Війна стародубців з більшовиками. Кара людська та Божа. Захоплення Щорсом Києва. Розуміння стародубцями нелюдської сутності більшовиків. Страта українцями Боженка та Черняка. Убивство Щорса. Втеча Хайкіної з тілом Щорса зі Стародубщини на Волгу. Тінь Щорса тяжіє над Стародубщиною.

Майже відразу по захопленні Стародубського краю більшовиками довелося місцевим жителям на власнім житті зрозуміти, чим відрізняється влада чужинська від рідної української. Разом з більшовицькою окупацією закінчилося для стародубців минуле привільне життя – мирне та сите, та розпочалося нове – примхливе та повністю залежне від жорстокої волі прибулих господарів. Більшовикам же у першу чергу потрібні були люді для свого війська, аби їхньою кров’ю здобувати для себе Україну та йти далі на Захід, будувати «всесвітню республіку Рад», а по-друге, потрібний був український хліб, аби годувати ним своє військо та своїх робітників у Москві та Петрограді. І першого і другого здобули вони зі Стародубщини вдосталь.

Ще під час підготування операції по захопленню Стародубщини розповсюджували більшовики по краю свої листівки, у яких розповідали стародубцям про те, що за радянської влади утисків ніяких нікому не буде, а житиме «трудящий народ» у мирі та спокої у новій, радянській Україні. Але з перших днів свого перебування у краї доказали більшовики своїми діями, що вся їх агітація була лише відвертою брехнею, словами, за якими не було реальної справи. Хоча раніше оголошувалося ними, що до Червоної Армії примусового збору не буде, людей збирали на мітинги, де під загрозою зброї зобов’язували записуватися до війська нібито «добровільно». Про такий «мітинг» у Клинцях весною 1919-го року згадує місцевий краєзнавець Борис Петрів.

«Деякі з багаточисельних тоді мітингів проводилися у Міському саду. Весною 1919-го року на одному такому мітингу клинчан закликали вступати в Червону Армію. Клинчани, що повірили ленінському "Декрету про мир" навідріз від цього відмовлялися а ті, що погоджувалися, вимагали забезпечити голодну сім'ю продовольчим пайком хоч би на півроку. Не зумівши навести з трибуни вагомих аргументів, воєнком повіту наказав: "Ваше слово, товариш Маузер!" І раптово, як рояль, що опинився в кущах бузку, "товариш Максим" застрочив над головами мітингуючих, зістригаючи вітки з молодих дерев. (Мабуть, для маскування кулемета мітинг і зібрали саме в парку, а не на майдані поблизу військового комісаріату). Була розстріляна вся стрічка. Найбільш сміливі з клинчан тут же втекли з парку, а боязкі, штовхаючи один одного ліктями, кинулися записуватися в добровольці, вже не запитуючи про забезпечення сім'ї».

Певна річ, що таке знущання більшовиків над народом не могло не викликати відповідної реакції й від стародубців щодо більшовиків. Увесь Стародубський край підіймається на визвольну війну проти більшовицької окупації. Скрізь у лісах Стародубщини створюються повстанські загони, до яких масово йде чоловіче населення краю, не збираючись коритися та воювати у лавах більшовиків проти рідного українського народу в боях на Україні. Народний опір проти більшовиків посилювали й вістки про те, що Москва незабаром збирається відірвати Стародубський край від Чернігівщини та України, приєднавши його до Радянської Росії. Так селянський повстанський загін на території Стародубського повіту виступав під патріотичним гаслом: «За Росію не підемо воювати, а за Україну підемо!». Дуже швидко повстанський антибільшовицький рух охопив не лише ту частину Стародубщини, що до грудня 1918-го року перебувала у складі незалежної України, але й райони Унечі та Почепу, що перебували під владою росіян ще з кінця 1917-го року. Через Унечу та Почеп щоденно йшли на схід, у Росію, ешелони зі стародубським хлібом, який нова російська влада відбирала для своїх потреб від місцевих селян. Повстанці нападали на ці ешелони, розвантажували награбований більшовиками хліб, та віддавали його своїм сусідам, таким самим селянам як і вони. (Більшовики дуже любили розповідати в своїх агітках, як вивозять з України хліб німці, але хіба самі робили не гірше?). Ось як про це згадує унецький краєзнавець Олександр Бовтунов (зрозуміло, що й для цього пестуна сталінської школи навколишній світ перекрутився у кривій лінзі радянської брехні, і «бандитами» стали ні ті більшовики, що хліб відбирали, а ті селяни, що його захищали, але тим не менш, його свідоцтво є яскравим прикладом поширення боротьби селян Стародубщини проти більшовиків):

«Після уходу Богунського полку обстановка в Унечі залишалася напруженою. Нормальній роботі заважали багаточисельні банди. Коли збільшилося перевезення продовольства з України до Радянської Росії, банди влаштовували нальоти на ешелони. Супроводжуючих загонів на всі ешелони не вистачало. Озброювали машиністів, кочегарів, кондукторів. Унецькі залізничники з гвинтівками за плечима забезпечували безперебійну роботу транспорту».

