Вже у червні 1919-го року повз усю Стародубщину до Новозибкова просувається агітаційний поїзд «Жовтнева Революція», при чому очолює більшовицьких агітаторів сам формальний глава Радянської Росії, голова Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету Михайло Калінін. Очолюють посланці з Москви й повітову владу. Так провідну роль у Суразькому повітовому керівництві грає у цей час Михайло Каганович, рідний брат майбутнього сталінського наркому Лазаря Кагановича.

Наслідуючи політиці царського уряду в українському питанні на Стародубщині, більшовики також усіма силами намагаються позбавити старі українські міста краю будь-якого впливу на прийняття адміністративних рішень. З цією метою на Стародубщині постійно відбуваються нові адміністративні перетворення. 1 вересня 1919-го року вони знову об’єднують Мглинський та Почепський повіти, причому повітовий центр переноситься з патріархально-українського Мглина до більш зінтернаціоналізованого Почепу. А 14 липня 1921-го року статусу повітового міста лишається і Сураж – з нього адміністративна влада повіту переїжджає до старообрядських Клинців, які наступного року отримують і офіційний статус міста. Тоді ж змінює свою назву і старовинне українське село Попова Гора, яке увійшло в українську історію звитяжною перемогою козаків Богдана Хмельницького над шеститисячним загоном польського гетьмана Вишневецького 1648-го року. З 1922-го року і до сих пір Попова Гора офіційно іменується Красною (тобто Червоною) Горою, на честь червоного радянського прапору. 1925-го року міські права отримала й старообрядська Злинка, а от відомий з часів Київської Русі український Погар, що за Гетьманщини був магдебурзьким містом, став «робітничим селищем», і лише 1938-го року «доріс до звання» селища міського типу, у якому статусі перебуває й дотепер. Певна річ, що адміністративна реформа позначалася й на промисловому розвитку цих міст, і на добробуті їх мешканців, яким доводилося тепер перебиратися зі своїх родових осель до більш привабливіших, але зрусифікованих центрів. Так остаточно нищився більшовиками колишній український дух на Стародубщині. І якщо тепер у Клинцях мешкало 40 тисяч осіб, було десять загальних шкіл, два технікуми, дві медичні школи, педагогічне училище та школа ФЗО, діяв драмтеатр, будинок учителя та будинок піонера, то Погар, Стародуб, Мглин та Сураж переживали жахливий занепад. У Мглину було лише декілька маленьких сільськогосподарських підприємств та стара лісопильня, а у Суражі також дореволюційна паперова фабрика, яка мала тепер гучне ім’я «Пролетарій». Зменшувалася з кожним роком кількість населення і у давній столиці краю, в Стародубі, де тепер мало що нагадувало людям про його колишній розквіт за часів Гетьманщини.

Подібною була ситуація і на землях Східної Стародубщини, які перейшли 1920-го року зі складу Орловщини до новоутвореної Брянської губернії. З п’ятьох повітів цієї губернії три залишалися східностародубськими – Корачівський, Сівський та Трубчевський. А 1923-го року приймається рішення про приєднання до Брянщини й Почепу зі Мглином, аби таким чином роз’єднати адміністративно ще й північ Стародубщини від її півдня, відділивши ці українські міста від інших – Стародуба та Погару. За прикладом Гомельської губернії діють більшовики й на Брянщині. Тут позбувається повітового статусу стародавній Трубчевськ, який тільки 1929-го року отримує звання райцентру, і лише у 1930-х роках з’являються у Трубчевську водопровід та електрика, будується лікарня.

Рішуче перетворюючи Стародубщину з української на російську, інколи, за необхідністю, згадували більшовики й про її українськість. Так, у важкі роки Громадянської війни, вже після окупації краю, коли більшовиків знову тиснули різноманітні білі армії та українці, розпочали кремлівські владарі таємні переговори з представниками уряду Української Народної Республіки. Парламентером між воюючими сторонами був швейцарський комінтернівець Франц Платтен, який декілька разів пересувався скрізь лінію фронту, перебуваючи у Москві та Кам’янці-Подільському, де тоді знаходився уряд УНР. У скрутних умовах більшовики погоджувалися навіть визнати державну незалежність Української Народної Республіки, яка мала лише підписати з Радянською Росією договір про економічний та військовий союз. Проект військової угоди з боку більшовиків розроблявся тоді саме на Стародубщині, в Новозибкові, в штабі 12-ої Радянської армії. Але ці переговори так нічим путнім і не закінчилися, і знищивши українську державність, більшовики намагалися ніколи не згадувати перед народом про цей пошук компромісу з «буржуазними українськими націоналістами», адже це підривало віру народу в «рішучість та безкомпромісність більшовиків».

