Врятовані з блокадного Чернігова
Родина Прокоф’євих понад три тижні прожила в окупованому рашистами Чернігові, під постійними обстрілами. Зумівши вирватися з оточення, сім’я розповіла, як війна зруйнувала все, до чого звикли і про що мріяли, виживання в підвалі та "подорож" за межі міста з ризиком для життя.
Родина Прокоф’євих – жителі Чернігова, жили в мікрорайоні Ремзаводу, поблизу кількох лікарень обласного центру. Ольга та її чоловік виховують двох дітей – 16-річну Євгенію та 6-річного Михайла. З 2014 року жінка працювала медсестрою-анестезіологінею в Медичному центрі сучасної онкології. Чоловік-підприємець мав власний магазин. Сім’я жила в достатку, будували плани на майбутнє. Донька наступного року мала намір вступати до театрального інституту. Та всі мрії зруйнувала війна.
Прокоф’єви понад двадцять днів прожили в окупованому Чернігові, а потім зробили відчайдушну спробу вирватися з міста. На щастя, все вдалося – вони змогли приїхати до матері Ольги в громаду за 50 км від обласного центру. І розповісти свою історію.
Життя в облозі
Ольга згадує, що традиційно четвер в онкоцентрі – операційний день, тому напередодні, 23 лютого, виконували з колегою звичну роботу: прибирали операційну, стерилізували обладнання, отримували необхідні медикаменти. Як завжди, був затверджений список планових операцій. Нічого не свідчило про те, що наступний день змінить все життя.
"24-го зранку зателефонувала подруга з Варви (селище на півдні Чернігівщини, - УНІАН), з якою разом навчалися в медучилищі і дружимо до цього часу. Вона сказала, що почалася війна і попросила відправити додому маму, яка якраз проходила лікування в нашому онкоцентрі", - згадує жінка.
Після цього вона запитала в робочому чаті, чи виходити на роботу. Але ніхто не відповів. Проте на восьму ранку Ольга прийшла в онкоцентр. На той час з боку аеродрому в Півцях було вже чути вибухи. Керівництво медзакладу наказало розгортати дві операційні для проведення двох термінових операцій. Проте пацієнти відмовилися, бо операційна – на шостому поверсі. Люди просто побоялися, навіть розуміючи, що для них оперативне втручання - питання життя та смерті.
На той момент горіли Півці, Ользі з колегами сказали йти додому. Хворих, які залишилися у відділеннях, почали евакуювати в підвал онкоцентру.
Жінка пішла купувати продукти, по хліб уже стояла чимала черга. Ользі допомогла вихователька з дитсадка її сина. Потім вона відправила на Варву маму подруги. Речі жінки довелося залишити, бо водій хотів забрати з міста якомога більше людей.
Далі знову прийшло повідомлення вийти на роботу, оскільки було ухвалене рішення оперувати поранених. Однак розташування операційної знову не дозволило реалізувати ці плани.
3 березня Ольгу викликали на роботу в обласну лікарню. Якраз того дня стався сильний вибух у середмісті Чернігова, на вулиці Чорновола. Загинуло кілька десятків чернігівців, багато людей були травмовані й поранені.
"Це був суцільний жах – людей привозили один за одним. Я людина з медицини, до крові і страждань звична, але це витримати було неможливо. Запам’яталася молода жінка, років 30-ти, з настільки ушкодженою ногою, що її ампутували. Вона була з батьком на вулиці, він загинув", - згадує медпрацівниця.
Надалі Чернігів перебував під постійними обстрілами. І родина Ольги ночувала в підвалі. Там обладнали такі-сякі умови, принесли меблі. Спочатку біля труб було тепло, навіть провели Wi-Fi.
На ніч у підвал ховалися майже всі мешканці під’їзду. Після руйнування власного житла до своїх батьків у цьому під’їзді перебралася жінка з 7-місячною дитиною. За спостереженнями Ольги, якщо раніше сусіди знали один одного хіба наочно, лише віталися, то за понад 20 днів у підвалі стали справжніми друзями – спільні негаразди зробили усіх близькими людьми.
"Наш сусід Олег міг прийти з хлібом і роздати його людям у підвалі. Усі разом ми підтримували й підгодовували Галину Сергіївну, вчительку-пенсіонерку, в якої певний час не було коштів. Але найстрашніше – бачити, як вмирають сусіди і не мати можливості допомогти", - зазначає Ольга Прокоф‘єва.
Одного дня її покликав сусід, сказавши, що матері погано. Поки вона прибігла – 58-річна жінка вже померла. Ще одна історія – допомогу для своєї бабусі попросили інші чернігівчани, адже "швидка" просто не могла доїхати через обстріли. Однак старенька померла вранці наступного дня.
