«Була б пилка, знизу підпиляв би цей сухий стовбур — скільки б дров вийшло», — подумав Славко. Але вже за мить він ліз по височенному сухому дереву і обрубував товстіші гілляки. І щоразу перед тим, як треба було лізти вище, сокиру прилаштовав ззаду за пояс. «Оце ще одну — оту, на самій верхівці, зрубаю, та досить», — розмірковував хлопець. І тільки хотів дотягтися до неї, як зірвався вниз…
Спочатку Славко не зрозумів, що сталося. Хотів підвестися на ноги, а вони чомусь не слухалися. Почав кричати: а мо’ хтось почує? Але час збігав, почало темніти, ніхто не з’являвся. Славко вже не кричав, бо не було сил. Дружок ні на мить не полишав свого господаря. Збагнувши, що сталося лихо, собака почав гавкати.
… Мати, батько і старший брат занепокоїлися і пішли на болото шукати Славка. Думали, що він провалився під лід… Довгенько шукали і вже не знали, що далі робити, як почули віддалений гавкіт собаки. «Та це ж начебто Дружок?» І рушили туди, звідкіля було чутно собаку.
Знайшли його, коли хлопець вже дрімав і нічого не чув. Якби ще трохи — напевно, замерз би у снігу й на морозі. На санках його притягли додому, а потім на машині привезли у лікарню в Чернігів.
Після досить складної хірургічної операції вердикт лікарів був страшний: Славко не ходитиме. Але ситуація ускладнювалась не лише цим. У хлопця внаслідок перелому хребта були пошкоджені нервові закінчення. Лікарям довелося «вмонтувати» у тіло дренаж, і тепер він вже самостійно не міг випорожнятися – сеча відходила через катетер…
Минуло десять років.
Атмосфера для душі
Якось одного дня 2006 року до депутата Чернігівської обласної ради від фракції Блоку Юлії Тимошенко Миколи Лазаренка, коли він перебував у селі Конотоп Городнянського району в рамках передвиборчої кампанії, підійшла Світлана Силенко, вчителька місцевої школи, і розповіла йому про хлопця.
Увесь тиждень Миколу Лазаренка тягло туди. Якось по-особливому він відчував потребу бути там. І вже за кілька днів депутат їхав до В’ячеслава Безбородька.
Перше враження, коли Микола Григорович зайшов до оселі хлопця, а це було холодної зимової пори, було гнітюче. У хаті, в якій «гуляв» страшенний холод, бо батареї опалення розмерзлися, лежав у ліжку В’ячеслав.
«Коли я вперше зайшов у хату і побачив збілілого хлопця, мене наче струм вдарив, — розповідає Микола Лазаренко. — А він і каже мені: «Я нікому вже не потрібен, то, мабуть, тут і помру».
Микола Лазаренко відразу ж взявся до справи, залучивши всі свої можливості. Дехто скаже: «У депутата більше можливостей». Воно, може, й так, але Микола Лазаренко віддав шість тисяч гривень власних коштів для підведення до оселі газу, аби у кімнаті хлопця було затишно і тепло. Тепер встановлений теплоконвектор не тільки зігріває приміщення, а й створює кращу атмосферу для душі Славка. А вона у нього — тонка. В’ячеслав щиро вірить у Бога, як, і Микола Григорович, у якого син навчається у Київській духовній семінарії.
Депутат та інвалід — друзі
Відтоді вони подружилися. Микола Лазаренко багато разів пропонував Славку взяти участь у змаганнях з шахів чи шашок, але поки що хлопець вагається. В’ячеслав дуже завдячує Миколі Григоровичу, який влаштував хлопця в Чернігівську обласну лікарню, де інколи він підліковується.
«У Чернігові до мене краще лікарі ставляться, але відчуваю, що все одно там я нікому не потрібен, бо сам не в змозі пересуватися, а постійно когось завантажую та додаткові проблеми створюю», — ділиться наболілим В’ячеслав.
А ще тому він не любить по лікарнях їздити, бо пам’ятає один епізод. Перебуваючи якось у райлікарні, Славко зовсім не міг підвестися — висока температура, а дренажна система, по якій надходить через катетер сеча, протікала… Простирадла ніхто не міняв. Через те у палаті був неприємний запах. Лікар робив зауваження хлопцю, бурчав на нього, а В’ячеславу ставало невимовно болісно. Але ж і вдіяти нічого він не міг.
Багато добрих справ зробив Микола Лазаренко для В’ячеслава Безбородька. Завдяки Миколі Петровичу хлопець приїхав у Чернігів і вперше побував у Катерининській церкві, Троїцькому соборі, приклався до святих мощей Лаврентія і Феодосія.
