«Інтернаціоналізм та русифікація». Руйнація української культури на Стародубщині. Життя українців Стародубщини. Стародубщина та Україна. Патріоти української Стародубщини.

Політика, що проводилася радянською владою на Стародубщині по закінченні 2-ої Світової війни, мала ту саму мету, що і раніш – перетворити Північну Сіверщину на російський край, у якому б більш нічого не нагадувало про його історичний зв'язок з Україною. Провадилася ця політика у життя двома засобами – нав’язливою пропагандою, яка ще зі школи привчала дітей, що ніякі вони не українці, а їхня мова є лише зіпсованою російською, та звичайним страхом, коли людину, що бажала відродити власну історичну пам'ять, звинувачували в «українському буржуазному націоналізмі», та лякали різноманітнішими тортурами за це. Так було, наприклад, з моєю бабусею, яку запросили одного разу до Новозибківського відділу КДБ, та оголосили, що на її адресу з Америки надійшла посилочка (а на початку 20-го ст. навіть зі Стародубщини була таємна еміграція до Сполучених Штатів, і серед переселенців були і наші родичі). Але від бабусі кедебісти вимагали, аби вона, навіть не бачачи, що у цій посилочці, написала під їхнє диктування, «відписний» лист, у якому повідомляла родичів, що відмовляється від будь-якого спілкування з ними, як з «українськими націоналістами». Довелося бабусі, яка працювала у школі учителькою, так і зробити, і що було у цій посилочці, про це вона так ніколи і не довідалася, і вісток від родичів зі Сполучених Штатів більше не мала. Так радянська влада грубо втручалася у приватне життя власних громадян.

Не дивно, що політика залякування, що її провадила радянська влада, мала і потрібні для цієї влади наслідки. Ще під час війни, 5 липня 1944-го року, Президія Верховної Ради СРСР видала Указ, згідно з яким від Орловської області відбиралося 26 її західних районів, та створювалася з них Брянська область у складі Росії, територія якої складалася переважно саме зі Стародубських земель. 1959-го року був проведений у СРСР перший післявоєнний перепис населення, який показав, між іншим, і те, ким тепер себе вважає людність колишнього козацького краю. Попри всі утиски з боку влади, українцями на Брянщині визнало себе 18 тисяч 340 осіб, що поставило українців за національною ознакою на друге місце після росіян (євреїв тоді було 13707 осіб, білорусів 7397, циганів 1369 чоловік). Але, певна річ, що усі ці національності не могли тягатися за своєю кількістю з тими, хто офіційно визнав себе росіянами, і таким чином виконав вимогу влади з «русифікації» краю. Росіян за підсумками перепису було у Брянській області півтори мільйони осіб, і нікого тоді не здивувало, як різко зменшилася кількість українців та білорусів на Стародубщині у порівнянні з першим радянським переписом 1926-го року. Так нищила радянська влада національну свідомість місцевого українства, але наче символ Стародубщини, молодим дубовим гіллячком пробивалися українці краю крізь усі негаразди національної політики в СРСР. Нехай і потрохи, але з кожним роком стародубське українство зростало, і чим далі віддалялася епоха від лихоліть сталінського тоталітаризму, тим більше людей рішуче відмовлялося від історичного безпам’ятства та нагадувало владі про те, що вони є українцями. Перепис 1970-го року виявив на Брянщині вже 21 тисячу 102 українців, 1979-го нас було 22 тисячі 166 осіб, а через десять років, 1989-го, у Брянській області мешкало 27 тисяч 122 українці. Одночасно скорочувалася і кількість росіян – за двадцять років, від перепису 1970-го року до перепису 1989-го року, росіян на Брянщині стало менше на 122 тисячі 848 осіб. Звичайно ж, що небагато з них було таких, що знайшли в собі сили повернутися до рідного українського народу в умовах панування комуністичної влади, набагато більше з росіян просто загинуло від алкоголізму, який набував страшенної сили, як серед природних вихідців з Росії, так і серед манкуртів, що заливали горілкою та самогоном сором від розуміння власної слабкості та зради своїх предків.

За довгі десятиліття панування радянської влади непомітно змінювався і адміністративний кордон на Стародубщині. Так, завдяки будівництву нової дороги, на територію Гомельської області Білорусі потрапило стародубське село Болсуни, яке до 1919-го року входило до складу Суразького повіту Чернігівської губернії України. Правда місцеве населення, яке тепер вважається громадянами незалежної Республіки Білорусь, так і не визнало себе білорусами, добившись навіть того, що зараз їхнє село офіційно називається Козацькими Болсунами, що нагадує усім, як місцевим, так і приїжджим, що тут живуть нащадки українських козаків колишнього Стародубського полка Гетьманщини.

