В село, на храм!
І хоч в рідному селі чекають тільки могили, туди завжди тягне магічна сила... 12 липня їхали до батьків на храм. 12 липня 1956-го відзначали вони весілля. Тож завжди вітали батьків... Прожили вони у парі 59 років. у 2015-му їх розлучила смерть тата. Раніше, у 2013-му пішла у засвіти наша найстарша Вірочка. Їду до них... на храм...
ВІДХРАМУВАЛИ НАШІ СЕЛА
Що не кажіть, а ми вже трохи призабули, що таке храм у селі. Майже відійшло у вічність це сільське свято, яке за часів різного державного устрою в Україні відзначали по-різному.
Був час, коли не дозволяли храмувати, та все ж, хоч увечері, люди йшли і їхали в гості. Був і той час, коли храмували так, що деякі організації навіть вихідний день оголошували. Це вже за часів незалежності. У нас, в Талалаївці, у кожному дворі був храм. «Зашпалля» храмувало на Спаса, а центр, райони нафторозвідки, цегельного і Стара Талалаївка – 28 серпня, в день Успіння Пресвятої Богородиці. Храм 17 грудня, на честь збудованого храму Великомучениці Варвари, не дуже прижився.
Храмували більше в 90-ті, коли жили бідніше. Потім, коли стали жити заможніше, стали менше ходити в гості, приймати гостей. У селах різко скорочується кількість жителів. Молодих зовсім мало, а літнім храм відбувать не просто… Потім ковід, тепер війна – найстрашніше, що може переживати людство.
Тепер храми і зовсім вийшли із моди, переважно, тільки згадують так:
– А як було колись – по п’ятдесят душ храмових відбували!
– А тепер відбуваєте?
– Та що ви? Не те «времня». Ніхто ні до кого не ходить…
– А якщо я до вас прийду? Будемо храмувать?
– Та я ж уже давно не відбуваю храм. Ні сама нікуди не йду, ні до себе не жду! Все! Ну, як прийдеш, знайду чим пошанувати!
– Не прийду, бо і я ж не відбуватиму…
А мені згадується у ці дні з теплом і сумом… Вже давно немає до кого на храм поїхати. А саме на Петра і Павла роками ми збиралися у батьківському домі. 11 липня у найстаршої сестри день народження, 13-го – у тата, а 12-го липня батьки завжди вважали датою одруження, хоч, як виявилося після татової смерті, у свідоцтві про шлюб стояла інша дата, а саме весілля відзначали у цей день. Отож, із доброї волі мами, а вона в родині була «головкомом», і дата відзначення престольного празника – храму перенеслася саме на Петра і Павла.
Усміхаєтеся? Я теж! Виявляється, храм можна і перенести…
У моєму рідному селі ніколи не було церковного храму, на честь якого б відзначали престольне свято. Якого приходу селяни – теж важко сказати. Найближча Свято-Успенська церква у Сильченковому кілометрів за 20 від Новоселівки. У 1949-му із переселенців з хуторів виросла вулиця «посьолок», у 50-70 роках радгосп побудував вулицю «доміки», де отримали квартири переважно приїжджі люди. У «доміках» мало хто відзначав храм. А ось у нас, на «посьолку» – майже у кожній хаті. Та люди так і не визначилися з однією датою храму. Якому святому празнику присвячували престольне свято у себе на хуторі, так і в селі продовжували свої традиції. Наприклад, до бабусі, батькової матері, яка жила на сусідній вулиці «старій Новоселівці», ми ходили на храм на Покрову. Бабуся витягала з печі гусячу печеню, тушену картоплю, виносила з чулану холодець. Вона навіть не знала, що можуть бути холодильники, де все оце, що на храм приготувала, можна зберігати. На десерт були обов’язково вирощені нею диня та кавун. А ще – гігантські помідори! Не у кожної хазяйки те було, бо любила бабуся вирощувати городину… Цей далекий спогад зринає, ніби сюжет із давно прочитаної книги. Бабуся Пріська завжди казала, що Покрова – це її «домашнє свято», і на чужий храм вона не збирається переходити. Я так і не розпитала за життя, де ж був отой її дім і звідки вона, сирота, принесла своє улюблене свято в комуну? Це вже в 60-х вона збудувала свою невеличку хатинку, куди перенесла дух отого домашнього свята.