Але на відміну від майбутнього краєзнавця Бовтунова, тогочасні жителі Стародубщини відносилися до бійців цих повстанських загонів з великою приязню. Боротьба цих народних героїв залишилася у народних легендах, які, переходячи з вуст в уста, дійшли крізь роки сталінського лихоліття до наших днів, і ця народна пам'ять є найкращим пам’ятником героям-українцям Стародубщини. Ненависть до більшовиків була такою сильною, що у народній свідомості навіть стародавній вождь рідної землі, князь Кудеяр, повстав на боротьбу проти окупантів, нищачи їх загони по стародубським містам та селам. Силу народної ненависті відчули на своїй шкурі й самі більшовики. Ті з них, хто вижили тоді, згадували потім у власних мемуарах, що повстанським рухом на Стародубщині керували нібито у 1919-му році отамани Ангел та Зелений, що насправді діяли тоді в інших місцевостях України (у страху, як-то кажуть, очі великі!). Згадують вони і про те, що називалися стародубські повстанці демидівцями та романівцями.

Більше від інших зла наробили на Стародубщині загони ЧК, які вишукували скрізь свідомих українців та вбивали їх за підтримку 1918-го року уряду незалежної України. У Клинцях з загонами ЧК лютувала жінка Щорса Фрума Хайкіна, яка не пішла з богунцями далі, на Україну, а залишилася тут, виконувати накази партії по боротьбі з українським рухом. В Унечі ж замість Фруми залишився Микола Іванов, голова місцевої організації РКП(б), який водночас виконував тепер і функції командира місцевої ЧК. Українці Стародубщини настільки ненавиділи Іванова та Хайкіну, настільки бажали їхньої загибелі, що бажане в народній уяві часто перероблялося на дійсне, і чутки про те, що повстанці знайшли та убили своїх катів швидко розповсюджувалися по краю. Бажання знедоленого народу були настільки палкими, що в них часто вірили й самі більшовики, а оповідання про народну помсту на Стародубщині поширювалися й на інші українські землі. Так в краєзнавчому музеї в Новозибкові зберігається й досі місцева більшовицька газета від 1919-го року з некрологом Фруми Хайкіної, «справжньої більшовички, дружини Щорса, яка загинула в бою з українськими гайдамаками». Чорна слава Хайкіної була відома й на Україні, де про її загибель згадують у своїх спогадах люди з Києва та Харкова. Насправді ж Фрума не загинула тоді, та навіть не брала участі в ніяких боях з гайдамаками, але й вона відчувала ту людську ненависть та те, що її життя і справді є підвішеним на тонкому волоску.

Про те, що українські повстанці убили Миколу Іванова, згадує у своїх споминах унецький більшовик Василь Туманов. Він пише, що повстанці «вбивали кращих представників радянської влади і комуністичної партії. Таким чином, був розстріляний перший голова Унецької організації РКП(б) товариш Іванов та інші». Насправді ж голові місцевої РКП(б) та Унецької ЧК Миколі Іванову теж вдалося тоді урятуватися від народного гніву та помсти. Іванов просто вирішив за краще тихенько від’їхати з Унечі до рідної Росії, де він ще довго служив комуністичній партії та Сталіну в каральних органах СРСР. Останнім місцем його служби став Далекий Схід, де він у 1937-му році очолював «політичне управління Північного морського шляху» у Владивостоці. Тут його і знайшла більшовицька куля під час «великої чистки» Йосифа Сталіна. А іменем цього ката українського народу Стародубщини, тепер, у сучасній Російській Федерації, є названою вулиця у тій самій Унечі, де він, Микола Іванов, так рясно проливав українську кров у 1918-1919 рр. Але й він не урятувався від насильницької смерті.

Взагалі ж, здається, доля жорстоко помстилася всім тим загарбникам та посіпакам, хто, за волею московських більшовицьких владарів, так ганебно знущався над українським народом Стародубщини та цілої України. Хтось із них просто не витримав докорів власної совісті, як наприклад, командир більшовицького Ленінського полка Улесько з Клинців, який покінчив із життям самогубством (застрілився). Але більшість із кривавих катів Стародубщини спокійно дожила собі до кінця 30-х років, перебуваючи на поважних більшовицьких посадах, і тільки під час «великої сталінської чистки» була притягнута до відповідальності, та й те, зовсім не за те, що згубила безліч народу на службі в цього нелюдського режиму. Кулю у потилицю від своїх комуністичних владарів отримали вони внаслідок внутрішніх партійних суперечок та боротьби за владу кремлівських сталінських кланів, але, як би там не було, а помста таким чином відбулася, і так само, як самі вони безрозсудно розпоряджалися життям та смертю інших людей, їхні господарі зробили і з ними. У сталінських катівнях загинув і Казимир Квятек, той самий комісар, що у березні 1918-го року знайшов у селі Семенівці голодного та роздягнутого юнака Миколу Щорса, що тікав з міста Сновську від праведного гніву своїх земляків, та саме завдяки Квятеку став сліпим знаряддям у провадженні більшовицької політики на Україні та зміг через край зреалізувати свої хворобливі маніакальні здібності. Цікавим був і життєвий шлях іншого провідника ленінської політики на Стародубщині – Петра Бессарабського. Під час існування Російської імперії Петро Бессарабський був «толстовцем», тобто послідовником ідей російського письменника Льва Толстого про «непротивлення злу насильством», про те, що порядна людина не може служити в армії та будь-яким чином розпоряджатися іншим людським життям. Петро Бессарабський зорганізував на Стародубщині перше толстовське товариство, але з приходом більшовиків швидко забув про свої колишні уподобання, та так само завзято як впроваджував колись ідеї Толстого, проливав тепер українську кров на Стародубщині. Після того як німці та українці вигнали більшовиків з української землі, Бессарабський зупинився у Брянську, де тепер зорганізував Червону Гвардію на місцевій залізниці, яку й очолив. Саме Бессарабський зі своїми гвардійцями жорстоко придушив українське повстання в окупованій більшовиками Унечі у вересні 1918-го року, а після цього став командиром 29 окремого піхотного полка залізничної оборони, який боровся з українськими повстанцями під Унечею та забезпечував грабіж та вивезення українського хліба в більшовицьку Москву. Після закінчення Громадянської війни Бессарабський залишився жити на Стародубщині, у Клинцях, де так само вірно служив більшовицькому режимові. 1934-го року Клинцівський райвиконком винагородив його почесною грамотою, у якій відзначалася його «героїчна боротьба за завоювання Жовтневої революції і подальша активна робота в боротьбі за соціалістичне будівництво». Але через чотири роки Бессарабського розстріляли, а його почесна грамота згодом відправилася до Брянського краєзнавчого музею, де знаходиться і досі.

