Сіверяни на Стародубщині. Стародубські кургани. Вірування сіверян. Постання міста Стародуба. Радимичі.

До часу свого просування на північ сіверяни жили на Лівобережжі Дніпра, в районі сучасної Полтавської області, лівобережних районах Київської, та далі на схід, до берегів Сіверського Дінця, у лісостеповій та степовій смузі Східної Європи. Могутнішими сусідами сіверян були хозари -- тюркський етнос, який створив у цей період велику державу, кордони якої простягалися від Дону до Волги.

Сіверяни, так само як і інші суміжні слов’янські племена (поляни та в’ятичі), примушені були знаходитися у васальній залежності від хозарської держави, та платили хозарам данину. Посилення тиску з боку хозар призвело до того, що сіверяни почали масово кидати свої південні землі, там де кордон зі степом був найбільше прозорим, та почали просуватися все далі на північ, в землі сучасної Чернігівської області та на Стародубщину. Племена колочинської культури, які жили тут раніш, були вигнані сіверянами на територію сучасної Білорусі, де вони у майбутньому взяли участь у формуванні сучасної білоруської нації. Ймовірно, що з прикордонного з хозарами степу принесли на нову вітчизну сіверяни й своє ім’я.

Одним з наймогутніших племен Хозарської держави було плем’я савирів, яке кочувало в ті часи якраз поблизу слов’янської межі. Можливо, що слов’яни навмисно привласнили собі це ім’я, аби інші їх сусіди знали, що вони знаходяться під патронажем савирів та розраховують на їх допомогу у випадку війни. Такі випадки в ті часи відбувалися часто – так навіть сучасні слов’яни-болгари отримали своє ім’я від своїх зверхників тюрків-булгар, а романомовні французи від германського племені франків. У наступні часи, коли сіверяни назавжди опанували своїми новими землями, а Київ став столицею Руської держави, кияни стали дивитися на сіверян, як на своїх північних сусідів, а їх племінна назва стала асоціюватися з давньослов’янським словом «сівер» (тобто «північ»). Так це ім’я за сіверянами й залишилося.

У перші триста літ свого перебування на Стародубській землі, до того часу, як вони увійшли до складу Київської Держави та стали християнами, сіверяни були неписемні. Тому відомості про їх тогочасне життя ми можемо знайти лише в археологічних розшуках, та в тих непевних згадках про минуле, які до нашого часу збереглися в пам’яті сучасних стародубців, нащадків тих давніх сіверян. Від того часу залишилося по стародубських лісах та степах безліч стародавніх курганів, декілька сотень, розкопки у яких дозволили науковцям зрозуміти, як жили сіверяни в давнину на теренах нашого краю.

Найбільш корисними для науковців стали розкопані ними кургани поблизу сіл Левенки, Білогорщ та Квітунь. Учені з'ясували, що сіверські городища влаштовувалися або на піщаних косах поблизу злиття річок або на горбах болотистої місцевості. Частіше за все вони були укріплені ровами і валами. З напільного боку до городищ зазвичай примикали неукріплені поселення, значно більші за площею (1-1,5 га). Житла – прямокутні, в плані напівземлянки, поглиблені на 0,5 - 1,2 м. Розміри невеликі 2,5-4 х 3-5 м. Глиняні печі, що були вирізані з материка, або зліплені, займали один з кутів житла (зазвичай - задній від входу). Конструкція стін - стовпова. Поруч, як правило, залишки господарських ям самої різної форми. Значна частина кераміки виготовлена без гончарного круга.
Гончарні посудини з'являються тут лише в самому кінці 9-го століття. Специфічною особливістю сіверської ліпної кераміки є її орнаментація. Зигзагоподібні і інші узори нанесені по плічках посудин штампом з перевитого мотузка. Основою сіверянського господарства було землеробство. Знайдені серед інших форм і широколопосні наральники. Мотики уживалися для присадибних ділянок. Знайдені й серпи, за формою близької до класичної. Займалися сіверяни й скотарством. Остеологічний матеріал відноситься, більшою мірою, до худоби – рогатої та свиней. Багаточисельні знахідки залізних виробів (зброї, господарських предметів), шлаків, залишків горнів і сопел ясно показують наявність залізоробного ремесла.

