реклама партнерів:
Головна › Статті › Невідома Україна
Невідома Україна
Трагічна доля синів Михайла Коцюбинського та Віталія Примакова
12-Трав-09 7610 3.4 4
Ось вже третій рік як згідно Указу Президента України щорічно третьої неділі травня ми відзначаємо «День пам’яті жертв політичних репресій».
Незліченні жертви сталінського тоталітарного режиму. Десятки мільйонів кращих синів та дочок на теренах колишнього радянського простору було знищено в катівнях ЧК-ГПУ-НКВС або зморено голодом. Мабуть, найстрашніші наслідки цієї війни проти власного народу відчули на собі українці, передусім її інтелектуальна еліта. Примусове формування єдиної спільноти - радянського народу неможливе було без знищення у народів радянської імперії національного коріння. А для цього перш за все було необхідно морально й фізично ліквідувати кращих з кращих, усіх тих, хто так чи інакше був небезпечним для сталінізму. Радянська гігантоманія виявляла себе не тільки у розбудові економіки, у гаслах на кшталт: "Даёшь!" або "Догнать и перегнать!", але й у вбивствах людей у енкаведистських катівнях, у таборах ГУЛАГу. Варто згадати лише 1111 розстріляних у Сандормоху (Карелія) до 20-річного ювілею більшовицького перевороту 1917 року протягом жовтня-листопада 1937-го. Серед загиблих було майже 300 українців.
Звичайно, не минула гірка доля й родину Коцюбинських. Сини великого українського письменника Юрій та Роман, а також друг Юрія та зять родини Коцюбинських Віталій Примаков пройнялися з молодих років ідеями соціалізму. Згодом усі вони стали більшовиками.
Юрій Михайлович Коцюбинський пройшов шлях від рядового члена партії ВКП(б) до члена ЦК більшовиків України, від члена губвиконкому до заступника голови Уряду України. Син українського письменника, Юрій усім своїм єством розумів, що на Україні під гаслами ленінських та сталінських ідей у повсякденному житті країни утверджуються беззаконня та свавілля.
Працюючи спочатку у першому уряді України після подій листопаду 1917 року, Юрій Михайлович керував військами радянської України, затим майже 10 років віддав праці у дипломатичних місіях у Польщі, Чехословаччині та Австрії. Перебуваючи за кордоном, Ю. Коцюбинський морально та матеріально допомагав політемігрантам з України, організував збір продовольства голодуючим в Україні. Звичайно, це не могло бути не поміченим так званим "батьком народів" Сталіним, через що останній ніколи не виявляв своїх симпатій до Юрія Коцюбинського. Під час "українізації", що її намагалися впроваджувати у життя українські більшовики М.Скрипник, В.Затонський та інші, Юрій Михайлович відстоював ідею надання Україні більшої самостійності. Ще на початку 20-х рр. він підписав відозву 83-х, яка була фактично спрямована проти Сталіна, і це пізніше закидали Юрію Коцюбинському як т.зв. «троцькісту». Особливо абсурдним усе це виглядає ще й тому, що ні в кого не було ніяких фактів, які б засвідчили підтримку Юрієм Коцюбинським ідей Льва Троцького.
1934 рік був піком піднесення Юрія Михайловича щаблями державної служби. Його призначають головою Держплану України. Надто відповідальна посада та ще й у такі "лихі" часи. Тільки-но Україна виборсалася із щільних лабет сталінського голодомору, наслідки якого здолати було дуже важко. А тим часом каральна машина недремно пильнує і вишукує, як казав китайський філософ Конфуцій "чорну кішку у темній кімнаті, надто коли її там немає".
22 жовтня 1934 року Оргбюро ЦК КП(б)У розглянуло питання з характерним для тих часів формулюванням: «Про контрреволюційну роботу залишків націоналістів". У рішенні бюро зазначалося далі, що після розгрому націоналістів в Україні, окремі троцькістські елементи через послаблення пильності керівництва пролізли до радянських установ. Далі йшлося про те, що одним із таких був Юрій Коцюбинський. Він, мовляв, як керівник Держплану особисто сприяв троцькісту - професору Наумову. Пізніше, 1 грудня того ж 1934 року було вчинено вбивство у Ленінграді Сергія Кірова, після чого сталінська пекельна машина й зовсім оскаженіла.
У лютому 1935 року Юрія Михайловича заарештовують у Москві, звинувачують у антирадянській діяльності і рішенням Особливої наради при НКВС СРСР засуджують до заслання на 5 років. Незабаром його переводять до трудового табору, виключають із партії, як "троцькіста." Заслання відбував у селищі Каргасок Західно-Сибірського краю (сучасний райцентр Томської обл. Росії за 430 км на північ від обласного центру на р. Об). Але й цього було замало режимові невтомного Сталіна. 5 жовтня 1936 року група енкаведистів України прибула до Сибіру і без санкції прокурора заарештувала Ю. Коцюбинського. Звідти його етапували спочатку до Москви, а звідти до Києва, де утримували у тюрмі при НКВС.
