Владімір Короленко, якого захищають у Чернігові
«Ну да, – я русский писатель, Владимир Короленко. Что ж из этого?»
Триває процес деколонізації рівненської топоніміки. Одним з найбільших подразників у списку представників «руского міра», вшанованих у радянський час назвами вулиць, для окремих містян, що не бажають прощатися з «нашим минулим», виявилось ім’я Владіміра Королєнка. Не думав писати про нього окремо, але сьогоднішній дзвінок з «Рівне. Суспільне», зумовлений зверненням до них рівнян щодо виключення вулиці Королєнка зі списку на зміну назви, спонукав до цього посту.
Головне мотто захисників Королєнка (як і багатьох інших представників «руского міра»): «не потрібно віддавати його росії, він наш». В якості аргументів чуємо/читаємо: він навчався в Рівненській гімназії; він писав про Рівне, про Україну; він не міг послуговуватись у творчості українською мовою, бо час був такий, але він хотів її вивчити; Королєнко був демократом, противником самодержавства.
Зумисне не вдаватимусь до аналізу літературної продукції Королєнка (це зроблено і без моєї участі, до того ж творчість, окрім мови (а в Королєнка вона виключно російська), не є лакмусовим папірцем самоідентифікації письменника). У «Трубадурах імперії» Еви Томпсон знаходимо методологічну підказку щодо того, як розкодовувати, дешифрувати дійсну, а не удавану ідентичність автора: через літературу факту – листування, мемуари тощо.
Цитата, винесена в перший рядок допису, запозичена з відповіді Королєнка своєму багаторічному адресатові Бєлоконскому. Той інформував Королєнка про відзначення його 50-річного ювілею в Харкові, при чому представники в ювілейному комітеті від української громадськості наполягли, щоб у програмі святкування було зазначено, що Королєнко – російський письменник. Королєнко відписав на це Бєлоконскому (подаю мовою оригіналу): «Не было надобности в повторении того, что и без того известно, но все же я не понимаю, что собственно в этом эпитете такого для меня обидного и что обидного в этом увидел Комитет? Ну да, – я русский писатель, Владимир Короленко. Что ж из этого? Должен сказать, что я уже к этим благоглупостям давно привык и смотрю на них философски».
В іншому листі до Бєлоконского, написаному після приходу більшовиків до влади, Королєнко зазначив (знову мова оригіналу): «Верю, что россия не погибнет, а расцветет, хоть мы последнего и не увидим. Пережить предстоит, конечно, еще очень много. Кризис будет тяжелый и бурный, но россия – страна не только большая, но и с великими возможностями. У нее мало культуры, в том числе особенно нравственной. Но это дело наживное, а натура у русского человека хорошая, хотя пока он еще слишком склонен к порокам и – увы! – особенно к воровству… Но, повторяю: натура у нас здоровая, крепкая. Попадем на некоторое время в изрядную перепалку, наука дается дорого, – но «рассея не пропала!».
Історикиня Тетяна Осташко, упорядниця спогадів і щоденника Євгена Чикаленка, резюмує, що той наводить Королєнка «як приклад обрусіння українців, які одержали «російську університетську освіту» і через те стали «російськими письменниками», а визнаючи себе «московськими демократами», не сприймали українського національно-визвольного руху».
У щоденнику Чикаленко занотував такий випадок. У 1912 р., на судовому процесі в Сумах, адвокат Микола Міхновський виступав як оборонець, там був і Королєнко, як редактор «русскаго богатства». В кулуарах суду якийсь адвокат звів Міхновського з Королєнком, бажаючи їх познайомити. Королєнко простягнув руку, а Міхновський, заклавши свої руки за спину, відповів:
– Я зрадникам мого народу руки не подаю!
Можна собі уявити, зауважив далі Чикаленко, як Королєнко був вражений і ображений: «Де ж таки! Йому не схотіли потиснути тої руки, яку російське громадянство залюбки готове цілувати». Згодом Євгенові Харламовичу розповіли, що Королєнко опісля інциденту скаржився своїм близьким:
– Який же я зрадник, коли я ніколи українцем не був? Мати моя полька, батько російський урядовець-русифікатор у спольщеному місті Житомирі; весь свій вік я прожив у великоросії та на засланні в сибіру і батьківщиною своєю завжди вважав «русскую літературу».
З того часу Королєнко, як кажуть, почав обминати свідомих українців, боячись наткнутися на другого Міхновського.
То чий Королєнко? І чи потрібна нам у Рівному вулиця, названа його іменем за більшовицької влади? (до більшовицьких меморативних «темників» випадкові імена не потрапляли).
Андрій ЖИВ'ЮК
Від редакції "Сіверщини".
Цю статтю слід прочитати директорці Чернігівської обласної бібліотеки імені Короленка Інна Аліференко та заслуженій працівниці культури України Ірині Кагановій, якій роблять все, щоб лишити на бібліотеці наличку з іменем Короленка.
