Українські диверсанти діють на території Росії
Британське видання The Guardian пише про добровольчу групу українських спецпризначенців, які діють в тилу Росії. Наводимо переклад статті, виконаний сайтом "Тексти".
У разі найгіршого, 23-річний Тарас, 21-річний Владислав та їхній командир, 39-річний Олексій, добре знають, що український уряд заперечуватиме будь-яку інформацію про них через занепокоєння Заходу щодо можливої ескалації.
Вони є членами батальйону "Братство", добровольчої групи українських спецпризначенців, які ведуть боротьбу на тимчасово окупованих територіях України та вглибині Росії.
Їхня робота варіюється від викрадення високопоставлених кремлівських чиновників до знищення ключових об'єктів військової інфраструктури та "приземлення" літаків на російській території.
Може здатися дивним, що такий батальйон, як їхній, публічно говорить про себе. Але це означає неправильне розуміння їхньої мети. У всьому, що вони роблять, є єдиний меседж, який вони хочуть донести. "Нам дуже легко перетнути російський кордон", – з посмішкою говорить Владислав, наймолодший з трьох.
Добровольці "Братства" мають особливий статус, технічно незалежні від української армії, але діють пліч-о-пліч з офіційними силами. Їхній статус "на відстані витягнутої руки" дає можливість заперечувати свою причетність до офіційних структур.
Олексій служить у "розвідці", каже він, але батальйон набирає переважно цивільних, або ж відбирає найздібніших з інших добровольчих батальйонів. Він каже, що розуміє, чому їхня робота має бути відокремленою. Адже Захід нервує при думці про те, що Україна може завдати удару по Росії, про що свідчать тривалі дебати щодо надання Німеччиною танків Leopard 2, а також відмова США та інших країн постачати винищувачі F16.
Значною мірою це занепокоєння, вочевидь, пов'язане з погрозами Кремля застосувати ядерну зброю, якщо "саме існування держави буде поставлено під загрозу". "Виходить, що росіяни можуть зайти на українську територію, а українцям на територію Росії – зась", – каже Олексій.
Добровольців "Братства" це не зупиняє. Вони наполягають на тому, що російському командуванню життєво необхідно відчути запал бою на власній території.
Одягнені в джинси, джемпери та худі, вони п'ють каву в київському парку імені Тараса Шевченка, розповідаючи про свої пригоди в перерві між тренуваннями, плануванням і місіями. Єдиний натяк на те, хто вони, – пістолет на стегні Владислава.
Через їхній неофіційний статус розповіді спецпризначенців неможливо було перевірити, але вони переконливі та заслуговують на довіру. Вони також вражають своєю сміливістю.
Другий старший з трьох чоловіків, Тарас, розповідає, що два тижні тому він повернувся з того, що він описав як просту операцію. "Наша група мала завезти певну кількість вибухівки на територію Росії та залишити її в певному місці, – розповідає він. – Я не знаю, для чого і для кого вона призначалася. Але я точно знаю, що в Росії є люди, які готові допомогти українцям".
А шість тижнів тому, за його словами, він завершив найуспішнішу операцію. Початок був нервовим. "У нас було завдання знищити російський гелікоптер, який перевозив високопосадовців російського міністерства внутрішніх справ, – розповідає Тарас. "З першого разу через погану погоду було неможливо точно навести приціл на ціль і влучити в неї. Крім того, у нас були внутрішні проблеми в групі, суперечки, тому ми зайшли на російську територію, але повернули назад, врахували свої помилки... і через тиждень зробили другу спробу".
Група з п'яти чоловіків вирушила о 7 ранку, легко пробираючись через ліси та поля, щоб перетнути кордон з Росією. "Ми йшли цілий день, – розповідає Тарас. – Потім заночували на місці, а о 9 ранку почули звук гелікоптера. У мене з собою був невеликий розвідувальний дрон, і він підтвердив, що це був той самий вертоліт.
Ми відкрили вогонь з переносного зенітно-ракетного комплексу по вертольоту з відстані 4 км. На жаль, ми не побачили влучання, бо були так далеко, але почули вибух. А потім ми швидко втекли зі своїх позицій. Залишили триногу ПЗРК. Повернулися вдвічі швидше".