Справу Коцюбинського вели начальник секретно-політичного Відділу УКДБ
НКВС України Борис Козельський, працівники того ж відділу Соломон Брук, Рахліс, Юринець та інші. Майже півроку тягнулося слідство. Юрій Коцюбинський проходив у цій справі як «троцькіст», ініціатор створення на Україні контрреволюційної терористичної організації та троцькістського центру. Крім того йому закидалося створення націоналістично-троцькістських осередків у держплані УРСР, ВУАМЛІНі та інших установах. І ось 7 березня 1937 р. Коцюбинському було пред'явлено звинувачувальний висновок, а наступного дня під головуванням Василя Ульріха це судилище було завершено. Вирок: стаття 58 п.10 - вища міра покарання - розстріл. З виконанням тоді сталіністи не зволікали.
Ті, хто допитував Юрія Коцюбинського, мабуть ще не здогадувалися, що усежерна сталінська катівня влаштована таким чином, що шлях від ката до жертви часто був досить коротким. Отож і Козельський і Брук та інші самі пішли в небуття протягом декількох наступних років.
Отак на 41-му році життя загинув старший син великого українського письменника. Де він похований й досі достеменно не відомо. Символічна ж могила Юрія Михайловича знаходиться у Москві на Новодівочому цвинтарі. Хоча роки народження й смерті на надгробку вказані вочевидь свідомо невірно: 1895-1938 (як до речі й на пам’ятнику в Чернігові на Алеї Героїв, але тут хоча б правильно вказано рік народження - 1896-й).
Лише 1956 року його було посмертно реабілітовано завдяки клопотанням рідних та друзів, зокрема сестри – Ірини Михайлівни Коцюбинської, яка єдиною з дітей прожила довге життя й померла «на бойовому посту» директоркою музею свого батька в Чернігові у листопаді 1977 р.

Не меншим трагізмом позначена й доля молодшого брата Юрія Коцюбинського - Романа. Найменший син Михайла Коцюбинського користувався особливою турботою родини письменника. 3 дитинства у нього розвинувся смак до літератури. Любив співати українських пісень. Під впливом брата ще гімназистом вступив до партії більшовиків. Згодом він - на комсомольській роботі, їде до Москви вчитися до університету імені Свердлова. А 1924 року Роман вже у Одесі. Там він працює на культурно-освітянській та журналістській ниві. 3 тих буремних двадцятих залишиться у нього іменний револьвер. І ця зброя стане для енкаведистів речовим доказом підготовки сина видатного українського письменника до так званого «терористичного акту». Але це трохи згодом, коли чотири роки роботи Романа Коцюбинського в Одесі пришиють білими нитками до "контрреволюційної організації" як активіста "українізації".
А поки що Роман їде на навчання до Харкова, вчиться в аспірантурі ВУАМЛІНу, стає директором Наукової бібліотеки, а згодом і книжкової палати. Пізніше й ці чотири роки вмістяться в скупі рядки протоколів: "проводив націоналістичну діяльність", бо, мовляв, видавав співробітникам інституту книжки націоналістичного змісту.
Сталінські інквізитори, не винищивши український народ Голодомором 1932-33 рр., а перед тим - масовим розкуркуленням, методично знищують цвіт нації - її інтелігенцію.
Ще у Харкові Роман знайомиться з молодою вдовою загиблого у Латвії дипломата - Оленою Писаревською. Вони взяли шлюб 1933-го і навесні наступного року приїхали до Вінниці, на батьківщину письменника, де Роман очолив меморіальний музей свого батька. А 28 квітня того ж року ще у Харкові у них народився син Юлій. Але недовго у родині Романа Михайловича був лад і спокій. Починається невтомна боротьба із націоналізмом. Тож Роман Коцюбинський вже потрапив у чорні списки неблагонадійних. Спершу його звільнили з посади директора вінницького музею, і навіть Затонський в ЦК КП(б)У нічим не може йому зарадити. Тільки й того, що запропонував їхати на Дніпропетровщину працювати в обласному відділі соціального забезпечення. Що було робити? Згодом Р. Коцюбинський та О. Писаревська з двома дітьми - зовсім маленьким Юлієм та дев'ятирічним Ерленом (сином Олени Писаревської від першого шлюбу) потрапляють до містечка Молочанська на Запоріжжі. Там Олені Євгенівні знайшли місце економіста на обозному заводі. Роман влаштовується спочатку слюсарем, а незабаром його призначають директором Молочанської школи фабрично-заводського навчання.