А у нас вдома, скільки я і пам’ятаю, храм відзначали 7 листопада… Це вже у підлітковому віці, коли стала розуміти, що бувають церковні свята, і саме в такі дні відбувають храм, я задалася таким питанням – чому ж саме 7 листопада храм у нас? Церковного ж свята немає. Бабуся Катерина, мамина мама, з якою і жили ми, пояснювала це так: «Храм, дітки, – це таке свято, коли треба всім рідним до батьків, бабів сходиться. А коли діти приїдуть – тоді і храм! У нас на Грузькій був 6 листопада, мученика Павла день. Та завжди це день робочий. Олька і Павло (моя тітка з чоловіком) з Ромна не приїдуть, бо на роботі. От ми і перенесли храм на 7 листопада. Зранку їх на парад поженуть, а з параду на автобус – і приїдуть на храм. І племінники з Карпилівки та Харитонівки 7-го приїдуть. А у будень складно. Яка вже різниця – 6-го чи 7-го?»
Обґрунтування храмування у день революції було таки переконливим. Вихідний день. Вже не було живої й бабусі, а храм 7 листопада так і відзначали. Моя сестра із зятем вчителювали на Київщині. Якраз цей день вже припадав на шкільні канікули, отож можна було вирватися на «свій храм». Бо з покоління у покоління передавалося оте сімейне визначення змісту храмового свята – як рідня з’їдеться, тоді і храм!
А ще можна було ходити на храм до сусідів, а сусіди приходили до нас. Здавалося, що на кожне храмове свято є храм і в Новоселівці.
Малою я дуже любила це свято. Хоч тоді не заведено було брати за стіл дітей, навіть вдома. Це в бабусі, коли ми приходили своєю сім’єю і більше нікого не було, вона внучок на почесне місце на лаві всаджувала. Вдома наша з сестрами місія була допомагати мамі і бабусі ставити на стіл та прибирати. Справа в тім, що гості могли заходити впродовж дня. І ми крутилися на підхваті. Можна було підслухати якусь дорослу розмову… Улюблене місце у мене було під ножною швейною машинкою. Пас бабуся завжди знімала, бо нас просто перло крутить колесо і погойдатися на підніжці. Отож, сидиш там, гойдаєшся. Дорослі вже й не помічають дитину, а вона одна за одною розмотує цукерки, які отримала від міських родичів на гостинець, та все на вус мотає…
Ось у хату зайшов якийсь мені незнайомий чоловік. Хтось із радгоспного начальства. Певно, когось шукав. Бо дуже голосно запитував. А бабуся йому: «Та немає і не було у нас того то й того! Не кричи. Сідай ось до столу!» Бачу і тепер, як бабуся з графина наливає йому повну склянку горілки (мабуть же знала, що потягне), і підсуває тарілку з холодцем та гірчицею. Він крякнув задоволено, спорожнивши склянку, зачерпнув холодцю і киває на гірчицю: «Ето мьод, мамаша?». А бабуся, і я під машинкою, зрозуміла, що жартома, й каже: «Мед! Бери ложкою та їж!». Він так швидко зачерпнув ложкою гірчицю і в рота! Бабуся аж руками сплеснула, а він кашляє до сліз і кричить: «Б…дь ти, мамаша!» Бабуся злякалася не на жарт. Дає йому воду пить і кричить: «Та чи ти ніколи гірчиці не їв із холодцем! Який же дурак мед до холодцю подає?!». А той непроханий гість ще довго повторяв оте, ще не відоме для мене слово на букву б… Допомагаючи прибирать зі столу, я повторяла те слово і сміялася. Бабуся, мабуть, думала, що як часто роблять діти, я кілька разів повторю і забуду, але ж ні – нове слово не спадало з моїх вуст, і вона змушена була сказать мені, що дуже погано повторять те слово. І дядько, той, що заходив, теж поганий. Чесно, він і мені не сподобався…