Типовою до долі інших більшовицьких посіпак була і доля уродженця Стародубщини Павла Дибенка. Дибенко народився у звичайній селянській родині у селі Людкові на околиці Новозибкова. Сім’я його була далекою від будь-яких революційних ідей, так що дружина Дибенка Олександра Коллонтай, яка побувала на землі предків чоловіка 1920-го року, так згадувала про оселю його батька: «Хатка середняка. Багато ікон... Навряд чи він (тобто батько Павла Дибенка) в душі за радянську владу». В стан більшовиків Павла Дибенка привела його служба на Балтійському флоті у Петрограді, де він призвичаївся до алкоголізму та став лідером моряків-анархістів, що добре допомогли більшовикам під час Жовтневого заколоту 1917-го року. Після цього Дибенко спробував зробити військову кар’єру у Червоній Армії, але перший бій під його командуванням з німцями під Псковом закінчився нищівною поразкою для більшовиків (хоч цей день – 23 лютого, і став згодом головним святом радянського та російського війська). Тоді Дибенко просто втік, кинувши своїх бійців напризволяще, але більшовицького суду уникнув, хоча на керівні посади його більше не призначали. Ситуація змінилася лише на початку 1919-го року, коли більшовицька окупаційна армія на Україні вела важкі бої з українськими військами, а український народ все більше поставав проти московських окупантів. Більшовикам треба було показати, що саме вони воюють за український народ, а українців серед їхніх командирів було дуже мало. Тому вони і згадують про Павла Дибенка та призначають його командуючим групою військ Катеринославського напряму. Сучасний дослідник, кандидат історичних наук Віктор Савченко так пише про причини призначення Павла Дибенка на цю посаду: «Раптовий "зліт" Дибенка, очевидно, пов'язаний з його українським походженням і прізвищем. Ленінській владі важливо було прикрити інтервенцію міркуваннями "повстань українського пролетаріату проти буржуазного уряду Директорії", і тут українське прізвище Дибенка надзвичайно згодилося. Він був свій "червоний український генерал", що привів війська Російської республіки до України». І це при тому, що саму Стародубщину вважати українською більшовики після її окупації вже не хотіли – а от уродженець Стародубщини Дибенко, як потребувалося, став для них українцем.

Згодом стає Дибенко командиром 1-ої Задніпровської Української Радянської дивізії. Під його керівництвом воюють українські отамани Никифор Григор’єв та Нестор Махно, що перейшли тоді на бік радянської влади. З Махном Дибенко навіть затоваришував, згадавши мабуть про своє анархічне минуле, а «народний батько» подарував комдиву кращого трофейного коня та запросив бути нареченим батьком на своєму весіллі. Збереглося і фото, на якому Дибенко та Махно стоять поруч, як старі любі друзі. Але дуже швидко шляхи їхні назавжди розійшлися. Махно загинув на вигнанні, у Румунії, а Дибенко продовжував вірою та правдою служити більшовикам, хоча і заважала цьому його неабияка любов до горілки. На момент свого арешту під час великих репресій був Павло Дибенко командувачем Ленінградського військового округу. Серед багатьох звинувачень висунули проти нього і те, що його рідна сестра жила у Сполучених Штатах, а значить і сам Дибенко повинен був стати «американським шпигуном». Дійсно, зі Стародубщини свого часу, так само як і з інших регіонів України, відбувалася еміграція за океан. Адже знедоленому люду українському краще було поїхати до далекої Америки, ніж гинути у лабетах лиха в Російській імперії. Залізницею добиралися стародубці до Берестя, далі у Польщу, а там за гроші провідники виводили їх за німецький кордон, звідки добиралися до Гамбурга, і потім пароплавом до Нью-Йорка. Продавали останнє, аби тільки не залишатися у Російській імперії. Так потрапила до Америки і сестра Дибенка. Він про неї не забував, вони листувалися, а ставши червоним вельможею, Павло Дибенко звертався до американського консульства, аби сестрі виплачували фіксовану грошову допомогу. Американці пішли на це, і навіть після загибелі Дибенка, до самої смерті сестра його жила на ті гроші, що їй виплачувалися завдяки його допомозі. А от самого Дибенка його любов до сестри загубила. Даремно він кричав під час слідства: «Який я до біса шпигун американський, я навіть мови американської не знаю!». 29 липня 1938-го року Дибенка було засуджено до страти, і він був розстріляний того самого дня. Так і закінчилося його життя.

