Окупація Стародубщини німцями. «Новий порядок». Партизани. Розстріли нацистами євреїв. Співпраця нацистів зі стародубськими росіянами. Локітська республіка. Повернення до Стародубщини радянської влади. Український повстанський рух на Стародубщині.

22 червня 1941-го року нападом нацистської Німеччини на Радянський Союз розпочалася і для Східної України 2-га Світова війна. Радянські війська, не зважаючи на всю передвоєну агітацію про те, що Червона Армія розіб’є ворога «малою кров’ю на його території», швидко тікали на Схід, залишаючи німцям власну воєнну техніку – літаки та танки. Уже через півтори місяці після початку війни гітлерівці були на Стародубщині. Чудово розуміючи, що пройшовши Стародубщину та здобувши Брянськ, німецькі війська зможуть обійти Смоленськ з півдня та нанести удар на Москву, 16 серпня радянська Ставка Верховного Головнокомандування створила Брянський фронт, війська якого отримали наказ захищати територію Стародубщини не зважаючи на жодні втрати, та не допускати німців далі на Схід. Для організації оборони краю Сталін направив у Новозибків свого друга ще з часів Громадянської війни маршала Будьонного, але горезвісний кавалерист колишньої Першої Кінної Армії не зміг розібратися у нових реаліях більш технічно розвинутих бойових дій, та поклавши в лісах під Новозибковим безліч радянських бійців, безславно на літаку тікав з фронту, залишивши решту армії просто напризволяще, оточеною з усіх боків ворожими військами. Вже 17 серпня німці здобули Сураж та Унечу, 18 серпня були у Стародубі, а 19 серпня 47-й танковий корпус другої танкової групи генерала Гудеріана вийшов на околиці Почепу, практично на колишній кордон між українською Гетьманщиною та Росією. Після важкого бою німці здобули Почеп та просувалися далі на Схід, займаючи навколишні села – Витівку, Калинівку та Зелений Кущ. Радянські війська закріпилися на східному березі річки Судості, неподалік від Почепу. 23 серпня радянська Ставка видає новий наказ, згідно з яким червоні війська мали не тільки не пустити німців далі на схід, обороняючи Судость та селище Погар, але й перейти у контрнаступ та відібрати в німців Почеп і Стародуб. Розпочалися нові важкі бої. Знову загубивши багато вояків, радянські війська повернулися до Почепу, але на здобуття Стародубу сил у них уже не вистачало.

У Почепі радянське командування відразу розпочало поголовну мобілізацію, забираючи до війська усіх чоловіків, що ще залишалися у місті. Навіть беззбройні у переважній більшості, ці мешканці Почепу мали віддати своє життя задля виконання радянськими командирами наказу Ставки. З почепців було створено винищувальний батальйон, яким керував секретар місцевого райкому партії Прокіп Галицький. Командиром іншого загону, створеного з селян навколишніх до Почепу сіл, був Юрченко з села Валуєць. І хоча 29 серпня німці спромоглися здобути Погар, бої під Почепом точилися аж до кінця вересня, і Почеп у цей час декілька разів перебував як під німцями, так і під радянськими військами. Але загальні поразки Червоної Армії на всій лінії фронту змусили радянське командування остаточно залишити Стародубщину. Вже через кілька днів після уходу радянських військ з Почепу, німці увійшли й у міста Східної Стародубщини – 1 жовтня у Сівськ, а 9 жовтня до Трубчевську (Брянськ німці здобули 6 жовтня). Так розпочиналася німецька окупація Стародубщини.

Відношення до пришельців було в стародубців різним. Дехто з місцевих українців, після років сталінських репресій та колективізації, після тривалої напівофіційної заборони навіть називатися українцями на Стародубщині, з деякою ностальгією згадував ті приємні для рідного краю часи 1918-го року, коли українці разом з німцями будували на Стародубщині вільну незалежну державу. Щось подібного вони чекали від німців і зараз. До того ж, перші кроки нової влади – розгін колгоспів та передача колгоспної землі та худоби місцевим селянам надавали можливість людям сподіватися на краще майбутнє. За вказівкою німецького командування у стародубських містах та селах створювалася місцева адміністрація – обиралися бургомістри та старости, для нагляду за порядком організовувалася народна самооборона, учасників якої на німецький зразок називали поліцаями. Але в той же час на відновлення українського державного життя від нацистів годі було чекати. Озброєні в ідеологічному плані гітлерівською арійською теорією, німці до всіх слов’ян, як українців так і росіян, відносилися як до людей другого сорту, які у майбутньому мали стати лише прислужниками в німецьких колонізаторів краю. Задля кращого управління краєм німці навіть не збиралися переглядати ті адміністративні кордони Стародубщини, що встановили більшовики 1919-го року. Таким чином, як і раніш, Стародубщина вважалася німцями частиною російської території, і на ній заборонялися до існування навіть ті окремі національні українські установи, що були під німецькою окупацією на Україні.