Незалежно від того, загинули кремлівські чиновники у вертольоті чи ні, для Тараса це була успішна місія, яка досягла головної мети ініціатив батальйону.
"Ми продемонстрували, що можемо зайти на територію Росії і показати росіянам, що українці можуть діяти, – каже він. – Після того, як росіяни дізнаються, що на їхній території працюють диверсанти, їм потрібно перекинути багато солдатів, щоб знайти їх. Це дуже деморалізує ворога. Вертоліт був для російського керівництва. І сам факт, що українські диверсанти стріляють у російських командирів, вже є точкою напруги для росіян. Це змушує російське командування нервувати".
Остання операція в Росії, в якій брав участь Владислав, відбулася місяць тому в районі Бєлгорода, де за останні місяці вибухнула низка складів з боєприпасами.
Невеликі оперативні групи, часто лише чотири чи п'ять бійців, з'ясовують, де пролягають безпечні маршрути до Росії, вивчаючи переміщення худоби або прислухаючись до порад тих, хто займався контрабандою до війни.
Владислав і його побратими дістали завдання "захопити або вбити одного з високопоставлених офіцерів ФСБ". "Він працював недалеко від кордону з Україною, але на території Росії, – розповідає Владислав. – Ми знали маршрут машини цього російського офіцера і вирішили влаштувати засідку".
Вони перебували на позиції кілька годин, але машина так і не приїхала, і з настанням дня довелося відмовитися від першочергової мети. Їм потрібно було вибиратися, але вони зіткнулися з проблемою прориву назад в Україну.
"Ми зустріли прикордонний пост російських прикордонників, – згадує Владислав. – Ми вступили в бій, нас було четверо на четверо. Ми вбили трьох росіян і одного легко поранили. Ми взяли його в полон, вивезли на українську територію і передали ЗСУ".
Під час цієї операції лише один з їхньої групи отримав вогнепальне поранення в руку. Але не завжди все йде за планом. У кінці грудня четверо їхніх побратимів, 34-річний Юрій Горовець, 32-річний Максим Михайлов, 39-річний Тарас Карпюк і новачок місії, 19-річний Богдан Лягов, загинули на кордоні Брянської області РФ.
Вперше Олексій дізнався про загибель товаришів, коли 26 грудня в російських Telegram-каналах з'явилися фотографії їхніх тіл на снігу. Прокремлівське пропагандистське видання "РИА Новости" повідомило, що чоловіки мали при собі "пістолети-кулемети SIG Sauer, засоби зв'язку та навігації, а також чотири бомби загальною потужністю близько 40 кг у тротиловому еквіваленті".
За даними ФСБ, вони мали намір здійснити "диверсійно-терористичні акти". ФСБ опублікувала відео, на якому видно тіла, розкидані між соснами в російському лісі. "Всі були шоковані, – розповідає Олексій. – Це були наші найкращі бійці".
Достеменно невідомо, як саме загинули члени тієї групи. Троє старших чоловіків були чемпіонами з пішохідного туризму, раніше діяли в розвідці.
"Провідник завів їх на певну відстань від кордону України вглиб території Росії й залишив там, – згадує Олексій. – Ми були дуже спокійні за цих хлопців і були впевнені, що все буде добре. Ми не знаємо деталей, але припускаємо, що вони випадково потрапили на другу лінію російської оборони. А перед нею росіяни встановили міни".
Це було важке нагадування про ризики, на які вони йдуть. На запитання, чи знають їхні батьки про їхню роботу, двоє молодих чоловіків, яким трохи за 20, голосно видихають і сміються. "Мої батьки знають лише те, що я зараз на війні, – каже Владислав. "Але ви повинні розуміти, що коли ми плануємо наші операції, про це мало хто знає. Краще, щоб наші батьки не знали, чим ми зараз займаємося".
Тарас додає: "Наші операції фактично вдвічі безпечніші, ніж ті, що проводять українські збройні сили. Здається, що це дуже небезпечна робота, але ми дуже серйозно до неї готуємося".
Важливість їхньої ролі, попри те, що її заперечує український уряд і не толерує Захід, для них очевидна.
"[Західні читачі] можуть очікувати від нас, що ми збираємося підірвати Кремль, але поки що це не так, – каже Тарас. "Я вважаю, що треба починати з маленьких завдань, а потім переходити до складніших. У мого друга є приказка: "Щоб знищити ворожу військову базу, треба спочатку підірвати собачу будку".
