Українського мандрівника зустріли в Киргизстані хлібом- сіллю
Киргизстан став моєю ювілейною, 25-ю країною, відвіданою за 11 років мандрівок. І враження від знайомства з нею відразу ж були найкращими. Тільки-но пройшов зі своїм великим наплічником прикордонний із Казахстаном пункт пропуску «Ак-Жол», як молодий киргиз Іслам на білому «джипі» сам запропонував підвезти до Бішкека. А в киргизькій столиці на мене вже чекав голова українського товариства Володимир Нарозя. Історія заселення українцями родючих долин Киргизстану розпочалася у другій половині ХІХ століття – це був переселенський рух, що виник у процесі колонізації Середньої Азії після включення її до складу Російської імперії. Селяни з Харківської, Полтавської, Київської та Чернігівської губерній, долаючи на возах тисячі кілометрів, їхали в незвіданий досі край. Багато хто з них навіть не знав, що тут знаходяться одні з найвищих у світі гори, - везли із собою з України камені, щоб був гніт при квашенні капусти…
За результатами Всесоюзного перепису населення 1989 року в Киргизькій РСР нараховувалося 107 тисяч українців. 1998 року – вже 80 тисяч. Сьогодні – орієнтовно 15 тисяч. І справа навіть не в тому, що багато етнічних українців виїхали з країни, - значна кількість людей не ідентифікує себе українцями. Біда ця, на жаль, є спільною – подібні процеси відбуваються і в Росії, і в Казахстані…
Ще коли готувався до подорожі, поспілкувався в Чернігові з колишнім послом України в Киргизстані Петром Шаповалом. Він багато повідав про свою роботу в цій сонячній країні, про тутешніх українців і свою співпрацю з українським товариством. Приїхавши у Бішкек, завдяки голові товариства «Берегиня» Володимиру Нарозі я поселився на кілька днів в українській родині Ніни Комінарець, яка викладає українську мову в Киргизо-Слов’янському університеті.
А вже наступного дня завітав до посольства України, де познайомився і з нинішнім послом – Володимиром Соловеєм. У процесі спілкування з ним дізнався, що саме Володимир Васильович свого часу організовував українське консульство у Владивостоку, яке я відвідував під час власних далекосхідних мандрівок 2006 і 2008 років. Знайшлися і спільні знайомі.
Щоб мої враження про українців Киргизстану були повнішими, Володимир Нарозя запропонував поїхати в одне із сіл, заснованих переселенцями. Мій шлях проліг на захід від Бішкека, в село Петропавлівку Жайильського району.
Коли їхав з міста через рясні, наче нанизані одне на одне, села зі слов’янськими назвами, раптом спіймав себе на думці, що знаходжусь …в Україні. Новопавлівка, Петрівка, Полтавка… Знайомі з дитинства архітектурні форми селянських хат, тини і паркани, такі ж, як і в Україні, дерева… І лише високі гори з білими вершинами на обрії повертали до реальності, нагадуючи, що знаходжусь не на рідному Поліссі, а в Середній Азії…
Приїзду гостя з України в Петропавлівці чекали. І на порозі сільського Будинку культури мене зустріли хлібом-сіллю та українською піснею. Багато країн і регіонів я об’їздив, у багатьох українських громадах мене приймали, але так щедро і зворушливо – ще ніколи…
«Урочистий прийом» виявився суміщеним з репетицією петропавлівського фольклорного колективу «Зачарована пісня», на яку завітали й сусіди з Полтавки – жінки з народного хору «Червона калина», заснованого 1972 року. То я й українських пісень послухав, і пригостився за щедрим столом.
Керівником «Зачарованої пісні» є Василь Давидович Рой, який запросив мене до себе у гості. У 1890-х роках його прадід Терентій Рой, український козак з Лубенщини, приїхав із сім’єю в Чуйську долину, яка тоді являла собою заболочену місцевість. Переселенці облаштовували побут, «облагороджували» киргизьку землю, вчили кочівників-киргизів землеробству, будували церкви, народжували дітей. Василь Давидович Рой розповідає сьогодні про все це своєму онукові Ігорю, котрий є представником вже шостого покоління киргизьких українців.
Петропавлівка цікава також своїм унікальним історико-краєзнавчим музеєм, створеним у далекому 1965 році чудовим педагогом Василем Панасовичем Лапком. Одним з його найцікавіших експонатів є ткацький верстат, привезений першими українськими переселенцями у ХІХ столітті. І ще такий цікавий факт. Поруч з музеєм стоїть пам’ятник односельцям, загиблим у Великій Вітчизняній війні. Зі 126 прізвищ, викарбуваних на чорному мармурі, 125 – українські та російські…
Повертаючись до Бішкеку, я зробив зупинку у великому селі Біловодському. Саме тут народився один з найвідоміших українців сучасності – уславлений боксер Віталій Кличко. Будинок, в якому пройшли його дитячі роки, знаходиться на Красногвардійській вулиці. Я знайшов його. Звичайно, там зараз живуть зовсім інші люди, але селяни, й особливо молодь, добре знають про свого майже легендарного земляка, і пишаються цим фактом.
Мандрівницька доля така, що бувати вдома в літній час майже не доводиться. Востаннє День незалежності України я відзначав у Чернігові 2009 року. У 2010-му свято застало мене в Кабардино-Балкарії, в 2011-му – в Грузії, минулого року – також на Кавказі. А року нинішнього – в Бішкеку.
На честь національного свята в українській світлиці Асамблеї народів Киргизстану відбулась урочиста зустріч-прийом, участь в якій брали не лише активісти товариства «Берегиня», а й представники інших громад: уйгурської, карачаївської, єврейської. І вийшло так, що левову частку часу, відведеного на цей захід, зайняла розповідь українського мандрівника про різні країні, про філософію автостопу і життя українців по світу.
Сподіваюсь, що про все це зможу розповісти також і студентам Киргизо-Слов’янського університету, коли у вересні через Бішкек вертатимусь із південніших країн.
А поки що моє пізнання Киргизстану продовжується – попереду Кара-Балта, Жалал-Абад, Ош, Уч-Коргон.
Олександр ВОЛОЩУК,
з Бішкека
| Читайте також |
| Коментарі (0) |