Але повернемося до подій 1919-го року. Вийшовши зі Стародубщини, війська Щорса повільно просувалися в сторону Києва, маючи важкі бої з українськими військами (самі щорсівці, як про один з найважчих, згадували про бій з українцями під Городнею, на Чернігівщині). На жаль, Україна у цей скрутний час тільки-но відходила від важкої внутрішньої боротьби між прибічниками Директорії та Гетьманату, а більшовицька Росія зорганізувала свою агресію саме в цей час, вдало скористувавшись цими українськими проблемами. Більшовики постійно нарощували збройні сили Першої української дивізії, і якщо на початку агресії їм бажано було показати, що ця дивізія нібито складається зі справжніх «українських червоних партизанів», то тепер, зіткнувшись з міцним українським опором, вони позбавилися від цієї личини, зробивши новими російськими вливаннями з «повстанської» дивізії Локатоша справжню регулярну частину російської армії. Згідно з «Відомостями про бойовий склад частин 1-й Української Радянської дивізії» від січня 1919-го року, ми бачимо у дивізії три полки (які вже не мають офіційно ніяких українських назв – Богунського, Таращанського та Новгород-Сіверського, а звуться просто за номерами – Перший, Другий та Третій), Ніжинський батальйон (знову переформований з полка), нестройову роту, команду зв’язку, маршовий батальйон, 1-й Радянський кавалерійський полк, 1-й артилерійський дивізіон, господарчу частину, базу артилерійського постачання, перев’язочний пункт, 29-й хірургічний загін, політичний відділ (як же без нього!), 4-й епідемічний загін і 2-й венерологічний (що теж характерно!). Так що озброєні були «червоні партизани» на славу.

Крім мобілізованих росіян, було тепер в Українській Радянській дивізії багато і стародубців, яких забирали до неї, як ми знаємо, примусово, та яких утримували у неї обіцянками швидкого здобуття Києва, та розпуску після цього вояків по домівках, із званням «червоних героїв». Але ці надії стародубців на швидке повернення не справдилися. По захопленні Києва найбільшу вигоду мав сам Микола Щорс. 5 лютого Щорса було призначено комендантом окупованої столиці України, а маріонетковий Тимчасовий робітничо-селянський уряд України винагородив його почесною зброєю. У черговий раз переконавшись у кривавому таланті Щорса, більшовицький уряд Москви призначає його 6 березня командиром усієї Першої Української дивізії замість Локатоша. Перед дивізією було поставлене завдання воювати з українцями і далі, адже українські війська, не змирившись зі втратою Києва, продовжували захищати українську територію на заході – на українському Поліссі та Поділлі. У період з січня по березень 1919-го року радянські війська захопили Фастів, Білу Церкву, Вінницю та Жмеринку, але подальший їх рух на захід було зупинено українцями. Тепер від нового командувача дивізії більшовики жадали нових перемог, а заплатити за ці перемоги своїм життям мусили вояки цієї дивізії, а серед них і стародубські українці.

Погнавши своїх вояків проти українців, Щорс спочатку мав декілька виграних боїв. До кінця квітня 1919-го року він захопив Коростень, Шепетівку та Житомир. Але в травні радянські війська були остаточно зупинені військами УНР на лінії Сарни-Рівне-Броди-Проскурів, а через кілька тижнів щорсівці почали відступати на схід, а українці визволяти рідні українські території. Тепер вже червоні оборонялися на лінії Сарни-Новоград-Волинський-Шепетівка, а українські війська загрожували їхнім штабам у Новограді-Волинському, Житомирі та Коростені. Рішучість та відважність українських вояків у захисті рідної землі мали величезний моральний вплив і на тих українців, що проти власного бажання знаходилися у щорсівській дивізії, та все більше та більше відчували, що за російські більшовицькі інтереси проливають вони рідну українську кров, і це відчуття важким тягарем лягало на їхню совість.

Літом 1919-го року на українсько-російському фронті ситуація корінним чином змінилася на користь українського війська. Багато з тих українців, що служили в армії більшовиків, відмовлялися воювати далі проти своїх братів, та переходили зі зброєю на сторону УНР. Єдине, що утримувало когось зі стародубців від цього кроку, було розуміння того, що радянська влада обов’язково помститься за це над їхніми родинами, що залишаються під більшовицькою окупацією на Стародубщині. Скрізь серед українців, що були забрані до Червоної Армії, ширилися й чутки про те, що на окупованій більшовиками території України є багато справжніх українських патріотів, які поставили собі за мету відплатити кров’ю усім тим більшовицьким ватажкам, чиїми руками була повалена українська незалежність у Києві та на Східній Україні. З цією метою, виголошувалося у цих чутках, прибічники УНР влаштовуються на роботу в радянські органи, для того аби мати можливість втілити свої плани у життя. Страх перед «петлюрівськими агентами» охопив усі верстви нової радянської бюрократії на Україні, як цивільної, так і воєнної. І дуже скоро стало здаватися, що ці чутки дійсно мають право на існування.

Літом 1919-го року у Києві була вбита жінка Василя Боженка, яка займала значну посаду у більшовицьких органах влади Києва, поки її чоловік, разом зі Щорсом, воював на Волині проти військ Української Народної Республіки. Відразу ж на фронті та в тилу почали ширитися чутки, що її вбили українці для того, аби сам Боженко, знявши з фронту свою Таращанську бригаду, відправився до Києва розбиратися з владою, як вона допустила до цього вбивства. Боженко дуже переживав зі смерті своєї жінки, але війська на Київ не повів, а більшовики у Києві зробили все можливе, аби загоїти цю рану на серці у комбрига як можна швидше – його дружину поховали у Києві з усіма військовими почестями.