Значною проблемою для Стародубщини під німецькою окупацією стала наявність у краї великої кількості радянських військовополонених, що потрапляли до німецького полону внаслідок бездарної політики московського керівництва на початку війни, коли тисячі бійців кидалися командуванням у безрозсудні наступи, що завжди кінчалися оточенням великих радянських угруповань у німецьке кільце. Радянських військовополонених було так багато, що німці не знали, що з ними робити, адже просто забезпечити їх усіх нормальною їжею було неможливо. Внаслідок цього становище полонених було украй жахливим. Ось що наприклад згадують очевидці про військовополонених в Унечі, чий табір знаходився в бараках колишнього радянського 487 піхотного полка. «Військовополонені знаходилися в нелюдських умовах: спали всі разом на підлозі, харчувалися баландою з мороженої картоплі та капусти, картопляними лушпайками та іншими неїстівними залишками їжі. Коли у таборі почався спалах дизентерії, комендант розпорядився винести всіх лежачих хворих в окремий барак. Потім його підпалили. Всі хворі згоріли живцем. Померлих росіян-військовополонених заривали у ямах від бомб, яких було безліч у місті: на території заводу «Тембр», овочесушильного заводу, колишньої Унецької МТС, автопідприємства, дорожньої частини і в багатьох інших місцях».

В інших містах Стародубщини, аби якось вирішити проблему з військовополоненими, німці дозволяли громадянам забирати до себе своїх родичів, якщо вони тих знаходили у таборі. А якщо жалісливі люди забирали і незнайомих, дивилися на це з поблажливістю, адже все одне, табори таким чином повільно «розвантажувалися». У Новозибкові, наприклад, врешті-решт, ті полонені, що залишилися, почували себе навіть вільготно – під невеличкою німецькою охороною у першій половині дня вони брали участь у міських роботах, а потім відпочивали, іноді навіть виходячи вільно до міста. Причому полонені українці, як згадують, з часом відокремилися від росіян, живучи своїм особливим гуртком.

Серед німецьких солдатів офіцерами встановлювалася жорстока дисципліна, і фактів мародерства чи грабіжництва було небагато. Дуже відрізнялися від німців італійські вояки. З веселими піснями у Новозибкові вони ходили на прогулянку до лісу чи на озеро, причому головну свою зброю – карабіни, тримали переламаними у стволі на плечі, бо так їм здавалося зручнішим пересуватися. Недовго знаходилися у Новозибкові й кінні кубанські козаки, що перейшли на бік німців. Командували ними німецькі офіцери, а спілкуватися з місцевим населенням було їм заборонено.

Дозволили німці й службу Божу у храмах, що були зачинені більшовиками. Особливо раділи люди з відкриття Аннинської церкви у селі Чубковичах, де знаходилася чудотворна ікона Чубківської Божої Матері. Навіть більшовики тривалий час не наважилися ліквідувати цієї народної святині, і зачинили храм лише 1937-го року, виславши місцевого священика, отця Павла Буткевича на заслання. З приходом німців повернувся до Чубковичів і отець Буткевич. Відновивши службу, він служив Господу до своєї смерті 1943-го року, у похилому віці. На його могилі за вівтарем храму зараз встановлено пам’ятний хрест. Більшовики, по своєму поверненні, на закриття храму більше не наважилися, і від 1941-го року служба Божа у ньому відбувається і до сьогодні.

Але чим далі, тим більше окупаційна політика німецьких властей призводила до незадоволення нею з боку місцевих жителів. Масові знищення нацистами євреїв та циганів, що розпочалися з початком 1942-го року, вселяли жах у серця своєю незрозумілою та нелюдською нещадністю. Далі розпочалося насильницьке вивезення слов’янського населення на роботи у Німеччину. Люди прощалися зі своїми близькими так, наче не знали, чи побачать вони їх коли-небудь знову. Тепер уже стародубці не чекали від окупантів нічого доброго для себе. Коли у селі узнавали про наближення німецької колони або машини, жителі кидали свої домівки та подавалися до лісу, де й перебували до тих пір, доки німці не покинуть села. З часом у глибині лісу створювалися цілі бази з викопаними землянками для житла та харчовими складами. На таких базах можна було «пересидіти» німців, до кількох тижнів не виходячи до дому. Не було проблемою і дістати зброю на випадок оборони від неочікуваного німецького рейду до лісу, адже при відході радянських військ загиблі та поранені бійці частіш за все залишалися напризволяще – померлих не ховали, живим не допомагали, зібрати зброю часу не було також, і ще довго після війни стародубські діти та дорослі знаходили по лісах гвинтівки та гранати, замість грибів та ягід. Так створювався на Стародубщині партизанський рух, який згодом більшовицька пропаганда намагалася висвітлити в дусі організованої боротьби за радянську владу, хоча насправді це була більшою мірою спроба людей зберегти своє життя та життя своїх близьких у суворих умовах воєнного стану, і менш за все стародубські селяни думали про те, що вони воюють за «батька Сталіна» та його партію, які впродовж чверті століття до того гнобили селянство, забираючи в нього землю, а їх самих караючи засланням та в’язницею за «три підібраних у полі колоски». Відчуженість від радянських установ у місцевого населення виявлялася і у тому, що організатори промосковського партизанського руху, що діяли за вказівкою та за допомогою Кремля – Ковпак, Федоров, Сабуров, так і не змогли створити на Стародубщині міцних осередків, залишаючи наш край на периферії своєї діяльності. Лише з поверненням радянських військ місцевим повстанцям довелось хоч-не-хоч, а визнати себе «бійцями за комунізм», аби врятувати життя своїх родин від нових репресій з боку «визволителів», але власне життя і цим частіш за все не зберігши, відправляючись на вірну смерть від німецької кулі у лавах штрафних батальйонів.