Але не слід вважати, що уряд Української РСР вже ніколи не намагався повернути Стародубщини до складу України. На початку 20-х років, у зв’язку з важкою хворобою вождя більшовиків Леніна та його фактичним усуненням від всіляких державних справ, у керівництві радянської Росії розпочалися серйозні хитання та боротьба між представниками двох більшовицьких кіл – трохи ліберального та більш консервативного. В економічній політиці це виявилося у значному послабленні державного контролю над невеликою приватною промисловістю та початком так званої Нової Економічної Політики, тобто НЕПу. Дещо посилилася у цей час і самостійність у прийнятті рішень в урядів радянських республік, що хоча й були наставлені при владі більшовицькою Росією, але формально мали державну незалежність та бажали скористатися цим правом під час міжкланової боротьби більшовиків у Москві. Розуміючи велику небезпеку в посиленні національних республік, консервативна частина російських більшовиків на чолі зі Сталіним почала прискореними темпами формувати об’єднання радянських республік у єдине державне тіло – Союз РСР під керівництвом Росії. Але місцеві радянські уряди національних республік, відчувши власну силу, почали висувати перед Москвою різні вимоги, лише після виконання яких вони давали згоду на утворення Союзу. Ці самостійницькі течії, які дивовижним чином для Москви виникали раптом серед покірливих до того національних урядів, які сама ж більшовицька Москва і створила свого часу, після окупації цих земель, отримали згодом ім’я націонал-комунізму, тобто спроби об’єднати під одним знаменом ідеї більшовизму та національного державотворення. Отримали значні позиції націонал-комуністи і в уряді радянської України, привабивши на свій бік багатьох представників української культури, які повіривши більшовикам та пішовши на компроміс з радянською владою, заплатили згодом за це власним життям, утворивши в пам’яті українського народу цілу епоху так званого «розстріляного відродження».

Серед вимог, що висували українські націонал-комуністи перед Москвою, було й питання перегляду державного кордону між Україною та Росією, та повернення до України тих земель, де українське населення встановлювало більшість над російським. Аби приєднати Україну до Союзу московські більшовики давали згоду на розгляд цього питання після утворення єдиної держави, і таким чином Україна прилучилася до підписання Союзного договору у грудні 1922-го року та утворення СРСР. Але вже на початку 1923-го року Україна звертається до вищого керівного органу новоутвореної держави ВЦВК з вимогою розгляду питання про передачу до складу УРСР низки волостей та повітів вздовж українського кордону у Брянській, Курській та Воронізькій губерніях РРФСР. Вимог щодо тієї частини Стародубщини, яка знаходилася у складі Гомельської губернії, радянська Україна у той час не висувала, адже в її уряді було багато з тих, хто 1919-го року самі й віддавали нашу землю до Росії, і висікти таким чином самі себе вони, певна річ, не могли, але вимоги до земель Східної Стародубщини зі складу Брянської губернії свідчили про те, що при позитивному вирішенні цього питання, відразу б виникала проблема і Стародубщини Західної, адже й там, і там, був один народ, що розмовляв єдиною сіверською говіркою української мови. Президія Союзного ЦВК, яка мусила виконувати обіцянку, що надала Україні перед груднем 1922-го року, вдалася цього разу до хитрощів. На противагу українським вимогам союзне керівництво оприлюднило контрпропозиції Росії про передачу їй від України до складу Курської губернії Новгород-Сіверського повіту, частину Глухівського та дві волості Кролевецького повітів з Чернігівщини. До того ж, на півдні Росія жадала одержати від України Таганріг та Донецьку округу з містом Шахти. Для розгляду спірних україно-російських питань була створена спеціальна третейська комісія на чолі з головою білоруського ЦВК Олександром Черв’яковим. В решті-решт розглянула ця комісія і стародубське питання, вирішивши 1925-го року повернути до України Семенівську волость Новозибківського повіту Гомельської губернії та село Зноб з Трубчевської волості на Східній Стародубщині, хоча вже через тиждень Президія ЦВК СРСР повернула Зноб знову до Росії. Далі на південь Україна одержала Путивль з суміжними землями, але змушена була віддати Росії і Таганріг і Шахти. Так закінчилася ця територіальна суперечка в добу деякої лібералізації радянського режиму у середині 20-х років 20-го століття.

Набагато менше суворою була радянська влада до сусідньої з Україною Білорусі, яка й утворювалася більшовиками у січні 1919-го року з багатьох причин як противага більш прихильній до справжньої незалежності Україні. На прикладі Білорусі московські більшовики бажали показати українським «товаришам», як слід себе виказувати «справжній радянській республіці», без будь-яких непотрібних центральній владі ухилів в національну самостійність. Складалася спочатку Радянська Білорусь лише з шістьох повітів навколо Мінську, але згодом, за «вірну лінію» щодо Москви, центр винагородив її прирощенням (яке білоруські націонал-комуністи називали «узбуйненням»), приєднавши до Білорусі значні землі на північному сході, навколо Вітебську. Почувши прихильність до себе з боку Москви, виявили білоруські націонал-комуністи бажання бачити у складі Білорусі й Гомельщину, а разом з нею, якщо можливо, і Стародубщину, яку Україні більшовики 1925-го року так і не повернули. Справою визначення прав Білорусі на наш край зайнявся Інститут білоруської культури у Мінську – головна тодішня культурна установа в білоруських більшовиків. Згадавши й старі праці Карського, Інбілкульт відправив літом 1926-го року на Стародубщину спеціальну польову експедицію на чолі з білоруським етнографом Олександром Сержпутовським. Перед експедицією була поставлена мета довести, що на Стародубщині в етнографічному плані переважає білоруське населення. Але навіть на півночі нашого краю, там де місцева говірка більшою мірою є наближеною до білоруської, Сержпутовський побачив стійке небажання стародубців вважати себе білорусами. На південь, до Стародубу, він навіть не поїхав, обмежившись Мглином, Суражем, Клинцями та селами Крославичі та Писарівка. Видрукувавши по поверненні до Мінську «Звіт про поїздку до Гомельської губернії у 1926-му році», Сержпутовський хоч і намагався за фонетичними ознаками визнати тотожність сіверської говірки з білоруською, змушений був написати й про те, що мешканці Стародубщини називають себе «хохлами», «козаками», але ніяк не білорусами. Про відмінність стародубської говірки від білоруської свідчила й інша праця, що видрукував Інбілкульт того самого 1926-го року – «Про мову населення Новозибківського повіту Гомельської губернії» Антона Полевого. На завершення своєї праці автор наводить типові слова з мови місцевих мешканців, які йому доводиться перекладати як на білоруську так і на російську мови, адже і для білорусів і для росіян ці слова, що є зрозумілими кожному українцеві, залишаються невідомими. Ось ці слова та вислови в сучасному українському написанні: «байди бити», «божеволіти», «доба», «гапличка», «жижа» (це дитяче означення вогню відоме нам з «Енеїди» Котляревського, вживається воно у дитячій мові й на Стародубщині), «защіпка», «загвіздка», «кийки», «корець», «копаниця», «ледачий», «пряжити», «подужіти», «поморок», «скородити», «узувати». На відміну від білорусів зрозумілими для знавців української діалектології стануть і такі слова зі словнику Полевого, як «бахур», «бовкати», «віно», «верчик», «жвякати», «кукобити», «скинутись» та інші. Таким чином, нічого крім фонетичних ознак, подібного до білоруської мови знайти на Стародубщині не зміг і Полевой. Даремність праці по пошуку білорусів на Стародубщині визнали й у Москві. 6 грудня 1926-го року Президія ЦВК СРСР ухвалила рішення про передачу до Білорусі Гомельщини зі складу РРФСР, та залишенні у складі Росії Стародубщини, яка трьома округами (Стародубським, Новозибківським та Клинцівським) входила до складу Брянської губернії. Змінювався тоді й адміністративний кордон між Росією та Білоруссю на Стародубщині. Палке небажання перебувати у складі Білорусі виявило населення Старо-Юрковицької волості з колишньої Могильовської губернії та деяких українських сіл на шляху зі Злинки до Гомелю. Ці землі також приєднали до Брянщини, не зважаючи навіть на те, що згадані села створюють своєрідний анклав усередині білоруської території. Існує цей стародубський анклав у сучасній Білорусі й зараз, та відноситься адміністративно до Злинківського району Брянської області Росії.