Але й самому Боженкові залишалося жити не довго. Наприкінці липня він раптово захворів і його було відправлено до шпиталю. Відразу ж по дивізії почали розповсюджуватися чутки, що Боженка отруєно «агентами петлюрівської контррозвідки». Сам Боженко скиглив та жалівся на те, що його отруїли … радянські інспектори зі штабу дивізії. Про те, що смерті Боженка бажають «інспектори главкому» розповідав і Щорс своєму комісару. У страшних муках, як собака у власній блювоті, помирав Боженко, знаючи, що його отруєно навмисно, чи то прибічниками Петлюри, що пробралися до керівних органів радянського війська, чи то самими більшовиками (що більш подібно до істини), які в умовах загального наступу армії УНР дуже боялися, що Боженко, як українець, може повернути свою зброю проти більшовиків – справжніх окупантів України. Помер Василь Боженко 21 серпня. Поховали його у Житомирі, правда у могилі його тіло було не довго – по звільненні Житомира військами УНР останки Боженка було викопано, прив’язано до кінського хвоста, та розкидано по вулицях міста за давнім козацьким звичаєм (так колись запорожці робили із зрадниками віри та батьківщини).

Смерть Боженка мала гнітюче враження як на більшовицьку верхівку на Україні, так і на звичайних вояків Української Радянської дивізії. Офіційного повідомлення про причини смерті Боженка в радянській пресі не було опубліковано, хоча одного з інспекторів з тих, хто їздив до Боженка, було розстріляно. Але намагання більшовиків звинуватити у смерті «батька» українців тільки посилювало загальну паніку у дивізії. Бійцям здавалося, що правда у цій війні є на боці незалежної України, якщо її патріоти, жертвуючи власним життям, розправляються із зрадниками батьківщини. Постійні ж поразки у боях з українцями призвели до того, що бійці-українці Червоної Армії готові були розпочати повстання проти своїх поневолювачів та перейти на бік УНР. І повстання розпочалося негайно.

11 серпня 1919-го року на станції Рівне, де тоді знаходився штаб Новгород-Сіверської бригади, повсталі бійці оточили штабний вагон, у якому знаходився командир бригади Тимофій Черняк. Хтось з бійців увірвався до вагону та витягнув Черняка назовні. Той намагався щось вимовити, але з повсталих лав почувся вигук: «На багнети!», і впавши зі східців штабного вагону, у натовпі вояків закінчив своє життя Тимофій Черняк. З Новгород-Сіверської бригади повстання поширилося на Ніжинський полк. Коли ніжинці почули, що більшовики хочуть перекинути їх під Коростень та Шепетівку, де тоді наступали вояки УНР, то залишили свої позиції під Проскуровом, та зриваючи червоні зірки зі своїх кашкетів, рушили на Житомир, пославши перед тим агітаторів до богунців та таращанців – закликаючи й їх зробити також. Але, підійшовши до Житомира, ніжинці були роззброєні тиловими більшовицькими дивізіями, що знаходилися там.

Загибель Боженка та Черняка остаточно здеморалізували стан більшовицького війська. Відчуваючи, що вони мусять служити окупантам рідної України взамін за життя своїх родичів на окупованому Сході, бійці дивізії остаточно перетворилися на звичайних мародерів та грабіжників, для яких не залишалося морального стержня для подальшого нормального існування. У середині серпня інформаційний відділ політуправління 12-ої армії складає оперативне зведення, у якому дає характеристику кожному полкові щорсівської дивізії. Ось що там сказано про деякі полки: «388-й полк. Настрій полку в політичному відношенні поганий. Сильно розвинений бандитизм. Політробота ведеться в надзвичайно скрутних умовах. 389-й полк (колишні 9-й та 12-й). Немає внутрішньої спайки між зведеними полками. Розвинений у сильній формі бандитизм і антисемітизм. Червоноармійці в Сарнах протягом декількох днів грабували населення, забирали все у селян. Приймаються заходи до приборкання бандитського елементу». Така ж ситуація складалася і в інших полках.

Розуміючи, що Українські Радянські дивізії давно вже не мають ніякого національного українського забарвлення у своїх діях, більшовики знову вирішують зняти з цих військ колишні українські назви, перетворивши їх на звичайні радянські формування. Так ще у червні 1919-го року 1-ша Українська Радянська армія, до якої входила дивізія Щорса, була перетворена просто на 12-ту армію, а 15 серпня була ліквідована і сама 1-ша Українська Радянська дивізія. Війська Щорса було об’єднано з 3-ою Прикордонною дивізією під новою назвою 44-ої піхотної дивізії. 21 серпня командиром дивізії було призначено Щорса (за 9 днів до його загибелі), а заступником начальника дивізії став Іван Дубовий. Перед дивізією Щорса було поставлене завдання захищати, не дивлячись на втрати, Коростенський залізничний вузол, адже більшовики вже збиралися тікати з Києва, залишаючи його українцям, і Щорс повинен був утримувати український наступ до тих пір, доки більшовики не закінчать евакуацію разом з Південною групою тієї ж 12-ої армії, яка знаходилася під загрозою цілковитого оточення противником. Протистояли Щорсу війська незалежної України, серед яких особливо відзначалася Львівська бригада Української Галицької Армії, яка складалася виключно з галичан.

