(відповідь аматора „класику”)
Колись Левко Лук’яненко сказав, що українські радянські письменники насіяли стільки блекоти і дурману, що їх ціле покоління буде виполювати. І якщо з відверто ідеологічною блекотою (типу „Славлю партію мою!”) справився час, то з москвоцентричним остеохондрозом маємо великий клопіт. Тому-то і треба погодитися: так, Йосип Бродський був правий, коли писав, що ,помираючи, „будете вы хрипеть, царапая край матраса, строчки из Александра, а не брехню Тараса”. Тільки ж слова „этого рыжего” (Анна Ахматова про Йосипа Бродського) адресовані не всім українцям, а лише українським радянським письменникам та вихованим ними „інтелігентам”. Бо в них у підсвідомості подосі сидить міф про велику російську літературу і брехня про меншовартість літератури української.
Від того, що якийсь аматор Чепурний не любить Пушкіна – геть нічого не сталося. І навіть від того, що якийсь „метр” Базилевський напався на того таки Чепурного – теж українська література не здригнулася. Спокійно я залишаю на совісті відомого поета плювальні ярлики на мою скромну особу – невіглас, фальсифікатор, блазень, аматор тощо. Вони лишень свідчать про рівень культури мого опонента, що так пнеться в ряд неокласиків, а варто зачепити його підвалину – лається, як дядько на Бесарабці. Зрештою, мене навіть потішило звинувачення в аматорстві – відомо- бо, що аматор Ной збудував ковчег, а професіонали – „Титанік”.
Не хочу підкреслювати і дивну, як на професіонала, глухоту Базилевського до слова – коли я називаю Пришвіна „підсовєтським”, він чує те, що сам хоче чути, але не те, що значить саме слово. (До речі, цитувати треба точно – я писав таки „підсовєтський”, не гоже „класику” перекручувати навіть дрібниці!). Нема в цьому терміні ніякого негативного забарвлення. Та ж і ми всі були підрадянськими – дивно „класику” української літератури не розуміти простого українського слова. А мо” „метр” Базилевський хотів блиснути ерудицією у знанні Пришвіна, та просто шукав нагоду? Гірше інше – він не чує іронії Міцкевича у визначенні розуму Пушкіна – виблискуючий. Засліпленість класиком російської літератури у Базилевського вводить його в оману щодо терміну Міцкевича. Виблискування –поверхнева якість, не глибинна. Сорока тягнеться до всього, що виблискує...
Стаття Базилевського – суміш класичної пихи з пересмикуванням фактів. Скажімо, мене він звинувачує у дехристиянізації Пушкіна, добре знаючи, що не Чепурний, а митрополит російської церкви заборонив ховати Пушкіна на території Псковського монастиря. Певно, архієрей знав, що робить. Як знає і Базилевський про Пушкіна, що реготав під час Божественної Літургії в кишинівському храмі. Знає. І сам підтверджує спробу Пушкіна покінчити життя самогубством – єдине, що Базилевський з оцінками очевидця описує, як „згасаючим голосом попросив витягнути ту шухляду столу, у якій був пістолет”, не утруджуючи себе посиланням на дійсних очевидців. Можливо, Базилевський не знає християнського ставлення до самогубства, як до смертного гріха, але ж тоді не треба приписувати своє невігластво мені:” Поневажуючи християнське милосердя, удає із себе істинного християнина”. Та ж зайдіть у будь-який храм і запитайте рядового священика про милосердя до самогубців, яких Церква донедавна ховала за межами цвинтаря. А визначати, чи я тільки удаю із себе християнина, чи насправді ним є – Базилевському зась, бо не він є моїм духівником-сповідником...
Дискусія з Базилевським має свою передісторію. Я надрукував у „ЛітУкраїні” репліку „Не переохолоджуйтесь!”, де посмів вказати „неокласику” на хибні засади його історіософської концепції „Холодний душ історії”. А саме про те, що гетьман Мазепа не був власником кріпаків. Треба зауважити, що вся конструкція Базилевського стоїть на тому, які погані у нас гетьмани, відповідно -- яка погана взагалі українська історія і як все не так робиться в незалежній Україні. А тут якийсь аматор захитав ту антиукраїнську конструкцію, вказавши на явну неправду, покладену в її основу. Базилевський тоді не відповів. Помстився тепер. Прив’язавшись до Пушкіна. До речі, і в оцінці Мазепи Базилевський вірний своєму кумиру, адже саме Пушкін писав:” Якою огидною для митця є постать Мазепи. Немає жодного витонченого або шляхетного почуття. Жодної втішної риси” (цитата за Мирославом Шкандрієм. „В обіймах імперії. Російська і українська літератури новітньої доби”, К., „Факт”, 2004, стор. 176). Певно, не були митцями ні Байрон, ні Гюго, ні Рилєєв, які захоплено писали про Мазепу... Невипадково і Шевченко особливо не любив Пушкіна за його брехливу „Полтаву”.