Ольга розповідає, що в обох випадках родичам самостійно потрібно було розв’язувати питання з вивезенням тіл померлих…
У перші кілька тижнів війни з харчовими продуктами у Чернігові була більш-менш нормальна ситуація. За словами Ольги, вона змогла купити м’ясо курятини, однак коли зникла електроенергія і холодильник відключився, ледь не плакала. Довелося все посмажити на відбивні. Електрика, тепло і вода зникли в їхньому мікрорайоні 9-10 березня. З того часу у підвалі стало неймовірно холодно і родина ночувала в квартирі, де ще було газопостачання - грілися від газової плити.
"Води не було. Але у дворі просвердлили клен і ми набирали в пляшку кленовий сік, щоб було пити дітям. Я навіть намагалася мити посуд кленовим соком – протирала тарілки серветкою, змоченою у ньому", - зізнається Ольга.
Іноді трохи зібрати води можна було у квартирі на першому поверсі. Там потрібна людям волога текла з крана тоненькою цівочкою. Всю зібрану воду чернігівчани віддавали дітям.
Ольга розповідає, що в обох її дітей дні народження якраз у березні: у Михайла - 10 березня, у Жені - 18 березня. У ці дні у Чернігові були дуже сильні обстріли – окупанти гатили безперестану. "Михайло питав: "А, що, день народження теж будемо відзначати в підвалі?"", - згадує жінка і додає, що у якості подарунка сину вдалося придбати солодощі - торт і банку нутели.
У ніч з 17 на 18 березня у двір Прокоф’євих прилетіли осколки ракети, один з яких влучив у балкон сусідів над їхньою квартирою. Це стало останньою краплею для рішення про необхідний виїзд з Чернігова.
50 км за 4,5 години
Прокоф’єви, забравши з собою собаку, виїжджали з сусідами – один з них узяв автомобіль друга. Їхали в гомельському напрямку, адже в обох родин родичі живуть у громадах по цьому шляху. Ольга зауважує, що з мамою тривалий час не було зв’язку, тож вона хвилювалася.
Усі розуміли неймовірно високі ризики подорожі – або приїдуть живими, або вороги дорогою розстріляють. Адже повідомлення про розстріл цивільних автомобілів з’являлися неодноразово. Відстань у 50 км вийшло подолати за майже 4,5 години.
"Я всі чотири години дороги просто молилася. Згадала всі молитви. Деякий час ми їхали полем. Потім з поля заїхали в ліс і там заблукали. Коли зрозуміли – поверталися назад", - каже Ольга.
Так сталося, що на дорозі їх чекала колона ворожої техніки - тигри, БТРи і КаМАЗ. Один з рашистів вже спускався на коліно з гранатометом, щоб стріляти в авто…
"Ми зупинилися і не знали, що робити. Син питав: "Мамо, ти будеш мене любити назавжди?". У момент зустрічі з ворогом, для якого ми ставали просто мішенню, у мене все життя промайнуло перед очима. Я навіть подумала, чи не настало те "назавжди"? Просто прийшло чітке усвідомлення, що це може бути остання мить життя", - згадує і плаче Ольга.
Один з орків показав, щоб їхали ближче. Потім усіх попросили вийти з авто і витягнути сімкарти з телефонів. Оточили. Зробили огляд речей і спитали мету поїздки.
"Я показала паспорт і сказала, що ми їдемо до мами, на це військовий відповів, що обрали занадто небезпечний маршрут", - зазначає жінка.
Донька Ольги пізніше зізналася, що коли спілкувалися з окупантами, то вона дуже боялася, щоб малий брат не заматюкався на ворогів. Бо 6-річний Михайло, перебуваючи у підвалі серед дорослих, набрався нецензурної лексики і лаявся, посилаючи у відповідному напрямку і російський військовий корабель, і російських солдат.
На наступному блокпосту знову обшукували, але телефони вже не питали. Михайло хвилювався за свого іграшкового ведмедя Теддика, щоб його не забрали російські військові…
Зараз Ольга з родиною живуть у її матері в одному з сіл на Чернігівщині. Жінка зізнається, що не може спати ночами – у Чернігові під постійними обстрілами та бомбардуваннями виходило заснути, а, перебуваючи на відносно безпечній території, ні. Її діти стали не за роками дорослими. Женя хвилюється про навчання, адже місцева школа зараз не працює. Як бути з пропущеним навчальним матеріалом – невідомо. Михайло вже майже не матюкається. Однак ставить філософські питання: "Ми приїхали сюди назавжди? Коли закінчиться війна?". Відповіді на ці запитання хочеться знати і самій Ользі, і мільйонам українських жінок, які через російську агресію разом з дітьми вимушені були залишити власні домівки та жити надією на повернення.
