14 листопада.
Московський храм Успіння Пресвятої Богородиці на Покровці визначив шлях Дімітрія Лихачова – дослідження старовинної російської історії (за його ж зізнанням) – пише Володимир Мельниченко у чудово виданій (у Москві!) книзі „Тарас Шевченко:” Моє перебування в Москві”. Наполеон, вражений красою цієї церкви, вигукував:” О, російський Нотр-Дам!” Разом з тим храм, швидше всього, є витвором української культури -- стверджує москвознавець Лев Колодний:” Подобные храмы строили на Украине, возможно, оттуда приехал, как едут сейчас на заработки, неизвестный гений, малороссиянин – украинец”. Автор книги додає, що міг приїхати і в обозі гетьмана Мазепи, адже на Покровці був Малоросійський постоялий двір.

15 листопада.
Це, виявляється, Шевченко вуглем на стіні якоїсь пивнушки написав:
„Вип’єш першу – стрепенешся,
Вип’єш другу – схаменешся,
Вип’єш третю – в очах сяє,
Думка думку поганяє”.
А на закиди, що п’є, відповідав:” Я свою п’ю, а не кров людськую”.
А то зробили іконного лика з веселого чоловіка!

22 листопада.
Із села Займища Щорського району вийшли двоє видатних людей – Василь Полевик і Іван Євсєєнко. Один став дослідником українського народного мелосу, другий –російським письменником, що одним зі своїх головних творів має „Большую пьянку”. Один кохався в українській музиці, другий пише книги, присвячені „великому русскому народу”. Пограниччя...

23 листопада.
Дочитав „Большую пьянку” Івана Євсєєнка – дійсно, всерйоз апологетизується російська пиятика. Всесільська, читай – вседержавна. І приходить заздрість до багатої України, де і гривня до долара прирівняна, і жінки заповзятливі...

1 грудня.
Після виходу книги президента Леоніда Кучми „Україна – не Росія” одна з російських газет абсолютно чітко сформулювала цю стратегічну позицію:” Визнати Україну „не Росією” означає відмовитися від Росії як такої. Погоджуючись із Кучмою, ми змушені визнати: Росії немає взагалі. Поволжя – це не Росія, Урал – не Росія, Сибір – тим більше не Росія, і навіть Новгород та Псков – не Росія, як і Смоленщина, що опинилася під владою московського царя ще пізніше, ніж Україна...”

5 грудня.
Чернігівські письменники інших авторів не читають! Підходить до книжкової розкладки Михайло Т. –дивиться поверх розкладених книг, щоб не дай, Боже, око на якусь книгу не впало:” А мої тут є?” Єдине, що його цікавило... Інша авторка відомого українського шлягеру Надія Г. заходить до нашої крамнички „Добра книга” і, покручуючись на носочках, питає:” А де тут моя книга?” Жодного чужого поетичного збірника навіть у руки за всі роки в книгарні не взяла. Московську „Литературку” в бібліотеці бере тільки Петро Куценко. Українську навіть „ЛітУкраїну” не всі письменники передплачують! З ними не можна поговорити ні про Євгена Пашковського, ні про Докію Гуменну, ні про Івана Багряного, ні про Умберто Еко – нічого не читають і коли про це заговорюю, дивляться , як на провокатора. Тому й пишуть свої рожеві соплі.

10 грудня.
Пімен Панченка.
„Родны Янка Купала,
Вы пісалі:
«Я веру: настане…»
Дарагі мой Іван Дамінікавіч,
Не, не настане!
Гэта ужо не світанне,
Гэта наша настала змеркання,
Гэта з мовой моёй,
Гэта з песняй моёй
Развітанне”.

Не випадково Дмитро Куровський свого геніального вірша присвятив Пімену Панченку ----„Як мій народ від мови одречеться...”

12 грудня.
Вчителька української мови поставила Арсену 12 балів виключно за вживання слова „чатувати” – сказала, що це їй як бальзам на душу.

16 грудня.
Читав\проглядав щоденник Андрія Дністрового у „Київській Русі” – крім цікавих думок, так багато алкоголю і всякої гадості: яке в їхній літературі – таке і в житті. Чи навпаки. Так Андрія ще хоч рятує від сповзання в болото суцільного гріха сім’я, оточення з Тернополя, батько, а що вже дивуватися з Олеся Ульяненка...

21 грудня.
За щоденником Євгена Барана – хочеться йому на хутір, щоб попрацювати вдень біля землі, а ввечері мати насолоду від читання. Але для цього – вважає Баран – треба мати насліддя мільйонера. Як змінився світ – те, як наші прадіди жили щонайбідніші і щонайзвичніші, нам видається бозна-яким щастям. Але ж, правду кажучи, ті, хто галайкався день біля землі, не мав ні сили, ні часу, ні гасу, щоб вечорами читати „собі на втіху”.

27 грудня.
Дочитав другу книгу спогадів Левка Лук’яненка „З часів неволі” – яка віра у націю, яка терплячість! І самообраз Левка Григоровича – юнаком чи й підлітком у своїй Хрипівці під час грози він не тікав, а скручував одяг і ховав його від дощу. А сам плавав у річці, ловлячи ротом бульбашки, що виникали на поверхні води від великих крапель дощу-зливи. Оце натура! Оце порода!

