Українські традиції Східної Стародубщини. Адміністративний розквіт та занепад Сівську. Трубчевська промисловість. Українська церква. Будівництво Троїцького монастиря у Сівську.

18-те століття стало часом подальшого відриву Східної Стародубщини від її Західної, історичної частини. Залишившись поза межами української Гетьманської держави, Східна Стародубщина активно заселялася російськими військовослужбовцями та чиновниками, а імперський уряд наділяв місцевими землями своїх поміщиків, які розповсюджували на Східній Стародубщині характерне для Центральної Росії кріпацтво, що вельми гальмувало економічний розвиток цієї частини нашого краю, та все більше відривало Східну Стародубщину від решти українських земель та від Європи. Але не зважаючи на це, у 18-му столітті Східна Стародубщина залишалася все-таки українським краєм – ментальність місцевого населення, його мова та звичаї, навіть архітектурне оздоблення його міст та сіл мало виразно українські риси. Іноземні мандрівники, яким довелося побувати у 18-му ст. на Східній Стародубщині, відзначали у своїх спогадах, що приїхавши з Центральної Росії до Корачева, Сівська чи Трубчевська, вони потрапляли ніби у зовсім іншу державу, де місцеве населення мало у своєму характері та звичаях більше спільного саме з українцями, ніж з росіянами. Подекуди ці українські риси збереглися на Східній Стародубщині й дотепер.

У першій половині 18-го ст. головним імперським адміністративним центром на Східній Стародубщині залишався Сівськ. Саме з Сівська російська воєнна адміністрація уважно стежила за подіями на Гетьманській Україні, а місцева тюрма як і раніше була місцем тортур для українських патріотів, яких російська влада заарештовувала час-від-часу на українській території. 1708-го року, коли Петро І вирішив розподілити всю територію Російської держави на окремі губернії, для кращого керування країною, Східна Стародубщина разом з Українською Гетьманщиною увійшла до складу Київської губернії, де зі східностародубських земель було створено окремий Сівський розряд. На той час у Сівську проживало 8336 осіб, і це було більше чим навіть у сусідньому російському місті Орлі (в Орлі у той час було всього сімсот дворів, а в Сівську 2007). Окрім військової служби, жителі Сівську займалися землеробством, скотарством, торгівлею, ремеслами та ямщицьким промислом.

Указом від 29 травня 1719-го року Київська губернія була поділена на чотири провінції, і серед тих провінцій була й Сівська. Крім східностародубських земель до складу Сівської провінції увійшли й деякі землі української Слобожанщини – Рильськ та Путивль. Управителем провінції було призначено російського воєводу стольника князя Семена Сонцова-Засекіна. Але дуже швидко російський уряд зрозумів, що мати об’єднаними в одній губернії майже всі українські землі, вельми небезпечно для імперської держави, тому 1727-го року Східна Стародубщина разом зі Слобідською Україною була виділена зі складу Київської губернії в губернію Білгородську, де Сівська провінція була тепер найбагатолюднішою – на її території мешкало 300 тисяч осіб, а на решті території Білгородської губернії лише 400 тисяч (до складу Сівської провінції входили, як і раніш, Рильськ та Путивль).

Але після того як російський царат знищив українську національну автономію на Гетьманщині, тримати у Сівську міцний репресивний апарат з чиновництва та війська стало не потрібно, тому російський уряд Катерини ІІ адміністративною реформою 1778-го року позбавляє Сівськ статусу значного адміністративного центру, та робить його разом із Корачевом та Трубчевськом звичайними повітовими містами Орловського намісництва (губернії), навіки відриваючи Східну Стародубщину в адміністративному плані від України. Відтепер більше як на 150 років Східна Стародубщина стає частиною російської Орловщини, і це, певна річ, сприяє її подальшій імперській русифікації.