Та й самі німці під час окупації своєю недолугою політикою штовхали стародубських селян до табору своїх непримиренних ворогів. Усіх, хто відмовлявся виконувати їхні несправедливі вимоги, вони відразу оголошували «більшовицькими агентами», і розправлялися з ними найсуворішим чином. Ось лиш одне з багатьох подібних свідоцтв очевидців: «Одного дня в літній серпневий полудень у маленькому селі Чернижові під Унечею зупинилася німецька вантажна автомашина. Поліцаї почали зганяти народ до центру села. На машині корчилися від болю і стогнали вісім чоловік. Німці зв'язали їх іржавим дротом в одну в'язку, проткнувши їм м'язи рук. Ламаною російською мовою німець кричав, що зі всіма, хто не почне допомагати німецькій армії, буде так, як з цими більшовиками». Зрозуміло, що таке ставлення нацистів до українців не додавало їм більшої популярності у народі.

Керівниками партизанських загонів ставали найбільш шановані у народі люди, але імена більшості з них до нас не дійшли, адже по поверненні «визволителів» у загальній масі своїх земляків відправилися вони на фронт, де будучи простими рядовими, мало хто з них дожив до кінця війни, що продовжувалася по «визволенні» ще довгих півтори роки. А от спроби радянського командування створити перед здачею краю у 1941-му році організовані партизанські загони під головуванням своїх партійних робітників, були відразу приречені до невдачі, адже справжнім, не вимушеним страхом репресій, авторитетом, ці партійні бонзи не користувалися. Так в Унечі для організації партизанського руху було залишено секретаря райкому ВКП(б) Копитова. Але люди до його загону не йшли, та воювати під його керівництвом не збиралися. Не знаючи, що робити, вирішив Копитов пробиратися через лінію фронту до Орловського обкому, і там шукати у «товаришів» собі поради. Разом з ним відправилися ще п’ять чоловік – троє росіян (Воронін, Симонов та Толстопятов), та двоє українців (Тищенко та Ліщинський). Але перебравшись через лінію фронту до своїх «товаришів», Копитов ледве живим залишився. Його звинуватили у зраді та невиконанні партійного завдання, та добре налякавши, відправили знову на Стародубщину створювати партизанський загін. Провештавшись на самоті по стародубських лісах, змушений був голодний Копитов здаватися німцям. Місцеві жителі його впізнали та не стали приховувати від німців того, ким він був за радянської влади. Копитова відправили до Мглинської тюрми, де він закінчив своє життя самогубством. Так у трагічній долі Копитова виявилося відношення стародубського народу до радянської влади та комуністичної партії.

Та попри всі злидні, що чекали на слов’янське населення Стародубщини під час німецької окупації, найтрагічнішою від усіх інших була доля євреїв та циганів. Євреїв перед війною на Стародубщині було близько 30-х тисяч. Значна кількість з них встигла втекти з краю в Росію за той час, що із серпня по жовтень точилися тут жорстокі бої. Але через Стародубщину рухалось на схід багато єврейських втікачів з Білорусі, України та Молдови. Частина з них не змогла своєчасно покинути нашого краю, і їй довелося розділити долю місцевих жителів єврейської національності. Відразу по окупації німці оголосили, що всі євреї повинні зареєструватися у спеціальних відомствах та носити на одягу специфічний знак - шестикінечну зірку жовтого кольору. А вже з кінця жовтня 1941-го року на Стародубщині створюються шість гетто – у Злинці, Корачеві, Клинцях, Мглину, Стародубі та Унечі, куди повинні були переселитися всі євреї. В Унечі, наприклад, гетто було влаштоване на території м'ясоптахокомбінату, і всі, хто туди переселялися, могли взяти з собою лише одну торбинку або сумку. Домівки євреїв, а також всі пожитки залишалися ними напризволяще, і певна річ, зберегти їх у цілісності для колишніх господарів можливості вже не було. У Стародубі місцеві євреї повстали та відмовилися переселятися до гетто, але нацисти відразу показали, як небезпечно чинити їм опір – без зайвих слів ними було розстріляно 272 чоловіки за один день. У листопаді були заарештовані всі євреї у Почепі. Жінок з дітьми відправили у табір на території Птахокомбінату, а чоловіків з хлопцями від 14-х років на так звану «Поляну», на території школи імені Калініна. Протягом зими працездатне населення обох таборів використовувалося німцями на різних фізичних роботах.