4 січня
Читав зранку есеї Степана Процюка – він правий: уельбеки і бегбедери, як і наші порнопісателі, пишуть від вичахання, від трагедії відсутності любові. І Господньої (самі ж її витравили в собі), і людської... Нещасні вони. Винничуки та ірени карпи з численними дупами, андруховичі та жадани з пенісами і кліторами... І запах! Запах ригачки, наркоти та мєндєлєвського пійла. Література блювоти.

7 січня.
Кілька днів насолоджуюсь несподівано „Памятью” В.Чівіліхіна з колекції покійного Андрія Карнабіди (подарувала його дружина книгу). Звідти –
початок Москви з кривавого зачину: 1147 року князь Юрій Долгорукий убив свого тисяцького Кучку в його селі, заволодів жінкою - красунею, а дочку убитого видав за свого сина Андрія. Той, пізніше прозваний цинічно Боголюбським (за назвою сільця, але зовсім не за любов’ю до Бога), теж прорвою був, а початок – з батькового розбою.
І тут – Чернігів, який взагалі якимось містичним чином пов’язаний з Москвою. На весіллі Юрія Долгорукого гуляв батько князя Ігоря Святослав, бо – союзники. Юрій „полюбе же вельми место то”. В дорозі назад у Святослава помер дев’яностолітній соратник Петро, якого возили, мабуть, щоб про славу старих князів розповів.
1240 рік – Київ захищається і гине від орди Батия, а князь Алєксандр Невський воює з німцями. Чи ж тільки тупість і недалекоглядність? Чи ж не зрада свого народу, яку сучасні московитські писаки намагаються видати за політичну доцільність?! Побратим сина хана татарського, цей „святой” московської церкви, не тільки Новгород нищив, але й усі інші забаганки окупантів виконував. Та й помер у шатрі, обпившись кумису.
Рівно через 200 років ще один „патріот Русі” – московський князьок Іван Калита допомагає поганим громити непокірний Смоленськ, що відмовився Орді платити данину. Пояснити цю службу московського дрібного улусу якимись всеслов”янсько-всеруськими планами Калити борзописці не можуть, бо так далеко ще було від Москви до немосковського Смоленська...

9 січня.
Коли читав щоденник – гопник Андрія Дністрового, чув запахи перепою і ні слова не бачив про українську національну стратегію – а працює ж в президентському інституті національних стратегічних досліджень! Щось там тільки прорвалося під час „помаранчевої революції”... Що дивуватися, коли Мойсей Фішбейн запідозрив його в кагебізмі...

10 січня.
Дочитав роман „Отшельник” Івана Євсєєнка – нашого, займищанського чоловіка, що подався на службу до імперії. Твір його навколо чорнобильської теми крутиться. Хоча більше виписано селянський устрій життя. Говорю Олександру Олійнику – чого, мовляв, наші чернігівські письменники такого не утнуть, адже й тема Чорнобиля нам ближча. А то все про тяжке колгоспне дитинство та босоногі стежки. А він і каже:” Так то ж треба багато знати, а наші нічого не знають!” Тому й література така дрібна – наші літератори не читають навіть один одного! Зустрічаю одного – читав повість Петра Дідовича? Відповідь характерна:” Ні, він мені ще не дарував!”

12 січня.
Три роки сидить у тюрмі літератор Магомед Тагаєв, автор книги „Наша боротьба, або Повстанська армія Пророка”, де він доводить, що росіяни ніколи не мали прав на Кавказ, що росіяни—загарбники і мають право існувати лише в межах Московського царства. Автор – дагестанець, книга вийшла п’ятьма чи шістьма мовами і великими накладами в Татарстані та Башкортостані.
Сидить Борис Стомахін, головний редактор газети „Радикальна політика” за підтримку Чечні – Ічкерії:”... Недалёк тот час, когда кровавая Россия падёт окончательно”. Про все це розповів головний редактор журналу „Москва” Леонід Бородін на „круглому столі” про відповідальність письменника. І колишній політв’язень виправдовує репресії!

...Ці хлопці (Євген Баран та Степан Процюк) – християни в душі, що вже не часто буває в сучасних писателів. Але й у них, молодих (40 – 45-річних), щось так багато думок про смерть, відхід; нема життєствердження, нема радості життя. А Христос – якщо він є Любов (що однозначно), то й радість же! Не помічаю її і в Петра Сороки, денники якого сам читаю з радістю (о, мимоволі скаламбурив). Де радість в українській сучасній літературі? Хай не висміяний Сосюрою політичний „днів бадьор, коли ми крила поламали у леті марному до зор”. Хай не теляча тичининська радість:” Молодий я, молодий, повен сили і одваги. Гей, життя, виходь на бій, пожартуєм для розваги!”
Хай би була просто радість буття. Є замінники – уельбеківські сторінки усякого сексу, алкогольно-наркотичні химороди а-ля Андрухович, комплекси хворої уяви Винничука, дупці Карпи, опущення в бридоту Ульяненка...
Та є, є література – розмисли Євгена Пєшковського, психологія дому на горі Валерія Шевчука, детективи Василя Шкляра, що пахнуть димом від картопляного бадилля, зболеність (але ж знову пропадає радість!) Валентини Мастєрової, філософія споглядання природи Леоніда Талалая... Але ж радості нема!

Василь ЧЕПУРНИЙ