Так дослiдники Володимир Руденок i Сергiй Шумило (незалежно один вiд одного) встановили i документально довели: архiмандрит Лаврентiй Проскура належав до т. зв. “Iстинно-православної Церкви” (або катакомбної). 1 Ця Церква утворилася внаслiдок несприйняття значною частиною єпископату, священства та мирян Росiйської православної Церкви вiдступництва митрополита Сергiя Страгородського, який, порушивши анафему на бiльшовикiв вiд патрiарха московського Тихона (Бєлавiна), не тiльки визнав безбожну комунiстичну владу, але й пiшов на спiвробiтництво з нею “ради лакомства нещасного”, як писали колись православнi полемiсти. Це розглядалося багатьма новомучениками росiйського православiя, як зрада Вселенськiй Церквi взагалi. Так архiєпископ Iларiон (Троїцький) писав, що послання митрополита Сергiя та його Синоду “кинуло очолювану ним церковну органiзацiю в гидкi, прелюбодiйнi обiйми атеїстичної, богохульної i христоборної (анти-Христової) влади” 2 .
Такої ж думки, судячи з дiй, дотримувався i Лаврентiй та його духовне коло — iєромонах Алiпiй (Яковенко), який створив у Чернiговi навiть свої катакомби-печери, що отримали його назву поруч з Антонiєвими, iгумен Смарагд (Чернецький), iєромонахи Малахiя (Тишкевич), Михаїл (Корма), iєродиякон Мисаїл (Стишковський) та iншi. Бiльшiсть з них 1936 року були заарештованi 3 i загинули в засланнi вiд тої влади, яку визнала росiйська церква.
Громада Лаврентiя належала, отже, до “тихоновцiв”, “непоминаючих”. За словами Сергiя Шумила, в архiвах КГБ вiн читав донос на iгумена Лаврентiя вiд одного з чернiгiвських священникiв — мовляв, пiд час Лiтургiї, коли поминали митрополита московського Сергiя, о.Лаврентiй демонстративно затикав вуха. I взагалi деякi проросiйськi священики Чернiгова називали батюшку Лаврентiя автокефалiстом.
Щоправда, пiсля вiйни, коли в Росiйськiй Церквi було вiдновлено патрiаршество, о. Лаврентiй вийшов з фактичного пiдпiлля. Що не завадило йому вiдкрито говорити про РПЦ: “Архiєреєїв-то багато, та iстинних тiльки двоє”, а єпископа чернiгiвського Бориса (Вiка) вiн називав не iнакше, як “красним” — i дiйсно, через деякий час на його столi було знайдено партбiлет! 4.
Таким чином, можемо смiливо твердити, що о.Лаврентiй , якщо не юридично, то морально, не належав до РПЦ, яка зараз пiд маркою т. зв. “УПЦ” цiлком у бiльшовицькому стилi видавати бажане за дiйсне, говрить про о. Лаврентiя, як про свого клiрика, i пускає серед православного люду масу вигадок, зовсiм невiдповiдних духовнiй та нацiональнiй натурi отця Лаврентiя i фактологiчнiй правдi.
Так схiiгумен Херувим (Дегтярь) твердить про о.Лаврентiя:”Завжди вiрним був Московськiй патрiархiї, i сiє всiм заповiдав” 5 Жодного пiдтвердження не має така заява. Бiльше того, як пише Вiталiй Шумило, “батюшцi Лаврентiю вже приписують те, чого вiн , по природi своїй, нiяк не мiг зробити чи сказати. Маємо на увазi тут книгу, видану самозваним “схiiгуменом”, а насправдi забороненим у служiннi ще патрiархом Пименом iєродияконом Херувимом (Дегтярь). Представимо цього i йому подiбних вигадникiв на Суд Божий...” 6 Автор, до речi, згадує тут два видання цього ж Херувима Дегтяря, публiкованi в Москвi 1994 i 1996 рокiв. Цитоване ж мною видання про о. Лаврентiя є перевиданням цiєї ж брошури з благословенням на цей раз митрополита Володимира (Сабодана) — колишнього керуючого справами Московської патрiархiї, за завданням якої вiн взяв участь у незаконному захопленнi київського митрополичого престолу (про це iснує обширна лiтература 7).
...Уродженець Коропщини, який любив в переві між роботою заграти на скрипці (як це по-старосвітськи, по-українськи!), який не визнавав московську патріархію, якого в доносах в НКВД називали автокефалістом, Лаврентій (Проскура) був таки українцем, а не малроосом.
--------------------------------------------------------------------------------
1. Володимир Руденок. Сергiй Шумило. Газета “Просвiта” № за р. 2 Виталий Шумило. Почему необходимо покаяние в грехе сергиянства? (( Виталий Шумило. Схиархимандрит Лаврентий и его время. Очерк церковной истории Черниговщины (1868 — 1950 г.г.). Вера и жизнь. Чернигов, 2000 г. - стор. 57.
3. Виталий Шумило. Схиархимандрит Лаврентий и его время. Очерк церквоной истории Черниговщины (1868 —1950 г.г.). Вера и жизнь. Чернигов, 2000 г. —стор. 24.
4. Там же. - стор.
5. Поучения, пророчества преподобного Лаврентия Черниговского. Переиздание Спасо-Преображенского Мгарского монастыря, 2001 г. — стор. 4
6. Виталий Шумило. Схиархимандрит Лаврентий и его время.Очерк церквоной истории Черниговщины (1868 —1950 г.г.) Вера и жизнь.Чернигов, 2000 г. —стор. 4
7. Вiталiй Карпенко. Час камiння збирати. “Вечiрнiй Київ”, Київ, 1999 р., Общественный комитет защиты свободы совести. Крест и молот. Москва, 1998 г., Неправда московських анафем. Упорядник iгумен Димитрiй (Рудюк), Київ, 1999 р., Iєромонах Євстратiй (Зоря). Iсторичнi та канонiчнi передумови об’єднавчого собору 25-26 червня 1992 року ((Українознавство. Число 4, 2002 рiк. — стор. стор. 193-196.
Василь ЧЕПУРНИЙ
Коментарі (2) |
| |