Не здобувшись нового «узбуйнення» радянської Білорусі за рахунок Стародубщини, білоруські націонал-комуністи тем не менш не залишали спроб повернутися до цього питання. Головним проводирем ідей про «білоруськість» нашого краю наприкінці 20-х та на початку 30-х років 20-го ст. став відомий білоруський мовознавець, що походив родом зі Стародубщини, Павло Розторгуєв. Народився Розторгуєв 30 червня 1881-го року у Стародубі, в заможній міщанській родині, білоруській за походженням. Навчався він у Московському університеті, де тоді ж близько зійшовся з гуртком своїх одноплемінників з Білорусі. Сферою зацікавлення тоді стали для Розторгуєва саме говірки з Білорусі, а про те, що більшість мешканців його батьківщини Стародубщини можна б було зарахувати до білорусів, він навіть не думав. Але більшовицький заколот 1917-го року різко перемінив його життя. Швидко перейнявшись новими віяннями та переробивши власні наукові знання на потрібний для більшовиків кшталт (з цих пір головними лінгвістичними авторитетами для Розторгуєва стали Маркс, Енгельс, Ленін та Сталін, про що він неодноразово згадував у своїх працях), Павло Розторгуєв став дуже потрібною людиною для білоруського націонал-комунізму. У 1918-1920 рр. Розторгуєв викладає курс білорусознавства в Білоруському народному університеті в Москві, а 1926-го року його відправляють до Мінська на Академічну правописну конференцію в якості головного доповідача від РРФСР. Саме тоді у Мінську Розторгуєв переймається тими ідеями, що панували у думках тодішніх владарів республіки щодо приєднання Стародубщини, та з захопленням береться до підготування лінгвістичної бази для здійснення цих планів. Того ж року він уже видає у Мінську «Говори східних повітів Гомельської губернії в їх сучасному стані», а наступного року в Ленінграді вже більш обґрунтовану в порівнянні з написаною нашвидкуруч за замовленням держструктур Білорусі першої праці, «Сіверсько-білоруські говори: дослідження в галузі діалектології та історії білоруських говорів». У цій праці, вже ретельніше вивчаючи говірки Стародубщини, а не користуючись лише згадками з власного дитинства та розповідями інших авторів, як було попереднього разу, Розторгуєву доводиться визнати, що мова Стародубщини має давнє історичне походження, а такі слова, як наприклад «волхвити» (тобто «лікувати»), свідчать про її прадавнє язичницьке коріння. Побічно затверджуючи той факт, що до написання праці його спонукали зовнішні обставини у вигляді політичної кон’юнктури: «ніколи я не передбачав робити свій рідний говір предметом спеціального дослідження», Розторгуєв тем не менш сам раптом захоплюється тими дивовижними пластами, що відкриваються перед його очима під час занурювання у матеріал, та робить сенсаційні, як на той час, висновки про те, що мова стародубців є тією самою мовою, якою розмовляли стародавні сіверяни, мешканці Чернігівського та Переяславського князівств часів Київської Русі («припущення про причетність його до нащадків давніх сіверянських говорів»). Не в змозі обійтися без кон’юнктурщини, Розторгуєв уперто відносить цей говір до білоруських, хоча й змушений під тиском фактів визнати, що серед інших білоруських говірок займає він особливе місце, та є цілком самостійним, особливим діалектом.

