Жінка, яка пам'ятає 900 днів блокади

Неба не було видно
Звістку про війну 18-річна Надія почула першого робочого дня, коли вийшла з відпустки.

– На той час я працювала вагарем на залізничній станції за 40 кілометрів від Ленінграда. А вже 8 вересня о восьмій ранку німці взяли моє рідне місто, – пригадує Надія Степанівна. – Налетіло стільки ворожих літаків, що не було видно неба. Зробили обліт, накидали бомб і полетіли.

Під час бомбардування дуже поранило маму Надії, яка на все життя залишилася інвалідом.

«Донечко, не впізнаєш?»
У лютому 1942 року Надію і ще шістьох дівчат-залізничниць направили на дорогу життя, на Ладогу.
– Працювала я там вагарем. Що з «великої землі» надходило – боєприпаси, продукти – все треба було зважити з точністю до одного грама, скласти у вагони, опломбувати. І це під постійним обстрілом ворога, – каже Надія Степанівна. – Якогось дня побачила, як вели контужених, поранених. Я відступила, даючи їм дорогу. Раптом чую: «Донечко моя! Чи не впізнаєш?» Дивлюсь на ту людину, що озвалася до мене, і не можу впізнати – у брудних кальсонах, на милицях, обстрижена… Та це ж моя мама!

Надя забрала неньку до себе.
– Дві зими ми з дівчатами і мамою жили у вагоні, де не було ніяких зручностей, навіть води чи бодай якого відра. Тепер дивуюся – як вдалося вижити? Вдягали восени шинелі і до весни не знімали їх і на годину. Літньої пори спали на лавочках. Що їли? А що де роздобудемо. Страшний час був. Я думаю, що ті 900 днів блокади нам вдалося пережити завдяки молодості, – розказує Надія Степанівна.

У придеснянський край
Ще півроку після блокади дівчина працювала на Ладозі. Усі дівчата, Богу дякувати, вижили, вистояли. Одну, правда, під час ворожого нальоту було поранено дуже, однак залишилася живою.
А далі – робота на станціях Ленінградської області.

– Я була безвідмовна, дисциплінована, от і направляли мене завжди туди, де важче, де потрібніше, – каже Надія Степанівна. – Маму я ніколи не залишала. Жили ми з нею і в землянках, і у вагонах – усього було.

Тут же, у місті на Неві, Надія зустріла свою долю – Михайла Рачка з Макошине Менськогоо району. Привіз він свою молоду дружину у придеснянський край, де їх теж чекали післявоєнні випробування.

– Жили 13 років у гуртожитку, доки на своє обійстя спромоглися, – розповідає жінка. – Працювати доводилося в різних установах і організаціях. А тоді обоє влаштувалися на завод «Сільгоспмаш», звідки і на пенсію вийшли. І мама моя тут вісім літ прожила. Три роки вже як нема Михайла Пилиповича зі мною. Живу одна, як перст. Добре, що Бог сусідів послав милосердних, турбуються про мене, як про рідну. Газ у хату провели, ремонт зробили. Племінниця в Петербург кличе, однак я туди вже не поїду – марудна це справа нині. У мене ж ні паспорта російського, нічого нема. Та у свої 87 краще сидіти на одному місці, що я і роблю.

Раїса МИХАЙЛЕНКО, "Наше слово".
Фото автора