І. Після монголо-татарської навали.

Чи були монголи на Стародубщині? Народні легенди. Етнічні зміни на теренах Київської Русі. Ще раз про стародубський діалект.

Як ми про це вже писали вище – прямих свідоцтв того, що монголо-татарські орди Батия побували на Стародубщині – у нас немає. Археологічні дослідження не виявили слідів значних пожеж на городищах стародубських міст 13 ст., таких, як було, наприклад, зимою 1078/1079 років, коли на Стародуб ходили загони половецьких ханів. Усі відомі нам стародубські міста продовжували існувати і після Батиєвого походу, навіть під своїми старими назвами. Тільки замість старого Зартия виник сучасний Мглин на розстані 1 км від колишнього, але, як ми знаємо, пересування стародавніх міст з одного місця на інше відбувалося і в київські часи. Деякі з населених пунктів, відомих нам з дотатарських літописів, перетворилися згодом на невеличкі села (Розсуха, Ропськ, Синин), але той факт, що й до нашого часу вони зберегли свої стародавні назви, свідчить на користь того, що життя в цих населених пунктах не переривалося і в роки монголо-татарських лихоліть. Щодо того, що населення у цих селах ніколи не було забагато, підтверджується і тим, що у руських літописах згадуються вони лише випадково, у зв’язку із перебуванням там якого-небудь князя по путі до Києва чи Чернігова, та й навіть у цьому випадку згадуються частіш за все разом з іншим, більш велелюдним стародубським містом, аби читач літопису міг мати уяву, де ця подія відбувалася.

Але, з іншого боку, зберігши у лісових хащах основи свого колишнього суспільного життя, стародубські міста переживали після татаро-монгольскої навали на руські землі період величезної кризи, коли уся система старих суспільно-політичних стосунків була зруйнована вщент, а колишні державні центри, на які рівнялися володарі північносіверської землі – Київ, Чернігів та Новгород-Сіверський надовго втратили свій державницький статус. Через це і згасають поволі старі князівські династії у Стародубі та Трубчевську, не впоравшись із цими великими завданнями, які навантажив на їхні плечі новий час. Через це і залишилася у пам’яті народній монголо-татарська навала величезним лихом, яке знищило навіки звичний старий добробут. Навіть у назвах нових міст, які виникли уже в литовську епоху – Мглина та Почепа – чулися народному вухові згадки про Батиїв похід. Так про Мглин народні перекази розповідають, що монгольської кінноти, яка прийшла під місто, було так багато, що пил з під кінських копит млою охопив місто, від чого Мглин і має тепер свою назву. А у Почепі татари «чіпляли» місцевих мешканців на гаки, що також відбилося у його імені. Звичайно ж, це все лише народні вигадки, адже Мглин було засновано тільки наприкінці 14 ст., а Почеп і того далі – у середині 15 ст., але ці легенди яскраво свідчать про те, яку згадку залишила у пам’яті стародубців руйнація Вітчизни – Київської Русі.

Призвела монголо-татарська навала і до величезних етнічних змін на теренах усієї Східної України. Як вважають сучасні науковці, в епоху Київської Русі мова слов’янського населення держави розпадалася на чотири окремі говірки. На землі полян, сіверян, волинян та дреговичів мав розповсюдження київсько-поліський діалект (до цієї лінгвістичної зони входила і Стародубщина разом із Києвом, Черніговом, Переяславом та Берестям). На захід від цієї зони, у Галицькій Русі та Прутсько-Дністровському Понизов’ї існувала галицько-подільська говірка. На північ від Стародубщини, на теренах сучасної Білорусі та Центральної Росії – єдиний полоцько-рязанський діалект, який і дотепер об’єднує сучасні білоруську та російську мови в єдину систему так званого «акання». І нарешті, ще далі на північ, на землях Великого Новгорода та Ростово-Суздальського князівства була розповсюджена інша, окрема говірка - новгородсько-суздальська («окаючий» діалект сучасної російської мови). Монголо-татарська навала призвела до того, що населення лісостепової смуги Східної України, там де знаходилися Київ та Переяслав, було або знищено, або йому довелося тікати на північ та на захід, ховаючись від ворожих степовиків у лісах Сіверщини, Полісся та карпатських горах. Посол від римського папи до монгольського хана Плано Карпіні, який проїжджав Київською землею 1245-го року (через п’ять років після Батиєвого походу), залишив у своїх спогадах жахливу картину київської руїни: «Коли ми їхали через їх землю, то знаходили незліченні голови і кістки мертвих людей, що лежали на полі; бо це місто було вельми великим і дуже багатолюдним, а тепер воно зведено майже ні на що: ледве існує там двісті будинків, а людей тих тримають монголи в найважчому рабстві». Таким чином, з усієї зони київсько-поліського діалекту, змогли зберегтися у недоторканості лише ті говірки, які існували на Стародубщині та в українському Поліссі, тобто в тих лісових краях, куди не могли добратися монгольські загони. Степова ж, та лісостепова Україна почали міцно заселятися тільки у 16 ст., коли посилення феодальних утисків у Польсько-Литовській державі призвели до нової переселенської хвилі з Західної України на Україну Східну, коли селянам-переселенцям краще було покозачитися та воювати з татарами, ніж перебувати у панському рабстві. Але з собою переселенці принесли на Схід свою, галицько-подільську говірку, і таким чином Стародубська земля разом із українським Поліссям залишилася окремим острівцем архаїчного староукраїнського діалекту, на якому розмовляли поляни та сіверяни в добу існування Київської Русі.

Ілюстрація:

35. Мапа східнослов’янських говірок часів існування Київської Русі.