Українство Східної Стародубщини у 19-му ст. Олександр Галич. Наукові дослідження про психологічну відмінність мешканців Східної Стародубщини від навколишніх росіян.

Не згасало українське життя у 19-му ст. й на Східній Стародубщині, не зважаючи на те, що цей край перебував на той час у складі Росії вже більше трьохсот років, та навіть адміністративно був відлучений від Стародубщини Західної та України, входячи до складу російської Орловської губернії. Але у 2-й половині 19-го ст., після відміни кріпацтва у імперії, економічні та культурні зв’язки поміж Східною Стародубщиною та Україною навіть пожвавилися, і до цього призвело будівництво залізниці від Москви до Києва, що прямувала через Брянськ та повз Східну Стародубщину, з’єднуючи таким чином цей край з усією Україною. Збідніле, пограбоване російськими поміщиками селянство Східної Стародубщини прямувало тепер цією залізницею на південь, на Україну, шукаючи роботи на підприємствах Донбасу, Криворіжжя та Брянських заводах у Катеринославі. Дехто з цих селян залишався на Україні назавжди, вливаючись до лав місцевого пролетаріату, інші же поверталася з заробітків додому, приносячи на батьківщину предківський український дух, та не даючи цим рідному краєві назавжди позбутися свого духовного зв’язку з Україною.

Сама ж Східна Стародубщина, як і вся Україна під імперським гнітом, переживала у 19-му ст. період значного економічного занепаду. Навіть місто Сівськ, яке за часів існування Гетьманщини було значним торговим центром на її кордоні, перетворилося тепер на центр глухого провінційного повіту. Лише наприкінці 19-го ст., коли, не дочекавшись допомоги від уряду, справу розбудови рідного міста взяло у свої руки місцеве земство, ситуація у Сівську дещо змінилася на краще. Багато що було зроблено для благоустрою міста: проведено водопровід, центральні вулиці отримали газове освітлення, а головна вулиця замощена булижником. У східній частині міста, на високому березі річки Сів побудували дім земської управи. 1909-го року в Сівську було засновано реальне училище, для якого у 1913-му році була зведена велика двоповерхова будівля. Училище стало одним з культурних центрів міста, тут проходили літературні вечори, влаштовувалися концерти, ставилися аматорські спектаклі. У 1917-му році Сівське реальне училище закінчив майбутній ректор Московського Державного Університету, відомий математик Іван Петровський. Цікаво, що Іван Петровський, який народився у Сівську 1901-го року, походив з купецької родини, і вже наступного, 1918-го року, його сім’ї довелося тікати з рідного Сівську від більшовиків, що захопили владу у місті. Й тікали вони ні абикуди, а на незалежну у той час Україну, де Іван Петровський здобув собі вищу освіту – у Механіко-машинобудівному інституті в Єлисаветграді, сучасному Кіровограді. Так саме Україна дала цьому відомому науковцю, що 22 роки стояв на чолі МДУ, «путівку у життя».