Все начебто йде нормально. Але над сім'єю знову нависають хмари. На той час вже було заарештовано Юрія Коцюбинського. Роман та Олена пишуть листи в ЦК партії на його захист, а тим часом Романа вже називають на зборах не інакше, як "націоналістом". А 12 грудня 1936 року Романа Михайловича заарештовують та відправляють до Києва. Символічно, що це сталося лише через тиждень після прийняття "найгуманнішої" у світі сталінської конституції.
І ось перший офіційно зафіксований допит, що відбувся 22 грудня 1936 року.
Декілька рядків з протоколу того допиту (мовою оригіналу):
Вопрос: Следствием установлено, что вы, до вашего ареста, являлись... участником националистическо-троцкистской организации, подготовлявшей террористические покушения против руководителей партии и советского правительства на Украине. Вы признаёте себя виновным в этом?
Ответ: - Нет, я не признаю себя виновным в этом.
Вопрос: - Известно, что ряд ваших близких родственников являются активными участниками контрреволюционного заговора, подготовлявшими убийство тов. Сталина... Что вам известно по этому вопросу?
Ответ: - Мне известно из прессы, что мой брат Юрий Коцюбинский является одним из руководителей националистическо-троцкистской организации. Никаких иных данных, кроме указанных о нём, а равно и других родственниках, я не имею.
Впертість Романа Михайловича дратувала сталінських "сатрапів". Це було особливо дивним для них, оскільки здоров'я Романа вже з молодих років було підірване. І можна тільки уявити собі, яким фізичним та моральним тортурам піддавали свою жертву такі собі молодший лейтенант держбезпеки Перцов, лейтенант держбезпеки Бондаренко та сержант держбезпеки Давидов - справжні садисти. Вісім місяців безперервних нічних допитів знесилили й без того недужого Романа. Краще вже смерть, ніж такі муки.
У енкаведистів знайшлася й "зачіпка". Як відомо, при обшуку у Романа було знайдено револьвер та чотирнадцять набоїв до нього. І черговий слідчий - Татарчук, допитуючи Романа Михайловича 18 та 24 липня 1937 року, намагається "піймати на гачок" Р. Коцюбинського, вдаючи, що "спільники", вже, мовляв, зізналися, усе звалюють на Романа, який мав зброю. Звідки вона у нього? Чому нема дозволу? Роман й на ці безглузді закиди дає чітку відповідь, що під час служби в Червоному козацтві він виміняв наган на свій браунінг. Та й дозвіл у нього е, а документи - на перереєстрації у Молочанському райвідділі НКВС. Посвідчення ж не встиг-бо забрати до свого арешту.
І ось вже останній допит, що вели 15 серпня начальник 5-го відділення, лейтенант Бондаренко та оперуповноважений 3-го відділу сержант держбезпеки Давидов.
І їм нарешті вдалося «вибити» із Романа зізнання. Звинувачувальний висновок 30 серпня підписали молодший лейтенант держбезпеки Татарчук, старший лейтенант Галчинський, а затвердили його заступник начальника управління НКВС по Вінницькій області капітан держбезпеки Морозов та заст. прокурора Рагінський. Останній підписав його 25 вересня, тобто за день до судового засідання. У протоколі закритого судового засідання Військової Колегії Верховного Суду СРСР записано, що на запитання головуючого Роман Михайлович відповів, що винним себе визнає тільки в тому, що у своїй практичній діяльності проводив націоналістичну лінію. Свої свідчення на попередньому слідстві не підтверджує. Ніколи не мав ніяких терористичних намірів.
3вичайно, це не могло врятувати Романа. Маховик репресії вже був розкручений на повну силу. Є версія, що за вироком тієї ж Військової Колегії Романа Михайловича 27 вересня 1937 року розстріляли в Одесі. За іншими припущеннями - у Вінницькій області. Де він похований також невідомо. Символічна могила знаходиться у Чернігові на старому цвинтарі, де Роман умовно «покоїться» поруч з бабусею Гликерією й тіткою Лідією. Свого часу цей надгрібок було зник за велінням місцевої комуністичної влади, але потім все ж під тиском громадськості пам’ять про молодшого сина класика української літератури хоч таким чином було відновлено.



Коментарі (4)
avatar
1
Странно...
avatar
2
Хм.
avatar
3
А де про першу дружину Романа Михайловича, Ніну Андрєєву, потім Андрєєва-Коцюбинська, яки прожили 10 років та їхню дитину Радика, який народився у 1929 році м. Харьков?
avatar
4
Странно, пару дней сделал коментрий, а его нет
avatar