Але найстрашніші звірства над євреями розпочалися з січня 1942-го року. У Трубчевську, в дитячому будинку, німці розділили дітей за національною ознакою, та виявивши серед них 63 євреї, усіх розстріляли, не дивлячись навіть на малий вік цих діток. З 18 січня розпочалися розстріли євреїв і у Новозибкові – цього дня у Кархівському лісі за містом було розстріляно відразу 950 осіб. У березні страти продовжувалися – 15 березня на території сінобази в Унечі стріляли та закопували євреїв та циганів (342 особи), а 16 та 17 числа нацисти знищували людей у Почепі – 1846 євреїв загинуло в ці два дні у протитанковому рву поблизу сучасного консервного заводу. Нищили євреїв і циганів німці і в Клинцях. Всього ж документально зафіксовані страти людей за національною ознакою у 17 населених пунктах сучасної Брянщини, і всього тут загинуло від рук німців не менше 17 тисяч євреїв.

Трагедія єврейського народу виказувала і в людях інших національностей, що мешкали у краї, гарні чи погані риси їхнього характеру. Так моя бабуся, яка жила тоді у Новозибкові, розповідала, як жителі нашої вулиці рятували сусідку-полячку, яка своїм обличчям була подібною до єврейки, і яку німці збиралися відправити до табору. А от один молодий мерзотник побачив на ринку свою шкільну учительку, що була єврейкою, та підбігши до німецького офіцера, вказував на неї, аби жінку цю заарештували. Коли ж євреїв вели на розстріл до Кархівського лісу, йшли вони саме нашою вулицею, що була на самій околиці, вели євреїв німецькі солдати з вівчарками на повідці, окремою групою йшли єврейські старики, що читали Тору, та прочитавши сторінку, виривали її з книги, та кидали на землю, і весь шлях за ними був вкритий папером, наче снігом. Розстріляли їх у великому рові, і коли на ніч німці зняли свою сторожу поблизу місця страти, наші хлопці бігали туди, і розповідали потім, що земля у рові наче рухалася ще, і звідти почувався тихий стогін. На жаль, ніхто з тих хлопців не наважився підійти до рову ближче, а тим більше може й урятувати когось, але ти з них, хто були старше віком, побачивши це, відправилися до партизанських загонів, воювати з німцями. Всього у Кархівському лісі знищено було 2860 осіб, і тепер на цьому місці в лісу стоїть пам’ятник, і рови ті ще видні і зараз, хоча на пам’ятнику і не вказано ніде, що вбивали тут саме євреїв, а написано лише про безликих «радянських громадян». Вмирають потрохи і ті люди, що бачили колись на власні очі, як це було насправді.

Жорстоко винищуючи євреїв та циганів, уганяючи до праці в Німеччину стародубських українців та білорусів, нацисти тим не менш намагалися налагодити співпрацю з місцевими росіянами – як зі старообрядцями, так і з прибульцями з Росії вже в новішу індустріальну епоху. Цікавий експеримент проводився гітлерівцями у Клинцях. В той самий час, як в інших місцевостях Стародубщини розстрілювалися євреї, а селяни-українці змушені були битися з німцями в загонах самооборони, у заснованих старообрядцями Клинцях діяли школи, кінотеатри та драматичний театр, танцювальні майданчики у парках та клубах, для російського населення діяла радіостудія, а разом з німецькою газетою «Klinzuer Zeitung», видавалася російськомовна «Новий шлях», згодом «Клинцівська газета», з якою співробітничали колишні радянські журналісти, що перед війною на різні голоси славили «великого Сталіна» та його «мудру політику». Разом з курсами німецької мови у місті діяли курси кроєння та шиття, і як згадує місцевий краєзнавець Павло Храмченко: «Жителям міста, робітникам фабрик було дозволено повернути землю в передмісті, яку відняла у них в роки розкуркулення влада, робітникам видавали хлібний пайок – 200 грамів. Інвалідам першої і другої груп через лікарняну касу видавали пайок 300 г. хліба. Пропагандисти від окупаційних властей підкреслювали, що пайок для тих, що працюють на 25 грамів більше, а для інвалідів – на 150 грамів більше, ніж був при Сталіні».

