В.Базилевський - буксир ХХІ століття з дерев'яною пікою в руках бродить цвинтарем і копирсається в душах давно померлих, забуваючи, що ті душі вже давно на небі, а тут тільки тлінні тіла. Взявши за основу принцип - чим іноземніше і туманіше, тим інтелектуальніше, він шпетить і живих і мертвих, забуваючи, що чим простіше і ясніше, тим геніальніше.
Добровільний адвокат В.Базилевського О.Яровий підтримує таке святотатство. І в своїй репліці "Інтелігентний ляпас маргіналові" у тій же, надто "демократичній" газеті, називає лайливого В.Базилевського ледь не "останнім інтелігентом" в Україні. Хоча за набором тих епітетів, які той висипав на адресу В.Чепурного, він нагадує швидше бабу Параску, яка через межу все горлопанила: аби тебе.., аби тобі, а щоб ти, а щоб твоя і т.п.
Ознайомившись з патронташем, набитим епітетами типу - убозтво, фальсифікація, сліпота, ошуканство, голослівність, - доходиш висновку, що за цим набором слів таки глуха порожнеча, без фактів, без аргументів і думок.
Скільки разів ми читаємо або слухаємо подібних "ораторів", а потім запитуємо себе: "А про що в його виступі йшлося?", і не знаходимо відповіді. Тільки знизуємо плечима.
Що ж до геніальної вищости російського народу перед українським, до якого закликають нас вищеназвані інтелектуали, де наш, "український неокультурений розум, не годен того зрозуміти", то куди вже нам, темним і неосвіченим, зрозуміти своїм розумом те, що ми знаємо з минулого і те, що й зараз твориться на наших очах. Дозволю й собі своїм "неокультуреним Московщиною розумом", замість словесних мудрувань без аргументів, вдатися до історичних фактів.
Винниченківська наївність і свята віра в східного брата з його ординською ментальністю ніколи не захоплювала мене. Той, хто не читав правдивої історії нашого скривавленого народу "братніми обіймами братнього народу", - або неук, або служка, або провокатор, але не син свого народу.
В.Базилевський закликає й нас, українців, "окультуритися". Я особисто б не проти, але колись мені довелося ознайомитися з московськими коломацькими статтями, то вони мені здалися дещо протилежними до того, до чого нас закликає цей автор. Хоч як дивно, але вони засвідчують культуру українського народу, і Москва своїми устами закликає "окультуритись" не нас, а диких московитів, дбаючи "про шлюби з українцями".
Цього ж вимагала і цариця Анна, наказуючи губернаторові України князю А.Шаховському "окультурювати" "московітів і женити їх з українками".
Катерина ІІ застерігала: "Щоб зберегти імперію, нам не досить знищити лише самоуправління України. Треба знищити все, що відрізняє українців від московітів: українську культуру, українські національні традиції та звичаї, а насамперед і найголовніше - українську мову".
У 1709 році Петро І скоротив число студентів у Києво-Могилянській академії з 2000 осіб до 161 особи, і з Києва до Москви для "окультурення московіта" забрав 95 викладачів та кращих студентів. Поміж них - Інокентія Гізеля, Іонникія Галятовського, Лазаря Барановича, Дмитра Ростовського (Туптала), Стефана Яворського, Семеона Полоцького, Феофана Прокоповича, Єпіфанія Славінецького та інших ще "не окультурених" до кінця Московією.
Може, саме тому після чергового "окультурення" князь М.Трубецькой написав: "...стара московська культура вмерла в часи царювання Петра: та культура, яка відтоді живе й розвивається в Московії, є органічним продовженням не московської, а київської української культури".
Окультурений московський народ у 1718 році під виглядом чернецтва заслав у Києво-Печерську лавру своїх агентів, і вони спалили усю книгозбірню, яку "не окультурені" русини (українці) збирали понад 700 років. Книгозбірня, яка пережила навали монголів, татар, панування поляків (це з "Історії Русів"), була знищена за кілька днів перебування в Лаврі московських "монахів". На цьому "окультурення" наше не закінчилося. Через два роки Петро І наказав київському губернському князю Голіцину, щоб "во всех монастирях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные".
