У 1238 році іноплемінні вороги, наче чорна хмара, посунули на Руську землю, перетворюючи квітучі міста і села на попіл, поголовно вбиваючи або полонячи мешканців…
Батий, наче вогняний смерч, потрощив і спустошив усі країни, аж до Адріатики, засіявши їх землі кістками найкращих лицарів Європи…
То ж князю Михайлу Чернігівському не залишається нічого іншого, як повернутися на чернігівське попелище і спробувати відродити сплюндрований край. Але в Чернігові на нього чекають баскаки Батия з вимогою їхати до Золотої Орди. І тут нічого не вдієш, бо тільки ярлик великого хана надає князям право збирати данину і володіти батьківськими землями. Тому усі Руські князі вже давно вклонилися Батию, тільки Михайло все ще зволікає і надто довго ухиляється від ханської «милості».
Проте у 1246 році його таки примушують прибути до Сарая у ставку Батия. Але розгніваний хан не хоче бачити непокірного князя, доки той не пройде принизливий обряд на лояльність. Тобто Михайлові належало пройти поміж запалених багать і вклонитися монгольським богам, у той час як «колегія» жреців буде намагатися по «поведінці» полум’я викрити справжні наміри чужинця. І тільки після такого ритуалу, своєрідного «детектора брехні» середньовіччя, князь міг сподіватися на зустріч з Батиєм. Але він єдиний з усіх руських князів категорично відмовився робити те, що у його розумінні ганьбить християнина. Підтримує Михайла у цьому і прибулий з ним боярин Федір.
Роздратовані монголи попереджають, що непокора буде каратися на горло, та Михайло залишається непохитним у своїх переконаннях. Він надто настраждався у житті і багато чого втратив, аби зараз відрікатись від останнього, що в нього залишилося -- батьківської віри. Тому і зустрів смерть гідно, як належить християнину. Князь і його боярин так стійко зносили тортури, що вражені вбивці були вимушені вбити їх достроково, аби запобігти виникненню нового символу незламності руського духу. Проте схаменулися вони надто пізно, бо звістка про героїчну загибель Михайла блискавично поширилася серед скривдженого народу, який сприйняв її як моральну перемогу Святої Русі над підступним ворогом. То ж не дивно, що Михайло і Федір невдовзі були канонізовані церквою як нові православні святі, роздерті тіла князя і боярина були шанобливо привезені до Чернігова і поховані у напівзруйнованому Спаському соборі. Але їх спокій тривав тільки двісті років, бо в 1572 році за наказом Івана Грозного, який побоювався польського наступу на Сіверщину, мощі страстотерпців були перевезені до Москви і покладені у спеціально заснованому храмі. Та пригоди святих на цьому не закінчилися. З плином часу вони набули такої популярності, що Катерина ІІ їх знову потурбувала для перепоховання у Царській усипальниці Архангельського собору Кремля. Невдовзі у Чернігові у пам’ять Михайла та Федора побудували церкву, що притулилась біля колишнього палацу гетьмана Полуботка, ще одного незламного сина України, чий прах теж тужить на чужині – у холодному Санкт – Петербурзі.
Тож хай буде пухом їм земля. А нам стане сили повернути їх під ясні зорі України хоча б у піснях і переказах. Та згадати нарешті, що ми не «правнуки погані», а нащадки великого народу в минулому, у якому віддзеркалюється не тільки сьогодення, а й майбутнє.

(Уривок з книги Олександра Добриці «Князі Чернігівські» , шо вийшла до 1100 років першої літописної згадки про Чернігів)