Триває процес деколонізації рівненської топоніміки. Одним з найбільших подразників у списку представників «руского міра», вшанованих у радянський час назвами вулиць, для окремих містян, що не бажають прощатися з «нашим минулим», виявилось ім’я Владіміра Королєнка. Не думав писати про нього окремо, але сьогоднішній дзвінок з «Рівне. Суспільне», зумовлений зверненням до них рівнян щодо виключення вулиці Королєнка зі списку на зміну назви, спонукав до цього посту.
Головне мотто захисників Королєнка (як і багатьох інших представників «руского міра»): «не потрібно віддавати його росії, він наш». В якості аргументів чуємо/читаємо: він навчався в Рівненській гімназії; він писав про Рівне, про Україну; він не міг послуговуватись у творчості українською мовою, бо час був такий, але він хотів її вивчити; Королєнко був демократом, противником самодержавства.
Зумисне не вдаватимусь до аналізу літературної продукції Королєнка (це зроблено і без моєї участі, до того ж творчість, окрім мови (а в Королєнка вона виключно російська), не є лакмусовим папірцем самоідентифікації письменника). У «Трубадурах імперії» Еви Томпсон знаходимо методологічну підказку щодо того, як розкодовувати, дешифрувати дійсну, а не удавану ідентичність автора: через літературу факту – листування, мемуари тощо.
Цитата, винесена в перший рядок допису, запозичена з відповіді Королєнка своєму багаторічному адресатові Бєлоконскому. Той інформував Королєнка про відзначення його 50-річного ювілею в Харкові, при чому представники в ювілейному комітеті від української громадськості наполягли, щоб у програмі святкування було зазначено, що Королєнко – російський письменник. Королєнко відписав на це Бєлоконскому (подаю мовою оригіналу): «Не было надобности в повторении того, что и без того известно, но все же я не понимаю, что собственно в этом эпитете такого для меня обидного и что обидного в этом увидел Комитет? Ну да, – я русский писатель, Владимир Короленко. Что ж из этого? Должен сказать, что я уже к этим благоглупостям давно привык и смотрю на них философски».
В іншому листі до Бєлоконского, написаному після приходу більшовиків до влади, Королєнко зазначив (знову мова оригіналу): «Верю, что россия не погибнет, а расцветет, хоть мы последнего и не увидим. Пережить предстоит, конечно, еще очень много. Кризис будет тяжелый и бурный, но россия – страна не только большая, но и с великими возможностями. У нее мало культуры, в том числе особенно нравственной. Но это дело наживное, а натура у русского человека хорошая, хотя пока он еще слишком склонен к порокам и – увы! – особенно к воровству… Но, повторяю: натура у нас здоровая, крепкая. Попадем на некоторое время в изрядную перепалку, наука дается дорого, – но «рассея не пропала!».
Історикиня Тетяна Осташко, упорядниця спогадів і щоденника Євгена Чикаленка, резюмує, що той наводить Королєнка «як приклад обрусіння українців, які одержали «російську університетську освіту» і через те стали «російськими письменниками», а визнаючи себе «московськими демократами», не сприймали українського національно-визвольного руху».
У щоденнику Чикаленко занотував такий випадок. У 1912 р., на судовому процесі в Сумах, адвокат Микола Міхновський виступав як оборонець, там був і Королєнко, як редактор «русскаго богатства». В кулуарах суду якийсь адвокат звів Міхновського з Королєнком, бажаючи їх познайомити. Королєнко простягнув руку, а Міхновський, заклавши свої руки за спину, відповів:
– Я зрадникам мого народу руки не подаю!
Можна собі уявити, зауважив далі Чикаленко, як Королєнко був вражений і ображений: «Де ж таки! Йому не схотіли потиснути тої руки, яку російське громадянство залюбки готове цілувати». Згодом Євгенові Харламовичу розповіли, що Королєнко опісля інциденту скаржився своїм близьким:
– Який же я зрадник, коли я ніколи українцем не був? Мати моя полька, батько російський урядовець-русифікатор у спольщеному місті Житомирі; весь свій вік я прожив у великоросії та на засланні в сибіру і батьківщиною своєю завжди вважав «русскую літературу».
З того часу Королєнко, як кажуть, почав обминати свідомих українців, боячись наткнутися на другого Міхновського.
То чий Королєнко? І чи потрібна нам у Рівному вулиця, названа його іменем за більшовицької влади? (до більшовицьких меморативних «темників» випадкові імена не потрапляли).
Андрій ЖИВ'ЮК
Від редакції "Сіверщини".
Цю статтю слід прочитати директорці Чернігівської обласної бібліотеки імені Короленка Інна Аліференко та заслуженій працівниці культури України Ірині Кагановій, якій роблять все, щоб лишити на бібліотеці наличку з іменем Короленка.
| Читайте також |
| Коментарі (0) |