В іншому місті Східної Стародубщини, у Трубчевську, 1783-го року, у сім'ї дячка, народився відомий філософ європейського напряму, чия доля була трагічно зламана імперським режимом, Олександр Галич. У 1793-1803 рр. Галич навчався у Сівській духовній семінарії, і після декількох років перебування у Петербурзі продовжив навчання в німецьких університетах в Гельмштедті та Геттінгені. Саме тоді Олександр змінив своє зрусифіковане прізвище Говоров на українське Галич, на честь столиці одного з давньоукраїнських князівств, адже вважав, що його предки походили родом саме з цього міста Західної України. З Німеччини до Росії Галич повернувся переконаним послідовником німецької філософської школи Шелінга, Захера, Аста та Теннемана. В Росії Олександр Галич стає екстраординарним професором кафедри філософії Петербурзького університету, та викладає науки в університеті та Царскосельському ліцеї, де на той час навчаються Олександр Пушкін, Вільгельм Кюхельбекер, майбутній канцлер імперії Олександр Горчаков та інші відомі у майбутньому діячі російської культури та політики, більшість з яких залишила у своїй пам’яті найприємніші згадки про ті часи, коли їхнім наставником був Олександр Галич. Але для офіційної імперської науки волелюбні ідеї філософії Галича здавалися занадто небезпечними через їхнє демократичне європейське спрямування, тому про його дисертацію університетська влада відізвалася так, що «по безлічі тих, що містяться в ній, нових, і або ніким, або найменшим числом філософів прийнятих поглядів, її друкувати не слід». До Галича було доведено, аби він «при викладанні в російських училищах філософських наук зовсім не вводив своєї системи, а тримався б книг, начальством дозволених». Насилу, по подоланні численних цензурних перепон, Олександр Галич зміг видрукувати у Росії свої головні праці – «Історію філософських систем», «Досвід науки витонченого» та «Картину людини». Але незабаром після цього проти Галича збуджено було опікуном учбового округу Руничем звинувачення в безбожництві та революційних задумах. 1837-го року Галича звільняють з університету, звинувативши у вільнодумстві та революційних настроях. Видатний філософ-шелінгіанець під кінець життя важко хворів та ледве зубожив. Він опинився в найтяжчому становищі і вимушений був жити в будинку Миколи Греча, в минулому свого ідейного противника. Дві його останні праці – «Загальне право» та «Філософія історії людства» загинули під час пожежі у рукописах. Помер Олександр Галич 1848-го року, маючи шістдесят п'ять років від народження, та був похований у Царському Селі на Казанському кладовищі. Місце його поховання було швидко забуте. Так імперія погубила цього видатного науковця.

Століття перебування Східної Стародубщині у відриві від Стародубщини Західної та України не змогли знищити місцевої української самобутності, і навіть наукові дослідження, що провадилися цієї пори у краї, підтверджували значну психологічну та ментальну відмінність східних стародубців від навколишніх росіян. 1907-го року Імператорське Географічне Товариство по відділенню етнографії у Петербурзі видрукувало ґрунтовну наукову працю Павла Якобія «В’ятичі в Орловській губернії. Географо-етнографічний етюд», у якій цій науковець, користуючись численними матеріалами, які він зібрав, займаючись розвитком психіатрії у краї з 1893-го року, послідовно доказував, що населення південно-західних повітів Орловської губернії (тобто Східної Стародубщини), настільки відрізняється у психологічному стані від навколишніх росіян, що, за словами Якобія, є окремою расою, що завжди жила самобутньо, ніколи не мішаючись з сусідами-в’ятичами (майбутніми росіянами). Спираючись на свої дослідження, Павло Якобій пише про це так: «У всіх наших таблицях перехід від групи крайніх західних повітів до групи центральних західних є надзвичайно різким, і є поза сумнівом, що тут ми маємо справу з абсолютно різними расами. Межа між расами на заході є надзвичайно різкою, так що раси, очевидно, не змішувалися, не утворили нейтральної зони, що вказує на різку, майже непримиренну їх відмінність». А далі, вказуючи на «непримиренну відмінність» потомків сіверян від потомків в’ятичів, Павло Якобій робить висновок, що ґрунтується на його багатолітній праці в Орловській губернії: «У Трубчевському та Сівському повітах число психічно хворих є украй незначним по відношенню до інших повітів Орловської губернії». Причиною більш міцного психічного здоров’я нащадків сіверян Якобій вважає їх історичну ментальність та відсутність біснування (кликушества), що було вельми поширеним у ті часи в російському народному суспільстві.

Таким чином наука зберегла для нас свідоцтва, що й у 19-му столітті, попри всі намагання імперської адміністрації до русифікації, мешканці Східної Стародубщини змогли зберегти свою неповторну індивідуальність, що ріднила їх з навколишніми українцями, та відрізняла від росіян, що жили від них на сході.

Ілюстрація:

81. Українська архітектура у центрі стародавнього Сівська.