А колись на храм зайшов інший дядько, певно хтось із татових друзів, які поїхали з села. Він приніс на гостинець те, чого я ще ніколи не бачила – лимонку і рибну консерву в овальній баночці. Лимонку бачила хоч на малюнку, а про існування такої консерви я і не здогадувалася. Іноді ми купляли в сільському магазині «Завтрак туриста», кільку – не часто. Мабуть, і тато не бачив, бо був здивований, як можна було відкрити баночку без відкривачки. Мені дуже хотілося швидше попробувати ту рибку, але я була дитина вихована – дітям нічого робить за столом із дорослими! Так нас учили. Я дочекалася, доки тато пішов проводжать друга. Звісно, тієї смакоти вони залишили спробувати всім по граминочці. Шкарабаночка дісталася мені, і я довго берегла там свої дитячі «скарби». І хоч понад півстоліття з того часу минуло, іноді хочеться купити саме таку консерву…
У 90-ті, коли 7 листопада перестало бути вихідним днем, тепер уже мама, як раніше бабуся, вирішила перенести день храму. У 1996-му, коли тата провели на пенсію, вперше за все життя відзначивши в широкому колі його день народження, мама «проголосила», що віднині храм у нашій родині буде на Петра і Павла… І ми всі погодилися. За будь-яких умов саме у цей день старалися приїхати до батьків. Ми так любили цей день… На наш храм підтягувалися двоюрідні брат і сестра з Дніпропетровщини та Сумщини, їхали рідні з Срібнянщини. Мама дуже старалася накрити стіл. Незважаючи на спеку, старалися зарізати і довести до ладу десь за тиждень до храму порося. Що не з’їдалося на застіллі, мама давала з собою. Тато витягував з погреба торішнього виноградного вина… І розмова в’язалася, і пісня лилася… А потім змовкла. Не стало сестрички. І за столом вже більше говорили про сумне. У липні 2015-го знову зібралися за столом, тільки за поминальним – поховали тата. Відтоді про храм тільки згадка. Така тепла…
Ось тепер не раз думаю, що мої односельці таки правильно робили, що мали свій храм. Як же я розумію тепер свою бабусю, яка відбувала «домашній храм» на Покрову. Бо і мені храм – це коли у душі свято від зустрічі з рідними і дорогими. Наше покоління виростало відстороненим від церкви, а от храм в душі ніхто не міг заборонити збудувать. І мода на нього ніколи не минає…
Олександра ГОСТРА
ВІДХРАМУВАЛИ НАШІ СЕЛА
Що не кажіть, а ми вже трохи призабули, що таке храм у селі. Майже відійшло у вічність це сільське свято, яке за часів різного державного устрою в Україні відзначали по-різному.
Був час, коли не дозволяли храмувати, та все ж, хоч увечері, люди йшли і їхали в гості. Був і той час, коли храмували так, що деякі організації навіть вихідний день оголошували. Це вже за часів незалежності. У нас, в Талалаївці, у кожному дворі був храм. «Зашпалля» храмувало на Спаса, а центр, райони нафторозвідки, цегельного і Стара Талалаївка – 28 серпня, в день Успіння Пресвятої Богородиці. Храм 17 грудня, на честь збудованого храму Великомучениці Варвари, не дуже прижився.
Храмували більше в 90-ті, коли жили бідніше. Потім, коли стали жити заможніше, стали менше ходити в гості, приймати гостей. У селах різко скорочується кількість жителів. Молодих зовсім мало, а літнім храм відбувать не просто… Потім ковід, тепер війна – найстрашніше, що може переживати людство.
Тепер храми і зовсім вийшли із моди, переважно, тільки згадують так:
– А як було колись – по п’ятдесят душ храмових відбували!
– А тепер відбуваєте?
– Та що ви? Не те «времня». Ніхто ні до кого не ходить…
– А якщо я до вас прийду? Будемо храмувать?
– Та я ж уже давно не відбуваю храм. Ні сама нікуди не йду, ні до себе не жду! Все! Ну, як прийдеш, знайду чим пошанувати!
– Не прийду, бо і я ж не відбуватиму…
А мені згадується у ці дні з теплом і сумом… Вже давно немає до кого на храм поїхати. А саме на Петра і Павла роками ми збиралися у батьківському домі. 11 липня у найстаршої сестри день народження, 13-го – у тата, а 12-го липня батьки завжди вважали датою одруження, хоч, як виявилося після татової смерті, у свідоцтві про шлюб стояла інша дата, а саме весілля відзначали у цей день. Отож, із доброї волі мами, а вона в родині була «головкомом», і дата відзначення престольного празника – храму перенеслася саме на Петра і Павла.