У разі найгіршого, 23-річний Тарас, 21-річний Владислав та їхній командир, 39-річний Олексій, добре знають, що український уряд заперечуватиме будь-яку інформацію про них через занепокоєння Заходу щодо можливої ескалації.
Вони є членами батальйону "Братство", добровольчої групи українських спецпризначенців, які ведуть боротьбу на тимчасово окупованих територіях України та вглибині Росії.
Їхня робота варіюється від викрадення високопоставлених кремлівських чиновників до знищення ключових об'єктів військової інфраструктури та "приземлення" літаків на російській території.
Може здатися дивним, що такий батальйон, як їхній, публічно говорить про себе. Але це означає неправильне розуміння їхньої мети. У всьому, що вони роблять, є єдиний меседж, який вони хочуть донести. "Нам дуже легко перетнути російський кордон", – з посмішкою говорить Владислав, наймолодший з трьох.
Добровольці "Братства" мають особливий статус, технічно незалежні від української армії, але діють пліч-о-пліч з офіційними силами. Їхній статус "на відстані витягнутої руки" дає можливість заперечувати свою причетність до офіційних структур.
Олексій служить у "розвідці", каже він, але батальйон набирає переважно цивільних, або ж відбирає найздібніших з інших добровольчих батальйонів. Він каже, що розуміє, чому їхня робота має бути відокремленою. Адже Захід нервує при думці про те, що Україна може завдати удару по Росії, про що свідчать тривалі дебати щодо надання Німеччиною танків Leopard 2, а також відмова США та інших країн постачати винищувачі F16.
Значною мірою це занепокоєння, вочевидь, пов'язане з погрозами Кремля застосувати ядерну зброю, якщо "саме існування держави буде поставлено під загрозу". "Виходить, що росіяни можуть зайти на українську територію, а українцям на територію Росії – зась", – каже Олексій.
Добровольців "Братства" це не зупиняє. Вони наполягають на тому, що російському командуванню життєво необхідно відчути запал бою на власній території.
Одягнені в джинси, джемпери та худі, вони п'ють каву в київському парку імені Тараса Шевченка, розповідаючи про свої пригоди в перерві між тренуваннями, плануванням і місіями. Єдиний натяк на те, хто вони, – пістолет на стегні Владислава.
Через їхній неофіційний статус розповіді спецпризначенців неможливо було перевірити, але вони переконливі та заслуговують на довіру. Вони також вражають своєю сміливістю.
Другий старший з трьох чоловіків, Тарас, розповідає, що два тижні тому він повернувся з того, що він описав як просту операцію. "Наша група мала завезти певну кількість вибухівки на територію Росії та залишити її в певному місці, – розповідає він. – Я не знаю, для чого і для кого вона призначалася. Але я точно знаю, що в Росії є люди, які готові допомогти українцям".
А шість тижнів тому, за його словами, він завершив найуспішнішу операцію. Початок був нервовим. "У нас було завдання знищити російський гелікоптер, який перевозив високопосадовців російського міністерства внутрішніх справ, – розповідає Тарас. "З першого разу через погану погоду було неможливо точно навести приціл на ціль і влучити в неї. Крім того, у нас були внутрішні проблеми в групі, суперечки, тому ми зайшли на російську територію, але повернули назад, врахували свої помилки... і через тиждень зробили другу спробу".
Група з п'яти чоловіків вирушила о 7 ранку, легко пробираючись через ліси та поля, щоб перетнути кордон з Росією. "Ми йшли цілий день, – розповідає Тарас. – Потім заночували на місці, а о 9 ранку почули звук гелікоптера. У мене з собою був невеликий розвідувальний дрон, і він підтвердив, що це був той самий вертоліт.
Ми відкрили вогонь з переносного зенітно-ракетного комплексу по вертольоту з відстані 4 км. На жаль, ми не побачили влучання, бо були так далеко, але почули вибух. А потім ми швидко втекли зі своїх позицій. Залишили триногу ПЗРК. Повернулися вдвічі швидше".
Незалежно від того, загинули кремлівські чиновники у вертольоті чи ні, для Тараса це була успішна місія, яка досягла головної мети ініціатив батальйону.