Поступово нищачи українство Стародубщини, радянська влада будувала й ідеологічні підвалини, на яких мало базуватися спотворене нею твердження, що мешканці Стародубщини нібито завжди були росіянами. Так і не спромігшись дочекатися від «головного рупора» своєї лінгвістичної політики у краї, Павла Розторгуєва, написання такої праці, де б ґрунтовно доказувалося переважання на Стародубщині російськомовного елемента, радянська влада лише через десятиліття після його смерті та під його ім’ям видає потрібне для себе дослідження, а з 1970-го по 1975-й рік друкує у Ленінграді чотири випуски словника «Брянські говори» під редакцією В. Чагишевої, у якому компонує стародубські говірки так, аби на перший план випиналися його «російські» особливості. Сучасні дослідники відносяться до цього словника, як до зробленого за ідеологічним замовленням радянської влади, кажучи, що його автори «просто змішали великоросійську, українську і білоруську лексику Брянщини в одне ціле» (дослідник Стародубщини Андрій Котлярчук). Сумбурність та ідеологічну зашореність колишніх діячів радянської національної політики відчувають на своєму житті сучасні стародубці і зараз. Ось що згадує, наприклад, активний діяч відродження сучасного стародубського козацтва Олександр Воропаєв, прізвище якого російські паспортисти переробили на російський кшталт з українського прізвища Воропай (розміщає свої дослідження в Інтернеті під ніком Військовий): «Мій батько народився 1910-го, мати – 1917-го року в Стародубі Чернігівської губернії, і вони - українці. Мій старший брат народився 1935-го року в Стародубі Західної області (з центром у Смоленську), і записаний росіянином. Я, що народився 1941-го року в Стародубі Орловської області, росіянин. Мій молодший брат народився в Стародубі Брянської області, і теж, природно, росіянин. Але хто ми всі є насправді?». Риторичне запитання, чи не так?

Та в народу, знедоленого та знесиленого радянською владою, не було навіть сил та часу, аби замислитися над цим питанням. Спровоковане імперською адміністрацією зубожіння стародубців, які з заможного населення часів української Гетьманщини поступово перетворилися на злидарів-бідняків Російської імперії, продовжувалося і в епоху «боротьби за соціалізм». Ось яким стародубське село побачив на початку 60-х років 20-го ст. краєзнавець з Клинців Павло Храмченко:

«Восени 1961-го року я поїхав з нашими заводськими робітниками купувати картоплю. У пошуках картоплі ми дісталися до села Перелази. Заїхали в таку глушину, звідки “хоч три роки скакати, ні до якого міста не доскачеш”. У космос полетів Гагарін, а в селах немає електрики. Живуть з гасовою лампою. Але там де є електрика, ще виразніше проступає бідність, примітивність обстановки і грязь. Грязь в дворах, грязь у хатах, брудний одяг. У Перелазах хатки стояли маленькі, під соломою. Багато з хат стояло до вулиці глухою стіною, без вікон. Щоб достукатися, потрібно було проникнути на двір, обігнути будинок і розбудити собаку, аби гавканням своїм він викликав господаря. У хатах я побачив ті ж глиняні підлоги, помости, а в розмовах селян – один лише відчай та байдужість.

Не краще стало життя і в улюбленому мною Смяльчі. Бідність, гірка образа на владу за експерименти, що проводяться на селі, які все більше відривають селянина від землі. Молодь працювати на землі не хоче: скільки не працюй, а багатше не станеш, держава вигрібає до своїх засіків усе, що вирощене у колгоспі. Якщо вчасно не вкрадеш трохи зерна, буряка, сіна, то зиму не проживеш. Від такого життя молодь уїжджає до міста, село старіє і вимирає. Від безвихідності чоловіки та жінки спиваються».

От так радянська (чи то російська?) влада робила з колись працьовитих селян Стародубщини алкоголіків та злодіїв, нищачи не лише національну, але й звичайну людську гідність, свідомо перетворюючи сіверський український народ Стародубщини з людей на гурт перевертнів-безбатченків, які назавжди повинні були забути про те, ким колись були їхні предки.

Руйнуючи людську свідомість стародубських українців, не менше сил прикладали комуністи й для того, аби зруйнувати стародубську архітектуру, яка усім своїм виглядом нагадувала людям про колишні козацькі часи, адже виразно українське архітектурне обличчя міст та сіл Стародубщини, яке ріднило ці населені пункти з такими ж самими поселеннями на Східній Україні, та не мало нічого спільного з архітектурою російських сіл та міст, вельми непокоїло радянську владу, адже спростовувало своїм виглядом недолугу теорію про те, що це нібито «російський» край. І якщо у довоєнні часи козацькі храми Стародубщини просто перетворювалися на колгоспні склади та будинки сільських рад, то за Хрущова старовинні церкви висаджувалися у повітря, залишаючи на місці їхнього існування лише купу розколених цеглин. Особливо нахабно лютували комуністи у Стародубі, адже саме козацька столиця краю до тих пір була ідеальним зразком українського полкового міста, нічим не поступаючись у цьому плані іншим адміністративним центрам гетьманської України – Чернігову, Ніжину, Полтаві або Переяславу. І саме оцей козацький дух українського Стародубу і треба було знищити більшовикам в окупованому і тепер «російському» місті.