Повідомлення Розторгуєва про «знайдення» архаїчної сіверської мови мали неабиякий резонанс у тодішньому радянському мовознавстві. 1928-го року Російське географічне товариство у Ленінграді винагородило його навіть своєю золотою медаллю за цю працю. Але наступна праця Розторгуєва, «До характеристики говірки Стародубського полка у 18-му столітті», що вийшла друком того ж самого року в Ленінграді, виставила його на справжнє посміховисько перед справжніми знавцями історії та української мови. Дуже хотілося довести Розторгуєву в цій праці, що ті деякі особливості білоруської мови, що є притаманними відкритому їм «сіверському діалекту», існували у мові стародубців завжди, а не були привнесені сюди білоруськими переселенцями у 17-му ст., про що натякали йому справжні знавці місцевої історії. І от, використовуючи писемні матеріали зі Стародубщини часів Гетьманщини, Розторгуєв бажав показати, що стародубські козаки нібито були білорусами. Але тут виявилося, що Розторгуєв, узявшись за цю ґрунтовну працю, не знав ані тієї канцелярської офіційної мови, якою писалися документи скрізь по Гетьманщині, ані сучасної вже йому, Розторгуєву, літературної української мови, тобто намагався заперечити приналежність стародубської говірки до української мови, цієї української мови зовсім не знаючи. Розторгуєв добре знав, що білоруська писемність від російської відрізняється своїм фонетичним написанням і так званим «аканням» («малако», «карова» і таке інше). Бачачи в українському письмі «о» у подібних випадках, Розторгуєв вважав, що «акаючих» українських діалектів бути не може, не знаючи навіть, що деяке «акання» є притаманним і літературній українській мові (наприклад «багатий», «гарячий», «допомагати», «виганяти» там де у росіян в подібних випадках пишеться «богатый», «горячий», «помогать» та «выгонять»). А вже про те, що Розторгуєв не знає, що в українській літературній мові ім’я «Гарасим» та слово «унук» може писатися саме так, та вважає ці слова в стародубських документах яскраво білоруськими, взагалі соромно казати. Так що нова праця стала справжньою поразкою для Павла Розторгуєва та призвела до скептичного відношення й до його попередніх праць з боку багатьох науковців. Важко було відчувати цю поразку Розторгуєву, людині дуже самозакоханій (під час написання статті «Білоруська мова» до «Літературної енциклопедії» 1929-го року Розторгуєв згадує сам себе як «новітнього науковця», а бібліографію до статті прикрашає цілою низкою посилань на власні праці), але з цього часу зірка його сумнівного таланту почала згасати. Сталінській системі було потрібно, аби на Стародубщині жили «росіяни», а не українці чи білоруси, тому Розторгуєва відправляють на батьківщину, фактично на заслання, аби він тут, «озброївшись сталінською методологією», рішуче довів, що він раніше помилявся, і стародубці не які ні білоруси чи українці, а справжні «великороси». Але винагородивши Розторгуєва заздалегідь за ще не написану працю ступенем «доктора філологічних наук без захисту дисертації» у 1941-му році, так цієї праці за життя Розторгуєва радянська влада й не побачила. Важко давалася науковцю зрада своїх колишніх принципів, нехай частково і хибних, і так до кінця свого життя у 1959-му році, за двадцять років перебування у Новозибкові на посаді викладача місцевого педінституту, про мову місцевих мешканців нічого він не видав. Лише через 14 років по смерті вийшов друком у Мінську його «Словник народних говорів Західної Брянщини», де все було, як треба радянській владі, і стародубці стали носіями «південновеликоросійської говірки», але що було у цій праці від самого Розторгуєва, а що від його «сумлінних» коректорів, залишається загадкою.

Щодо помилок Розторгуєва, то про приналежність до українських діалектів «акаючих» говірок писалося неодноразово різними дослідниками (про це йдеться наприклад у праці Т. В. Назарової «Акання в українських говорах», що вийшла друком 1975-го року в Москві). А якщо б Розторгуєв поїхав зі Стародубщини на південь, до Чернігівщини та Сумщини, то побачив і там носіїв тієї самої «сіверської» говірки, які розмовляють так само, як і стародубці, і при цьому щиро вважають себе українцями від дідів-прадідів. А наприклад український мистецтвознавець та історик початку 20-го ст. Георгій Лукомський згадував про свого друга, видатного українського художника Георгія Нарбута, який народився на родовому хуторі Нарбутівка на Сумщині, що той розмовляв українською «з м’яким стародубським акцентом», бо часто цю мову й за межами сучасної Стародубщини називали «стародубською», в пам'ять про колишню славу Стародубського полка, що тут знаходився за часів Гетьманщини. Міг би довідатися Розторгуєв і про представників найстаріших стародубських родів, відомих у краї з 16-го ст. – Борозден та Рубців. Іван Бороздна, що все життя своє провів на рідній Стародубщині, вважав себе тільки «українським» письменником, так само як Олександр Рубець «українським композитором». Але про це у своїх працях Павло Розторгуєв писати не став. Бог йому суддя!