Слід зауважити, що позбавлення східностародубських міст статусу російських прикордонних військових центрів на кордоні з Гетьманщиною, вельми сприяло розвитку місцевої промисловості. Так, наприклад, у Трубчевську, який за розпорядженням Петра I було включено в потужну військову засіку «від Смоленську до Брянська», у другій половині 18-го ст. виникають залізоробні заводи, гути, воскобійні та маслоробні. У той час у Трубчевську діяли 3 вірьовочно-канатних заводи, 14 цегельних, 3 лакофарбових, шкіряний та селітряний. З кінця 18-го століття великі доходи почало приносити й садівництво. Щорік у місті влаштовувалися два ярмарки. Довкола Трубчевська розташовувалися до 110 вітряних млинів. А смачні трубчевські груші, що славилися по всій окрузі, потрапили навіть до затвердженого 1780-го року офіційного герба міста: «у золотому полі натурального кольору дулі, якими се місто славиться». Але трубчевська промисловість розвивалася значною мірою за рахунок вживання рабської кріпацької праці, як і скрізь у Росії, тому й відставала, при всіх своїх здобутках, від більш прогресивної промисловості країн Європи.

Велику роль у суспільному житті Східної Стародубщини відігравала Українська Православна Церква, а особливо Києво-Печерська Лавра, якій, як і у 17-му столітті, належала значна кількість монастирів у краї, і архітектурному стилю якої старалися наслідувати місцеві церковні будівники. Довгі роки релігійним центром Східної Стародубщини залишався Сівськ, де перебував єпископ Сівський та Брянський. У травні 1785-го року духівництво Корачева подало прохання Сівському та Брянському єпископові Феоктисту про відкриття духовного училища у Корачеві. Прохання було схвалено. Бажання бути вчителем в Корачівському училищі виявив учень Сівської семінарії Козьма Соколів. Але попри все старання корачівського духівництва, у 1790-му році в училищі займалося лише декілька десятків чоловік, адже закріпачення значної частини населення краю російською владою не давало можливості місцевим селянам та ремісникам переходити до священицького стану, як це траплялося серед вільних селян та ремісників Гетьманської України до того часу, як і їх закріпачив імперський уряд Катерини ІІ. А 1788-го року центр Сівської єпархії було перенесено в Орел, й вона з того часу почала зватися Орловсько-Сівською єпархією, і таким чином місцеве населення було позбавлено останніх решток української церковної організації.

І тільки духівництво Києво-Печерської Лаври продовжувало справу виховання мешканців Східної Стародубщини в українському релігійному дусі. Києво-Печерській Лаврі належав найзнаменитіший православний монастир краю – Човнська обитель у селі Квітунь під Трубчевськом. 1731-го року стараннями київських ченців тут була зведена кам’яна церква Антонія та Феодосія Печерських і нижній поверх трапезної, а 1741-го року - церква Введення і вся трапезна. А у Сівську розпочинається велике будівництво Троїцького жіночого монастиря, заснованого ще у 17-му столітті. У 1760-1761 рр. замість старих дерев'яних храмів зводиться двоповерховий Троїцький собор з приділом Різдва Богородиці внизу, виконаний в стилі українського бароко, з хрестоподібним чотирипелюстковим планом і крильцями в закруглених рукавах хреста (окрім східного). Великий п'ятиярусний іконостас споруджено за зразком іконостасу Успенського собору Києво-Печерської Лаври. Потім, між 1761-м і 1782-м рр. була побудована кам'яна огорожа монастиря з башточками на кутах. За ігумені Євпраксії (між 1782-м і 1790-м рр.) була споруджена кам'яна надбрамна дзвіниця зі Святими воротами внизу. Особливо цікава архітектура дзвіниці, що у своїх формах збудована за принципами українського бароко, хоча у деяких деталях отримала трактування у дусі псевдоготики та класицизму. Величезна ярусна мурована та обштукатурена споруда складається з трьох масивних основних четвериків з низьким завершуючим восьмигранником, що служив підставою великого грушовидного куполу з главою. Подібна композиція цілком витримана в руслі української традиції. Дзвіниця Троїцького монастиря є і зараз однією з пануючих домінант міста Сівська, що нагадує його мешканцям та гостям про славні українські традиції цього краю. Інший знаменитий сівський храм цього століття - храм Вознесіння Господня, розташований у північно-східній частині міста на високому лівому березі річки Сів, у колишній Козачій слободі, там де колись мешкали сівські козаки, вихідці з Новгород-Сіверщини.

Ілюстрації:

55. Українська вуличка у сучасному Корачеві.

56. Історична частина сучасного Сівська.

57. Дзвіниця Троїцького монастиря у Сівську.