«Коли я вперше побув у Славка і почув від нього розпачливі слова, просто так поїхати, не пообіцявши зробити щось корисне для хлопця, вже не міг, — поділився враженнями Микола Лазаренко. — Той вогник, який запалав в очах Славка, я й досі забути не можу. Бо хлопець вже ні на що не сподівався — начебто приготувався до смерті. А він же ще зовсім молодий… Вперше я побачив на обличчі Славка усмішку, коли привіз його у Чернігів на змагання інвалідів, прикутих до візків. А він мужній і кремезний хлопець. Уявляєте: їздити на візку за кілька кілометрів у сусіднє село до церкви — треба мати неабияку фізичну силу! Саме тоді Славко побачив і зрозумів, що є люди, які знаходяться ще в гіршому становищі, ніж він. І, незважаючи на будь-які негативи, треба радіти життю, а отже, за нього потрібно іноді й боротися».
Пташки — добра звістка
В’ячеслав — симпатичний хлопець. Коли ми побували у нього, він був неголений. Матір зауваження робила, бо у селі, як вона каже, тільки Славко з борідкою та його батько. Але хіба то важливо? Найцінніше для В’ячеслава — віра у Бога. Він завжди з нетерпінням чекає на свіжий номер друкованого православного журналу. Хоче зв’язатися з отцем Михаїлом, який опікується невеличким інтернатом у селі Тупичів, — мріє з’їздити туди і, якщо буде можливість, залишитися там. Але й від пропозиції Миколи Лазаренка відвідати геріатричний пансіонат у Чернігові теж не відмовляється. А ще В’ячеслав мріє побувати біля лікувального джерела Серафима Саровського. Свята вода, як вичитав Славко, виліковує і ставить на ноги людину. Це джерело знаходиться у лісовій місцевості поблизу хутора Хитрий, неподалік села Цигановка Дівеєвського району Нижегородської області в Росії.
В’ячеслав полюбляє у вечірні години слухати релігійну програму по радіо. Є й касети на цю ж тематику, та от біда: «касетник» вже зовсім старий – відпрацював своє. Знає, що замість касет з’явилися диски, але програвача спеціального немає у нього. А інвалідний візок — взагалі окреме питання. Він дуже старий, механізми не діють…Складно хлопцю у такій ситуації.
У Канаді, наприклад, до інвалідів ставляться з повагою — розповідав мій знайомий, який три роки там жив. За кожною такою людиною закріплюється спеціальний працівник відповідної соціальної служби, який постійно закуповує продукти, піклується про стан здоров’я інваліда. За це держава виплачує таким працівникам достойну заробітну плату. Можливо, і у нас колись таке буде? Однак поки що залишається Славку сподіватися на допомогу таких людей, як Микола Лазаренко. А, може, ще хтось відгукнеться та посприяє В’ячеславу Безбородьку, адже він потребує ще багато чого, аби відчути себе по-справжньому людиною.
Промінчиком надії для В’ячеслава стало знайомство з Аллою Сандар, яка живе у сусідньому селі Смяч Щорського району. Дівчина страждає на церебральний параліч. Микола Лазаренко познайомив їх перед спортивними змаганнями серед інвалідів. Улітку інколи Слава відвідував Аллу, а тепер зимові заметілі не дають змоги дістатися до Смяча.
«Та він хлопець непоганий, — каже мені Алла, — але сильно вдарився у релігію, а мені це не дуже подобається. Я теж віруюча, але ж не до такої міри».
До речі, Микола Лазаренко посприяв, аби Алла змогла влаштуватися на курси. З 7 лютого вона їде на півроку в Київську область на комп’ютерні курси. Дівчина намагається завжди бути оптимісткою і розуміє, що кожна людина потрібна суспільству.
Для В’ячеслава найдорожчими людьми в житті, окрім матері та батька (який чомусь, як вип’є зайвого, лізе до сина з різними претензіями), є Микола Григорович Лазаренко та колишня вчителька — Світлана Миколаївна Силенко. Шкодує, що вона виїхала у село Вихвостів Городнянського району, де господарством керує її брат Микола Кондренко.
… Коли ми завітали до оселі В’ячеслава, він зворушливо поділився новиною про те, що два дні до його вікна стукалося двоє пташок. «Я думав, що то за вість вони мені принесуть? А тепер зрозумів: передбачали, що у мене будуть гості…» Справдилася народна прикмета.
Чомусь мені віриться, що до домівки Славка прилітатиме більше птахів і сповіщатимуть йому добрі звістки…
Сергій КОРДИК
| Читайте також |
| Коментарі (0) |