Головна › Новини › Проблема
Відсутність слуху не означає відсутності успіху
24-Жов-10 960 0.0 0
Ми не завжди цінуємо те, що дано нам від Бога, а саме: можливість бачити сонце, чути голоси рідних людей, милуватись барвами природи. Маючи ці дари, ми часто нарікаємо на життя та скаржимося на щоденні негаразди. При цьому навіть не замислюємося, що часто наші проблеми – дріб’язок, не вартий уваги. Тим часом поряд з нами є люди, котрі хоча й живуть у світі вічної тиші або темряви, але терпляче несуть свій нелегкий хрест, не зневірилися та прагнуть бути повноцінними членами суспільства. З однією такою людиною, яка своїм прикладом надихає інших, мені довелося нещодавно познайомитися.

Життя без слів
Моя нова знайома - білява, синьоока, тендітна, мила дівчина на ім’я Оксана (прізвище Шкарупа – авт.) зі щирою посмішкою та сумними очима. Зовні вона – молода, абсолютно здорова людина. Насправді ж Оксана має інвалідність.

Вона не чує, як співають птахи, як хлюпоче вода в річці, як говорять люди. Дівчина не може передати словами те, що думає і відчуває, бо не може говорити. Оксана глухоніма. Обділивши її слухом і мовою, доля щедро нагородила іншим – оптимізмом та хистом до вишивки, шиття і малювання. З часом улюблена справа, яка завжди була для Оксани відрадою та втіхою, переросла у професію. Нині вона працює швачкою на Чернігівському учбово-виробничому підприємстві УТОГ. Саме у швейному цеху ми з нею і познайомилися.

Оксана вправно пришивала підкладку фуфайки до верха, а я захоплено спостерігала за нею. Відчувалося, що ця молода швачка добре знає свою справу: рухи рук були, як “на автоматі”.

- Малювати я почала ще в ранньому дитинстві, а шити та вишивати – пізніше, коли вже навчалася в школі-інтернаті, - закінчивши строчити, мовою жестів розповіла Оксана. – Спочатку освоїла вишивку хрестиком і у вільний час залюбки вишивала серветки та рушники. Потім почала шити. Пам’ятаю свої перші власноруч пошиті вироби - це були косинка та фартух. Згодом я навчилась шити й інший одяг. З того часу постійно шию для себе модне вбрання. Наприклад, на випускному балу у школі я хотіла виглядати якнайкраще, тому власноруч пошила собі оригінальну рожеву довгу сукню.

Минуле стукає у серце

Розповідає Оксана про своє захоплення - і на обличчі сяє посмішка, а щойно згадує своє життя – на її очі навертаються сльози. Виявляється, доля ніколи не балувала дівчину. Ії дитинство не було щасливим та безхмарним, як у більшості дітей. Батьки (до речі, обидва глухонімі) розлучилися, коли Оксана була ще зовсім маленькою. Коли саме, дівчина не пам’ятає. Окрім Оксани в родині було ще троє дітей: Світлана, Іван та Віктор. Хлопці жодних вад здоров’я не мали, а от Cвітлана теж глухоніма. Жила родина в селі Наумівське (Ніжинський район), звідки родом їх мати.

Через вади здоров’я Оксані довелося вчитись далеко від дому, у Сосницькій спеціальній загальноосвітній школі-інтернаті. Там вона довго звикала до нового життя та сумувала за рідною домівкою. А потім, коли дівчина вже заспокоїлась і змирилась, її спіткало нове горе: померли батьки.

- Не знаю, як я це витримала, - „говорить” вона.

Однак, незважаючи ні на що, життя тривало. Непомітно минули шкільні роки і настав час вирушати у самостійне плавання. Сама думка про це жахала сироту: там, у великому світі у неї не було житла, роботи і рідної людини, яка б розрадила і підтримала. І хоча за час навчання в інтернаті Оксана не лише опанувала загальноосвітні дисципліни, а й здобула професію „швачки”, вона не відчувала впевненості у майбутньому. Перші кроки самостійного життя стали для неї ще одним важким життєвим іспитом.

- Після закінчення школи я повернулась у Наумівське. По приїзду з’ясувала, що рідного дому в мене вже немає - у батьківській хаті жив Іван разом зі своєю родиною, і я була там зайвою, – „розповідає” дівчина. – Я була у відчаї! Куди податися і як жити далі - просто не знала!.