Впродовж 50-х років 20-го ст. комуністами були знищені майже всі кам’яні будівлі Стародубу часів Гетьманщини. Головний полковий собор Різдва Христового урятувало лише те, що там було велике сховище колгоспної картоплі, і перемістити цей овоч звідти просто не було можливості. Але усім тим храмам, що стояли навколо, так не пощастило, і унікальний архітектурний ансамбль у стилі українського бароко тепер ми можемо побачити лише на старих світлинах. Багато загубив у своїй красі і полковий собор, залишившись відтепер на самоті, зовсім не так, як його планували у 17-му ст. українські архітектори. Найбільш вагомою втратою для української культури стало знищення комуністами у Стародубі Іванівської церкви, яку побудував 1720-го року український гетьман Іван Скоропадський (колишній стародубський полковник), а також Преображенського храму, не менш цікавого зразка українського козацького бароко. Разом зі збудованим пізніше Новомиколаївським собором, ці храми є найкоштовнішими експонатами у сумному мартиролозі знищеної більшовиками української культури Стародубщини.

З приходом до влади в СРСР Брежнєва, храми на Стародубщині перестали руйнувати, а деякі, перед тим сплюндровані, навіть почали реставрувати, але ця «радянська реставрація» часто виявлялася неменшою загибеллю для української культури краю. Побудовані за часів Гетьманщини храми в стилі українського бароко, тепер чомусь відновляли зовсім в іншому дусі, переробляючи пам’ятки української архітектури на типові «великоросійські» церкви, яких ніколи не було на Стародубщині. Прикладом такого ідеологічного спотворення українських пам’яток радянськими псевдореставраторами може слугувати у Стародубі Богоявленська церква, яка була побудована місцевою українською громадою на Заріччі у 1770-1789 рр., і була відповіддю українства на ліквідацію російським урядом полкового гетьманського устрою на Україні. Від цього сплюндрованого більшовиками храму, який дослідники характеризують як «ярусний храм типа восьмерик на четверику, виконаний у традиціях українського бароко», збереглися не лише старі світлини, а навіть досконало зроблені креслення 19-го ст., які у деталях показують те, як виглядала свого часу ця українська церква. Але узявшись за реставрацію 1967-го року, радянські реставратори скрізь, де це було можливо, нищили українське оздоблення храмових мурів, створюючи з пам’ятки української архітектури вже новий храм, у дусі типової імперської архітектури 19-го ст. Зруйнований перед тим «войовничими атеїстами» шатер дзвіниці взагалі зробили набагато нижчим, ніж він був насправді. Тепер «відреставрований» комуністами український храм лише подекуди нагадує те, яким він має бути у реальності.

Але завзято борючись з українською церковною архітектурою на Стародубщині, комуністи, тим не менш, як могли підтримували тут церкву російську, старообрядську. Старообрядцям не лише дозволялося вільно вести службу у своїх церквах – радянська влада навіть офіційно визнавала керівника цієї церкви, титулуючи його «архієпископом Новозибківським, Московським і всієї Русі, главою старообрядської церкви давньоправославних християн», а стародубське місто Новозибків визнаючи його архієпископською кафедрою. Саме у цьому чині винагороджували комуністи новозибківського архієпископа Геннадія 3 липня 1988-го року Почесною грамотою Президії Верховної Ради РРФСР у зв’язку із святкуванням 1000-річчя хрещення Русі київським князем Володимиром.

А тим часом руйнувалися ущент не лише українські храми на Стародубщині. Така сама доля чекала і на чарівні маєтки української козацької старшини, які без потрібного нагляду з боку влади також перетворювалися на руїни. Залишившись без своїх господарів тихенько гинула Понурівка – родове гніздо стародубських полковників, патріотів рідної землі та діячів української культури Миклашевських. Поруч з Понурівкою зникав зі світу Гринів – маєток Безбородьків, місце, звідки пішла в українську літературу «Історія Русів». Наче після навали вандалів виглядали Ляличі, де у 18-му ст. жили Завадовські – рід стародубських полковників та міністрів Російської імперії. Та мабуть вони і справді були вандалами, ці новітні російські варвари, що звалися у столітті двадцятому більшовиками та комуністами? Мабуть, що так.