30 серпня 1919-го року Микола Щорс знаходився на передових позиціях Богунського полку поблизу села Білошиця під Коростенем. Не зважаючи на наказ більшовицького керівництва тримати стійку оборону, але до наступу не переходити, за наказом Щорса бійці декілька разів підіймалися в атаку проти українських військ. Але кулеметники Львівської бригади влучними пострілами знов і знов клали лави більшовицьких військ на землю. Увагу Щорса привернув один з українських бійців, який своїми пострілами змусив і його притулитися до землі. Звертаючись до свого заступника Дубового, який був поруч із ним, Щорс вигукнув: «Ваню, який гарний кулеметник у галичан, біс мене візьми!». Це були його останні слова. Цієї ж миті Іван Дубовий з нагану вистрілив Щорсу в голову, мітивши прямо у скроню. Щорс тільки сіпнувся і вже був неживий. Не зважаючи на те, що командир дивізії загинув на очах бійців власного Богунського полку, Дубового далі ніхто не зупинив, адже ненависть до Щорса була вже настільки великою, що навіть українці-червоноармійці бажали його загибелі. Не до Щорса було цього дня і більшовицькому командуванню, адже саме у ці години останні червоні війська залишали Київ, тікаючи від повсталого українського народу на Схід, до Росії. Усі, хто підходив до тіла Щорса після бою, бачили дірку у його скроні, яка могла утворитися тільки після пострілу впритул, але ніхто з них не мовив про вбивство Щорса жодного недоброго слова. Єдине питання, яке поставало перед командирами дивізії тепер, це було питання того, що слід було робити з тілом Щорса. Адже поховати Щорса на місці бою було неможливо – Червона Армія відступала, і всім було зрозуміло, що звільнивши Білошицю, знедолені Щорсом українці зроблять з його тілом те саме, що вони зробили з тілом іншого ката українського народу, Василя Боженка.

Вирішили було відправити щорсове тіло на його батьківщину, до Сновська. Але своєчасно зрозуміли, що й там ніхто Щорса добром не згадає, бо люди у Сновську ще добре пам’ятали його криваві діла, що він коїв разом з більшовиками у рідному місті зимою 1918-го року. Та хтось згадав, що у Щорса є жінка, Фрума Хайкіна, яка керувала загоном ЧК на Стародубщині, у Клинцях. Саме до жінки й було вирішено відправити померлого Щорса, як можна швидше позбавившись від цього тягаря. З ретельно перев’язаною головою (аби не можна було бачити слідів убивства), рушив Щорс у свою останню путь. Разом з його тілом з дивізії повтікало й багато вояків-стародубців, нібито для супроводження померлого комдива, а на справді подалі від більшовицького війська, до рідних осель. Серед тих, хто своєвільно з’явився тоді на Стародубщині, був і Василь Туманов, чиї спогади від 1963-го року ми вже неодноразово цитували. Ось що пише Туманов про привезення померлого Щорса до Новозибкова: «Тіло його було заспиртоване і лежало в оцинкованій труні. Я підійшов востаннє попрощатися з улюбленим командиром-героєм, командуючим 44-ою стрілецькою дивізією. Тут за безсмертя і славу легендарного героя, загиблого за Батьківщину, ми випили по стаканчику спирту». Навряд чи у вересні 1919-го року Микола Щорс був для Василя Туманова «улюбленим героєм» і він думав про його «безсмертя» за «стаканчиком спирту», (насправді він забув навіть номер рідної дивізії і в оригіналі спогадів скрізь називає її 14-ою замість 44-ої), але з позицій 1963-го року цей пасаж був цілком доречним.

З Новозибкова тіло Щорса поїздом було відправлене до Клинців. Але тут трапилося неочікуване. Дружина Щорса Фрума Хайкіна, яка з жорстокістю маніакально хворої людини загубила безліч людського життя в Унечі та Клинцях, перелякалася майже до безтями. Смерть лише впродовж двадцяти днів трьох командирів у дивізії, з якими вона разом розпочинала свій кривавий шлях на Стародубщині, командирів-більшовиків, що впали, як твердив народ, від рук патріотів незалежної України, повстанський антибільшовицький рух на самій Стародубщині, що ширився з кожним днем, люта ненависть стародубського українства до неї і бажання її, Фруми Хайкіної, смерті, як справедливої кари за всі її криваві злочини, поспішна втеча більшовиків з Києва та Правобережної України під ударами українських армій, усе це робило тепер подальше життя Фруми Хайкіної подібним до жахливого сну. До того ж, вона була вагітною від Щорса, і у перший раз мала стати матір’ю. Колихання нового життя під її серцем мабуть також у перший раз змусило її замислитися над великою цінністю того, чим вона так бездумно розпоряджалася впродовж майже двох років більшовицького лиха – цінністю чужого людського життя. Хайкіна боялася залишатися на Стародубщині, боялася за себе та свою майбутню дитину. Вона благала, молячи своїх червоних хазяїв відпустити її з тілом чоловіка геть, подалі від того краю, де вона залишала по себе таку криваву пам'ять. Були перелякані й її господарі, які у своїх прихованих думках, дивлячись у майбутнє, бачили вже Стародубщину звільненою від більшовиків українським військом. Тіло Щорса не можна було залишати й тут, адже ніде на звільненій від червоних катів українській землі не знайшлося б для нього місця, і неначе сама земля виштовхувала його геть від себе. Тому після чотирьох днів роздумів дерев'яну труну, обшиту оцинкованим залізом, помістили у великий ящик, також з оцинкованого заліза, і герметично запаяли, засипавши перед цим вільне місце тирсою. Траурний поїзд у кількості трьох вагонів відправився зі Стародубщини геть, у Росію, забираючи з собою того, від чиїх кривавих діянь здригалася ще нещодавно як Стародубщина, так і Україна. Разом із тілом Щорса покидали наш край з десяток червоних командирів, що втікали нібито «почесним ескортом», а разом з ними і Фрума Хайкіна та інші політробітники, що не могли вже всидіти на окупованій Стародубщині (Шафранський та Харченко).