Світ не без добрих людей
23 – це вік, після якого держава перестає піклуватися про сиріт. Дитинство закінчилося, і людина сама мусить давати собі раду. Коли дівчина закінчила школу, їй вже було 23 роки...

Та, дякувати Богові, світ не без добрих людей. На допомогу Оксані прийшла її подруга по інтернату - Оля Хропач. Вона запросила дівчину пожити у неї. Так Оксана потрапила на Менщину в село Ліски, звідки родом Оля.

Гуртом і батька легше бити

Новий щасливий виток у житті глухонімої сироти відбувся, немов у казці. Доля знову посміхнулася дівчині і подарувала їй зустріч з людьми, небайдужими до чужого горя. Добрими чарівниками виявилися фахівці служби зайнятості, адміністрація школи-інтернату та керівництво УТОГу.

Невідомо, як би склалася подальша доля Оксани, якби на одній з робочих нарад перший заступник директора Чернігівського ОЦЗ Галина Сірик не звернула увагу на те, що цього року після закінчення Сосницької школи-інтернату залишилися непрацевлаштованими дві дівчини. Однією з них і була наша героїня. Тоді фахівці служби зайнятості вирішили будь-що знайти дівчат і спільними зусиллями допомогти їм.

Розшукати Оксану і пояснити їй, що треба стати на облік до центру зайнятості за місцем прописки, на прохання начальника відділу взаємодії з роботодавцями Чернігівського МЦЗ Людмили Нікольської (саме їй було доручено координувати цю роботу – авт.), взялася директор школи-інтернату. Далі долею сироти опікувалися вже фахівці Чернігівського МЦЗ та Ніжинського МРЦЗ.

- Людині, яка не чує, досить складно адаптуватися у суспільстві, тому, щоб працевлаштувати Оксану, було вирішено звернутися за допомогою до УТОГу, - розповідає Людмила Нікольська. – Взявшись за цю роботу, я буквально цілими днями сиділа зі слухавкою в руках – розмовляла то з директором Сосницької спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату Лілією Саприкіною, то з директором Чернігівського учбово-виробничого підприємства УТОГ Людмилою Зубрицькою, то із заступником директора Ніжинського МРЦЗ Ігорем Приходьком. На прохання фахівців служби зайнятості спеціально для Оксани на УТОЗі створили додаткове робоче місце та поселили її в гуртожиток. Для працевлаштування дівчини підприємству була надана дотація за рахунок коштів Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. Нині ця програма активно діє в області. Вона є вигідною і безробітному (він отримує роботу, принаймні на два найближчі роки), і роботодавцю, бо це реальна можливість економити фонд заробітної плати, а зекономлені кошти витратити на розвиток підприємства. Так, спільними зусиллями Оксана була працевлаштована.

Коли вада не завада
Тепер глухоніма дівчина має хай і не високооплачувану, але постійну роботу та дах над головою. А стабільність в сучасному, такому мінливому житті, дуже важлива. Ще на УТОЗі Оксана знайшла нових друзів. З перших же днів знайомства з нашою героїнею їх вразив її оптимізм, жага до життя та прагнення до самовдосконалення.

В колективі про Оксану відгукуються як про відповідальну, добросовісну та старанну працівницю.

- Вона має неабиякий хист до швейної справи, - каже заступник директора Чернігівського учбово-виробничого підприємства УТОГ з виховної і соціальної роботи Лідія Мовчаренко. – Оксана працює у нас майстром з ремонту одягу. Вона надзвичайно уважна, точна у своїх діях і дуже акуратна, тому виконана нею робота – високої якості. Загалом, з власного досвіду можу сказати, що люди з фізичними вадами працюють не гірше, ніж здорові працівники. Адже талановитим і здібним можна бути навіть тоді, коли ти не схожий на інших, тобто маєш обмежені можливості.

Нова робота окрилила нашу героїню та додала їй наснаги. Нині серце Оксани сповнене надій та оптимізму. Цілеспрямована, активна дівчина мріє стати відомим дизайнером. А ми ж їй бажаємо здоров’я, наполегливості, завзяття та успіху!

Валентина Федусь, головний спеціаліст відділу оргроботи та взаємодії з соціальними партнерами і громадськістю ОЦЗ, www.dcz.gov.ua/chg.

Джерело Наше слово






Коментарі (0)
avatar