Відрив Стародубщини від України поклав початок вже тотальній русифікації нашого краю. 1926-го року в Радянському Союзі відбувся перший з часів Російської імперії загальнодержавний перепис населення. Аби лишити українських націонал-комуністів останнього наміру боротися за повернення Стародубщини до складу України, радянській владі треба було довести, що на Стародубщині українців немає. Серед населення краю ведеться агітаційна робота, а по-простому кажучи, звичайне залякування, коли всі ті, хто не хоче записувати себе «в росіяни», оголошуються «ворогами радянської влади» та «петлюрівськими агентами». Влада роз’яснює мешканцям Стародубщини, що українці живуть на Україні, а в Росії вони є росіянами, а якщо їхня мова й відрізняється значно від російської, то це тільки тому, що вона є зіпсованою сільською говіркою, від якої треба позбавлятися новій освіченій людині. У цьому дусі діє й нова радянська школа, яка, масово приходячи до мешканців села та міста, одночасно з писемністю та практичною наукою намагається забити в голову школярам та дорослим брехливі ідеологічні постулати марксизму-ленінізму, а згодом і сталінізму. А населення Стародубщини, добре пам’ятаючи розстріли більшовиками українців у грудні 1918-го року, вважає за краще приховувати від влади свою українську національність, записуючись під час перепису, як і вимагає влада, росіянами. Але, тем не менш, перепис 1926-го року зміг виявити просто жахливу брехливість та упередженість попереднього загальнодержавного перепису 1897-го року. Тоді, як відомо, переписувачі записали в українці на Стародубщині лише 778 осіб, і саме після цього перепису розпочалася в імперії оскаженіла компанія з відлучення Стародубщини від України. Тепер же, у 1926-му році, попри всі залякування більшовиків, в українці на Західній Стародубщині записалося 123 тисячі 940 осіб, а скрізь по Брянській губернії 131837, тобто ще майже вісім тисяч українців не побоялося визначити свою національність і на Східній Стародубщині, де імперська русифікація тривала впродовж значно довшого часу ніж на Західній, і у місті Брянську. Майже половина з тих свідомих патріотів, що визнала себе українцями на Західній Стародубщині, а саме 57 тисяч 726 осіб, мешкала в адміністративній Стародубській окрузі Брянської губернії, і таким чином, колишня козацька столиця найпівнічнішого з гетьманських полків і у 20-му столітті залишалася центром збереження українського духу на Стародубщині. Так само як зберігало стародавні традиції й українське село, бо тільки трохи більше від 4 тисяч з мешканців міст Брянської губернії записалося в українці, всі інші записані в українці краю мешкали на селі (127634 особи).

Але більшість населення Стародубщини все-таки не змогла наважитись на переписний опір та піддалася тиску з боку радянської влади. Росіянами на Брянщині 1926-го року визнало себе набагато більше людей, ніж було таких, що уперто відстоювали свою українськість, і губернська влада з радістю звітувала до Москви про наявність 1,8 мільйону росіян у межах новорозширеної за рахунок Стародубщини Брянської губернії. Зате катастрофічно скоротилася в період між двома переписами кількість стародубських білорусів. У 1926-му році їх на Стародубщині було лише 21 тисяча проти 149 тисяч осіб 1897-го року, і таким чином за кількістю населення білоруси поступилися місцем навіть перед стародубськими євреями, яких 1926-го року записалося 37 тисяч осіб. Про швидку, на відміну від українців, асиміляцію білорусів з росіянами, писав у своєму звіті про експедицію на Стародубщину білоруський етнограф Олександр Сержпутовський того ж 1926-го року: «Молодь і ті, хто побував на військовій службі, а також городяни, говорять мішаною білорусько-російською говіркою», а в мові клинцівських білорусів «багато російських слів та зворотів». А от стародубські українці, не зважаючи на всі перепони, залишилися у підсумках офіційного перепису другою за чисельністю нацією Брянської губернії, значно обійшовши по цим показникам і білорусів і євреїв.

Відчуваючи опір українців щодо їхньої русифікації, радянська влада і тут наслідує своїм державним попередникам з Російської імперії. Перетворивши з адміністративних центрів на звичайні провінційні містечка Мглин, Погар та Сураж, вона підбирається й до головного українського міста краю – Стародуба. Навіть близький до української етнічної території Брянськ не має в них великої довіри, і 1929-го року Брянська губернія об’єднується ними зі Смоленською в єдину Західну область з центром у Смоленську, а Стародубська та Новозибківська округи ліквідуються, об’єднавшись з Клинцівською. Землі Східної Стародубщини входять до складу Брянської округи Західної області. І хоча 1930-го року округи розформовано і замість них створено райони, ці дрібні за територією утворення вже не мають ваги колишніх, великих за своїми ресурсами, повітів. 27 вересня 1937-го року ЦВК СРСР знову поділяє Західну область, але тепер Стародубщина входить до складу Орловської області, і таким чином новий адміністративний центр знову віднесено подалі від України. А через два роки, у 1939-му році, в СРСР відбувається новий перепис, який вказує на справжній культурний та національний геноцид, що влаштувала радянська влада над українцями Стародубщини, зменшивши за 13 років їх кількість майже на 100 000 осіб (!), до показника в 32 971 чоловіка. Тепер українці на Орловщині поступалися кількістю навіть євреям (35 500), а кількість білорусів також сильно скоротилася, на цей раз удвічі, до 12 тисяч осіб. Так етнічно вмирало стародубське українство в Радянській імперії.