"Ми продемонстрували, що можемо зайти на територію Росії і показати росіянам, що українці можуть діяти, – каже він. – Після того, як росіяни дізнаються, що на їхній території працюють диверсанти, їм потрібно перекинути багато солдатів, щоб знайти їх. Це дуже деморалізує ворога. Вертоліт був для російського керівництва. І сам факт, що українські диверсанти стріляють у російських командирів, вже є точкою напруги для росіян. Це змушує російське командування нервувати".
Остання операція в Росії, в якій брав участь Владислав, відбулася місяць тому в районі Бєлгорода, де за останні місяці вибухнула низка складів з боєприпасами.
Невеликі оперативні групи, часто лише чотири чи п'ять бійців, з'ясовують, де пролягають безпечні маршрути до Росії, вивчаючи переміщення худоби або прислухаючись до порад тих, хто займався контрабандою до війни.
Владислав і його побратими дістали завдання "захопити або вбити одного з високопоставлених офіцерів ФСБ". "Він працював недалеко від кордону з Україною, але на території Росії, – розповідає Владислав. – Ми знали маршрут машини цього російського офіцера і вирішили влаштувати засідку".
Вони перебували на позиції кілька годин, але машина так і не приїхала, і з настанням дня довелося відмовитися від першочергової мети. Їм потрібно було вибиратися, але вони зіткнулися з проблемою прориву назад в Україну.
"Ми зустріли прикордонний пост російських прикордонників, – згадує Владислав. – Ми вступили в бій, нас було четверо на четверо. Ми вбили трьох росіян і одного легко поранили. Ми взяли його в полон, вивезли на українську територію і передали ЗСУ".
Під час цієї операції лише один з їхньої групи отримав вогнепальне поранення в руку. Але не завжди все йде за планом. У кінці грудня четверо їхніх побратимів, 34-річний Юрій Горовець, 32-річний Максим Михайлов, 39-річний Тарас Карпюк і новачок місії, 19-річний Богдан Лягов, загинули на кордоні Брянської області РФ.
Вперше Олексій дізнався про загибель товаришів, коли 26 грудня в російських Telegram-каналах з'явилися фотографії їхніх тіл на снігу. Прокремлівське пропагандистське видання "РИА Новости" повідомило, що чоловіки мали при собі "пістолети-кулемети SIG Sauer, засоби зв'язку та навігації, а також чотири бомби загальною потужністю близько 40 кг у тротиловому еквіваленті".
За даними ФСБ, вони мали намір здійснити "диверсійно-терористичні акти". ФСБ опублікувала відео, на якому видно тіла, розкидані між соснами в російському лісі. "Всі були шоковані, – розповідає Олексій. – Це були наші найкращі бійці".
Достеменно невідомо, як саме загинули члени тієї групи. Троє старших чоловіків були чемпіонами з пішохідного туризму, раніше діяли в розвідці.
"Провідник завів їх на певну відстань від кордону України вглиб території Росії й залишив там, – згадує Олексій. – Ми були дуже спокійні за цих хлопців і були впевнені, що все буде добре. Ми не знаємо деталей, але припускаємо, що вони випадково потрапили на другу лінію російської оборони. А перед нею росіяни встановили міни".
Це було важке нагадування про ризики, на які вони йдуть. На запитання, чи знають їхні батьки про їхню роботу, двоє молодих чоловіків, яким трохи за 20, голосно видихають і сміються. "Мої батьки знають лише те, що я зараз на війні, – каже Владислав. "Але ви повинні розуміти, що коли ми плануємо наші операції, про це мало хто знає. Краще, щоб наші батьки не знали, чим ми зараз займаємося".
Тарас додає: "Наші операції фактично вдвічі безпечніші, ніж ті, що проводять українські збройні сили. Здається, що це дуже небезпечна робота, але ми дуже серйозно до неї готуємося".
Важливість їхньої ролі, попри те, що її заперечує український уряд і не толерує Захід, для них очевидна.
"[Західні читачі] можуть очікувати від нас, що ми збираємося підірвати Кремль, але поки що це не так, – каже Тарас. "Я вважаю, що треба починати з маленьких завдань, а потім переходити до складніших. У мого друга є приказка: "Щоб знищити ворожу військову базу, треба спочатку підірвати собачу будку".
| Коментарі (0) |