Усміхаєтеся? Я теж! Виявляється, храм можна і перенести…
У моєму рідному селі ніколи не було церковного храму, на честь якого б відзначали престольне свято. Якого приходу селяни – теж важко сказати. Найближча Свято-Успенська церква у Сильченковому кілометрів за 20 від Новоселівки. У 1949-му із переселенців з хуторів виросла вулиця «посьолок», у 50-70 роках радгосп побудував вулицю «доміки», де отримали квартири переважно приїжджі люди. У «доміках» мало хто відзначав храм. А ось у нас, на «посьолку» – майже у кожній хаті. Та люди так і не визначилися з однією датою храму. Якому святому празнику присвячували престольне свято у себе на хуторі, так і в селі продовжували свої традиції. Наприклад, до бабусі, батькової матері, яка жила на сусідній вулиці «старій Новоселівці», ми ходили на храм на Покрову. Бабуся витягала з печі гусячу печеню, тушену картоплю, виносила з чулану холодець. Вона навіть не знала, що можуть бути холодильники, де все оце, що на храм приготувала, можна зберігати. На десерт були обов’язково вирощені нею диня та кавун. А ще – гігантські помідори! Не у кожної хазяйки те було, бо любила бабуся вирощувати городину… Цей далекий спогад зринає, ніби сюжет із давно прочитаної книги. Бабуся Пріська завжди казала, що Покрова – це її «домашнє свято», і на чужий храм вона не збирається переходити. Я так і не розпитала за життя, де ж був отой її дім і звідки вона, сирота, принесла своє улюблене свято в комуну? Це вже в 60-х вона збудувала свою невеличку хатинку, куди перенесла дух отого домашнього свята.
А у нас вдома, скільки я і пам’ятаю, храм відзначали 7 листопада… Це вже у підлітковому віці, коли стала розуміти, що бувають церковні свята, і саме в такі дні відбувають храм, я задалася таким питанням – чому ж саме 7 листопада храм у нас? Церковного ж свята немає. Бабуся Катерина, мамина мама, з якою і жили ми, пояснювала це так: «Храм, дітки, – це таке свято, коли треба всім рідним до батьків, бабів сходиться. А коли діти приїдуть – тоді і храм! У нас на Грузькій був 6 листопада, мученика Павла день. Та завжди це день робочий. Олька і Павло (моя тітка з чоловіком) з Ромна не приїдуть, бо на роботі. От ми і перенесли храм на 7 листопада. Зранку їх на парад поженуть, а з параду на автобус – і приїдуть на храм. І племінники з Карпилівки та Харитонівки 7-го приїдуть. А у будень складно. Яка вже різниця – 6-го чи 7-го?»
Обґрунтування храмування у день революції було таки переконливим. Вихідний день. Вже не було живої й бабусі, а храм 7 листопада так і відзначали. Моя сестра із зятем вчителювали на Київщині. Якраз цей день вже припадав на шкільні канікули, отож можна було вирватися на «свій храм». Бо з покоління у покоління передавалося оте сімейне визначення змісту храмового свята – як рідня з’їдеться, тоді і храм!
А ще можна було ходити на храм до сусідів, а сусіди приходили до нас. Здавалося, що на кожне храмове свято є храм і в Новоселівці.