Тікали вони так далеко, що зупинилися аж … у Самарі, на Волзі. Тільки тут, у глибині російської землі сподівалися вони сховатися від праведного гніву українців. Прибули вони до Самари 13 вересня (і це в умовах повнішого безладдя на залізницях Росії в умовах відступу більшовиків під ударами українців та денікінців). Наступного ж дня без зайвого шуму Щорса поховали на старому православному кладовищі міста. Хайкіна надовго зупинилася у Самарі, перечекавши тут усю подальшу Громадянську війну. Вона навіть замінила власне прізвище того самого 1919-го року, ставши з Хайкіної (розповіді про її криваві злочини ширилися далеко за межі Стародубщини), нікому не відомою Ростовою (майже толстовська героїня sic!). Незабаром у неї народилася донька від Щорса, яку вона назвала Валентиною. Про самого ж Щорса усі надовго забули – більшовикам було тепер ні до нього, у нових перипетіях брутальної Громадянської війни, що точилася у Росії. Не згадували про нього довго й потім. Православне кладовище у центрі Самари 1931-го року влада ліквідувала, сплюндрувавши могили та влаштувавши на людських кістках (як це було зазвичай у більшовиків) хлібний та механічний заводи, школу, дитячий дім, сад та бульвар. Там, майже на п'ятнадцять років, зникла і могила Щорса.

Згадала радянська влада про Миколу Щорса лише у другій половині 30-х років, з початком епохи великих репресій. Тоді Сталін почав планомірно нищити стару більшовицьку гвардію, яка заважала йому на шляху до встановлення у країні тоталітарного режиму. Під час репресій були оголошені «ворогами народу» та загинули у в’язницях майже всі відомі командири часів Громадянської війни (Тухачевський, Блюхер, Уборевич, Дибенко та інші), незаплямованими сталінською пропагандою залишилися лише двоє з його найбільших прибічників – Ворошилов та Будьонний, і таким чином радянській агітмашині терміново треба було робити культ нових героїв тих часів, таких, що були вже небезпечні для сучасної сталінської влади. Більше від інших для цього культу підходили якраз ті червоні командири, що під час Громадянської війни загинули, та не були в очах сталінських пропагандистів «заплямованими» подальшою дружбою та співробітництвом з майбутніми «троцькістами» та «ворогами народу». Так виникає у СРСР бучний «культ померлих» - Чапаєва, Котовського, Пархоменка, Кочубея та інших. Дуже підходив до цієї ролі й Микола Щорс, що був вбитий на Україні 1919-го року. За вказівкою з Кремля український радянський режисер Олександр Довженко створює художній фільм про Щорса, з’являється й безліч пропагандистської літератури про нього. Певна річ, що у радянських міфах Щорс змальовується цілком як позитивний герой – «захисник правди та справедливості, непримиренний борець з ворогами трудового народу». Так само, без зайвих подробиць, оспівується і його нібито героїчна загибель, наприклад так: «Вранці удосвіта 30-го серпня 1919 року М. О. Щорс, на своєму улюбленому коні, об'їжджав позиції фронту з метою перевірки стану своєї дивізії і бойової готовності солдатів і командирів, а також перевіряючи лінію фронту для подальшого наступу. Прямим пострілом в скроню ворожа куля смертельно ранила героя. Так загинув легендарний герой, улюбленець богунців і таращанців, у розквіті літ. Йому лише виповнилося 24 роки».

Згадавши про Щорса, почали шукати радянські пропагандисти і тих, хто міг би розповісти довірливим громадянам про його «героїчне життя» (в потрібному руслі звичайно). Знайшли і його дружину, Фруму Ростову (колишню Хайкіну), що жила собі тихесенько у Самарі. Настав тепер зоряний час і для неї. Колишня голова Унецької та Клинцівської ЧК переїхала до Москви, де тепер працювала у Народному комісаріаті освіти та займалася організацією «щорсівського руху» в країні. Вона знову перемінила прізвище, та стала зватися Ростовою-Щорс, а 1940-го року, за сумлінну працю на користь сталінської держави, її було винагороджено квартирою в елітному «будинку уряду», так званому «домі на набережній» в центрі Москви. Дочка Щорса та Хайкіної Валентина, вирісши, вийшла заміж за фізика Ісака Халатнікова, єврея за національністю, учня академіка Ландау та члена-кореспондента Академії наук СРСР. Сама ж Фрума до старих літ дурила громадян на службі у радянській владі, розказуючи їм про вигадані подвиги «героя» Щорса, та ретельно замовчуючи при цьому його та власні криваві злочини. До речі, коли Фруму питали, чому «відважного героя» поховали так далеко від місця загибелі, аж на Волзі, вона відповідала, що Щорс нібито дуже прохав своїх товаришів: «Якщо мене уб'ють, я прошу не ховати мене на Україні. Я не хочу, щоб мене поховали в цьому кривавому непроглядному пеклі». От так от Щорс «любив» Україну (чи то лякався і посмертної помсти від її громадян?). Померла Фрума Хайкіна (вона же Ростова, вона же Щорс) у серпні 1977-го року в Москві.