Вивезення з України усіх архівів і спалення українських книжок упродовж століть робилося не тільки заради "окультурення" нашого, українського розуму, який "не годен зрозуміти російської геніальності і вищості", а й для того, щоб витравити історичну пам'ять і стерилізувати її по саме нікуди, залишивши на згадку тільки з десяток-другий іншомовних слів, набір епітетів замість думок і закучерявлених філологічних фраз з претензією на геніальність.
Міністр Московії Б.Волинський у 1737 р. цариці Анні писав: "До мого приїзду в Україну я ніколи не припускав, що вона так сплюндрована, що так багато люду померло. Наша армія забрала у тутешніх людей все зерно і всю худобу. Багато землі не засіяно, бо нема кому і чим. А треба ще стягнути з них 30 тисяч мір борошна і сіна".
Для еволюційного підтвердження давайте перекинемо місток довжиною у 200 років і подивимося, чи "окультурений народ" якось еволюціонував у своїх помислах і діях.
Б.Грінченко про "окультурених" пише: "Українські загадки, українську історію викинено з читанок шкільних... А замість історії вкраїнської скрізь історія московська викладається так, мов нашому чоловікові рідна. Та ще й яка історія... скрізь хвали і гімни земним божкам: Павлові, Миколі, Катерині, Петрові, хвали Суворовим, Корниловим... і всій російській солдатчині! Тут всякі подвиги рабської вірності".
Видатний російський письменник М.Булгаков не витримує окультурення московитами і на весь світ вигукує: "Не народ, а худоба, хам, дика орда душогубів, злодіїв".
Горезвісний П.Столипін відносить українців до "іновєрцов" і ставить перед Московською імперією "історичне завдання" не тільки "окультурити український розум", а й заборонити усі паростки відродження історичної пам'яті в українських душах. Стерти з книжок і періодики такі слова, як: "козак", "Україна", "український", "Січ", "Запоріжжя" та їм подібні, що мають національно-символічний зміст. Як тут не згадати В.Маланчука, коли з ЦК КПРС надійшла вказівка: "не вживати в літературних творах назви Київська Русь, а тільки Стародавня чи Древня. Букіністичним книгарням приймати історичні українські книжки і не продавати".
Нині мало кому відомо, що ті книжки спалювали, як і україністику в Національній бібліотеці імені академіка Вернадського 1964 року. А не спалені українські раритети, які надходили до букіністів з приватних колекцій, відвозили з букіністичних книгарень до Козельця Чернігівської області, де в місцевому Соборі стояла січкарня, і ті книжки різали дядьки "отєчєства чужого" на паперову січку. Я, на той час фейлетоніст журналу "Перець", там був і все те бачив.
Таких історичних прикладів можна навести тисячі. Я ж тільки закінчу 1918 роком, коли Україна нагадувала сьогоднішній день, коли політичний пігмей Винниченко свято вірив у соціалізм і соціалістичну ментальність "окультуреного народу", бо його "розум не годен" був тоді наперед зрозуміти, що кожний московит - більшовик чи соціаліст, чи монархіст чи анархіст за своїм нутром абсолютно ідентичний. Цей короткозорий політик і талановитий письменник разом з Петлюрою і осліпленим на той час Є.Коновальцем скинули українського монарха Павла Скоропадського, і через політичних бездар та невігласів до Києва увійшов московський жандармський офіцер Муравйов, який боровся в рядах більшовиків за єдину "окультурену" Росію. А щоб ніхто не сумнівався в його "культурі" і не дивився в українське небо, цей окультурений московський екс-поліцай наказав навіть мертвим юнакам з-під Крут виколоти очі, а 200 діточок, які значилися в списках українських юнацьких організацій, вивів в Маріїнський парк і "окультурив" за допомогою кулемета "Максимъ".
Олег ЧОРНОГУЗ
| Коментарі (0) |