Далі Храмченко згадує ще: «Над парадним крильцем Будинку Рад укріпили величезний портрет Гітлера, а внизу перед східцями продовжував стояти, поставлений у 1936-му, або 1937-му році, пам'ятник Сталіну, але весь розбитий. На балконі під портретом Гітлера духовий оркестр грав твори Вагнера, чергуючи їх бравурними маршами. У місті з перших днів окупації працював театр, ставилися постановки російських класиків: Островського, Гоголя. Йшла також постановка “Дзвін, який потонув”. Літом 1942-го року в Клинцях гастролювала трупа Білоруського театру. У Літньому театрі Міського Саду вони зіграли п'єсу “Каїн та Авель”». Бургомістром Клинців став Г. Грецький, про якого казали, що «людина похилого віку, він став бургомістром, щоб це місце не зайняла людина жорстока та владолюбна». Після смерті Грецького поховали біля південного муру Петропавлівської церкви, а новим бургомістром призначили П. Реву, який «намагався пом'якшити репресії окупантів до жителів міста». Але насправді, більше ніж репресіями, зосталися окупанти в пам’яті росіян-клинчан своєю турботою про розвиток російської національної культури, як це не дивно може звучати. 6 червня 1942-го року в Клинцях окупаційною владою урочисто святкувалися роковини з дня народження великого російського поета Олександра Пушкіна. У Міському парку, за присутності німецьких військових чинів та клинчан, Пушкіну було відкрито пам'ятник. Сам цей факт – знайдення десь досить великого бюсту Пушкіна, якого на Стародубщині ніде не було, перевезення його до Клинців під час війни та урочисте встановлення в місті, свідчив про те, які дружні відношення складалися між гітлерівською адміністрацією та росіянами у Клинцях. Наступного року святкування дня народження Пушкіна було ще гучнішим. 6 червня 1943-го року в Міському парку Клинців була розгорнута Пушкінська виставка – п’ять великих стендів. Біля бюсту Пушкіна відбувся мітинг. На цьому мітингу бургомістр Рева казав: «О. С. Пушкін був не лише великим російським поетом, він був і найбільшим патріотом. З його безсмертних творінь ми повинні черпати гарячу любов до нашої батьківщини Росії. Присутність тут сьогодні представників німецької армії - синів великого німецького народу, яскраво доводить їх безмежну доброзичливість до нас, росіян, їх бажання зберегти нашу національну самостійність, їх уміння цінувати і поважати наші традиції і таланти». Вищі чини окупаційного гарнізону, що вислухали промову свого ставленика у перекладі, поклали квіти до бюста поета. Потім в Літньому театрі була прочитана доповідь про життя і творчість Пушкіна, а далі відбувся великий концерт самодіяльності. Увечері цей концерт повторили. І ця любов між росіянами та німцями відбувалася, як нагадує Храмченко, в той самий час, коли «йшли поголовні розстріли клинцівських євреїв, та майже повністю був знищений величезний табір військовополонених». Слід нагадати, що пам’ятник Пушкіну, збудований у Клинцях гітлерівцями, зберігається у місті й зараз, і таким чином сучасна російська влада до сих пір дякує німцям за їхню турботу про видатного російського поета. Така от пам'ять залишилася про гітлерівців у Клинцях.

Не менш дивним є і той факт, що дехто зі співробітників клинцівських окупаційних видань, продовжував свою працю на користь більшовиків та оспівував радянську владу ще багато років після «визволення». Так поет Іван Посканний у своїй післявоєнній збірці «Життя і пісня моя», згадує в одному з віршів, як під час окупації, ходячи кожен день на роботу, він зі сльозами на очах дивився на маленький червоний прапорець над входом у Міський парк, який нібито забули зняти радянські адміністратори після святкування 1 травня 1941-го року, а потім «продивилися» й німці. Павло Храмченко нагадує, що «на роботу» тоді Іван Посканний ходив до німецької газети «Klinzuer Zeitung».

Не менш цікавий експеримент проводився німцями й на російсько-українській етнічній межі у Східній Стародубщині. Тут у 1941-му році виникла так звана «Локітьська республіка», у якій під наглядом німецької влади створювалися нові російсько-українські державні установи на засадах гітлерівського націонал-соціалізму. Друга танкова армія генерал-полковника Хайнца Гудеріана зайняла селище Локіть 4 жовтня 1941-го року, а вже через кілька днів до німців звернулися двоє друзів та однодумців – Костянтин Воскобойников та Броніслав Камінський, які запропонували німецькому командуванню розпочати у їхньому селищі експеримент по створенню на окупованій території нових державних установ. Гудеріан довів ідеї локітських колабораціоністів до міністра у справах окупованих областей на сході Альфреда Розенберга, і у Берліні було ухвалене рішення розпочати такий експеримент, наглядати за яким на місці мав німецький генерал-полковник Рудольф Шмідт. Нацисти залишили у Локті лише невеличкий гарнізон з кількома офіцерами для зв’язку, і дозволили Воскобойникову та його заступнику Камінському будувати у навколишній окрузі підвалини «нового життя».

