Відома нумерологічна формула суспільства: +9+92+7=100%, яку свого часу запропонував Євген Ґолибард, може сприйматися зі схваленням чи не сприйматися взагалі, але переконливих заперечень їй поки що не надходило й найближчим часом не очікується.

А тому можна погодитись, що структура нашого суспільства близька до наведеного рівняння: 3 % – це люди розумні й водночас моральні; 9% – розумні, але при цьому не дуже моральні; 81% – не дуже розумні й до того не дуже моральні; 7% – люди „божі” (хворі, інваліди, престарілі тощо).
До речі, така пропорція зберігається для будь-яких країн із будь-яким рівнем суспільно-економічного розвитку.

Інша справа, що цей рівень розвитку завжди буває тим вищий, чим більше у формуванні цього рівня беруть участь оці 3%, чим більше їх представлено в структурах державного управління і впливових науково–аналітичних центрах, де формуються технічні й суспільно важливі новації, чим вищим є рівень національної культури і патріотичної свідомості суспільства.

Еліта і «еліта»

Саме національна культура і патріотична свідомість – це два головні фактори, які на фундаменті незалежності, суверенності й територіальної цілісності єднають громадян даної країни і спрямовують патріотичні зусилля всіх членів суспільства у напрямку практичної реалізації їх національних інтересів, тобто для встановлення суспільної злагоди, миру і добробуту, у найширшому розумінні цих понять.

У кожному разі, відповідальною за суспільно-економічний розвиток і його рушійною силою в позитивному напрямі завжди залишається національна еліта даної країни. Залишається відповідальною навіть тоді, коли цю еліту ізольовано від участі в процесі раціонального розвитку країни.
Щоправда, в останні роки, різні добре оплачувані політологи, журналісти, ведучі провідних каналів радіо і телебачення в Україні почали відносити до еліти не лише вчених, творчу та технічну інтелігенцію і діячів культури, а й успішних підприємців, політиків, менеджерів великих корпорацій та державних службовців, а отже вийшли за межі 3% і залучили ще й 9%.

Ні для кого не секрет (та який там секрет, коли для цього «працюють» спеціально створені й широко відомі агенції!), що заплативши певну суму, до «еліти» (до еліти в лапках!) може потрапити практично кожен бажаючий.

Кожна більш–менш енергійна особа, сплативши певну суму грошей (краще в у.о.), може потрапити до одного з численних специфічних видань, головною метою яких є заробити на непомірній гордині персонажів, кожен з яких потім демонструватиме себе улюбленого, самовдоволено розкриваючи перед гостями (родичами, близькими) відповідну сторінку із своїм зображенням в солідно виданому фоліанті.

Крім того, за великого бажання (і відповідних фінансових можливостей) можна потрапити до числа тих, кого викличуть на дуже велику сцену під час чергової імпрези, присвяченої нагородженню певних «обраних» в численних рейтингах, фестивалях, презентаціях… Проте не ця «еліта» є елітою.

Бо еліта визначає шляхи і методи розвитку суспільства, а «еліта» лише демонструє брак смаку, власне невігластво і апломб.

Цілком очевидно, що визначальним чинником успішного економічного, соціального і культурного розвитку держави є якість еліти. На жаль, дотеперішні формальні показники якості членів еліти, зокрема наукові звання і ступені, звання заслужених діячів, лауреатів (ба – навіть Героїв!) тощо, впродовж останніх п’ятнадцяти–сімнадцяти років втратили своє значення.

Бо яка може бути національна еліта, якщо до її складу входять табачники, литвини, вчорашні начальники автобаз, котрі нині стали проФФесорами, та засухи й потебеньки, які раптом стали героями?! Зрештою, як і деякі ті, що їм надали ці звання та ступені.

Не кажучи вже про те, що за душею всіх цих «героїв» і «вчених», котрі відносять себе до національної еліти, немає нічого національного, а головне – немає не лише національної гідності, а й гідності загалом.

Адже хто піднімає питання про надання російській мові в Україні статусу державної? Чи серед них є багато носіїв української національної культури, невід’ємною частиною якої є рідна мова?

Чи взагалі може українська культурна людина погодитись із тим, щоб її Батьківщину було перетворено на такий собі полігон для випробовування – давайте розважимось: виведемо на «ринг» дві мови і дві культури, а далі побачимо, хто з них має право на першість в Україні. Що буде далі – не важко побачити вже сьогодні.