Та все-таки, як пристрасно не бажали московські комуністи перетворити сіверян Стародубщини з українців на росіян, це їм не вдавалося остаточно, адже навіть маючи у графі «національність» в паспорті запис «росіянин» чи «росіянка», стародубські мешканці за своєю ментальністю, звичаями та мовою залишалися здебільшого українцями. На приналежність до української нації вказував і одяг стародубців, і в першу чергу саморобна сіверська вишиванка, яка і в повоєнні часи залишалася характерною ознакою стародубського мешканця. У багатьох стародубських родинах такі вишиванки, як пам'ять про власних предків, збереглися до наших часів. В якості сувенірів купували їх і приїжджі росіяни, називаючи між собою «українськими сорочками». Була така вишиванка колись і у мене, вишита руками моєї бабусі. Тепер на згадку про родинне шиття залишилася лише стара світлина з 50-х років, де у подібній сорочці є мій дядько, тоді ще хлопчик шістьох років, який на цій фотографії сидить поруч із моєю матусею, трохи старшою від нього. Зберігаються такі вишиванки і у краєзнавчих музеях краю, наприклад в Унечі, де в описах вона значиться як «чоловіча сорочка 40-х років 20-го століття».

Глибоке українське коріння мала і народна стародубська культура цієї доби. Як згадує стародубець Георгій Метельський, ще у 60-х роках можна було побачити в його рідному місті українських лірників, які за допомогою старовинної ліри співали перед народом свої пісні. Створювалися серед жителів Стародубщини і народні хори, яким інколи вдавалося «прорватися» і на всесоюзну арену. Так виступи жіночого ансамблю з села Курковичі під керівництвом Андрія Петрушенка можна було побачити у програмах московського телебачення, про їх пісні писав і журнал «Музикальне життя». Чуючи у ефірі стародубську пісню «Чиї, чиї у полі колосочки», пересічному росіянинові важко було зрозуміти, як ці українці потрапили раптом до «російської» Брянської області. Потяг до відновлення національної української культури відчувався у ці роки скрізь на Стародубщині. Навіть у більш близької до російської етнічної території Східній Стародубщині це відчувалося вельми виразно – так у Трубчевську місцевими силами створився аматорський театральний гурток, який заклав підвалини творчої розбудови за новими принципами діяльності міського Театру драми та опери. І не випадково творчим знаменом нового колективу стала саме українська вистава «Наталки-Полтавки», з показом якої Трубчевський театр виступав не лише в обласному Брянську, але й добився, скрізь усі перепони, дозволу влади на виступи на Україні, у Новгороді-Сіверському, причому резонанс від виступу цього театру був настільки гучним, що про нього писала і московська преса (газета «Нєдєля»).

А в інформаційному вакуумі, у якому жили тоді громадяни Радянського Союзу, будь яке, хоч і маленьке, повідомлення у газетах чи по телебаченню, яке могло прорватися до людей скрізь цензурні заборони, мало для усіх неабияке значення, та, часто обростаючи чутками, передавалося «народним телеграфом» із вуст у вуста. Існувала тоді і заборона на друкування історичних розвідок, у яких були б хоч які згадки про українську минувшину Стародубського краю. Але сумлінні дослідники навіть у таких важких умовах знаходили можливість донести до людей правду про їх рідну землю. Вагомий внесок у розвиток стародубської археології радянських часів зробив уродженець Трубчевська Всеволод Левенок. 1935-го року, коли йому було 29-ть літ, він став директором Трубчевського музею, і не покинув цієї посади навіть тоді, коли 1941-го року радянські війська покидали місто. Левенок відмовився їхати в евакуацію, адже вважав, що без нього цінні історичні експонати музею будуть пограбовані. Керівником музею він залишався і під німецькою окупацією, і за свій стародубський патріотизм був покараний після повернення радянської влади ув’язненням у таборах ГУЛАГу. На волю він вийшов лише 1955-го року, і після цього все своє подальше життя присвятив археологічним розшукам на Сіверській землі, залишивши після себе 28 наукових праць, і ставши 1970-го року кандидатом історичних наук. Всеволод Левенок вивчав прадавню історію Сіверської землі, маючи розшукати докази споконвічної культурної єдності усіх сіверян, не зважаючи на тогочасні адміністративні кордони та розподіл історичної Сіверщини між Україною, Росією та Білоруссю. Сумлінна праця Всеволода Левенка (він помер 1985-го року), сприяла поширенню нових археологічних розшуків у краї, і в першу чергу у самому Трубчевську та Стародубі. Значні розкопки у Стародубському районі в 70-80-х роках проводили А. Куза і В. Коваленко («Звіт про роботи у місті Стародубі» і «Звіт про розкопки городища поблизу села Рябцева Стародубського району»). У другій половині 80-х років розпочинається наукова діяльність найавторитетнішого у наші часи спеціаліста з вивчення археологічної минувшини Стародуба доби Київської Русі, уродженця краю Миколи Ющенка. 1988-го року він видає друком «Звіт про розкопки у місті Стародубі та розвідках у Стародубському районі Брянської області в 1988-му році», на основі якого друкує найцікавіше дослідження «Археологічне вивчення літописного Стародубу». Свою наукову діяльність Микола Ющенко продовжує і зараз, працюючи на посаді завідувача відділом археології Брянського державного об'єднаного краєзнавчого музею. Як і раніш, свої праці він присвячує вивченню історії рідної Стародубщини, видрукувавши «Звіти про археологічні розвідки на території Погарського і Стародубського районів Брянської області у 1986 - 1999 рр.», науково-популярну статтю «Місто, у якому ми живемо» про стародавню історію Стародуба, та взявши участь у створенні документального фільму «Російська Сіверщина». Займаючись популяризацією стародубської давнини серед населення, знаходиться Микола Ющенко і у тісному зв’язку з сучасними українськими істориками, та друкується і на Україні (стаття «Стародуб і його округа наприкінці 10 - 12 ст.ст. (деякі підсумки вивчення)» у збірнику «Слов'яни i Русь у науковій спадщині Д.Я.Самоквасова», виданому у Чернігові 1993-го року).

