«Я народився 22.02.1922 р. в с. Курінь Бахмацького р-ну Чернігівської обл., де й жив під час голодомору. Ветеран війни, з 1951 р. – на посаді директора Бахмацької СШ в с. Бахмач Бахмацького р-ну (там живу й зараз по вул Л. Українки, 5), пенсіонер. Село було великим: біля 2000 дворів, населення –понад 7 тис. душ. У 1932 р. я помагав батькам у виконанні окремих польових робіт, разом з старшим братом перевозив з поля копи (копа- 60 снопів зернових) додому. Врожай того року був у наших краях середній, нібито нічого не віщувало голоду в 1933 р. Принаймні у нас було зібрано досить зерна, щоб дожити до нового врожаю.Та не так сталось, як гадалось.
Доведений план по продажу державі хліба батько виконав. Наше господарство було віднесене до категорії середняків - «твердяків». Це було викликане тим, що батьки не вступили до колгоспу, а господарювали одноосібно. Щоб примусити т.зв. «твердяків» вступити до колгоспу, їм доводили все нові «тверді» плани: здати ще 20 пудів зерна. Здали. Знову несуть нове завдання, доки вже нічого було вiддавати. Якусь дещицю лишили собі, щоб перезимувати нашій великій родині з 6 душ. Але по дворах ходили бригади (у нас їх звали «ударниками») і поступово забирали все до останнього. Бригади були озброєні металевими прутами і швидко відшукували зерно, яке дядько десь приховав у ямі на своєму обійсті. Так сталось і в нашій родині. Добре, що вродила картопля, на ній протримались деякий час. На зиму була закопана яма (центнерів у п'ять). Правда, картопляних ям «ударники» не відкопували. А ось зернові й бобові забирали до останньої зернини. Коли всi запаси продуктів вичерпались, мати вже не знали, з чого ж нам зварити хоч якусь баланду.
Багато людей ходили пухлі. Ми теж почали пухнути. Тоді мати дістали зі скрині кілька домотканих ряден і відрядили старшого брата Григорія кудись на круподерню. Він там виміняв кілька мішків просяних шкаралуп. Тут не було жодної пшонини. Яка вже тут калорійність? В сім'ї збереглося з часів революції трохи срібних монет царської чеканки. Брат повіз їх у «тoргсин» і обміняв на торбину пшона. Саме ці «операції» на мою думку врятували нас від видимої смерті. Мати варили великий чавун юшки, у ньому було кришені (?) картоплі, а одна пшонина з трудом наздоганяла другу. Від надмірного споживання рідини пухли ще дужче. “Пудові” ноги ледь-ледь переступали, обличчя так опухало, що від очей лишались тільки щілини. Як писав Тарас Шевченко «Село неначе погоріло». На вулицях майже не видно було людей, не чути було пісень, музики, людських голосів, людям важко було промовити слово. Та й ми майже не виходили з дому.
Доки була картопля, то терли її, добавляли цієї просяної полови й випікали якісь коржики. Коли скінчилась картопля, то до полови додавали сушене потерте листя липи, м’якиш з стебел кукурудзи і пробували щось випікати.
Посаджені на городі картоплини вночі виривали із землі голодні люди. Були випадки, коли ці «злодії» і помирали на чужому полі.
Нарешті прийшла весна. Почали використовувати головки конюшини, листя кропиви, лободи та листя липи. Все це сушили, перетирали, намагалися щось спекти. Якось я пошвендяв до шкільного саду (бл. 300 м. від дому), щоб нарізати гілок липи. На дорозі проти саду побачив мертвого чоловіка. Стало страшно й моторошно. Все ж гілочок я нарізав, бо дома чекали на мене. Іншого разу мати послали мене на город, що знаходився окремо від садиби. Коли я підходив до городу, то побачив ще один труп чоловіка. На його стегнах тіло було об'їдене собаками. Від обмороку я впав, а коли прийшов до тями, то ледь-ледь зміг звестися на ноги. На нашому кутку (невеликий квартал села) померло чимало людей, зокрема сім’я Карпенків вимерла вся, у Чеханюка Андрія померла дружина і діти, у Матіська Якова вмер батько, дружина і троє дітей. В сім'ї мого дядька Трохима, який помер раніше, від голоду, з 6 душ в живих лишилася тільки одна дочка. Трагедія була ще в тім, що тут в селі жили близькі родичі, але не мали змоги хоч чимось допомогти. Важко сказати, скільки тоді померло людей в нашому великому селі, бо мені було тоді тільки 11 років. Тогож року по селу ходило чимало людей з інших районів Чернігівщини (навіть з Полтавщини були люди) з надією випросити поїсти. Вони розповідали, що в їхньому краї смерть скосила дуже багато людей. В окремих селах вимирало майже все населення.
На наше щастя у 1934 р. рано зав’язалася картопля. Це вже був наш порятунок. Ніхто не чекав доки вона дозріє, а бульби стануть крупнішими.
Страшно згадувати, але все це було. Моїм дітям і внукам важко собі це уявити, а тим більше повірити. Я переконаний, що голод, зокрема в нашому краї, був викликаний штучно тодішнім керівництвом держави…»
| Коментарі (0) |