Та сама «культурна подвійність» освіченого українця в Російській імперії, яку вперше висвітлив у літературній творчості дядько Толстого Антоній Погорільський, мала неабияку силу й над самим Толстим, який так і не спромігся цілком позбавитися від неї, до кінця життя хитаючись поміж прищепленою з дитинства імперською освітою «російськістю» та українством. Проте про відмінність української (західноруської) ментальності від російської, Толстой продовжував натякувати за будь-якої нагоди. Так у своїй великій драмі «Смерть Івана Грозного» він знову протиставляє український та російський характер у сцені розмови російського царя з послом від Речі Посполитої Гарабурдою, українським шляхтичем. Іван Грозний та Гарабурда мають різні уявлення про порядність та честь – для українського шляхтича моральні принципи є єдиними для всіх, від царя до звичайного селянина, а російському деспоту здається, що він має право стояти вище моралі, адже він «помазаник Божий», а всі інші його холопи. Гарабурда та Іван Грозний ніколи не зможуть порозумітися, адже вони є представниками двох різних культур – європейської та азійської, і поміж ними стіна, яку вони не в силах подолати, вважав Олексій Толстой. У своїх зауваженнях до акторів, які повинні були брати участь у цій п’єсі, Толстой писав, що Гарабурда є типовим українцем, і актор, який буде зображати його у спектаклі, повинен розмовляти з українським акцентом, аби глядачі драми відразу ж зрозуміли, звідки він походить родом. В іншій історичній п’єсі Олексія Толстого «Цар Федір Іванович», український сюжет відсутній, але головна думка цього твору про те, що деспотичною державою не зможе керувати добрий цар, адже він зруйнує цю державу зсередини, є дуже актуальною і в наші часи (недаремно після років заборони драми, саме нею відкрився перший сезон Московського Художнього Театру 1898-го року, коли імперією керував слабохарактерний Микола ІІ, що так само привів цю імперію до загибелі).

Уважно вивчаючи історію Київської Русі, Москви та імперії Олексій Толстой приходить до висновку, що «холопська ментальність», яка створилася в Московській Русі після монголо-татарської навали є характерною рисою для всіх державних утворень на теренах тогочасної Росії. Навіть вічовий Новгород не зміг уникнути від цієї долі. У листі до Б.М. Маркевича Толстой писав: «Після деякого вивчення я знайшов, що тодішні новгородці були справжніми свинями і не заслуговували ні на що інше, як потрапити у пащу до Москви, абсолютно так само, як Рим потрапив у пащу Цезаря». Й чим мудріше ставав Толстой, тим краще він розумів, що сучасна йому Росія також приречена на постійне внутрішнє рабство та холопство, а можновладці завжди використовуватимуть це безвілля власного народу задля своїх ганебних цілей. «Російська нація зараз мало що коштує, - писав він в одному з листів, - російське дворянство - повне ніщо, російське духівництво - каналії, менша братія - каналії, чиновники - каналії ...», й далі: «у нас уряд кращий, ніж ми заслуговуємо, бо ми настільки монголи і туранці, наскільки це взагалі можливо. Ганьба нам! Це ми ще хочемо обернутися спиною до Європи! Це ми проголошуємо нові порядки і сміємо говорити про гнилий Захід!». В останні роки свого життя Олексій Толстой підбиває гіркий підсумок: «Якщо б перед моїм народженням Господь Бог сказав мені: “Граф! обирайте народ, серед якого ви хочете народитися!” - я б відповів йому: “Ваша величність, скрізь, де вам буде бажане, аби лише не в Росії!”. У мене вистачить сміливості признатися в цьому. Я не горджуся, що я росіянин, я підкоряюся цьому становищу». Ось до такого висновку прийшов Олексій Толстой на своєму важкому шляху до справжнього українства.

Починаючи з середини 60-х років 19-го ст., колись багатирське здоров'я Олексія Толстого (а він розгинав підкови і згортав пальцями гвинтоподібно зубці виделок), похитнулося. Борючись із важким болем, він все частіше відправляється у подорожі на природу, по рідних стародубських лісах, нібито прощаючись зі своєю батьківщиною. А 28 вересня 1875-го року Олексія Толстого не стало. Поховали його у рідному Красному Розі, у невеличкій усипальниці-каплиці, поруч з прадідівською церквою гетьмана Розумовського. Толстой дуже полюбляв це місце, а одного разу так написав про нього: «Сьогодні субота, і музика дзвонів у нашій церкві зливається із співом солов'їв та іволги... Навколо ніщо не мовчить, усе співає і все радіє весні, я сам ось-ось готовий заспівати». Маєток Толстого Красний Ріг і зараз залишається тим місцем, куди постійно приїжджають його земляки та гості з України, аби вшанувати пам'ять великого правнука славного українського гетьмана.

Ілюстрації:

67. Олексій Толстой у молоді літа.

68. Пам’ятник Олексію Толстому у Красному Розі.

69. Церква гетьмана Розумовського у Красному Розі.

70. Усипальниця Олексія Толстого у Красному Розі.