Ширячи культ Щорса у країні, не могла радянська влада не зацікавитися й подробицями його смерті. Вірогідний убивця Щорса Іван Дубовий, скориставшись тією загальною панікою, що панувала серед радянських керівників на Україні під час здачі Києва у серпні 1919-го року, зміг згодом «зам’яти» цю справу, залишившись на службі в Червоній Армії (а можливо, що вбивство Щорса було вигідним і для декого з більшовицьких керівників). У 1937-му році Дубовий займав високу посаду командуючого військами Харківського військового округу. Заарештували його 21 серпня та звинувачували спочатку «в організації військово-фашистської троцькістської антирадянської змови», але згодом дійшла справа і до подій 1919-го року. Слідчі та суд визнали Дубового керівником Української націоналістичної організації, яка діяла на Україні як частина «Української Воєнної Організації» на чолі з Євгеном Коновальцем. Саме вболівання за долю незалежної України, на думку слідчих, і змусило Дубового до вбивства червоного ката Щорса. Ось що про останні хвилини життя Щорса казав на допиті сам Іван Дубовий: «31-го серпня 1919 року (насправді 30 серпня), під селом Білошицею (південніше Коростеня), ми, я і Щорс, були на ділянці 3-го батальйону 388-го стрілецького Богунського полку, який вів бій з галичанами. Прийшовши на передові позиції лав батальйону, потім, висунувшись трохи вперед, Щорс наказав полку перейти до наступу. В цей час противник відкрив кулеметний вогонь, під який ми і потрапили. Ми залягли, причому Щорс лежав попереду мене, кроках в 3-4-х. Кулі лягали попереду та поруч з нами. В цей час Щорс обернувся до мене і сказав: "Ваню, який гарний кулеметник у галичан, біс мене візьми!". Коли Щорс обернув до мене голову і сказав цю фразу, я вистрілив йому в голову з нагана і потрапив у скроню». За вироком радянського суду Івана Дубового було розстріляно 1938-го року.

Тоді ж розпочалися і пошуки тіла Щорса, але знайти його на спаплюженому самарському кладовищі змогли лише у травні 1949-го року. Проведена експертиза однозначно довела, що Миколу Щорса було вбито пострілом у скроню з невеликої відстані, і таким чином показання Дубового значною мірою підтверджувалися, та в будь якому разі зникали останні сумніви у тому, що Щорса вбив хтось зі «своїх», тобто «червоних». В останні роки сталінського правління про вбивство Щорса Дубовим почали писати навіть у художніх творах про «легендарного комдива», і лише з початком хрущовської «відлиги» та реабілітацією багатьох розстріляних факти загибелі Щорса знову стали замовчуватися – відтепер радянські письменники у своїх книжках просто «забували» розповісти читачам про його смерть, зупиняючи свою оповідь десь раніше.

Не менш жахливою від кривавих злочинів Щорса за життя, стала і насильницька популяризація його імені після смерті. Місце його народження Сновськ було перейменоване на місто Щорс Чернігівської області України, та зберігає це ім’я і зараз, у незалежній державі. Так само і місце щорсової смерті, село Білошиця, є зараз селом Щорсівкою Коростенського району Житомирської області. Тяжіє чорна тінь Щорса і над сучасною Стародубщиною. Не можна злічити всіх вулиць, площ та провулків у місцевих містах, селищах та селах, які затавровані й дотепер цим кривавим ім’ям. У Стародубі ім’я Щорса має місцевий парк, який для потреб міста насадив великий український патріот, житель Стародуба 19-го ст., Олександр Рубець, український композитор. Цей парк вдячні стародубці завжди називали «Садом Рубця», і от тепер він «Парк імені Щорса», як у радянські, так і в сучасні російські часи. Правда ж, непоганим Щорс виявився «садоводом», до всього іншого? Але й тут доля буває посміхається над усіма ревнителями слави кривавого ката Стародубщини та України. Так, тільки завдяки тому, що там колись перебував штаб щорсівського богунського полка, збереглися на сучасній Стародубщині цікаві пам’ятки нашої історії, які не змогли знищити ніякі радянські руйнації – будинок купця Волкова в Новозибкові (чудовий зразок місцевої старообрядської архітектури, тепер тут краєзнавчий музей), та будівля сільської школи у Найтоповичах (пам’ятник української народної архітектури 19-го ст.). Та ще стоїть Щорсу пам’ятник у Клинцях, там, де пролив він так багато української крові! Пам’ятник цей збудовано на тому місці, де у 19-му столітті, за наказом місцевої влади, чинилися так звані «торгові покарання», тобто там, де ринкових крадіїв, перед людськими очима, били батогами, з ганьбою. Тепер тут височить Щорс, і місцеві мешканці кажуть, що цьому катові саме тут і місце – на катівні.

Ілюстрації:

97. Дибенко і Махно. Світлина 1919-го року.

98. Тіло Щорса на вокзалі у Клинцях. Світлина 1919-го року.

99. Стара Фрума Хайкіна з портретом Щорса в руці. Фото 2-ої половини 20-го ст.

100. Пам’ятник Щорсу на катівні у Клинцях.