Пожвавлення археологічних розшуків у Трубчевську місцевими археологами призвело до виявлення великої кількості цінних історичних експонатів – так званого праслов’янського «антського скарбу» та гончарних виробів з часів Чернігівського князівства, на яких є присутніми українські тризуби. Завдяки наполегливості трубчевських науковців, їм вдалося відстояти ці експонати для міського музею, не допустивши їхнього вивезення до Москви чи Брянську. Великою історичною перемогою наукової спільноти Трубчевська стало визнання рідного міста у 1970-му році згідно з постановою Ради Міністрів РРФСР містом «що має архітектурні пам'ятники та міські ансамблі, які є пам'ятками національної культури». А вже наступного року, під час нових розкопок у Трубчевську, були виявлені залишки найдавнішої на Стародубщині кам’яної споруди – храму місцевого князя «буй-тура» Всеволода, славного героя давньоукраїнського твору «Повісті про Ігорів похід». 1975-го року мешканці міста вирішили урочисто відсвяткувати своє 1000-річчя. На честь цієї події в Трубчевську, в кінці центральної алеї міського парку, було встановлено пам’ятника людині, яку трубчевці вирішили вважати найголовнішою особою в історичному житті власного міста. І цією особою став також герой давньоукраїнської повісті, легендарний поет Боян, якого трубчевці вважають своїм земляком (у місті є таке урочище під назвою Боян, звідки, за легендою і походить родом цей відомий сіверянин). Пам’ятник Бояну скульптора Кобилинця став відтепер візитною карткою Трубчевська, та нагадує усім, хто там живе, або приїжджає на гостину, що Трубчевськ був завжди старовинним сіверським містом.

Правда, набагато трудніше було стародубцям відстоювати у радянські часи правду про своє не таке далеке минуле, доби козацької України. Якщо епоху Київської Русі радянські ідеологи вважали «спільною колискою трьох братніх народів», та досить спокійно дозволяли мешканцям Стародубщини відзначати події того часу, то вже зацікавленість у історії Стародубського полку української Гетьманщини викликало в них певне незадоволення. Тому, кожна історична розвідка, яка скрізь імперські перепони з’являлася десь на Стародубщині друком, ставала відразу наче сонячним променем, що зміг таки пробитися скрізь хмари облудної комуністичної брехні. Такі праці переписувалися, передавалися із рук у руки, та ставали справжнім раритетом серед тих людей, які по-справжньому цікавилися рідною історією. Так було наприклад з розвідкою О. Коваленка про видатного українського історика та одного з будівників незалежної української держави у 1918-му році, Вадима Модзалевського, що походив родом зі Стародубщини, та писав про неї у своїх працях (стаття Коваленка з’явилася у стародубській газеті з характерною для того часу назвою «Ленінський шлях» 18 травня 1972-го року).

Звичайно ж, повністю заборонити зв’язки поміж Стародубщиною та Україною комуністи не могли. І Стародубщина, і Україна, залишалися цієї пори у складі єдиної держави – Радянського Союзу. І хоча комуністи свідомо заважали створенню між Стародубщиною та Україною єдиної транспортної системи, тем не менш, зв’язки Північної Сіверщини з її прабатьківщиною не переривалися зовсім. Повз усю Стародубщину, від Брянська до Новозибкова, і далі на південь через Климів, щодня рухався поїзд Москва-Новгород-Сіверський, яким мешканці краю могли потрапити на територію України, а далі, вже автобусами, поїхати до Чернігова чи до Києва. Існувало і залізничне відгалуження з Унечі до Хутора Михайлівського, яким теж могли скористатися стародубці. По Східній Стародубщині також прямувала ще дореволюційна залізниця на Україну з Брянська, що через Ніжин йшла аж до Києва. До того ж, в деяких стародубських містах (наприклад у Новозибкові), у книгарнях, існували, нехай і невеличкі за розміром, українські відділи, де можна було придбати книжки українською мовою. І хоча ці українські відділи були переповнені здебільшого різною ідеологічною макулатурою радянського змісту, потрапляли туди іноді і твори українських класиків – так сам я колись придбав там книжки Михайла Коцюбинського та Павла Загребельного. З розповсюдженням у Радянському Союзі телевізії, хоч і погано, та все ж приймався на Стародубщині канал українського телебачення, що ретранслювався через Чернігів. Багато хто зі стародубців майстрував тоді спеціальні антени, аби подивитися програми живою українською мовою. А вже українське радіо приймалося на Стародубщині загалом чудово, та не тільки з Києва, а навіть українські передачі Радіо «Свобода» чи «Голосу Америки» та Канадського міжнародного радіо сприймалися набагато краще, ніж деінде у Москві, де вони глушилися спеціальними передавачами.

