У моїй квартирі на полицях шафи стоять книги. Як на подіумі. На верхній – українська класика, на сходинку нижче – зарубіжна, тоді – російська, а на найнижчій - всілякі брошурки на кшталт «Смачно готуємо» чи «Етикет у питаннях і відповідях». Та посортувала я їх не лише за розділами. При розстановці книжок враховувалися і колір палітурки, і якість поліграфії, і, звісно ж, у першу чергу, моє ставлення до автора. Кобзарю Тараса Шевченка випала честь стояти в авангарді. Поезія автора, на фоні тьмяних шпалер не лише звеселяє кімнату, а й привертає увагу до моєї бібліотеки. А от червона книжечка є доволі неякісною поліграфією – роман Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері», тоненька пошарпана й уже декілька разів підклеєна – «Собаче серце» Булгакова, товста, але не менш пошарпана (бо читалася разів п’ять) – «Педагогічна поема» Макаренка котуються в мене серед улюбленців, тому, не зважаючи на їх непрезентабельний вигляд, я не ховаю ці книги в другий ряд, за блискучі, шикарні, вже сучасні видання «Історія мистецтв» чи «Історія античності». Отож, зрозуміло, моя бібліотека, яку збираю не один рік поспіль, – не хаотичне нагромадження книжок, у кожної - своє почесне місце, яке визначене ступенем впливу на моє світобачення, світовідчуття, а відтак, і характер.
Запитаєте, що спонукало мене згадати про це? Репліка знайомої. Зазирнувши до моєї кімнати, вона якось презирливо-розчаровано протягла: «Книжки?». – І з безапеляційною інтонацією винесла вирок: «Зараз їх уже ніхто не виставляє. Не модно».
І стало так образливо, захотілось їх захистити, такі близькі, читані-перечитані, тисячі разів перегорнуті, з численними помітками й без них, мої книжки.
Тому я сказала, що не люблю, коли книги стоять за склом, на поличках з дверцятами чи лежать у шухлядках. Вони повинні бути поруч, як друзі. З ними затишно, комфортно, цікаво, вони розрадять у смутну годину, ніколи не дозволять нудьгувати й завжди знають, що тобі потрібно саме зараз: поміркувати над філософськими проблемами буття разом з Паоло Коельо чи Галиною Пагутяк, ще раз насолодитися гострими дотепами Ільфа й Петрова, шукаючи діаманти з авантюристом Остапом Бендером, чи, розчулившись, поплакати, читаючи хеппі енди любовних історій Ірини Вільмонт. Адже це ми думаємо, що вибираємо, які книги нам читати, насправді, це вони обирають нас. Коли, блукаючи просторами (а інколи й нетрями, бо до розуміння ще треба дорости) авторських помислів і почувань, чуєш їх відгомін у власному єстві, стає зрозуміло: саме цей до певного часу непомітний томик і заполонив ту клітинку душі, яка цього потребувала. Книги – посередники між людиною й світом. Завдяки їм можна розширювати свій життєвий простір до безкінечності, а час, у якому живемо, наближати до вічності.
Ні, я не хочу й не буду моралізувати, говорити про книги як про джерела знань, мудрості й духовності, ріки, які наповнюють Всесвіт. Між іншим, ці вислови увійшли в нашу мову з «Повісті временних літ», пам’ятки давньоруської літератури ХІІ століття. Тоді книги були «модні», адже коштували приблизно стільки, скільки невеликий маєток.
А загалом, мабуть, і справді не важливо, де ми будемо зберігати книжки, на столі чи в шухляді столу.
Хай не модно виставляти книги, головне, щоб завжди модно було їх читати.

Марченко Яна