Костянтин Воскобойников (на Східній Стародубщині його називали на український зразок Воскобійником), народився 1895-го року у містечку Смілі Київської губернії. Іще до революції він закінчив юридичний факультет Московського університету, служив у царській армії. У 1921-му році брав участь в антирадянському повстанні на Волзі. Рятуючись від переслідувань з боку радянської влади змінив прізвище (справжнє його прізвище Лошаков), закінчив електропромисловий факультет московського інституту та працював у столичному відділі мір та важелів. Але у 30-ті роки був репресований, відбув заслання, а по поверненні влаштувався на роботу викладачем фізики Локітського лісового технікуму. У Воскобійника було і власне псевдо – інженер Земля. Броніслав Камінський, син поляка та німки, народився 1899-го року у Вітебську. У 20-ті роки в Петрограді вивчав хімію і отримав диплом інженера, далі активно брав участь у роботі Ленінградського клубу техніки, де зав'язав контакти з інженерами з Англії, Німеччини і Фінляндії. У 1935-му році був арештований за зв'язок «з польською і німецькою розвідкою», перебував у Москві, в Бутирській в'язниці, та був засуджений на 10 років. Проте пізніше справа його була переглянута, і Камінського відправили на заслання до Нижнього Тагілу. Повернувся він у Локіть, де працював інженером місцевого спиртозаводу.

Як же розвивалася діяльність Локітської республіки? Перш за все, в районі були ліквідовані колгоспи, їх майно і інвентар роздані селянам, при цьому кожна сім'я отримала земельний наділ. Селяни були обкладені податками - меншими, ніж за Радянської влади. Податків не платили інваліди, старі люди, та такі, що не мали худоби або городу а також ті, у кого зарплатня була менше 250 рублів на місяць. У селищі з'явилися органи самоврядування, суд, установи охорони здоров'я, освіти і культури, почала виходити газета «Голос народу». 19 червня 1942-го року територія Локітської волосної управи була розширена - створено Особливий Локітський округ у складі 8 районів. Шість з них відносилися до Орловської області, і два до Курської. Створена була колабораціоністами і власна партія, на кшталт нацистської, у програмі якої одна стаття мала відверто антисемітський характер, та називалася «Євреї – вороги народу». До речі, самих євреїв у селах Локітської республіки не було, так що їх, на щастя, діяльність воскобійникової партії вельми не торкнулася.

В Москві дуже швидко довідалися про створення на Стародубщині німцями органів місцевого самоврядування. Для радянської влади це було дуже небезпечно, адже привчало людей до думки, що вони й самі зможуть зорганізувати своє життя у майбутньому, та обійтись без чужого диктату з Москви. Тому на Стародубщину була відправлена диверсійна група, з завданням розгромити цю Локітську республіку. В ніч на 8 січня 1942-го року ця спецгрупа під керуванням чекіста Дмитра Ємлютіна (в майбутньому Героя Радянського Союзу), на 120 підводах з різних боків увірвалася до Ліктя, де тоді відбувалися установчі збори нової партії. У жорстокому бою з локітського боку загинуло 54 вояки, а самого Воскобійника важко поранено, і він помер на операційному столі, не дочекавшись приїзду лікарів з Орла. Але знищити Локітську республіку більшовикам не вдалося, адже мала вона досить значну приязнь від місцевого населення, яке дуже потерпало від більшовицького режиму до того, а тепер, коли німці нібито не втручалися у їхні внутрішні справи, почували себе значно спокійніше.

Керівником республіки став Камінський, який першим же своїм указом перейменував селище Локіть на місто Воскобійник, а на могилі свого попередника відбудував пам’ятник, подібний до пам’ятника «битві народів» у Лейпцигу. Як керівник «республіки», Камінський був людиною набагато здібнішою. При ньому Громадське Ополчення (збройні сили округу), зросло з 500 бійців до 20 тисяч чоловік, займався він і підвищенням рівня життя своїх «громадян». Розквіт приватної торгівлі призвів до того, що не стало дефіциту найпотрібніших товарів – сірників, мила, тютюну, солі, одягу, взуття. Активно боровся Камінський і з пияцтвом: за куріння самогону і вживання його при виконанні службових обов'язків винного притягувалося до військово-польового суду, і каралося аж до розстрілу (спеціальний наказ «Про боротьбу з пияцтвом» від 17 листопада 1942-го року). Великі досягнення мав округ і в культурному відношенні. У місті Локіть було відкрито театр; майже у всіх районних центрах також функціонували театри; у волосних центрах і в деяких селах зорганізовано клуби, по округу відкрито 345 шкіл, 9 лікарень і 37 медичних пунктів. Розроблялася в «республіці» і власна судова система. Серед юристів округу було забагато українців. Начальником військово-слідчого відділу «республіки» був Г. Прасюк. Студент-юрист Тиминський став головою окружної слідчої колегії. Він особисто розробляв нормативні акти, якими керувалася в своїй роботі ця колегія. Він був автором Кримінального та Карно-процесуального кодексів Локітської республіки. С. Павлюченко, який до війни був головою Брасівського районного виконавчого комітету робітничих і селянських депутатів, у Локітській республіці став старшим юристом окружного юридичного відділу. Як твердять очевидці, у Локті, за вироком судів місцевого самоврядування за мародерство розстрілювали навіть німецьких унтер-офіцерів (про це пише у своїх спогадах Павло Храмченко).

