Петро Сорока дійсно любить цього російського автора і навіть перекладає. Але, як на мене, такі порівняння зашвидкі. Тим паче, що я дуже сумніваюся, щоб були прочитані нашими критиками щоденники Пришвіна, які виходять у Росії кілька років підряд. А численні книжкові магазини, які живуть з російської літератури, завозять мариніних, біронов-- колчаків та інше імперське сміття, але не серйозну російську літературу, якою є щоденники Пришвіна. Порівняння ж Сороки з Пришвіним тільки на тій підставі, що обидва писали про природу – несерйозні, бо за фенологією одного і другого стоять різні культурні коди. Скажімо, Сорока, йдучи з лісової хатки на хутори за хлібом, фіксує увагу на культурі хат, дворів, навіть церкви. А Пришвін, відомий атеїст, що сміявся з дочки Розанова („запостилась до умора”), яка єдина тільки й вижила, до речі, з усіх дітей безбожника Розанова, пише – мовляв, 12 років проходжу цим місцем і нічого тут не посаджено. Українець би вже посадив і виростив...
Національну натуру видно і по таких щоденникових записах – 8 березня Пришвін пише, що „... в квартире кишат клопы, тараканы падают в чай...”. І що він робить – знищує клопів? Ні, накладає на себе „епітимію”: ”Вплоть до Пасхи, ежедневно я должен вносить несколько строк по поводу борьбы с клопом…». Та вже 21 березня пише:” Программа эпитимии рушилась. Отчего? Я устал тогда так, что не мог. И не так это просто?» (М.М.Пришвин. Ранний дневник. «Росток», Санкт- Петербург, 2007, стр. 134).Вам ще хочеться порівнювати Сороку з Пришвіним?

Ох, не треба побутових „бузинізмів”? Добре, давайте подивимося на ставлення Пришвіна до Бога. Для нього він „что-то похожее на таинственные голоса над зарей, когда в саду полумрак… А также и на те настроения, когда солнце садится, похожее на звезды…» (там же, стор. 65). Пришвін правий – Бог і в отаких ось настроях, і природа Його храмом є, зрештою, сказано класиком красиво. Але для Сороки Бог – особистість. На відміну від сектанта Пришвіна Сорока – переконаний християнин, який щоразу на сповіді отримує більше чи менше зворушення серця, який питає Бога, молиться Йому не тільки у лісі, але і в рукотворному храмі.

Сорока постійно відчуває над собою руку Божу – ще зовсім малим упав вниз головою у душник погреба, яким засипають картоплю. Витягували його так, що досі порівнює одну руку з іншою – чи не довша ? Маючи з десяток років, провалився у висохлий колодязь і сонце стало знаком Вседержителя, так як і п’янички Чота, Шнир і Шостка, що знайшли малого – Його посланцями. А ще неймовірна пригода в армії... Зрештою, я зрозумів чому у денниках Петра Сороки так багато смутку, мінору і погляду в Небо – не випадково хтось казав, що письменник – це біографія.

Денники Петра Сороки – це ще й доказ, що біографію можна робити. Для цього достатньо піти жити в покинуту лісову хату (я не знаю чи хто ще з сучасних письменників на це здатен – хіба що Леонід Кононович, що живе одинаком з котом та бореться за його допомогою з гадюками на городі), а ще частіше і простіше – мати свою позицію щодо суспільних і ,зокрема, літературних подій та персоналій. Мати і висловлювати. Навіть це для багатьох є непосильною задачею – знаю багатьох писателів, що колег не читають, класиків – теж. Вони самі собі класики. Колись це звалося графоманією, а тепер часто є членством Спілки. Петро Сорока наївно жаліється, що часто після виходу його книг тихо, як у вусі. Ще б пак: ті, про кого написав, можуть образитися, що не так написав. А найбільше тих, про кого він не написав. Відповідно – нащо його читати?

Тож читають неписьменники і знаходять, як я, суголосну собі душу. Щоправда, ніяк не звикну до повсякчасного суму в денниках Сороки. До того ж, маючи переконання, що християнство – радісна релігія. Зрештою, Христос – це любов. А хіба любов може бути сумною? Проте, це питання для подальшої дискусії з денниками Петра Сороки.

Василь ЧЕПУРНИЙ,
Чернігів.