Радянські пропагандисти також намагалися створити штучну атмосферу того, що нібито у державі «квітне гарним цвітом» дружба між усіма народами. На кордонах між радянськими республіками (особливо там, де сходилися межі трьох республік), створювалися колосальні, хоча і незграбні та неестетичні «монументи Дружби». Один з таких монументів знаходився на точці зіткнення російського, білоруського та латиського кордонів, а інший збудували саме на Стародубщині, там де Климівський район Брянської області єднався з Україною та Білоруссю. Щороку, літом, радянська влада влаштовувала там і святкування «Дня молоді», під час якого, після бравурних промов влаштовувалися концерти народної самодіяльності, де правда співати сіверських пісень, які могли б усім нагадати, що Сіверщина Чернігівська та Сіверщина Брянська це єдина земля, заборонялося, і замість того українські співаки виконували які-небудь полтавські пісні у козацьких шароварах, а «росіяни» співали рязанські у кокошниках. Ці свята «у монумента» відбуваються щоліта і зараз, і на них держбюджети всіх трьох прикордонних областей витрачають значні кошти, хоча насправді ці дійства давно вже перетворилися завдяки кримінальним елементам на пропаганду алкоголізму, наркоманії та проституції.

Але влаштовуючи показові свята, радянські ідеологи, тим не менш, на самій Україні намагалися знищити у народній свідомості будь-яку згадку про те, що тривалі століття до 1919-го року Стародубщина була невід’ємною частиною України та козацької Гетьманщини. Про Стародубщину в радянські роки не писалося в українських підручниках історії, не згадувалася вона у газетах та на телебаченні, та навіть писати наукові монографії про неї українцям заборонялося. Доходило до того, що українським науковцям доводилося звертатися по допомогу до видавництв інших соціалістичних країн Європи, бо тільки там могли вони видрукувати щось про українську історію та культуру Стародубщини. Так 1979-го року в югославській столиці Белграді, в «Збірнику народного музею», вийшла друком праця С. Таранушенка «Пам'ятка української монументальної дерев'яної архітектури – церква Миколи у Новому Ропську на Стародубщині». Необізнаність радянських українців у тому, що територія сучасної їм Брянської області Росії є українською етнічною територією, навіть призводила до курйозів. Так виходець з міста Щорса Чернігівської області Леонід Борисов згадував, що у 50-ті роки 20-го ст. він квартирував у Києві, знімаючи помешкання у старої жінки, яка називала себе «стародубською козачкою». Вона це постійно підкреслювала і вимагала, щоб з нею розмовляли виключно українською мовою. А для молодої людини, що була вихована радянською шкільною системою, це було дивно – що виходить, і за межами Української Радянської Республіки живуть люди, які вважають свою землю українською, а себе українцями, та розмовляють українською мовою. І не даремно, що одна з перших публікацій, що з’явилася вже у незалежній Україні, і в якій розповідалося про трагічну долю української Стародубщини, так і називалася – «Наша забута земля».

Та хоч як не бажала радянська влада, аби стародубці згадували про своє українське минуле, тим не менш, як і завжди, знаходилися на нашій землі справжні патріоти рідного краю, які, нехай і «езоповою мовою» (аби обійти заборону радянської цензури на друкування), розповідали рідному народові про те, що вони були і є українцями. Найбільшими оборонцями української Стародубщини у ті часи були два талановитих письменники та дослідники історії стародубської землі – Георгій Метельський та Григорій Стафєєв.