Займали українці значні посади і у військових установах республіки. Так начальником розвідки Локітської бригади в званні майора був колишній капітан Червоної Армії Костенко, а ад’ютантом командира бригади колишній радянський молодший політрук Г. Білай. Але після поразки німців на Курській дузі літом 1943-го року стало зрозуміло, що й до Локтю скоро підійдуть радянські війська. Давши радянській армії важкий бій у Сівську, локітські вояки прикривали відхід власних сімей (30 тисяч осіб), що відступали від радянської влади разом з німцями. Бригада Камінського була виведена нацистами до Білорусі, де вона була згодом перейменована у 29-ту гренадерську дивізію військ СС (1-шу російську), а сам Камінський отримав звання бригаденфюрера СС та Залізний хрест першого класу в нагороду. Але коли солдатів Камінського кинули на придушення Варшавського повстання 1944-го року, вони настільки «прославилися» грабіжництвом серед місцевих жителів (сам Камінський казав, що його люди втратили у боротьбі з більшовизмом все своє майно, і він не бачить нічого поганого в тому, що вони прагнуть поправити своє матеріальне становище за рахунок ворожих німцям поляків), що навіть німецьке командування приймає рішення про його усунення з посади керівника дивізії. Довідавшись про це, Камінський вирішує тікати до Карпат, де, як він чув, вояки Української Повстанської Армії воюють як проти німців, так і проти більшовиків, але поблизу Тарнова у Південній Польщі машину Камінського затримали агенти Краківського СД Вальтера Біркампфа та застрілили комбрига, виставивши згодом це вбивство перед вояками бригади як грабіжницький напад. Так закінчилося життя колишнього керівника Локітської республіки.

Більшовики же, повернувшись до Локтю, робили усе можливе, аби народ, як можна швидше, забув про саме існування цієї республіки. Навіть Локітський район сучасної Брянської області було перейменоване на Брасівський (за назвою села Брасове, що входить до складу району), хоча селище Локіть залишається і досі його офіційним центром. Лише у наш час починають з’являтися в Росії ґрунтовні видання про сумну та трагічну долю цього колабораціоністського руху на Стародубщині у 1941-1943 рр.

Після перемоги радянських військ на Курській дузі Червона Армія наблизилися з півдня до межі Східної Стародубщини, і 27 серпня 1943-го року розпочала бій за стародубське місто Сівськ. Разом з німцями Сівськ захищало локітське ополчення, і якраз локітці билися з радянськими військами дуже завзято, адже вони добре розуміли, що чим на більший термін вони затримають радянський наступ, тим більше буде можливості їхнім родинам відступити на захід, і тим урятувати своє життя від майбутніх сталінських репресій. Кровопролитні вуличні бої точилися у Сівську впродовж вісьмох годин, і лише зранку 28 серпня радянські війська повністю опанували містом, майже повністю зруйнованим після цього бою. Майже все локітське ополчення загинуло. Командира локітців, німецького майора Райтенбаха, радянські танкісти прив'язали сталевим тросом до танка Т-34 і тягали, торжествуючи, глумлячись і улюлюкаючи, по вулицях палаючого міста, до тих пір, доки майор Райтенбах не перетворився на брудний скривавлений шматок м'яса. Але бій за Сівськ закінчився для радянської армії великими втратами, і після нього радянський наступ було припинено майже на цілий місяць.

Лише 18 вересня увійшли радянські війська до Трубчевська, 21 вересня були у Погарі, потім у Стародубі, а 25 вересня опанували Клинцями та Суражем. Німці, що відступали зі Стародубщини, вже майже нічим не нагадували тих дисциплінованих вояків, що прийшли сюди у 1941-му році. На залізничних станціях зупинялися ешелони за ешелонами, що везли німецьких вояків зі фронту. Солдати, без дозволу офіцерів, кидалися у навколишні домівки, шукаючи «шнапсу» та харчів. Жителі рятувалися тільки тим, що міцно зачиняли двері та вікна, а на німецькі вимоги відчинити, відповідали одне слово – «тиф», яке німці добре розуміли. Через кілька годин ешелон покидав станцію, але за ним прибував інший – і все повторювалося знову.

Відразу по «визволенні» прокотилася Стародубщиною ціла хвиля немотивованих та загадкових убивств, коли, як кажуть люди, колишні радянські керівники краю, що ховалися під час окупації невідомо де, а тепер вийшли зі схронів, вбивали небезпечних свідків, що могли розповісти червоним командирам та СМЕРШу, чим займалися ці керівники районного масштабу під час окупації насправді. Про це пише вже згадуваний нами краєзнавець з Клинців Павло Храмченко: «Жителя Тепляківщини Чернявського задушили, а тіло кинули під забором. Іншого жителя Тепляківщини розстріляли впритул біля хвіртки власного будинку. Хто були месники – невідомо. Говорили, що хтось прибирає свідків власних злочинів. На третій день, 28 вересня, на вулиці Богунській, біля військкомату, застрелили артиста Клинцівського театру Ігоря Градова. На вулиці застрелили й іншого артиста, Удольського. Роки окупації зберігають багато загадок, відповіді на яких можна знайти лише в спецархівах».