Ірина Синельник, УНІАН
Родина Прокоф’євих – жителі Чернігова, жили в мікрорайоні Ремзаводу, поблизу кількох лікарень обласного центру. Ольга та її чоловік виховують двох дітей – 16-річну Євгенію та 6-річного Михайла. З 2014 року жінка працювала медсестрою-анестезіологінею в Медичному центрі сучасної онкології. Чоловік-підприємець мав власний магазин. Сім’я жила в достатку, будували плани на майбутнє. Донька наступного року мала намір вступати до театрального інституту. Та всі мрії зруйнувала війна.
Прокоф’єви понад двадцять днів прожили в окупованому Чернігові, а потім зробили відчайдушну спробу вирватися з міста. На щастя, все вдалося – вони змогли приїхати до матері Ольги в громаду за 50 км від обласного центру. І розповісти свою історію.
Життя в облозі
Ольга згадує, що традиційно четвер в онкоцентрі – операційний день, тому напередодні, 23 лютого, виконували з колегою звичну роботу: прибирали операційну, стерилізували обладнання, отримували необхідні медикаменти. Як завжди, був затверджений список планових операцій. Нічого не свідчило про те, що наступний день змінить все життя.
"24-го зранку зателефонувала подруга з Варви (селище на півдні Чернігівщини, - УНІАН), з якою разом навчалися в медучилищі і дружимо до цього часу. Вона сказала, що почалася війна і попросила відправити додому маму, яка якраз проходила лікування в нашому онкоцентрі", - згадує жінка.
Після цього вона запитала в робочому чаті, чи виходити на роботу. Але ніхто не відповів. Проте на восьму ранку Ольга прийшла в онкоцентр. На той час з боку аеродрому в Півцях було вже чути вибухи. Керівництво медзакладу наказало розгортати дві операційні для проведення двох термінових операцій. Проте пацієнти відмовилися, бо операційна – на шостому поверсі. Люди просто побоялися, навіть розуміючи, що для них оперативне втручання - питання життя та смерті.
На той момент горіли Півці, Ользі з колегами сказали йти додому. Хворих, які залишилися у відділеннях, почали евакуювати в підвал онкоцентру.
Жінка пішла купувати продукти, по хліб уже стояла чимала черга. Ользі допомогла вихователька з дитсадка її сина. Потім вона відправила на Варву маму подруги. Речі жінки довелося залишити, бо водій хотів забрати з міста якомога більше людей.
Далі знову прийшло повідомлення вийти на роботу, оскільки було ухвалене рішення оперувати поранених. Однак розташування операційної знову не дозволило реалізувати ці плани.
3 березня Ольгу викликали на роботу в обласну лікарню. Якраз того дня стався сильний вибух у середмісті Чернігова, на вулиці Чорновола. Загинуло кілька десятків чернігівців, багато людей були травмовані й поранені.
"Це був суцільний жах – людей привозили один за одним. Я людина з медицини, до крові і страждань звична, але це витримати було неможливо. Запам’яталася молода жінка, років 30-ти, з настільки ушкодженою ногою, що її ампутували. Вона була з батьком на вулиці, він загинув", - згадує медпрацівниця.
Надалі Чернігів перебував під постійними обстрілами. І родина Ольги ночувала в підвалі. Там обладнали такі-сякі умови, принесли меблі. Спочатку біля труб було тепло, навіть провели Wi-Fi.
На ніч у підвал ховалися майже всі мешканці під’їзду. Після руйнування власного житла до своїх батьків у цьому під’їзді перебралася жінка з 7-місячною дитиною. За спостереженнями Ольги, якщо раніше сусіди знали один одного хіба наочно, лише віталися, то за понад 20 днів у підвалі стали справжніми друзями – спільні негаразди зробили усіх близькими людьми.
"Наш сусід Олег міг прийти з хлібом і роздати його людям у підвалі. Усі разом ми підтримували й підгодовували Галину Сергіївну, вчительку-пенсіонерку, в якої певний час не було коштів. Але найстрашніше – бачити, як вмирають сусіди і не мати можливості допомогти", - зазначає Ольга Прокоф‘єва.
Одного дня її покликав сусід, сказавши, що матері погано. Поки вона прибігла – 58-річна жінка вже померла. Ще одна історія – допомогу для своєї бабусі попросили інші чернігівчани, адже "швидка" просто не могла доїхати через обстріли. Однак старенька померла вранці наступного дня.