Георгій Метельський народився у Стародубі 27 червня 1911-го року. Спрага до заняття журналістикою та літературою, як і бажання побачити на власні очі далекі землі, про які юнак з радянської епохи міг прочитати лише у цікавих книжках, змусила Метельського з юнацьких літ мандрувати Радянською країною, аж доки, вже після війни, він не зупинився на довге життя у литовському Вільнюсі. Та живучи вдалечині від батьківщини, Георгій Метельський з кожним роком усе гостріше відчував тугу за рідною землею, все більше приваблювала його до себе стародубська історія, її минувшина та сучасне життя. Усе частіше, покинувши Вільнюс, відправляється Метельський у подорожі рідною землею, і тепер вже вона, а не далекі казкові землі, стає головним натхненням для його подальшої праці. До того ж, живучи у вільнолюбній Литві, яка і під радянською окупацією не бажала забувати про свою втрачену незалежність, Метельський починав добре розуміти спрагу поневолених народів до свободи, і предковічне відчуття долі власної Стародубщини як частини України, все більше опановувала його серцем. З цих пір найбільші його твори були присвячені саме рідній землі – історичні романи «Схрещені стріли» та «Стародубське літо», повісті «Один крок» та «Чорні струмки», поетичні збірки «Сонячна ніч», «Прозріння», «Місто моє». Але найбільшим його твором, у якому вперше в радянські часи перед читачем постала доля саме української Стародубщини, стала документальна повість «Листя дуба. Повість про рідний край» (два видання – 1966-го року, та перероблене, 1974-го). У цьому творі, майже з кожної сторінки постає український дух Стародубської землі – в її історичній долі, у тому постійному незримому зв’язку, який кожну хвилину народжується перед читачем книжки, у ментальності жителів краю, про яких пише Метельський, в їхніх українських прізвищах, тобто майже в усьому, чого торкається перо закоханого у рідний край автора. Мандруючи Стародубщиною, Метельський і сам шукав українських старожитностей, які б у його творах та перед ним самим ще більше показували духовну спільність між рідним краєм та Україною – так в одному селі йому вдалося знайти вельми раритетну книгу, «Камінь віри» українського митрополита Стефана Яворського, що була видрукувана у Києво-Печерській лаврі 1728-го року.

Став Георгій Метельський і ініціатором відродження з полону забуття славного імені українського композитора, сина та патріота Стародубщини, Олександра Рубця. Пам’яті цього видатного стародубця та українця присвячені такі твори Метельського, як «Серце, що віддане людям: Повість про О. Рубця», «Чудесні почуття я лірою будив» та біографічна монографія «Олександр Іванович Рубець», яку він видав уже в роки перебудови, 1991-го року, у Брянську, у співавторстві з В. Скиданом. І хоча твори Георгія Метельського, через їхній виразно український дух, не часто друкувалися у Москві, частіше з’являючись, крім Вільнюса, у більш ліберальному на той час «Приокському книжковому видавництві» у Тулі, тем не менш, ці книжки навіть перекладалися на інші мови (українську, литовську, угорську, чеську), і таким чином голос української Стародубщини чувся аж за межами радянської імперії. Помер видатний син Стародубщини Георгій Метельський 8 серпня 1996-го року у Вільнюсі.

Побратим Георгія Метельського у справі відродження української Стародубщини, Григорій Стафєєв народився 26 листопада 1916-го року в селі Сетолові сучасного Почепського району. Прізвище «Стафєєв» походить від місцевої вимови імені Євстафій, Остап – Стафєй. Навчався Григорій у Новозибківському вчительському інституті, який за радянських часів став справжньою кузнею нових стародубських талантів. По закінченні інституту вчителював у сільській Бакланській школі (старовинне сотенне козацьке містечко), але з початком війни з гітлерівською Німеччиною його було забрано до армії, і він потрапив до німецького полону, в якому провів майже чотири роки. Як колишньому військовополоненому у сталінській державі Стафєєву, певна річ, важко було жити, шлях до заняття наукою було перекрито перед ним, і довелося йому, як і перед війною, знову йти учителювати. Але довгі роки, що провів Григорій Стафєєв у стародубських селах, стали корисними для нього, адже саме там, кожного дня він чув живу стародубську говірку, а маючи неабиякі природні здібності до аналізу, почав ґрунтовно займатися історією рідного народу. Знайомий з творами Павла Розторгуєва, Стафєєв істотно переробив їхню базу, відмовившись від штучного прив’язування стародубського діалекту до білоруської мови. Разом з тим він рішуче виступив проти намагань радянських ідеологів визнати цю говірку «зіпсованою сільською мовою», доказуючи її походження від стародавньої мови українського племені сіверян доби Київської Русі. Ось як характеризує Стафєєв рідну говірку у дослідницькій праці «Відгомін давньоруської мови»: «Почепський говір - це не зіпсована, сільська мова, як деякі з незнання зневажливо називають його, а дуже цікаве для лінгвістичної науки явище - цілий реліктовий мовний заповідник, в якому живуть слова і вирази, що вживалися ще у давні часи. Науково займаючись їм можна зробити дуже цікаві спостереження, прийти до важливих висновків». Вельми бажав Григорій Стафєєв, аби діти у школах вчилися любити рідну говірку, пишатися нею, тому й написав цілий навчальний посібник під назвою «Давньоруська література», що користувався великим попитом серед декількох поколінь стародубських викладачів та школярів.

