Частина I
Євген Підгорний — колишній житель Чернігова, екс-працівник обласної прокуратури, а нині живе в м. Аахен (Німеччина). Дослідник вже друкувався в одному з минулих номерів газети «Сіверщина», де розповідав про передумови радянсько-німецької війни. Сьогодні ж історик розповість про передумови радянсько-фінської війни, яка тривала із 30 листопада 1939 року по 13 березня 1940 року.
Фінляндія — наша давня і мила сусідка, відносини з якою були досить цікаві й напружені. СРСР вів з фінами три масштабні війни.

В.Путін: «Росія — країна переможців»
Почну з того, що до самого завоювання цієї країни Росією вона ніколи не була незалежною, хоча у складі Швеції від 1581 року й існувало Велике Князівство Фінляндське. Тобто було кілька народів фінно-угорської групи (до них належать також ханти, мансі, чуваші, комі та ін.), які жили на цих теренах. Про таку собі чудь ви, напевно, чули, так оце вони і є, хоча й ділилися, у свою чергу, на групи з іншими назвами. У ХII – XIII віках західна сусідка — Швеція завоювала їх під час «хрестових походів», насадила християнство і стала володаркою на віки. Звідси шведи й воювали з новгородцями, яким теж украй потрібно було захопити фінські землі. Боротьба двох країн була довгою, кривавою і з перемінним успіхом.
Хотів би навести лише декілька прикладів русько-шведського протистояння. 1187 року новгородці в союзі з підбуреними ними карелами й естами здійснили успішний напад на шведську землю, де вбили архієпископа Упсали й розграбували м. Сігтуну (нині це Стокгольм), викрали багато цінностей, а серед них так звані Сігтунські двері, які й досі прикрашають Софійський храм у сивому Новгороді. Про злочин розповіли «Хроніка Еріка» і російський історик М. Карамзін.
1240 року шведський король надіслав до Новгородщини свого зятя — ярла (князя) Біргера із загоном приблизно 150 душ. Між ним і загоном князя Олександра Невського (це саме той, що прислугував татаро-монголам, збираючи для них данину і рекрутуючи людей до їхньої орди — збройних сил) сталася сутичка, яку виграли новгородці. Дуже правильно нещодавно сказав товариш Володимир Путін, хоча й відносно інших подій, що Росія не виграти просто не могла, бо є «країною переможців». Потім, як завжди, цей бій змалювали як дуже визначну і велику подію.
Як і подію на Чудському озері, що начебто відбулася 1242 року, але її матеріальних слідів, на жаль, не спромоглися знайти й досі. Але то була бійка з ливонськими лицарями.
1256 року Олександр Невський здійснив свій візит-відповідь до шведів, перейшовши лід Фінської затоки. Погромив, звичайно, лише фінів, бо далі не ліз. Про цей «подвиг» нам узагалі нічого не казали, навіть не брехали про які-небудь «інтернаціоналістські» наміри. А 1278 року такий же напад вчинив його син — князь Дмитро Олександрович. Цікаво, що йому дуже кортіло визначитися, до яких рубежів простирається влада новгородська.
Межі ті мають принципове значення і для істориків, бо є декілька колег, котрі безпідставно, тобто без доказів, наполягають на тому, що Новгороду колись належала чи не вся Фінляндія — аж до Ботнічної затоки. А це, як ви розумієте, вже якась претензія. Я можу назвати істориків О.Широкорада і О.Хінштейна як найвідоміших з цих «патріотів-державників». Мені особисто здається, що вони просто щось плутають, включаючи до володінь землі, яких іноді досягали новгородські бандити. Але про частину Новгородської держави годі й думати — це дурниці для тих, хто мліє від «великості».