І тому так само очевидно, що сьогоднішній занепад освіти, науки, культури, промислового і сільськогосподарського виробництва в Україні та катастрофічне зниження моральності громадян є логічним наслідком того, що президенти, академіки, урядовці, політики та численна челядь підспівувачів, за своїми якостями, значною частиною, відносяться до групи 81%, де саме нерозумність та неморальність часто–густо вважаються необхідними якостями для займання високих посад.

Вчорашні трієчники в школі, люди, котрі не звикли вчитися і працювати над собою, та й взагалі не вміють солідно працювати, вони на свій копил використали можливості демократії і плюралізму. Їх девіз: Лови момент, хапай все, що «погано лежить» і «дури лоха»! Лохами вони вважають всіх, хто чесно заробляє на свій хліб і намагається жити по совісті.

Звичайно, більшості представників цієї «еліти» неприємно бачити отаке своє відображення в дзеркалі логіки, але давайте поглянемо навколо себе.

Адже головною (кардинальною!) причиною всіх невдач, негараздів і нещасть в Україні є брехня!!

Якщо справжня еліта кожної Нації завжди намагається на основі правди, прозорості й справедливості підняти моральність та інтелектуальний потенціал громадян держави (в тому числі: власним прикладом), то так звана «еліта» завжди зацікавлена занапастити ці характеристики суспільства. Бо моральність, інтелект та й культура взагалі заважають їм, дратують їх, виносять на поверхню їх нікчемність. А тому їм залишається лише засівати брехнею широке поле суспільної думки.

Наприклад, зловживаючи на поганій (якщо не сказати: повній відсутності) поінформованості громадян південно–східних областей України, «елітарники» на рівному місці створили «проблему» НАТО.

Нормальні Нації давно вже у НАТО

Особливе партнерство між НАТО і Україною було започатковано ще у червні 1997 року в Мадриді. Державні програми співробітництва України з НАТО існують з 27 січня 2001 року, коли першу з них підписав президент Л. Кучма.

22 листопада 2002 року в Празі був підписаний «План дій Україна–НАТО», за яким НАТО надавало Україні допомогу в «зміцненні демократичних інституцій, сприяння постійному розвитку і зміцненню громадянського суспільства, верховенству права, захисту основних прав людини і громадянських свобод…» тощо. Чи потрібна Україні така допомога? Питання риторичне.

Нині, розкручуючи «проблему НАТО», регіонали, разом із так званими комуністами, лякають мало поінформованих громадян міфами про агресивність цієї організації. Проте правда полягає в тому, що North Atlantic Treaty Organization (тобто НАТО) давно зосередила свою головну діяльність не стільки на військовому напрямі своєї оборонної діяльності в інтересах держав–учасників Альянсу, скільки на попередженні й недопущенні воєнних конфліктів. Бо це набагато дешевше, раціональніше і ефективніше.

Адже коли виникають конфлікти між людьми і державами? Тоді, коли люди (і так само – держави) не підтримують між собою партнерські, дружні відносини, не докладають зусиль для розвитку цих відносин. До речі, саме ці міркування були покладені в основу створення НАТО: якщо будемо дружити, то не будемо воювати.

Навіть якщо мати на увазі лише військовий аспект, тобто створення системи європейської колективної безпеки, то ще 1949 року, коли тільки формулювався проект Північно–Атлантичного Договору, простий арифметичний розрахунок підтвердив очевидне: витрати на оборону кожної країни учасниці Альянсу зменшуються в чотири–п’ять разів.

Зараз це безпосередньо відчули країни Балтії, бюджетні витрати яких на оборону зменшились майже вдвічі. Адже тепер їм не треба брати на себе повний обсяг витрат, бо на захист їх безпеки стала військова потуга всіх країн–членів НАТО. Бо ст. 5 Північно–Атлантичного Договору стверджує, що збройний напад на одну з країн–членів вважатиметься нападом на них всіх. Але при цьому кожна з країн сама вирішуватиме, якою мірою, в яких масштабах і якими засобами братиме участь в спільних діях.

До речі, цей Договір, який практично без змін існує вже майже 60 років і вміщує 14 статей на трьох з половиною сторінках (от де взірець лаконічного, ділового і дієвого документу!) зобов’язує всіх його учасників намагатися вирішувати всі міжнародні спори мирними засобами.