Яка кількість українців з цього числа загинула в період «великих репресій» 1937-1938 рр. напевно невідомо, але слід вважати, що мужня рішучість таких людей у відстоюванні права на власну національність на зросійщених землях, мала б поставити їх у першу чергу в розстрільних списках НКВД. Адже на Стародубщині в 30-х роках знищувалася кожна згадка про те, що колись тут була Україна. Особливо люто бешкетували червоні опричники від культури у Стародубі, місті, де майже кожна вулиця нагадувала своїм іменем славну історію часів української Гетьманщини. Імена славних діячів українського суспільства 17-19 ст.ст. вдячні нащадки у Стародубі зберігали у назвах району Рубцівка та Саду Рубця, Миклухиного провулка та багатьох інших. Тепер комуністи віднімали у Стародуба його історію, замінюючи ці милі серцю кожного стародубця назви на безликі однотипно-ідеологічні, або ж на імена своїх кривавих катів. Так вулиця Галецька, чиє ім’я було пов’язане з видатним українським політичним діячем Гетьманщини 18-го ст. Семеном Галецьким, була перейменована на Трудову, хоча й дотепер більшість стародубців називає її по-старому Галещиною. Вулиця Німецька, на якій за часів Гетьманщини жили приїжджі торговці з Німеччини, ще з початком Першої Світової війни була перейменована російськими шовіністами на Слов’янську, а більшовики надали їй ім’я свого сумнозвісного діяча Воровського, і відтепер на стародубському жаргоні це «воровська вулиця». Так само Грецька вулиця, що була названа на пошану торговців зі Сходу, стала за більшовиків безликою Першотравневою, а пов'язаний з визвольною боротьбою часів гетьмана Мазепи майдан Шведівка став називатися на честь окупантів Стародубщини 20-го ст. Червоноармійською площею. Навіть ті вулиці, що вели зі Стародуба в інші українські міста, як суто стародубські, так і далі на Україну, загубили свої первинні назви, аби не нагадувати мешканцям міста про споконвічний зв'язок його з Україною. Так вулиця Погарська отримала ім’я місцевого більшовика на прізвище Коваленко, Новгород-Сіверська вулиця стала вулицею Фрунзе, а одна з головних вулиць міста Чернігівська, певна річ, стала за більшовиків вулицею Леніна. Інша вулиця, що також пов’язала власне ім’я зі стародавнім Черніговом – Мала Чернігівська, стала чомусь Садовою, а ще одна, з чудовим українським ім’ям Затинна, носить відтепер ім’я Миколи Островського, малоталановитого радянського письменника, що мабуть ніколи й не знав, що є таке місто на світі – Стародуб. Знищивши пам'ять про стародавню українську історію в назвах стародубських вулиць, більшовики залишили це у спадщину сучасним місцевим російським адміністраторам, які й зараз пересуваються вулицями Леніна та Воровського, не бажаючи нічого змінювати тут, адже лякаються українського духу на Стародубщині не менше від своїх владних попередників та учителів.

Але нещадно нищачи український дух на Стародубщині, викоренити його більшовики аж ніяк не могли, як неможливо й зупинити моря руками. Записуючись на догоду властям в офіційних документах «росіянами», стародубці від того не переставали бути українцями, зберігаючи й рідну мову і стародавні українські звичаї. Особливо яскраво це можна було побачити під час ярмарків, коли до стероризованих більшовиками стародубських міст приїжджали українці з села, де мова і побут місцевих мешканців набагато довше опиралися русифікаторській політиці більшовиків. В усіх ярмаркових спогадах, що були записані та дійшли до нас з тих часів, відчувається цей непереборний ніякою владою український дух рідного краю. Ярмарок за часів більшовицького терору став на Стародубщині справжнім фестивалем місцевої української культури, адже іншої можливості виказати свій український дух у місцевих жителів тієї жахливої доби просто не було. З’являлися завжди на таких ярмарках українські народні музики – лірники та кобзарі, які своїми піснями з історичної минувшини не давали людям приспати своєї національної пам’яті. Ось як про це згадує мешканець Клинців Павло Храмченко: «А сліпі кобзарі, ті, зазвичай, повільно йдуть з поводирем посеред вулиці, по дорозі, крутячи ручку ліри, іншою рукою перебираючи декілька дерев'яних клавіш. Під гудіння ліри співають якусь тужливу стихиру, найчастіше – релігійного змісту. Подаяння старцям зазвичай доручалося дітям. Кобзар у цей момент зупиняється, перериває спів, дякує, і знову дрібними кроками йде по вулиці, продовжуючи спів з того місця, на якому його перервали». Так було на Стародубщині наприкінці 20-х років 20-го ст. Але про лірників-сліпців на ринку в Стародубі місцевий краєзнавець Георгій Метельський як про звичайний факт згадує вже у 60-х роках того ж століття, і це також свідчить про невмирущий дух українського народного мистецтва на Стародубщині впродовж немалого часу панування більшовиків у краї.

А ось що пише Павло Храмченко про той український колорит, який панував на таких ярмарках, про місцеві сіверянські словечка з вуст стародубських селян, та про їхнє почуття честі та гідності, яких, за словами Храмченка, так не вистачає декому з сучасних його земляків: «Селянки торгували ягоду в білих фартухах. Сидячи прямо на землі, вони ставили стакан на фартух між випрямлених ніг, а з корзин, кошелів, козубів насипали в стакани дивні запашні ягоди. Стакани заповнювалися з верхом (“з коптьором”), а не “в притрусочку”», та далі: «Купує городянин у селянина, наприклад, мішок гречаної муки для млинців і запитує: “Скільки тут буде?”. Селянин відповідає: “Пуд з походом!”. Це означає, що продає як пуд, але насправді, якщо перевірити на вагах, то буде обов'язково більше, але ніяк не менше. У селян тоді це вважалося питанням честі і совісті – продати не з обманною заниженою вагою, а “з походом”, тобто з надлишком ваги». Згадує Павло Храмченко й про дитячі ласощі, «головну радість для малят», які виготовляли місцеві пекарі – «яскраво розмальовані м'ятні “коні” та “пани” з білого тесту». Але з початком примусової колективізації та «розкуркуленням» селян на Стародубщині ця оригінальна народна культура майже цілком була загублена, а її носії, якщо не померли від голоду у важкі 30-ті роки, відправилися навічно до Сибіру та на Соловки. І так теж нищилося українство на Стародубщині більшовиками.

