Українські аграрії: ризик, енергія, кмітливість — вимога часу

- Борисе Борисовичу, Ви займаєтеся ризиковим бізнесом. Тому що працюєте під небом. І не завжди погода – ваш союзник. Тут діє принцип – або пан, або пропав. Але ж будь-який бізнес потребує певних гарантій. В тому числі – і сільськогосподарський. Звідси запитання – як виживаєте?

- Нормально виживаємо. Тому що нормально працюємо. А погода… Таж вона для всіх однакова.
Я знаю сільгоспників, які постійно скаржаться на погоду. Все ніяк їм небесна канцелярія не догодить. То дощами обтяжує, то яскравим сонцем, то суховіями, то морозами.

Це, звичайно, правильно – погодні аномалії даються взнаки. Візьміть нинішній рік: що не сезон, то сюрприз. Зима була ще тією – морозною, засніженою. Такої одразу і не згадаю. А літо… Спочатку дощами змучило та так, що пшениця в полі почала проростати, а потім затяжною посухою. Температура на ґрунті до 70 градусів доходила. Не земля була – розпечена пательня.
І, тим не менше, без врожаю не залишилися. І хліба зібрали чимало, і з іншими культурами склалося непогано. Можна вважати, переможцями капіталістичного змагання вийшли.

- Що це за переможці такі?

- Це ми жартуємо так. Зрозуміла річ, про жодне змагання й мови бути не може. Не ті часи. Конкуренція! А вона не те, що поспати – задрімати не дасть. Шкода тільки, що не всі це розуміють. Живуть, наче в минулі часи – не обтяжливо, розмірено. Хіба що без вимпелів та перехідних червоних прапорів.
У мене таке враження, що ще не всі зрозуміли, в якій країні живемо. Так, визнають, у незалежній Україні. А враження таке, що ще у Радянському Союзі залишилися.
Веду це до того, що від споживацької ідеології треба відмовлятися. Нинішній час для людей неспокійних, ризикових та кмітливих.

- Яке це має відношення до сільського господарства?

- Воно має безпосереднє відношення до всього. І до сільського господарства в тому числі.

Ви подивіться, яка земля в Європі. Суцільний пісок. А врожаї… Не порівняти з українськими. Вони по 70-80 центнерів зерна з гектару збирають, а ми радіємо через свої 40 центнерів. Є різниця?

Є та ще яка! Я вже не про врожаї говорю. Про рівень та якість життя. А все тому, що європейські фермери не просто працюють, а працюють із розумом. Їм на все часу вистачає, в тому числі й на відпочинок.

Та ми з нашими землями не те, що півсвіту – весь світ могли б прогодувати. Просто працювати треба з розумом.

- Можливо, ви праві, але як тоді прокоментуєте той факт, що за підсумками минулого маркетингового року за експортом зерна Україна увійшла до трійки призерів? При цьому вона обійшла такі потужні аграрні країни, як Росія та Канада.

- Свого часу Олексій Стаханов за зміну видав на-гора 114 тонн вугілля. То що – він щоразу повторював свій рекорд? Аж ніяк. Не на одноразові показники слід орієнтуватися. Вони засвідчують не стільки рівень нашої роботи, скільки наші можливості.

Так, торік за експортом зерна ми поступилися лише США та країнам Євросоюзу. Але чи означає це, що ми знову зможемо втримати цю позицію? Погодьтеся – питання дуже цікаве. Особливо у контексті нинішньої державної політики, коли прямої заборони на продаж зерна за кордон нема, а вивозити його за межі країни не дають.

Але це вже інша тема для розмови. Ми ж можемо говорити про необхідність ухвалення на державному рівні системних рішень, без яких вітчизняний АПК просто задихається. Їх безліч. Як приклад – слід, нарешті, наважитися на продаж землі сільськогосподарського призначення, на розробку національної стратегії розвитку аграрного сектору, котрий, до речі, не зменшив показників навіть у кризовий 2009 рік, на пошук своєї ніші у сільгоспвиробництві. Для початку, думаю, цього цілком достатньо. А далі життя підкаже, у якому напрямку рухатися.

- Ви і справді вірите, що Верховна Рада відмовиться від земельного мораторію?

- Вірити чи не вірити – це не предметна розмова. Це те саме, що гадати на кавовій гущі. Ми говоримо про те, що треба робити. Причому робити вже зараз. Тому що питання продажу земель сільгосппризначення вже перезріло.

Наше господарство обробляє землі, які йому не належать. Ми їх орендуємо. Перед тим із власниками підписуємо договори. І плануємо свою діяльність на перспективу: купуємо дорогу техніку, мінеральні добрива, які, до речі, теж чимало коштують, налагоджуємо сівозміну тощо. І все б нічого, якби не одна обставина: у цей період, як правило, знаходиться якийсь дядько Василь, який власникам паїв каже – та вас просто грабують серед білого дня! Я вам платитиму набагато більше, лишень передайте мені землю в оренду. І пішло-поїхало…

Насправді, як потім виявляється, дядько Василь навіть не збирається платити більше. Йому земля і задарма не потрібна. Йому головне – плутанину закрутити.

Вгледівши таку непевність із землею, чи прийде в українське село серйозний інвестор? Ніколи! А без солідних інвестицій сільгоспвиробництво на сучасному рівні не організувати.

