Відлуння. На крилах… кохання

Ми ж залишимо судження в істині історикам, багато з яких так полюбляють перекручувати її мить… Зрозуміло одне: не можна забувати тих, хто, ризикуючи життям, ішов на смертний бій, залишаючи вдома матір, дружину, дітей, які в голоді та холоді не тільки чекали на повернення рідної людини, а й тяжко працювали, почасти у злиднях та нуждах.

А ще на повернення воїна чекали не тільки його близькі родичі, а й ті, задля кого звершуються дивовижні подвиги, змінюються світи, народжуються нові епохи… Два розлучені війною серця на відстані відчували потребу один в одному й розуміли: останнє, що може вмерти, — це кохання. І жодні кулі, снаряди не змогли завадити сподіванню на обов’язкову зустріч, яка, на жаль, для багатьох так і залишилася надією на чекання…

… Вона летіла до нього на крилах літака і водночас на крилах кохання, ніби відчуваючи щось трагічне. Назар і Тетяна тоді дійсно зустрілися… Востаннє.
Розповідь Тетяни Юрченко з Варви, яка колись, у роки війни, добиралась військовим літаком (але як!) до свого судженого Назара, вражає…От що значить — непереборна сила кохання!

Приватна історія. На побачення — у… бомбовідсіку

Хоч слово війна і жіночого роду, але у війни не жіноче обличчя. Минуле століття багато чого поставило з ніг на голову. Жінки брали в руки автомати, сідали за штурвали бойових літаків, партизанили. На їхніх плечах тримався тил з його напівзруйнованим господарством, холодом, голодом, дітьми й обов’язком моральної підтримки чоловіків, які були на передовій, яких вони вірно любили…
Після двох років окупації у вересні 1943 р. до Варви знову прийшли свої. Звільнення від чужинців, однак, не стало кінцем воєнних тривог. Війна продовжувалася. Вона вимагала жертв. Буквально через два-три дні зі звільнених територій польові військкомати мобілізовували до діючої армії чоловіків, які до того були на окупованій території…
Невдовзі після того отримала Тетяна Юрченко листа від свого Назара, військова частина якого знаходилася на переформуванні, тобто у відносному спокої. А Тетяна була з відчайдух, які нічого не роблять наполовину: працювати — так працювати, веселитися — так веселитися. В усьому прагнула вести перед. І народилася в неї ідея відвідати чоловіка.
Чи вона безпосередньо від когось із військових почула, чи, може, через треті руки, але довідалася жінка, що літаки, які базувалися на аеродромі під Варвою, роблять рейси до пункту дислокації Назарової частини. І ось вона з домашніми гостинцями — самогонкою, салом, випеченою на капустяному листку житньою хлібиною — прийшла до командира бомбардувальника.
Як той не доводив, що не має права брати на борт нікого стороннього, Тетяна не відступалася:
— На коліна стану, — благала, — допоможіть побачитися з чоловіком! Це ж, може, востаннє…
І офіцер здався:
— Хіба що в бомбовий відсік заховати зможу, якщо ти така смілива. Але ж там холоднеча…
— Я на все згодна, усе витримаю, усе перетерплю…
Наступного дня прийшла Тетяна на аеродром невідомо в скількох одежах — цибулина та й годі. До своїх одяганок ще й чоловікових додала. Завантажив пілот солдатку в бомбовідсік і — з Богом! Через якихось півтори години були на місці. Не знаю, чи траплялися подібні випадки за всю ту страшну війну, у будь-якому разі чути не доводилося.
Розповідала потім сусідам Тетяна про те, що пережила під час польоту, який до того ж був у неї в житті першим. Найбільше, казала, боялася, щоб пілот випадково не натиснув якийсь важіль, що відкривав люк. Не натиснув…
Кілька днів, які побула з коханим чоловіком, батьком двох її дітей, зосталися в пам'яті на все життя. Шкода, що з Назаром про це не довелося згадувати: незабаром отримала Тетяна «похоронку». Так що те побачення після подорожі в бомбовідсіку було з чоловіком останнє.
Виростила солдатська вдова дітей, допомогла ростити онуків. А на десятому десятку від роду пішла за вічну межу вже на побачення зі своїм коханим на небесах, через які вона у грозову воєнну днину несла йому свій останній земний поцілунок…
Микола ДАНИЛЕНКО,
краєзнавець, смт Варва