Взірцем справжнього стародубського патріота став для Григорія Стафєєва відомий поет, правнук українського гетьмана Розумовського, Олексій Толстой, який своєю справжньою батьківщиною вважав саме Стародубський край. Творчості та життю Олексія Толстого присвятив Григорій Стафєєв цілу низку своїх книжок – «О. К. Толстой. Нарис життя і творчості», «Красний Ріг та О. К. Толстой (Красний Ріг – пам’ятка культури 18-19 ст.ст.)», «О. К. Толстой. Бібліографічний покажчик», «Неопубліковані листи О. К. Толстого», «Серце повно натхненням», «На батьківщині пломеню та слова», «Під краснорізьким небом», «Толстой у Красному Розі». Саме завдяки завзяттю Стафєєва почав відроджуватися з руїн родовий маєток Толстого Красний Ріг, який заснував сам гетьман Розумовський. І так само, як твори Георгія Метельського, твори Григорія Стафєєва були переповнені українським духом нашого краю. Під пером Стафєєва все на Стародубщині ставало українським – не лише її жителі, а навіть сама природа часто характеризується у його книжках з ознакою «українська». Олексій Толстой на сторінках його книжок це часто українець, для якого земля його предків, Україна, це рідна земля. Відважно як для радянських часів, Стафєєв оголошує, що погляди Толстого були близькими не лише до поглядів Кобзаря Тараса Шевченка, вчителем поета з української історії був Микола Костомаров, а однією з найавторитетніших осіб – Пантелеймон Куліш, якого радянські науковці таврували завжди як «українського буржуазного націоналіста». А ось як характеризує Стафєєв одну з поезій Толстого, що була написана на Стародубщині: «”Ти знаєш край...,, є пристрасним монологом поета про красу України, про його любов до неї, до її славної історії. Близький та дорогий поетові рідний край не лише за красу природи, за милий його серцю народ, але і за козачу старовину, за славне минуле. У поезії розповідається про славну історію України, про битви за її свободу, згадуються останні українські гетьмани. Поет висловлює тугу за минулими гетьманськими часами, коли Україна була вільнішою, ніж за часів Толстого. Для Толстого чужими були як відчуття національної нетерпимості, що культивувалося правлячими верхами, так і русифікаторська політика уряду. Співчуття його було явно на боці волелюбного українського народу». Певна річ, що таке описання Стафєєвим творчості Толстого, його авторське відношення до боротьби українського народу за незалежність, і розуміння Стародубщини як частини України, не зустрічала розуміння в московських цензорів, тому, так само як і Метельському, частіш за все доводилося Стафєєву друкуватися у тульському видавництві. Але стародубські патріоти добре зналися на творчості Стафєєва, за його новими книжками, коли вони з’являлися друком, спеціально відправлялися у подорож до Тули, і були ці твори найкращими подарунками для будь-якого освіченого стародубця. З великою пошаною ставилися один до одного і самі ці стародубські письменники – Стафєєв згадував про Метельського у своїх книжках як про найавторитетнішого знавця Стародубщини, а Метельський під впливом Стафєєва займався також вивченням біографії Олексія Толстого, видавши про поета книжку «Стелиться перед нами життя його: Життя і смерть О. К. Толстого» (ця книга з’явилася друком у Вільнюсі 1995-го року, вже після смерті Стафєєва та перед смертю й самого Метельського, і була як би заповідальним словом двох стародубців для нащадків). Помер Григорій Стафєєв 26 грудня 1994-го року.

Звичайно ж, що й крім цих двох визначних осіб Стародубського краю, працювали тут і інші патріоти рідної землі. До них треба віднести Клавдію Неберу, що народилася 1917-го року в селянській сім’ї села Писарівки тодішнього Суразького повіту, а тепер Клинцівського району. Закінчивши так само, як і Стафєєв, Новозибківський педінститут, вона і працювати залишилася в ньому, займаючись лінгвістикою, та захистивши 1964-го року в Москві дисертацію «Говори Клинцівського району Брянської області. Фонетично-морфологічний нарис». Та створення на Стародубщині справжнього гуртка з науковців, що займалися справжнім, сумлінним, а не ідеологічним вивченням рідної мови, дуже не сподобалося московській верхівці, і 1976-го року було ухвалене рішення про закриття Новозибківського інституту, та перенесення його діяльності у більш близький до Москви Брянськ. Клавдія Небера відмовилися покидати рідний край, залишившись у Новозибкові, де й тихо після цього закінчилися її літа. Інший патріот рідної землі – Федір Снітко, був відомим на Стародубщині садівником, що висаджував фруктові сади на спустошених після війни вулицях Стародуба, перетворюючи їх зі згарища на місця прогулянок та відпочинку вдячних йому громадян. Свої сорти каштанів дарував Снітко й містам України, де вони і зараз існують нащадками його славної праці.

Ілюстрації:

111. У радянському Стародубі. Праворуч полковий храм Різдва Христового, перетворений на колгоспний склад. Ліворуч Новомиколаївський собор, зруйнований через кілька років комуністами. Світлина початку 50-х років 20-го ст.

112-113. Зруйнована комуністами козацька Україна: церква гетьмана Скоропадського та Преображенська церква у Стародубі. Старі світлини.

Далі буде.