Щоправда, попри всі намагання дипломатії країн Альянсу, впродовж цих неповних 60 років не вдалося уникнути участі НАТО в локальних конфліктах.

Противники вступу України до НАТО, називаючи це об’єднання агресивним блоком, посилаються на війну в Югославії. По–народному кажучи, – брешуть і не кривляться.

Адже коли полум’я міжетнічного конфлікту на початку 1992 року в Югославії почало розростатися до масштабів сотень людських жертв і тисяч біженців, європейська і світова дипломатія лише обговорювали цю проблему. Внаслідок тривалих дебатів було прийнято рішення не втручатися, але вжити заходів, щоб не допускати постачання зброї і боєприпасів у зону конфлікту.

Тоді, виконуючи Резолюцію Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй, військово–морські та повітряні сили НАТО з липня 1992 року до лютого 1994 року, не втручаючись у військові дії сербських військових формувань проти громадян Югославії в Боснії й Герцеговині, здійснювали лише моніторинг та контролювали дотримання ембарго (заборону) на постачання зброї іззовні до всіх республік тодішньої Югославії. Такі заходи запровадило світове співтовариство (ООН) для припинення міжетнічного конфлікту, водночас вживаючи всі можливі заходи дипломатичного впливу на уряд Белграду.

На жаль, ці мирні зусилля не дали очікуваних позитивних результатів.

Уряд Белграду розпочав широкомасштабні етнічні «чистки» і «зачистки». Трагедія в Сребрениці, де серби просто зібрали й знищили понад десять тисяч мешканців чоловічої статі, трагедія мешканців міст Сараєво, Горажде, Тузли шокували весь цивілізований світ.

Терпіння переповнило чашу, коли боснійські серби почали наступ у районі Сараєво із застосуванням важкої зброї проти мирного населення, потім, у порушення мирних домовленостей, завдали удари по об’єктах у районі Лихач у Боснії та Герцеговині.

Тоді, 21 і 23 листопада 1994 року, на виконання Резолюції № 958 Ради безпеки ООН від 19 листопада цього ж року, у відповідь на тривалий впродовж двох діб обстріл артилерією боснійських сербів позицій миротворчих сил ООН та ракетно–бомбові удари сербської авіації по об’єктах в районі Бихач, літаки НАТО завдали ударів по аеродрому на території Хорватії, захопленій сербами та по радіолокаційній станції в районі Отоки.

Так само і потім, аж до листопада 1995 року всі дії об’єднаних сил Альянсу в Південній Європі відбувалися лише за принципом ударів у відповідь на агресивні дії сербів проти миротворчих сил ООН та мирного населення. Причому, всі операції Альянсу здійснювалися виключно за рішеннями ООН.

Не зважаючи на численні зусилля міжнародного співтовариства, югославський конфлікт тривав аж до 21 листопада 1995 року, коли в Дейтоні (США) була нарешті парафована боснійська мирна угода.

Підсумок підвів Гаагський Міжнародний Трибунал, який на підставі сотень тисяч неспростовних доказів довів, що президент Югославії С. Мілошевич та генерал Р. Младич організували і здійснили злочини проти людяності й спричинили десятки тисяч жертв серед мирного населення.

Втручання НАТО в югославський конфлікт допомогло врятувати життя мільйонів ні в чому не винних людей і врятувало Європу від поширення конфлікту за межі Балкан.

Подібно до штучно створеної «проблеми» НАТО, антиукраїнські сили в Україні використовують відверту брехню коли «розкручують» питання ОУН–УПА, російської мови, кримське питання тощо. Розкручують демагогію навколо політичних питань і втягують в їх безпредметне обговорення громадян, а водночас блокують розгляд і вирішення насущних проблем нормальної організації поточного життя в Україні.

Бо наше життя і наш життєвий інтерес мав би спиратися, як у всіх цивілізованих країнах, на добре організовану і добре оплачувану працю на фундаменті державних гарантій.

Причому, в нинішніх умовах, праця суспільства має базуватися на новаціях, відкриттях, винаходах і передових технологіях. Але ці технології, винаходи і відкриття треба створювати…

Наука, неуцтво і виховання еліти

Наприклад, вже давно пропало таке поняття, як прикладна галузева наука. Візьмемо промисловість, зокрема її найбільш інтелектуально наповнену частину – машинобудування та приладобудування, а також суднобудівну, авіаційну та космічну галузі, якими ми пишалися на весь світ. Де вони?