Нищилася українська культура й разом з церквою, яку скрізь по Стародубщині руйнували більшовики. Старовинні сільські храми, пам’ятки української культури 17-19 ст.ст. розбиралися, або перебудовувалися під школи, сільські ради та житлові будинки. Але й школа, яку будували більшовики на селі, виховувала українських дітлахів у дусі марксистсько-сталінської облудної брехні, викладання предметів відбувалося виключно російською мовою, а до рідної української (її сіверського діалекту), приїжджі учителі привчали учнів ставитися як до «грубої» та «сільської», якій не має місця у соціалістичному суспільстві. Та навіть в умовах сталінської офіційної пропаганди знаходилися на Стародубщині й сумлінні учителі, які і в тих скрутних обставинах привчали дітей любити та шанувати рідне українське слово. Ось мешканець села Тарасівки Стародубського району Георгій Карман згадує про свого учителя в школі наприкінці 30-х років: «Були і такі, хто нас, учнів, якщо намагалися говорити "по-міському", висміювали. Одного дня, навчаючись у перших класах, я, порівнюючи щось з чимось, сказав замість "як" - "как". Учитель прикрикнув на мене: "Какати на двір!"».

Але, нищачи традиційну українську церковну культуру, більшовики тривалий час не чіпали старообрядської церкви, виставляючи її як начебто потерпілу під час царської влади, а насправді уміло сіючи ворожнечу поміж віруючими українцями та росіянами-старообрядцями. Та рішуче борючись з офіційною православною церквою, більшовики у 20-х роках дозволяли формуватися на Україні національним православним установам, і це також на противагу московському патріархатові. Напівпідпільно у цей час виникає у Чернігові Сіверянська православна церква, яка створює навіть два монастирі та видавництво у Сновську. Агітатори за цю церкву з’являються й на Стародубщині та Гомельщині, розповсюджуючи, між іншим, і книжки для дітей, надруковані місцевою сіверською говіркою (значне поширення серед селян мало тоді «народне оповідання» «Морозко», згодом перекладене й на літературну українську мову). Але швидко зрозумівши небезпеку від українського церковного руху, більшовики придушили і його.

Не мала розвитку на Стародубщині у ці роки й білоруська національна культура. На початку 30-х років було відкрилася одна білоруська школа у селі Антонівці сучасного Красногорського району, але діяльність її також була припинена владою. Не бажала радянська влада й того, аби про Стародубщину згадували на Україні. Навіть історикам, що присвячували свої праці добі Гетьманщини, натякалося на те, що краще б про Стародубщину там не писати, хоча уявити собі Гетьманщину без величезного за територією та розвитком економіки Стародубського полку, звичайно ж, не можливо. Але й на Україні знаходилися тоді сумлінні науковці, які не зважаючи на заборону влади, правдиво писали у своїх працях про тогочасні події на Стародубщині. Таким справжнім українським науковцем був наприклад Микола Тищенко, дійсний член комісії для вивчення соціально-економічної історії України, український вчений-архівіст, дослідник історії України 18-го ст. 1931-го року в Києві Тищенко видає ґрунтовну працю «Нариси зовнішньої торгівлі Стародубщини у ХVІІІ ст.», за яку його згодом, як і за інші наукові праці, було звинувачено в «українському буржуазному націоналізмі» та ув’язнено. Так радянська влада нагадувала, що йти проти неї украй небезпечно будь для кого.

В умовах тотальної русифікації Стародубського краю у 20-30-х роках 20-го ст., тим стародубським українцям, що бажали віддати свій талант на користь рідному народові, залишалася лише одна путь – їхати на Україну та працювати там, тим більше, що в умовах деякої лібералізації більшовицького режиму часів НЕПу, декому з них здавалося, що відродити українську національну культуру можливо й у створеній українськими націонал-комуністами УРСР. Серед багатьох діячів українського «розстріляного відродження» тієї пори значне місце посідав і виходець з української Стародубщини Петро Дятлів. Народився цей український революціонер, талановитий редактор, перекладач та публіцист 13 лютого 1883-го року в Стародубі, в родині потомствених ремісників. Саме рідне місто Стародуб стало для Петра Дятліва на все життя уособленням рідного краю та рідної України. Щиро усвідомлюючи свою українськість, Петро Дятлів і своє прізвище завжди писав лише на український зразок, навіть коли користувався для цього російською мовою (Дятлив, якщо писати російськими літерами). Освіту він здобував у Петербурзькому політехнікумі, де відразу зійшовся з визначними представниками українського визвольного руху, що тоді перебували у російській столиці – Дмитром Дорошенком, Миколою Сахаровим, Василем та Юрієм Мазуренками. Тоді ж Петро Дятлів вступив до українського товариства «Громада», а згодом і до підпільної Революційної Української Партії. Про українську діяльність Дятліва стало відомо агентам петербурзької «охранки», і йому було заборонено продовжувати навчання далі. Тоді Дятлів поїхав до Полтави, де також не покидав революційної справи. Там він співробітничав з підпільним виданням «Соціал-демократ», товаришував з головними діячами тодішнього українського визвольного руху – Володимиром Винниченком, Симоном Петлюрою, Михайлом Коцюбинським. Але неможливість розвинути свій талант у межах Російської імперії, де тривалий час навіть українська літературна мова була під забороною, спонукала Дятліва відправитися туди, де вільно можна було спілкуватися українською, де було безліч українських видань та організацій, тобто на Західну Україну, в Галичину, що знаходилася тоді у складі Австро-Угорської імперії. Тут він зустрів початок Першої Світової війни, коли в багатьох українців виникла надія, що обидві імперії зруйнують себе у цій боротьбі, і це допоможе Україні відродити власну незалежність. Тепер Дятлів співпрацює з Союзом Визволення України, а коли до австро-угорських таборів потрапляють перші військовополонені з російської армії, вирішає допомагати їхньому культурному розвитку, адже серед них було й багато українців, яким російський уряд впродовж багатьох років замулював очі та свідомість брехливою антиукраїнською пропагандою. Для російськомовних військовополонених Петро Дятлів перекладає кращі зразки тогочасної української літератури та філософської думки – твори Бориса Грінченка, Михайла Драгоманова та Ольги Кобилянської, що виходять друком під назвою «Бібліотека полоненого. Зразки української літератури». Серед українців же Дятлів розповсюджує портрети Тараса Шевченка та Лесі Українки. Діяльність Дятліва була на високому рівні оцінена й корифеями української літератури. Так Іван Франко писав у передмові до російського перекладу свого «Мойсея», який також зробив Петро Дятлів: «Пропонуючи російський переклад свого твору, я повинен висловити щиру вдячність панові перекладачеві за його бажання наблизитися як можна ближче до оригіналу. Це коштувало, звичайно, забагато великої праці. Але сподіваюся, що він не пошкодує про витрачену ним на переклад енергії». Так Петро Дятлів сприяв національному вихованню майбутніх борців за українську незалежність в Епоху Визвольних Змагань на Україні.