1293 року шведи заклали Виборг. Це історичне місто надовго стало «яблуком роздору». І теж з перемінним успіхом, аж до 1940 року, коли його вирвали-таки в супостата. Хоча 1323 року Карельський перешийок ділили навпіл відповідно до Орехівському договору. Від того року війн великих — Швеції з Новгородом — вже не було. Аж до входження останнього до складу Московії (1478 р.). Таким чином, наші давні сородичі домоглися, щоб у них був постійний кордон зі Швецією. Як і тов. Сталіну знадобився власний кордон з німцями, така вже історична аналогія. Всі «миролюбці», виходить, шукають «тісніших контактів». Військові, здається, їх звуть ще й бойовими.
«Я продав Фінляндію за Іспанію!»
До речі, у Полтавській битві 1709 р. і в морському бою при Гангуті 1714 р. зі шведського боку воювало багато фінів, та й взагалі, як правило, воєнні дії між двома сторонами відбувалися у Фінляндії.
Фінляндія належала Швеції до 1808 року. А роком раніше, 25 червня 1807, цар Олександр I зустрічався з колегою Наполеоном у Тільзіті, де той запропонував Росії захопити Фінляндію в обмін на визнання нею французьких завоювань у Європі. Цар був не проти, тим більше що французи говорили й про Молдавію і Валахію на півдні. Пізніше Наполеон, наче у 1939 р. тов. Сталін, з приводу іншого пакту, вдоволено вигукував: «Я продав Фінляндію за Іспанію».
У шведсько-російській війні 1808 –1809 рр. «ми» перемогли. Почала її Росія, причому без оголошення війни, коли російські війська перейшли р. Кюмень. У нальоті брали активну участь майбутні герої 1812 р.: Багратіон, Барклай де Толлі, ін.
Цар Олександр І фінів не обдурив і вже на першому засіданні їхнього сейму оголосив маніфест, згідно з яким Фінляндія, як Велике Князівство у складі тепер вже Російської імперії, залишало собі конституцію, законодавство, релігію, привілеї всіх 4-х станів населення, майнові та інші права. Фіни мали навіть свої збройні сили, гроші, багато в чому незалежну від Росії адміністрацію, включаючи органи внутрішніх справ.
Це була справжня широка автономія. Звичайно, іноді виникали суперечки стосовно конкретних питань, але їх ніколи не доводили до тих крайнощів, як це робив тов. Сталін.
Лєнін у Розливі
Фінляндську автономію дуже полюбляли «уславлені» революціонери, борці за народне щастя. Там вони проводили свої зборища (в т.ч. за участю Лєніна, Сталіна, Ворошилова, інших видатних осіб, чиїми іменами ми ще й досі деінде прикрашаємо назви вулиць), збирали зброю, щоб переправляти її далі, друкували підривну літературу (а потім дуже гнівалися, коли когось карали за наміри повалити законну владу), навіть відпочивали від справ, як наприклад, «дідусь» Лєнін з Надією Костянтинівною. До речі, Ілліч навіть ховався у грізний час у Виборзі, причому в оселі поліцмейстера. Славнозвісний Розлив, де ховалися від тієї ж таки законної влади Лєнін та Зінов’єв, теж був тутешнім. Повертався Ілліч з-за кордонів, де мужньо відстоював «велику справу» у всіляких кав’ярнях, з усім почтом у «пломбованому вагоні» теж місцевою залізницею.
1917 року О.Керенський дещо ускладнив відносини з Фінляндією, але, як він потім постійно говорив, проти її незалежності не був, волів лише, щоб проголосили законним чином. І от відбулося: 6 (19) липня сейм проголосив незалежність. А коли росіяни почали протидіяти, навіть став розбудовувати свої охоронні загони — шюцкор. У жовтні 1917 р. фіни обрали новий склад сейму, той, у свою чергу, уряд — сенат, який знову 15 (28) листопада оголосив про незалежність. Ми чули баєчку чи то про «дарування» її тим же «дідусем», чи про визнання у першу чергу, але то велика брехня, про яку, як і інші цікаві події, розповім у наступній частині.