Але нас цікавлять нині навіть не самі галузі з їх нікому не потрібною сьогодні продукцією, а їх потенціал, і перш за все, інтелектуальний.

Лише тільки в районі вулиці Гарматної в Києві було стільки унікальних підприємств, що при розумному та моральному підході ми б сьогодні не знали що таке, наприклад, європейські мобільні чи звичайні телефони.

Або, приходить новий багатий власник, скажімо, на комбайновий завод і перш за все скорочує конструкторське бюро, котре одне тільки й може створити нову конкурентоспроможну продукцію і цим врятувати завод та дати аграрній державі власну збиральну техніку. Не знаю як щодо розуму, але моральністю тут і не пахне.

А щодо занепаду академічної науки в Україні й згадувати соромно. Маючи у своєму складі повний спектр історичних, культурологічних, хімічних, фізико-технічних, економічних та інших наукових закладів із потужними експериментально-промисловими базами, активісти національно–демократичного вибору України впродовж майже двох десятиліть не спромоглися не те що наситити промисловий сектор ідеями новітньої інноваційної продукції, а навіть на те, щоб хоча б сформулювати та донести до суспільства (вже нині забалакану до горезвісності) «національну ідею» та функціонально орієнтовану програму розумного переходу від планово–розподільчої моделі економіки до ринкової, спираючись саме на інтелектуальний потенціал країни, котрим ми всі так звикли пишатися.

Проте нині пишатися особливо нема чим, навіть на рівні Національної Академії наук України. НАНУ, котра має у своєму складі 250 академіків, залишається такою собі «оазою» радянської за духом та розподільчої за змістом «діяльності», де переважно без толку з’їдаються бюджетні гроші. І судячи з результатів цієї її «діяльності», немає ніяких підстав очікувати якихось якісних змін на краще найближчим часом.

Але, якщо в суспільстві інтелектуальний потенціал безумовно є, а в середовищі еліти його безумовно немає – це означає, що неефективно працює механізм формування еліти. Яким чином діє цей механізм?

Головну роль в цьому механізмі відіграють система освіти, зокрема, вищої та система виховання, зокрема, сімейного. Нинішній Уряд приділяє цим питанням незрівняно більше уваги, але поки що це, переважно, демонстрація намірів у вірному напрямку.

Повертаючись сказаного на початку статті, зазначимо: якщо мірилами приналежності до національної еліти мають стати критерії розуму, моральності й патріотизму, то суспільство має виставити конкурсні перепони на шляху до еліти навіть дуже розумним, але неморальним і непатріотичним своїм громадянам.

Таким чином, проблема відбору, навчання та виховання національної еліти має терміново стати головним пріоритетом, навіть за рахунок будь яких інших економічних та соціальних програм.

Адже ми лише тоді зможемо бути спокійними за долю Української Держави, коли у повній відповідності із наведеною нумерологією, на чолі проводу нашої Батьківщини і в усіх її провідних ланках стоятимуть розумні, а водночас моральні й патріотичні громадяни України, котрі працюватимуть на піднесення рівня національної культури і патріотичної свідомості суспільства.

До керівництва Україною мають прийти люди, які вважають правду найвищою самодостатньою цінністю, а справедливість – засобом дотримання правди. Дотримання правди має стати дієвим конституційним обов’язком кожного громадянина України. Лише тоді в суспільстві не матимуть підтримки брехливі версії стосовно «агресивного» НАТО, «злочинів» ОУН–УПА, «перемоги» комунізму, так званого «стратегічного партнерства» і нашої обов’язкової енергетичної залежності тощо.

Але для цього треба, щоб ми всі, громадяни України – кожен з нас – взяли на себе відповідальність за раціональне (відповідальне!) використання свого голосу громадянина і виборця; відповідальність за те, щоб на провідні місця і посади в державі обирати і ставити лише розумних, моральних та патріотичних наших обранців.

Бо на разі, коли новий Уряд намагається упорядкувати життя рядових членів суспільства, ми бачимо результати дотеперішньої «відповідальності» наших громадян на тлі подій у Верховній Раді, де антиукраїнським саботажем за гроші платників податків відкрито й нахабно займаються деякі «наші обранці», котрі називають себе елітою.
А отже, шановні громадяни, нема чого на дзеркало ображатися.

Віталій КОРЖ
народний депутат України
(фракція БЮТ