Але сам до батьківщини він зміг потрапити тільки тоді, коли головні бої цієї вікопомної епохи вже відійшли у минуле. Революційні ілюзії привели Петра Дятліва до стану українських націонал-комуністів, разом з якими він узявся до розбудови Української Радянської Республіки. Він переїжджає до Харкова, тодішньої столиці України, де стає членом спільноти найкращих діячів українського відродження 20-х років. Друзями Дятліва тоді були: Микола Скрипник, нарком освіти України та головний борець за українську культуру в радянських владних структурах; видатний український режисер Лесь Курбас; директор бібліотеки ВУАН Степан Пастернак. На всіх їх чекала важка доля та загибель в умовах посилення сталінського тоталітаризму. Але на той час Петро Дятлів вважав головним своїм завданням доказати російським комуністичним великодержавникам, які вже посилювали свої позиції у Москві, що українська мова повинна стати головною державною мовою на Україні, і що нею можна не лише писати твори так званої «народної» літератури, а вона має усі необхідні джерела для того, аби стати мовою високої науки та вищої освіти. З цією метою Дятлів робить переклади на українську та видає у Харкові такі твори наукової європейської літератури, як «Курс політекономії» Кона та «Соціологію мистецтва» Фріче. Для наукових закладів України Дятлів перекладає з російської підручник «Елементарна геометрія» Андрія Кисельова, який має після цього неабияке поширення в українських школах, так що його перевидають ще сім разів. Входить Дятлів і до складу комісії, яка займається перекладами на українську творів Леніна. Але «український Ленін» викликає велике незадоволення у Москві, в плани якої не входить подальший розвиток українського руху в будь-якому його вияві, і яка схиляється до початку «інтернаціоналізації» та русифікації освіти та науки на Україні. 1932-го року за наказом з Москви «ленінська комісія» у Харкові була ліквідована, а подальші переклади його творів заборонені. Петра Дятліва разом з багатьма іншими діячами українського руху було звинувачено в «націоналістичних перекручуваннях», а в січні 1933-го звільнено з праці в інституті, де він тоді викладав. Родина науковця залишилася без засобів до життя. Після тривалих пошуків праці йому вдалося домовитися про роботу коректором на книжковій фабриці імені Петровського, але встати до праці він навіть не встиг: в ніч з 22 на 23 березня 1933-го року Дятліва заарештували робітники секретно-політичного відділу ГПУ за приналежність до української націоналістичної організації УВО. Під час слідства Петро Дятлів тримався мужньо, спростував усі звинувачення, які проти нього висувалися, та винним себе не визнав.

На початку 30-х років радянський режим ще загравав з Заходом, де купував для себе техніку для розвитку індустріалізації в СРСР та запрошував до Росії закордонних інженерів. Тому розстрільних вироків тоді дуже часто не давали – «пощастило» й Дятліву – на п’ять років його відправили на Соловки, до сумнозвісного СЛОНу (Соловецького табору особливого призначення). Але за п’ять років ситуація змінилася. 1937-го року Сталін видає секретний наказ, до 20-ї річниці Жовтневого Перевороту 1917-го року переглянути всі справи на «соціально небезпечний контингент», а по завершенні нового дізнання ув’язнених по цих справах розстріляти. Петро Дятлів навіть і не знав, що 9 жовтня 1937-го року особлива «трійка» УНКВД по Ленінградській області ухвалила рішення про розстріл 265-ох ув’язнених Свірського, колишнього Соловецького, табору. У розстрільному списку було і його ім’я. Розстріляли Петра Дятліва 3 листопада, за чотири дні до «Жовтневого свята», в урочищі Сандормох, що в 16 кілометрах від Медвежьєгорська, та закопали у спільній могилі. Він став однією з багатьох незчисленних жертв українського «розстріляного відродження».

Далі буде.

Ілюстрації:

101. Сплюндрована більшовиками церква у селі Високому Унецького району. Сучасний вигляд.

102. Перебудована більшовиками на житловий будинок Троїцька церква у селі Спиридонова Буда Злинківського району.

103. Школярі та викладачі однієї з почепських шкіл. Фото 1932-го року.

104. Петро Дятлів – український патріот Стародубщини.