...Вони нас не знають і це добре

Почитала російські пабліки. Послухала як наші блогери спілкуються з ватою з російської глибинки. І зрозуміла одне: вони досі чомусь думають, що ми такі ж, як вони. Ми так, як вони думаємо, діємо.

Що коли на нас скидати ракети - то ми всі побіжимо до владців вимагати перемовин і миру, що ми всі звикли, що всі навкруги брешуть, що ми перебуваємо у постійному полоні страху … і так далі.

Але ми - не вони. І ключовий програш росіян в тому, що за століття, живучи з нами «через паркан» - вони цього так і не усвідомили. Вони вважали, що треба насаджувати власне, «руський мир», пушкіних-булгакових, знищувати мову, ідентичність, нарощували пропаганду, мовляв, цього вистачить, замість того, щоб реально вивчати українців.

Наче як у Гаррі Поттера, де Дамблдор пояснював причини поразки Волдеморта герою: «Його знання завжди були жалюгідні й поверхові! Те, чого Волдеморт не цінує, він навіть не намагається збагнути. Про ельфів-домовиків і дитячі казочки, про любов, вірність і невинність Волдеморт нічого не знає і нічого не розуміє. Нічогісінько. Він так і не осягнув тієї істини, що все це має силу більшу, ніж у нього, силу, що сягає за межі всіляких чарів».

Вони нас мають за ніщо, а отже, навіть не намагалися збагнути. Інакше б точно не зважилися на війну. Згадую слова Симоньян: «Ну це ж Україна! Чого там з нею воювати? Двох днів вистачить».

Як сказано у Сунь-цзи: «Той, хто не знає ні себе, ні ворога, програє кожну баталію». Схоже, цей трактат у Москві не читали. Або пропустили саме ці рядки.

Україна - це сила. Можливо, якихось чарів, можливо, віри, духу, людей, а можливо усього цього одразу.

І виходить, що наша найцінніша зброя - це невігластво сусідів. Їхня зверхність. Бундючність. Де прагнення крові перевершує голос розсудливості, бодай навіть мізерний.
Вони нас не знають. Не знають досі. І це добре. Значить, перевага на нашому боці.

Анастасія ЯРМОЛЕНКО