Відразу по поверненні радянських військ, у стародубських містах скрізь відкрилися польові військкомати, які всіх чоловіків, з юнацького віку до похилого, забирали до армії. Причому на призовному пункті їх усіх без винятку звинувачували у тому, що вони жили під німецькою окупацією, та всім гуртом записували до штрафних батальйонів, де вони «кров’ю мали змити свій злочин». Кинули цих стародубців-штрафників на річку Сож, під Гомель, де тоді німці збудували міцний фортифікаційний рубіж. Там вони майже всі і загинули, і як згадує той же Храмченко, коли матері їздили під Гомель шукати своїх дітей, то бачили їхні тіла у звичайному домашньому одязі, бо навіть солдатську форму їм не видавали, використовуючи як «гарматне м'ясо», яке там, під Гомелем, і повинно було закінчити своє життя. Так повертався на Стародубщину вже трохи забутий сталінський режим.

Але для багатьох стародубців війна не закінчилася з поверненням радянської влади до краю. Значна кількість жителів Стародубщини, так само як під німецькою окупацією воювала у лісах проти німців, тепер повернула свою зброю проти більшовиків, адже не чекала для себе нічого доброго від їхнього повернення, а зброї в людей тепер було досить для того, аби вести проти Совєтів тривалу боротьбу. Не забувала про українську Стародубщину й Організація Українських Націоналістів, яка в роки 2-ої Світової війни була найпотужнішою бойовою силою українського народу в війні проти більшовиків та нацистів. Вже у 1941-му році українські націоналісти вирішили розпочати повстанську боротьбу проти німців на всій українській етнічній території, від Заходу до Сходу. З цією метою оунівцями були створені так звані «похідні групи», які з посвідченнями вільнонайманих службовців вермахту проникали від західних кордонів СРСР до Сіверщини та Донбасу. Прибула така група й до Чернігова, де для боротьби з нацистами сплановано було створити Чернігівську генеральну округу, до сфери діяльності якої мали увійти і Стародубські землі. Але для підпільників-галичан робота у незвичних обставинах Східної України виявилася дуже важкою, і діяльність ОУН та УПА на Стародубщині так і не змогла розпочатися. Але хоча бойова група УПА-Схід, що повинна була розгортати свою діяльність на Чернігівщині, так і не була сформована, та навіть в умовах подальшої важкої боротьби патріотів України вже з більшовиками, про відірвану від України українську землю Стародубщину вони не забували. Так з осені 1944-го по весну 1945-го року в складі бойової групи УПА-Північ діяв загін під назвою «Стародубський» (командував ним Кузьма), який своєю повстанською діяльністю доказував спрагу українців до об’єднання усієї рідної землі.

Та хоча повстанський рух на Стародубщині й був позбавлений організованого керівництва з боку українських патріотичних сил, але тим не менш він залишався загрозливою силою для радянської влади ще тривалий час. В Мглинському та Суразькому районах з більшовиками воювала «Зелена Армія» під керівництвом Роздимахи. Загроза від Зеленої Армії для більшовицьких органів виявилася настільки серйозною, що для ліквідації її НКВС СРСР виділив у розпорядження начальника Брянського УНКВС цілу дивізію оперативних військ. Усі дороги в цих районах були перекриті заставами, постами та патрульними групами. Услід за частинами Червоної Армії в села і міста входили чекісти, що вже мали на руках заздалегідь складені списки осіб, яких вони мали заарештувати. В бою з оперативною групою НКВС Роздимаха загинув, але повстанська боротьба не закінчилася і після цього. Побратими Роздимахи розділилися на маленькі загони, які дуже скоро знову об’єдналися в «Об'єднані повстанські загони Мглинського та Суразького районів». Значне антибільшовицьке формування діяло і в Красногорському районі (керував місцевими повстанцями Войтенко). На Східній Стародубщині повстанці воювали з радянською владою під Трубчевськом (загони Дударя, Землянка, Казана та інші). Лише осінню 1946-го року радянські каральні органи змогли розгромити головні сили стародубських повстанців, хоча локальні антибільшовицькі загони діяли у краї аж до середини 1951-го року. Саме тоді і закінчилася для Стародубщини 2-га Світова війна.

Ілюстрації:

107.Чудотворна ікона Чубківської Божої Матері.

108-109. Пам’ятники на місці розстрілів нацистами євреїв у Новозибкові та Почепі.

110. Пам’ятник Пушкіну, що встановили у Клинцях нацисти. Сучасне фото.