І не треба лукавити Базилевському – чи не заслуговує, мовляв, автор „Фауста” на більший осуд, ніж Пушкін, за його стосунки з владою? Ні, не заслуговує, бо автор „Фауста” не оспівував хижу імперію, не закликав душити поляків, не висловлював готовності стати секретарем, редактором і видавцем кривавого нищителя Кавказу генерала Єрмолова... «Славословие резни» -- називав князь В’яземський писання Пушкіна про Кавказ. І я маю його полюбити?!
Зрештою, суть не в тому – якщо для аматора, сиріч мене, говорячи словами „неокласика” Базилевського, „Пушкін – кака, Шевченко – цяця” (мова достойна поета, що й казать!), то яка така рахуба змушує Шевченківського лавреата з люттю і юнацьким завзяттям кидатися на захист таки Пушкіна?! Від оцінок якогось аматора змаліє російська література, якщо вона не змаліла від російського класика Васілія Розанова, що називав її „гадостью и мерзостью” (цитата з пам’яті) ?!
Ні, -- каже нам своєю величезною статтею Базилевський – ми мусимо любити Пушкіна та іже з ним, щоб імперське телебачення не зображувало українців тупими хохлами з виряченими очима і ротом, набитим салом. Гай-гай, або, як це сподобалось опоненту, гу-гу! Треба прикинутися під росіянина, принаймні, під знавця і носія російської імперської культури, з усіх сил пнутися, щоб нас визнали за своїх . „Щоб хоч дулю дали, хоч півдулі...” (Т.Шевченко). Та мене не цікавить, що росіяни плетуть про українців, для мене зовсім не є авторитетом і Солженіцин, якого бере в союзники Базилевський і який не визнавав навіть української мови. А тим паче мене смішить базилевське захоплення – скільки українських сіл проїхав Пушкін по дорозі в заслання на теплий південь! А деякі проїхав навіть двічі – яка честь для України! І яке дивне малоросійське захоплення Шевченківського лауреата!
Базилевський доволі незграбно перекручує мої оцінки, мимоволі підтверджуючи їх. Так, скажімо, погоджується, що в Пушкіна був борг у 120 000 карбованців, промовчуючи, що в основному той борг –- картярський. Далі спохоплюється:” Яке, зрештою, нам діло до того скількох жінок спокусив і скільки грошей програв у карти Пушкін? Просадив у рулетку Достоєвський? Скільки разів напивався Шевченко?”. Нам, читачам, є до цього діло, бо ми, наївні, впевнені, що як людина живе – так і пише. А Шевченка підпрягати в цей ряд не треба, бо свого часу на подібні закиди він уже відповів:” Свою п’ю, а не кров людськую!”. До речі, чи не тими людськими сльозами покривалися борги Пушкіна?
Не тільки Базилевський боїться, коли порівнюються Пушкін і Шевченко, бо зразу видно хто як жив і хто як помер. До речі, колись Шевченку зауважив Брюллов – мовляв, такий молодий, а малюєш смерті то Хмельницького, то Македонського. Тарас Шевченко відповів – тільки у смерті видно як людина прожила і чи вона велика. Так що не прирівнюються люди у смерті, не мають навіть у смерті рівноправ’я. А якщо Базилевський з цим не згоден – хай не на шкільні уроки російської літератури посилається, а на сучасників та наступників Пушкіна -– Нікитенка, Мережковського (до речі, і його я називаю „наш чоловік”, а не „не наш чоловік” – що за бридка манера перекручувати все підряд?!), Соловйова...
Далебі, правильно проговорився Базилевський:” Націоналу, який поважає себе і свій етнос, з ним (себто, зі мною – В.Ч.) не по дорозі”. Обмовка по Фройду – націоналу Базилевському зі мною не по дорозі, бо я – українець, йду по українській дорозі, на якій нема місця імперським ідолам! Там, де у Базилевського – захват („поведінка Пушкіна ... викликає захват”), у мене – огида. Мене обвіває вітер української історії, за яку мені зовсім не соромно, мені гріє душу українська пісня, мені звучать слова Тараса Шевченка: ” А на москалів не зважайте: у них своя мова – у нас своя, у них своя література – у нас своя”.
Василь Чепурний, Чернігів.
P. S. Овва, уже й термін з’явився – чепурнізм! („ЛУ” за 11 грудня). Яка потіха для аматора! Але не трудіть голову – нема такого явища, є просто українське прямостояння, без оглядки на чужих.
| Коментарі (0) |