Малою я дуже любила це свято. Хоч тоді не заведено було брати за стіл дітей, навіть вдома. Це в бабусі, коли ми приходили своєю сім’єю і більше нікого не було, вона внучок на почесне місце на лаві всаджувала. Вдома наша з сестрами місія була допомагати мамі і бабусі ставити на стіл та прибирати. Справа в тім, що гості могли заходити впродовж дня. І ми крутилися на підхваті. Можна було підслухати якусь дорослу розмову… Улюблене місце у мене було під ножною швейною машинкою. Пас бабуся завжди знімала, бо нас просто перло крутить колесо і погойдатися на підніжці. Отож, сидиш там, гойдаєшся. Дорослі вже й не помічають дитину, а вона одна за одною розмотує цукерки, які отримала від міських родичів на гостинець, та все на вус мотає…
Ось у хату зайшов якийсь мені незнайомий чоловік. Хтось із радгоспного начальства. Певно, когось шукав. Бо дуже голосно запитував. А бабуся йому: «Та немає і не було у нас того то й того! Не кричи. Сідай ось до столу!» Бачу і тепер, як бабуся з графина наливає йому повну склянку горілки (мабуть же знала, що потягне), і підсуває тарілку з холодцем та гірчицею. Він крякнув задоволено, спорожнивши склянку, зачерпнув холодцю і киває на гірчицю: «Ето мьод, мамаша?». А бабуся, і я під машинкою, зрозуміла, що жартома, й каже: «Мед! Бери ложкою та їж!». Він так швидко зачерпнув ложкою гірчицю і в рота! Бабуся аж руками сплеснула, а він кашляє до сліз і кричить: «Б…дь ти, мамаша!» Бабуся злякалася не на жарт. Дає йому воду пить і кричить: «Та чи ти ніколи гірчиці не їв із холодцем! Який же дурак мед до холодцю подає?!». А той непроханий гість ще довго повторяв оте, ще не відоме для мене слово на букву б… Допомагаючи прибирать зі столу, я повторяла те слово і сміялася. Бабуся, мабуть, думала, що як часто роблять діти, я кілька разів повторю і забуду, але ж ні – нове слово не спадало з моїх вуст, і вона змушена була сказать мені, що дуже погано повторять те слово. І дядько, той, що заходив, теж поганий. Чесно, він і мені не сподобався…
А колись на храм зайшов інший дядько, певно хтось із татових друзів, які поїхали з села. Він приніс на гостинець те, чого я ще ніколи не бачила – лимонку і рибну консерву в овальній баночці. Лимонку бачила хоч на малюнку, а про існування такої консерви я і не здогадувалася. Іноді ми купляли в сільському магазині «Завтрак туриста», кільку – не часто. Мабуть, і тато не бачив, бо був здивований, як можна було відкрити баночку без відкривачки. Мені дуже хотілося швидше попробувати ту рибку, але я була дитина вихована – дітям нічого робить за столом із дорослими! Так нас учили. Я дочекалася, доки тато пішов проводжать друга. Звісно, тієї смакоти вони залишили спробувати всім по граминочці. Шкарабаночка дісталася мені, і я довго берегла там свої дитячі «скарби». І хоч понад півстоліття з того часу минуло, іноді хочеться купити саме таку консерву…
У 90-ті, коли 7 листопада перестало бути вихідним днем, тепер уже мама, як раніше бабуся, вирішила перенести день храму. У 1996-му, коли тата провели на пенсію, вперше за все життя відзначивши в широкому колі його день народження, мама «проголосила», що віднині храм у нашій родині буде на Петра і Павла… І ми всі погодилися. За будь-яких умов саме у цей день старалися приїхати до батьків. Ми так любили цей день… На наш храм підтягувалися двоюрідні брат і сестра з Дніпропетровщини та Сумщини, їхали рідні з Срібнянщини. Мама дуже старалася накрити стіл. Незважаючи на спеку, старалися зарізати і довести до ладу десь за тиждень до храму порося. Що не з’їдалося на застіллі, мама давала з собою. Тато витягував з погреба торішнього виноградного вина… І розмова в’язалася, і пісня лилася… А потім змовкла. Не стало сестрички. І за столом вже більше говорили про сумне. У липні 2015-го знову зібралися за столом, тільки за поминальним – поховали тата. Відтоді про храм тільки згадка. Така тепла…
Ось тепер не раз думаю, що мої односельці таки правильно робили, що мали свій храм. Як же я розумію тепер свою бабусю, яка відбувала «домашній храм» на Покрову. Бо і мені храм – це коли у душі свято від зустрічі з рідними і дорогими. Наше покоління виростало відстороненим від церкви, а от храм в душі ніхто не міг заборонити збудувать. І мода на нього ніколи не минає…
Олександра ГОСТРА
| Читайте також |
| Коментарі (0) |