Ольга розповідає, що в обох випадках родичам самостійно потрібно було розв’язувати питання з вивезенням тіл померлих…
У перші кілька тижнів війни з харчовими продуктами у Чернігові була більш-менш нормальна ситуація. За словами Ольги, вона змогла купити м’ясо курятини, однак коли зникла електроенергія і холодильник відключився, ледь не плакала. Довелося все посмажити на відбивні. Електрика, тепло і вода зникли в їхньому мікрорайоні 9-10 березня. З того часу у підвалі стало неймовірно холодно і родина ночувала в квартирі, де ще було газопостачання - грілися від газової плити.
"Води не було. Але у дворі просвердлили клен і ми набирали в пляшку кленовий сік, щоб було пити дітям. Я навіть намагалася мити посуд кленовим соком – протирала тарілки серветкою, змоченою у ньому", - зізнається Ольга.
Іноді трохи зібрати води можна було у квартирі на першому поверсі. Там потрібна людям волога текла з крана тоненькою цівочкою. Всю зібрану воду чернігівчани віддавали дітям.
Ольга розповідає, що в обох її дітей дні народження якраз у березні: у Михайла - 10 березня, у Жені - 18 березня. У ці дні у Чернігові були дуже сильні обстріли – окупанти гатили безперестану. "Михайло питав: "А, що, день народження теж будемо відзначати в підвалі?"", - згадує жінка і додає, що у якості подарунка сину вдалося придбати солодощі - торт і банку нутели.
У ніч з 17 на 18 березня у двір Прокоф’євих прилетіли осколки ракети, один з яких влучив у балкон сусідів над їхньою квартирою. Це стало останньою краплею для рішення про необхідний виїзд з Чернігова.
50 км за 4,5 години
Прокоф’єви, забравши з собою собаку, виїжджали з сусідами – один з них узяв автомобіль друга. Їхали в гомельському напрямку, адже в обох родин родичі живуть у громадах по цьому шляху. Ольга зауважує, що з мамою тривалий час не було зв’язку, тож вона хвилювалася.
Усі розуміли неймовірно високі ризики подорожі – або приїдуть живими, або вороги дорогою розстріляють. Адже повідомлення про розстріл цивільних автомобілів з’являлися неодноразово. Відстань у 50 км вийшло подолати за майже 4,5 години.
"Я всі чотири години дороги просто молилася. Згадала всі молитви. Деякий час ми їхали полем. Потім з поля заїхали в ліс і там заблукали. Коли зрозуміли – поверталися назад", - каже Ольга.
Так сталося, що на дорозі їх чекала колона ворожої техніки - тигри, БТРи і КаМАЗ. Один з рашистів вже спускався на коліно з гранатометом, щоб стріляти в авто…
"Ми зупинилися і не знали, що робити. Син питав: "Мамо, ти будеш мене любити назавжди?". У момент зустрічі з ворогом, для якого ми ставали просто мішенню, у мене все життя промайнуло перед очима. Я навіть подумала, чи не настало те "назавжди"? Просто прийшло чітке усвідомлення, що це може бути остання мить життя", - згадує і плаче Ольга.
Один з орків показав, щоб їхали ближче. Потім усіх попросили вийти з авто і витягнути сімкарти з телефонів. Оточили. Зробили огляд речей і спитали мету поїздки.
"Я показала паспорт і сказала, що ми їдемо до мами, на це військовий відповів, що обрали занадто небезпечний маршрут", - зазначає жінка.
Донька Ольги пізніше зізналася, що коли спілкувалися з окупантами, то вона дуже боялася, щоб малий брат не заматюкався на ворогів. Бо 6-річний Михайло, перебуваючи у підвалі серед дорослих, набрався нецензурної лексики і лаявся, посилаючи у відповідному напрямку і російський військовий корабель, і російських солдат.
На наступному блокпосту знову обшукували, але телефони вже не питали. Михайло хвилювався за свого іграшкового ведмедя Теддика, щоб його не забрали російські військові…
Зараз Ольга з родиною живуть у її матері в одному з сіл на Чернігівщині. Жінка зізнається, що не може спати ночами – у Чернігові під постійними обстрілами та бомбардуваннями виходило заснути, а, перебуваючи на відносно безпечній території, ні. Її діти стали не за роками дорослими. Женя хвилюється про навчання, адже місцева школа зараз не працює. Як бути з пропущеним навчальним матеріалом – невідомо. Михайло вже майже не матюкається. Однак ставить філософські питання: "Ми приїхали сюди назавжди? Коли закінчиться війна?". Відповіді на ці запитання хочеться знати і самій Ользі, і мільйонам українських жінок, які через російську агресію разом з дітьми вимушені були залишити власні домівки та жити надією на повернення.
Ірина Синельник, УНІАН
| Читайте також |
| Коментарі (0) |