Це зараз у нашому господарстві справи налагодилися. А був час, коли ми на мілині сиділи: під час розпаювання всю техніку розтягли, землі заростали бур’яном, люди сиділи без роботи. Апатія була такою, що вже й не вірилося, що господарство із руїни піднімемо. Добре, допомога прийшла від агрохолдингу «Волари». Він і фінансами нас підтримав, і технікою, і порадами. Люди повірили у нашу справу. Знов-таки через те, що «Волари» не лише про сільгоспвиробництво думають, але й вкладають солідні суми в соціальну політику.

А якби не було «Воларів» - донині б заростали бур’яном поля, люди б шукали роботу… Зате земля залишалася б недоторканою. Але так не повинно бути. Земля повинна бути не просто в приватних руках, а в руках тих приватників, які здатні (повторюся, але це дуже важливо) налаштувати на ній сучасне сільгоспвиробництво.

Народні депутати бояться, що землю скуплять багаті іноземці чи такі ж небідні наші співвітчизники. Але ж вони вже скупили заводи і нічого – ті продовжують працювати на Україну. Так само і з землею, яка перебуває в сільгоспобробітку, слід чинити.

- Із земельним питанням ми розібралися. А що ви мали на увазі, коли говорили про необхідність розробки стратегії розвитку аграрного сектору?

- Як налагоджена робота в агрохолдингу «Волари»? Вона планується на перспективу. При цьому визначаються як пріоритети, так і супутні моменти. І я знаю, чим займатимуся завтра, післязавтра…

Бізнес – це не тільки ризик. Без нього, звісно, не обійтися. Але якщо ви добре прогнозуєте своє майбутнє, ви менше ризикуєте.
Як я розумію, так має працювати і держава. Адже вона теж конкурує. От тільки «Волари» конкурують із іншими сільгоспвиробниками, а Україна – з іншими країнами.

Так, як і «Волари», Україна повинна чітко визначити своє майбутнє. В тому числі, і в сільському господарстві. Наприклад, яким формам господарювання вона віддасть перевагу – дрібнотоварним, а отже, - фермерським, чи великим.

Багато хто в Україні захоплено говорить про фермерів. Згоден, серед них чимало достойних людей. Багато з них дійсно грамотні спеціалісти. В минулому вони обіймали посади голів колгоспів, директорів радгоспів, агрономів, зоотехніків, інженерів. Але слід визнати й інше – серед фермерів нерідко зустрічаються люди, які все ще віддають перевагу тіньовій роботі. Вони і зарплату сплачують у конвертах, і врожайність занижують для того, щоб мінімізувати свої податкові відрахування державі.
На такі дії фермерів часто штовхає гостра нестача грошей. Але ж жити якось треба. От і доводиться викручуватися.
Дрібнотоварне виробництво завжди скаржиться через безгрошів’я. Воно прив’язане до комерційних банків. А ті аграрія кредитами особливо не балують: якщо і дають, то під такі відсотки, що я навіть не знаю, що треба зробити, аби не збанкрутіти. З агрохолдингами комерційні банки поводяться зовсім інакше. Для них вони солідні клієнти. Для таких завжди шана та повага.
Хоча, скажу я вам, агрохолдингам не завжди кредити й потрібні – вони працюють із великими активами. І принагідно завжди знайдеться потрібна сума грошей для того, щоб вирішити назрілу проблему. Так було і в нас. Коли ми відчули гостру нестачу техніки, агрохолдинг «Волари» допоміг нам її купити. І нам не довелося вмовляти банки позичити гроші.
Агрохолдинги відстежують ринки. Вони знають, де, що і почому продається, яка сільськогосподарська продукція користується попитом. А це дуже важливо – не просто виростити той же хліб, але й продати його.
Агрохолдинги забезпечують юридичний супровід. У разі необхідності їхні спеціалісти консультують нас. Агрохолдингам простіше налагодити сівозміни, впровадити сучасні технології, закупити за нижчими цінами техніку, мінеральні добрива, засоби захисту. Для України агрохолдинги – це шанс не просто стати житницею Європи, але й всесвітньою житницею.

- Чому необхідності розробки стратегії розвитку аграрного сектору ви приділяєте таку велику увагу?

- Та тому, що ми починаємо усвідомлювати, що в дійсності є аграрною країною. У нас для повноцінного розвитку сільського господарства є все необхідне – кадри, земля, сприятливий клімат… Залишилося визначитися, якою дорогою слід рухатися.
Багато хто вважає, що аграрні країни – це відсталі країни. Але ж це неправда. Канада, США, Австралія, Франція, Італія - це країни, де сільському господарству приділяється дуже велике значення. Хто скаже, що вони відсталі?

Треба завжди пам’ятати, що продовольча проблема на планеті лише загострюється. Так, деякі зрушення у сільгоспвиробництві відбуваються, але темпи приросту населення їх перевищують. Тому попит на продукти харчування лише зростатиме. Чому б Україні не скористатися з цього?

Народ треба годувати завжди: і у звичайні часи, і в періоди економічних, політичних чи ще якихось криз. Але якщо про сільськогосподарське виробництво та про людей дбати насамперед, то не буде жодних криз. Оце, власне, й уся філософія.

Віктор Петренко,
Національний прес-клуб «Українська перспектива»[/size]