За своєю вірою були сіверяни язичниками, мерців своїх частіше за все спалювали, а попіл ховали на кургані, у спеціальній урні, або і просто так. Однак розкопані археологами у селі Квітунь поховання показують, що вже у 60-ті – 70-ті роки 10 ст. (тобто ще до офіційного прийняття князем Володимиром нової віри) були тут і християни. Бувало і навпаки – так у курганах поблизу села Білогорщ, датованих 12 століттям, знайдені поховання перехідного типу – напівхристиянські, напівязичницькі. Померлі там поховані головою на захід. Одна жінка похоронена в прямокутній труні з чотирьох широких дошок з кришкою. Труна поміщена у прямокутний зруб. Дерево обвуглене. Збереглися лише сильно обгорілий череп, зв'язка з п'ятьох білонових скроневих кілець і уламки горщика. На древній поверхні, на місці вогнищ, виявлені останки двох жінок. Тут же знайдені скроневі кільця, сердолікова намистина, бронзовий натільний хрест і пряжка, глиняні посудини. Можна зробити висновки, що християнські традиції почали проникати на Стародубщину природним шляхом, без вказівки зверху, але ще дуже довго православ’я та язичництво існували тут пліч-о-пліч, не заважаючи, а доповнюючи одне одного.

Невеличкі згадки про минулі язичницькі часи збереглися у стародубському суспільстві й до нашого часу. Так місцевий краєзнавець Георгій Метельський згадує в своїй книзі «Листя дуба» про язичницького бога Дідка, який у полі солом'яним батогом колише трави, та про якого місцеві селяни співають у своїх піснях. Найвидатніший дослідник нашого краю, наш земляк, український композитор Олександр Рубець у своїй праці «Стародубська старовина» писав, що у місті Стародубі ще у 30-х роках 19 ст. стояв величезний дуб, під покровом якого могли розміститися п'ятнадцять возів. Але у 1840-му році дуб засох, і місцевий городничий наказав викорчувати його, і таким чином «знищив славну історичну пам’ятку Стародуба». Можливо що це був саме той дуб, на честь якого й було назване місто, адже знаходився він у самому центрі поселення, на ринковій площі, а як ми знаємо, у наших предків дуб користувався особливою повагою. Він вважався священним деревом бога Перуна. У 1909 році, неподалік від Києва, з дна Десни археологи підняли 20-метровий дуб, у стовбур якого були забиті чотири щелепи кабана (з іклами). У давнину вони вважалися священними оберегами, які повинні були охороняти людину.

Вивчаючи місцеву старовину, можна прийти до висновку, що місто Стародуб у язичницькі часи було локальним сіверським культурним та духовним центром. Місцеві сіверяни збиралися час від часу під могутніми гіллями кремезного дубу, приносили сюди свої релігійні жертви, влаштовували свята, у яких оспівували великі та прекрасні сили рідної природи. Так і постало місто Стародуб, яке на довгі століття стало столицею нашого краю. А залишки старої віри у чаклуну силу старого дуба дожили навіть до 19 ст., коли у деяких селах Стародубського повіту селяни клали в стайню шматочок розбитого блискавкою дуба, щиро вірячи, що це додасть сили їхнім коням.

Згодом земля, яку заселили у 7 ст. сіверяни, стала зватися за їхнім ім’ям Сіверщиною. Стародубщина була її північною частиною. На схід від нашого краю розпочиналися землі іншого слов’янського племені – в’ятичів, на захід та на північ – землі радимичів. Але якщо непрохідні лісові хащі на сході служили природною перешкодою у налагоджуванні стосунків поміж сіверянами та в’ятичами, то кордон поміж сіверськими та радимицькими поселеннями на заході та півночі був досить прозорим. Часто сіверяни та радимичі селилися тут разом, неподалік одні від одних. Археологічні дослідження кінця 19 ст. виявили у північно-західному кутку Стародубщини (Мглинському та Суразькому повітах) значну кількість радимицьких поховань, які знаходилися поруч із сіверськими. Так у 1891 і 1894 роках комісія Академії наук, яку очолював археолог Яременко, обстежила в цих повітах низку радимицьких курганів. У досліджених курганах виявлені монети, різні металеві і скляні прикраси, у тому числі і символ сонця — семипроменеві скроневі кільця, які вказують на поховання радимичів. Займалися радимичі полюванням, скотарством, бортництвом, землеробством, рибальством, збирали їстівне коріння, ягоди. Сліди їх поселень виявлені по річках Іпуть, Унеча, Жеча та їх притокам.