Війна точно нас змінила?

Ми вже доїжджали до Львова, як перед нами постав дідусь поряд зі старим жигулем на обочині.

Чоловік активно подавав знак зупитинися. Звичайно ж ми не змогли проїхати повз.

- Діточки, я вас прошу, купіть у мене щось, горіхи є, яблука, куртка нова - говорить він й реально ледь не плаче.
- Дякуємо, не треба нам яблука, у вас щось сталося?

- Газ закінчився, пересохла прокладка, а бензину нема, мені би якость доїхати до Львова, грошей зовсім немає на пальне, купіть хоч щось, не залишайте мене, я вже чотири години тут машини зупиняю і ніхто.. всі повз проїжджають.
- Каністра є? - запитує Іван - давайте.

Ми повернулися за 15 км назад до найближчої заправки, залили 20 літрів пального та привезли її дідусеві.

- Діточки, візьміть куртку за бензин, мені вас Бог послав…,- зі словами вдячності каже він.
- Ні-ні, не треба нам курточка, просто візьміть та благополучно доїдьте додому, - відповідає Іван, а я розглядаю автівку старого.

Багажник та салон заповнений всім підряд: книгами, одягом, консервацією, на передньому сидінні - великий чорний пес.

- А ви звідки їдете і чому? - цікавлюсь я.
- З Васильківського району, хату мою розбомбили рашисти. Я її ремонтував все літо, як міг, але почалися холоди… будинок не придатний до життя в такий холод. Їду до сестри, у Львівську область.

Я зі сльозами на очах попрощалася з дідусем. Іван пожав руку та ще раз побажав безпечної дороги. Далі ми поїхали в тиші. На душі було тяжко через дідуся, його історію та байдужість.

До речі, весь шлях до Львова був достатньо загружений "рейджроверами" та "мерседесами", всі вони кудись поспішали.
Більшість з них вчасно добереться до місця призначення, хтось увечері піде в ресторан з друзями та за келихом вина буде довго розповідати, як українців погано приймають в Європі, які сноби французи та як німці мало виплачують допомоги.

Я так хотіла вірити, що ця війна змінила націю, навчила нас не відвертатися від чужого горя, не проходити повз, бо ми всі в одному човні, один за одного, але вчорашній випадок - то як нокаут по моїй вірі в український народ.

Тож не проходьте повз, не закривайте очі, не відвертайтесь, помічайте, пропонуйте.
Україна більше не ділиться на чужих та своїх, захід та схід - ми всі одна родина, яка має гідно боротися до допомогати один одному.

Ярослава КОБА